КВІТИ МАЛЕНЬКОЇ ІДИ – Ганс Андерсен
– Бідні мої квіточки померли!- сказала маленька Іда.- Ще вчора ввечері вони були такі красиві, а тепер усі посхилялися. Від чого це вони так? – запитала вона студента, що сидів на дивані.
Вона дуже любила цього студента; він умів розповідати надзвичайно цікаві історії і вирізати з паперу дуже забавні картинки – сердечка з крихітками-танцівницями всередині, квіти і чудові палаци з дверима, які можна було відчинити. Великий витівник був цей студент!
– Чому у квітів такий поганий вигляд сьогодні? – знову запитала Іда і показала йому зів’ялий букет.
– Знаєш що? – сказав студент.- Сьогодні вночі квіти були на балу, от вони тепер і посхиляли голівки.
– Та квіти ж не танцюють! – здивувалася Іда.
– Танцюють! – заперечив студент.- Ночами, коли темно і всі ми спимо, вони весело танцюють одна з одною. Майже кожну ніч у них буває бал.
– А дітям не можна піти до них на бал?
– Можна,- сказав студент.- Адже маленькі маргаритки і конвалії також танцюють.
– А де танцюють найкрасивіші квіти? – запитала маленька Іда.
– Ти була, за містом, де стоїть великий палац,- влітку у ньому живе король,- і де такий чудовий сад з квітами? Пам’ятаєш лебедів, які підпливали до тебе за крихтами хліба? Ось там у квітів і бувають справжні бали!
– Я ще вчора була там з мамою,- сказала маленька Іда,- але тепер на деревах немає більше листя, а в саду немає квітів. Куди вони зникли? Влітку їх так багато!
– Вони всі у палаці,- відповів студент.- Треба тобі казати, що як тільки король і придворні переїдуть в місто, квіти зразу ж тікають із саду прямо у палац, і там для них настають веселі часи. От би тобі подивитись! Дві найкрасивіші троянди сідають на трон – це король з королевою. А червоні півники стають біля них, стоять [179] і вклоняються,- це камер-юнкери. Потім приходять інші прекрасні квіти, і починається бал. Гіацинти і крокуси удають із себе маленьких морських кадетів і танцюють з панночками – голубими фіалками; а тюльпани і великі жовті лілії – це літні дами, і вони стежать за тим, щоб усі танцювали поважно і взагалі поводилися пристойно.
– А квіточкам не перепаде за те, що вони танцюють у королівському палаці? – запитала маленька Іда.
– Але ж ніхто не знає, що вони там танцюють! – відповів студент.- Правда, старий доглядач іноді вночі заглядне у палац з великою в’язкою ключів у руках, але квіти, як тільки почують дзеленчання ключів, зразу ж притихнуть, сховаються за довгі фіранки, що висять на вікнах, і тільки ледь-ледь виглядають звідтіля, одним оком. “Тут щось пахне квітами!” – бурчить тоді старий доглядач, а бачити нічого не бачить.
– От цікаво! – сказала маленька Іда і навіть у долоні заплескала.- Виходить, я теж не можу їх побачити?
– Можеш,- відповів студент.- Заглянь у віконця, коли знову підеш туди, от і побачиш. Сьогодні я бачив там довгу жовту лілію: вона лежала і потягувалася на дивані – уявляла, ніби вона придворна дама.
– А квіти з Ботанічного саду теж можуть прийти туди, хоч сад і далеко від палацу?
– Ну, звичайно, можуть! – відповів студент.- Адже вони вміють літати і літають, коли захочуть. Хіба ти не помітила, які красиві метелики, червоні, жовті, білі? Вони ніби справжні квіти і колись були квітами. Одного разу стрибнули вони із стеблинки високо в повітря, залопотали пелюстками, ніби маленькими крильми, і полетіли. А оскільки вони поводилися добре, то їм дозволили літати і вдень. Тепер їм уже не треба було повертатися додому і смирно сидіти на стеблинці, от їхні пелюстки і перетворилися у справжні крила. Ти ж це сама бачила. А втім, можливо, квіти з Ботанічного саду і не бувають у королівському палацу. Можливо, вони навіть не знають, як там весело ночами. Ось що ти повинна зробити,- і нехай [180] потім дивується професор ботаніки, який живе тут недалеко, ти ж його знаєш?- Коли прийдеш в його сад, розкажи якій-небудь квіточці про великі бали у королівському палаці! Квіточка розкаже про це іншим, і всі вони втечуть. Професор прийде в сад, а там ні однієї квіточки! Ото здивується! “Куди ж вони зникли?” – подумає.
– Та як же квіточка розкаже іншим? Адже квіти не розмовляють.
– Звичайно, ні,- проговорив студент,- зате вони вміють порозумітися знаками. Ти сама бачила, як вони гойдаються, ледь подме вітерець, як ворушать своїми зеленими листочками. І вони так само добре розуміють одна одну, як ми, коли розмовляємо.
– А професор розуміє їх? – запитала маленька Іда.
– Звичайно! Якось ранком він прийшов у сад і бачить, що висока кропива робить знаки своїми листочками прекрасній червоній гвоздиці. Ось що їй говорила кропива: “Ти така мила, я тебе дуже люблю”. Професору це не сподобалось, і він ударив кропиву по листі, а листя у неї – все одно що у нас пальці,- ударив і обпікся! З того часу він не наважується її чіпати.
– От цікаво! – сказала маленька Іда і засміялася.
– Ну хіба можна забивати голову дитині такими дрібницями? – обурився нудний радник, який теж прийшов у гості до батьків Іди і сидів на дивані.
Він терпіти не міг студента і завжди бурчав на нього, особливо коли той вирізав химерні і забавні фігурки – подібні до чоловічка на шибениці із серцем в руках (його повісили за те, що він був серцеїдом) або старої відьми на мітлі, з чоловіком на носі. Все це дуже не подобалось радникові, і він завжди твердив:
– Ну хіба можна забивати голову дитині такими дрібницями? Що за дурна фантастика?
Але маленьку Іду надзвичайно потішало оповідання студента про квіти, і вона думала про них увесь день. Отже, квіти схилили голівки тому, що стомилися після балу. Не дивно, що вони захворіли. [181]
Маленька Iда понесла квіти до столика, на якому стояли всі її іграшки; у шухляді цього столика теж було повно всякої всячини. В ляльковому ліжечку спала лялька Софі, але маленька Іда розбудила її.
– Тобі доведеться встати, Софі,- сказала вона,- і цю ніч провести у шухляді. Бідні квіти хворі, їх треба покласти в твою постільку – тоді вони, можливо, видужають.
І вона вийняла ляльку з ліжечка. Вигляд у Софі був дуже незадоволений, але вона не сказала жодного слова, розсердившись на Іду за те, що та підняла її з ліжка.
Маленька Іда поклала квіти у постільку, гарненько. вкрила їх одіяльцем і веліла їм лежати тихо, обіцяючи за це напоїти їх чаєм і завіряючи, що тоді вони вранці встануть зовсім здоровими. Потім вона завісила ліжко, щоб сонце не світило в очі її квіточкам.
Весь вечір оповідання студента не виходило у неї з голови, і, збираючись іти спати, дівчинка не витримала і заглянула за опущені на ніч віконні фіранки. На підвіконнях стояли чудові квіти її матері – тюльпани і гіацинти,- і маленька Іда тихенько їм прошепотіла:
– А я знаю, що вночі ви підете на бал!
Квіти зробили вигляд, що нічого не зрозуміли, вони навіть не ворухнулись. Та маленьку Іду не проведеш!
В постелі Іда ще довго думала про одне і те ж і уявляла собі, як це, мабуть, мило, коли танцюють квіти! “Невже і мої квіти були на балу у палаці?” – подумала вона і заснула.
Та серед ночі маленька Іда раптом прокинулась: вона тільки що бачила уві сні квіти, студента і радника, який лаяв студента за те, що він забиває їй голову дрібницями. В кімнаті, де лежала Іда, було тихо, на столі горів нічник, і батьки дівчинки міцно спали.
– Цікаво, чи сплять мої квіти в ляльковій постільці?- сказала собі маленька Іда.- Як би мені хотілося про це знати! – Вона підвелася, щоб подивитися у напіввідчинені двері, за якими лежали її іграшки і квіти, потім стала прислухатися. І ось їй здалося, ніби в сусідній [182] кімнаті грають на роялі, але дуже тихо і ніжно; такої музики їй ще не доводилося чути.
– Мабуть, що квіти танцюють! – сказала собі Іда.- Як би мені хотілося на них подивитись!
Але вона не посміла встати з ліжка, щоб не розбудити батьків.
– Хоч би квіти самі увійшли сюди!- мріяла вона. Але квіти не входили, а чудесна музика все звучала.
Тоді маленька Іда не витримала, тихенько вилізла з ліжка, підкралась навшпиньки до дверей і заглянула у сусідню кімнату. О, як там було гарно!
В тій кімнаті нічник не горів, проте було зовсім світло від місяця, який дивився з віконця прямо на підлогу, де в два ряди вистроїлися тюльпани і гіацинти. На вікнах не залишилося жодної квітки, там стояли лише горщики з землею. А на підлозі всі квіти танцювали одна з одною, та так мило: то ставали в коло, то простягали одна одній довгі зелені листочки і кружляли попарно. На роялі грала велика жовта лілія,- мабуть, це її бачила маленька Іда влітку! Дівчинка пам’ятає, як студент сказав: “О, як вона схожа на фрекен Ліну!” Тоді всі підняли його на сміх, але тепер Іді і справді привидилось, ніби довга жовта лілія схожа на Ліну. Вона і на роялі грала точнісінько, як Ліна – повертала своє довге жовте лице то в один бік, то в інший і кивала в такт чудовій музиці. Іди не помітив ніхто.
Та раптом маленька Іда побачила, що великий голубий крокус вискочив прямо на середину стола з іграшками, підійшов до лялькового ліжечка і відхилив положок. На ліжечку лежали хворі квіти; вони швидко встали і кивнули на знак того, що і їм теж хочеться танцювати. Старий Курилка із зламаною нижньою губою встав і вклонився прекрасним квітам. Вони були зовсім не схожі на хворих, зіскочили на підлогу і, дуже задоволені, стали танцювати з іншими квітами.
В цю хвилину почувся стук – ніби щось впало зі столу, Іда подивилася в той бік. Виявилось, що це маслянична верба швидко зіскочила вниз до квітів, бо вважала [183] себе їхньою родичкою. Верба, прикрашена паперовими квітами, теж була дуже мила; на верхівці її сиділа крихітна воскова лялька в крислатому капелюшку, точнісінько такому, як у радника.
Гулко тупаючи своїми трьома червоними дерев’яними ніжками, верба стрибала серед квітів. Вона танцювала мазурку, а інші квіти не знали цього танцю, тому ще були дуже легкі і не могли тупати з такою силою.
Та ось лялька на вербі раптом витягнулася, завертілася над паперовими квітами і голосно закричала:
– Ну хіба можна забивати голову дитині такими дрібницями? Що за дурна фантастика?
Тепер лялька напрочуд схожа на радника – в такому ж крислатому капелюшку, така ж сердита і жовта! Але паперові квіти вдарили її по тонких плечах, і вона зовсім зіщулилася, перетворилася в крихітну воскову ляльку. Це було так забавно, що Іда не могла втриматися від сміху.
Верба продовжувала танцювати, і раднику хоч-не-хоч доводилося танцювати разом з нею все одно – чи витягувався він на всю довжину, чи залишався крихітною восковою лялькою в чорнім крислатім капелюшку. Нарешті, квіти, особливо ті, що лежали в ляльковому ліжку, почали жаліти радника, і верба залишила його в спокої. Раптом щось лунко застукало в шухляді стола, де разом З Іншими іграшками лежала лялька Софі. Курилка підбіг до краю стола, ліг долілиць і трошки висунув шухляду. Софі встала і здивовано оглянулася.
– Та тут, виявляється, бал! – проговорила вона.- Чому про це мені не сказали?
– Хочеш танцювати зі мною? – спитав її Курилка.
– Теж мені кавалер! – відрізала Софі і повернулася до нього спиною, потім сіла на ящик і стала чекати, що її запросить яка-небудь квітка, але ніхто і не думав її запрошувати. Тоді вона – почала покашлювати: “Кх, кх, кх!” Але і тут ніхто до неї не підійшов. А Курилка танцював один, і не так вже погано.
Помітивши, що квіти на неї і не дивляться, Софі раптом [184] звалилася з шухляди на підлогу, та з таким гуркотом, що всі збіглися, оточили і почали питати, чи не забилася вона. Квіти розмовляли з нею дуже ласкаво, особливо ті, які тільки-що спали в її ліжечку.
Софі зовсім не забилася, і квіти маленької Іди стали дякувати їй за чудову постільку, потім повели з собою в місячний кружок на підлозі і почали танцювати з нею; а інші квіти теж пішли в танок і танцювали навколо них. Тоді Софі, дуже задоволена, сказала квіточкам, що звільняє їм своє ліжко,- їй добре і в шухляді!
– Дякуємо,- відгукнулись квіти,- але ми не можемо довго жити. Вранці ми всі помрем. Скажи лише маленькій Іді, щоб вона поховала нас в саду, де закопана канарка. Влітку ми знову виростемо і будемо ще красивіші.
– Ні, ви не повинні помирати! – вигукнула Софі і поцілувала квіти.
В цю мить двері відчинилися, і в кімнату увійшло багато прекрасних квітів. Маленька Іда ніяк не могла зрозуміти, звідки вони взялися,- мабуть, з королівського палацу. Попереду йшли дві чудові троянди в маленьких золотих коронах,- це були король з королевою. За ними, вклоняючись на всі боки, йшли гарні левкої і гвоздики. Музиканти – великі маки і півонії – дули в стручки, червоніючи від натуги, а маленькі голубі дзвіночки і біленькі проліски дзвеніли, ніби на них були надіті бубонці. От була забавна музика! За, музикантами йшло безліч інших квітів, і всі вони танцювали – і голубі фіалки, і червоні маргаритки, і ромашки, і конвалії. Квіти танцювали і цілувались та так мило, що не можна було очей відвести. Нарешті, всі побажали одне одному на добраніч, а маленька Іда пробралася в своє ліжко, і до ранку їй снилися квіти і-все, що вона бачила вночі.
Вранці вона встала і побігла до свого столика – подивитися, чи там її квіточки.
Вона відхилила положок… Так, квіти лежали в ліжечку, але зовсім, зовсім зів’ялі! Софі теж лежала на своєму місці, в шухляді, і лице у неї було сонне. [185]
– А ти пам’ятаєш, що тобі веліли передати мені? – запитала маленька Іда.
Але Софі тільки тупо подивилася на неї, не розкриваючи рота.
– Яка ж ти невдячна! – сказала маленька Іда.- А вони ще танцювали з тобою!
Потім вона взяла картонну коробочку, у якої на кришці була намальована гарненька пташечка, відкрила її і поклала туди мертві квіти.
– Ось вам і домовинка! – сказала вона.- А коли приїдуть мої норвезькі кузени, ми вас закопаємо у саду, щоб ви на майбутнє літо знову виросли і стали ще красивішими!
Йонас і Адольф, двоюрідні брати Іди, які приїхали з Норвегії, були жваві хлопчаки. Батько подарував їм по новому самострілу, і вони взяли їх з собою, щоб показати Іді. Вона розповіла хлопчикам про бідні померлі квіти і веліла поховати їх. Попереду йшли хлопчики з самострілами на плечах, за ними – маленька Іда з мертвими квітами в коробці. Могилку вирили в саду, Іда поцілувала квіти і опустила коробку в ямку, а Йонас з Адольфом вистрілили над могилою із самострілів – адже ні рушниць, ні гармат у них не було.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)