Художня проза І. Нечуя-Левицького про село – Літературний процес 2-ї половини ХТХ століття. І. Нечуй-Левицький

Українське селянство було одним із об’єктів письменницької уваги І. Нечуя-Левицького, під пером якого реалізм перетворився в універсальний напрямок національної літератури. Неповторні характери автор відтворив у повістях “Дві московки”, “Микола Джеря”, “Бурлачка”, “Кайдашева сім’я” та інших. Співчуваючи народові, письменник не ідеалізував його і не опускався сам до його рівня: відображення темних, непривабливих сторін народного життя йшло на користь самому народові. Здебільшого у творах ішлось про особистість в умовах неволі – національної, соціальної, родинної, кріпацької тощо.

Так, у дебютній повісті “Дві московки” на тлі теми любовного трикутника автор піднімає драматичну проблему солдаччини, яку порушували його попередники – Квітка-Основ’яненко, Шевченко, Марко Вовчок та інші. Солдаччина – не лише соціальне лихо, що призводить до економічного краху селянської родини, а й ефективний чинник деморалізації і денаціоналізації народу – на такий висновок наводить повість. Головний персонаж повісті, в якого були закохані дівчата-подруги, пропав безвісти, забраний у москалі. Ганна – його дружина – бідує, у неї відбирають єдиного сина і віддають у військову школу, де він забуває свою мову, зневажає рідну матір, пропонує їй в листі продати хату, аби йому було за що розважати “баришню” в місті.

Гостру антикріпосницьку спрямованість має повість “Микола Джеря”, за влучною оцінкою І. Франка, – історія усього українського селянства в ту важку епоху, написана в однім широкім образі. Микола Джеря вступає в конфлікт із паном Бжозовським через приниження людської гідності безправного кріпака: це зумовлено його волелюбністю, прагненням жити по-людськи, усвідомленням рабського становища своєї родини. Він – людина непересічної вдачі, носій національного характеру, “один із тих світлих, лицарських типів українських, з яких колись склався сам цвіт запорозького козацтва”, – наголошував І. Франко. Микола – творчо обдарований, освічений (у межах можливостей), інтелектуально розвинений, його самосвідомість зростає від захисту особистого життя – до протесту проти кріпацтва загалом. Переживши поневіряння утікача, понад двадцять років рятуючись від переслідування, він зберігає незламність і духовні сили, залишається вірним дружині Немидорі, за будь-яких обставин на заробітках не втрачає гідності людини.

Якщо повість “Микола Джеря” стала своєрідною енциклопедією кріпацтва, то повість “бурлачка” описує становище селян після скасування кріпацтва. Героїня повісті – скривджена паном селянська дівчина, яка стала бурлачкою, – Василина. Приречена на моральну і фізичну деградацію, а то й загибель, утоптана в соціальне багно, дівчина опиняється на самому дні життя, але завдяки коханню до неї робітника сахарні Михальчевського вона знаходить у собі сили і людську гідність піднятись і створити хорошу родину, бути щасливою, стати у щасливому заміжжі перед очі власних батьків. Злидні погнали її колись на заробітки до шляхтича Ястшембського, в посесії якого вона спочатку полола буряки, а потім її заманили у двір, де й спіткала її лиха доля. Знеславлена і вигнана паном, Василина боїться повернутися до батьків у село і починає поневіряння по фабриках і сахарнях, знаходячи розраду в чарці та розпусті.

Робітник Михальчевський рятує її від бруду, терпляче допомагає знову повірити в любов, у справжні почуття. Це працьовитий юнак-столяр, тверезий і письменний, який любив читати, прочитав Шевченкового “Кобзаря”, зумів побачити у п’яній бурлачці скривджену людину, повернути їй загублену честь і втрачену гідність.

У циклі оповідань про бабу Параску і бабу Палажку (“Не можна бабі Парасці вдержатись на селі”, “Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти”, “Біда бабі Парасці Гришисі”, “Біда бабі Палажці Солов’їсі”), в соціально-побутовій повісті “Кайдашева сім’я” І. Нечуй – Левицький показав, як суспільні процеси після скасування кріпаччини впливали на душу селянина, руйнували патріархальну сім’ю. У статті “Загальний огляд новішої русько-української літератури” І. Нечуй-Левицький написав про “Кайдашеву сім’ю”, що в ній змальовано “сім’євий побут українського народу з його великим потягом до особистої незалежності й самостійності в сім’ї, допроваджуючої дуже часто до скрайнього індивідуалізму, а часто і до лайки, змагання й колотнечі”. Жанр суспільно – побутової повісті-хроніки “Кайдашева сім’я” підкреслює документальну правду і протокольну манеру, коли день за днем упродовж багатьох років фіксується життя родини, в якій стрімко занепадають давні патріархальні відносини. У творі немає позитивних персонажів: діти не шанують батьків, а батьки не рахуються з інтересами дітей, хоча загалом всі герої мають і багато хорошого. Деспотична Кайдашиха – чепурна господиня, яка не перешкоджала синам вибирати дружину по любові. Сварлива Мотря – працьовита, із загостреним почуттям справедливості, тому й обурюється, коли її кривдить свекруха. Навіть ліричні постаті Лавріна та Мелашки тьмяніють в умовах щоденних дріб’язкових сварок. Твори письменника про селянство стали “дзеркалом високої ціни”. Майстерно “списані” з історії селян Вербівки, Семигор, Трушок, вони ставали типовими, загальнолюдськими. Тому в багатьох селах України баби, молодиці, чоловіки впізнавали себе в образах його творів. Тому відображення темних, непривабливих сторін народного життя йшло на користь, бо викликало відразу до способу життя, не гідного людини.




1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 2.50 out of 5)

Художня проза І. Нечуя-Левицького про село – Літературний процес 2-ї половини ХТХ століття. І. Нечуй-Левицький