Кінь Пржевальського
Зображення коней Пржевальського зустрічаються в наскальних малюнках стародавньої людини. У той далекий час табуни піщано – жовтих коней були невід’ємною частиною пейзажів напівпустельних і степових районів Азії. Наші предки добре знали спосіб життя коня Пржевальського, чого не скажеш про нас. Ми встигли знищити цих тварин перш, ніж вивчили їх біологію.
В даний час кінь Пржевальського буквально відроджується з небуття. Ученим довелося по крихтах збирати і очищати від чужорідних домішок унікальний генофонд даного виду. І це вдалося зробити тільки завдяки збереженим в зоопарках одиночним чистокровним особинам. Всі інші тварини, кількістю більше сотні, виявилися гібридами, тобто поміссю дикого коня з домашньою.
Чим же відрізняється цей вид від інших представників сімейства коней, якщо так піклуються про його відновлення? На це запитання можна відповісти досить коротко: перед нами єдиний нині живий вид дикого коня. Решта безслідно зникли з лиця Землі, залишивши нам велике число нерозкритих загадок свого походження і життя. Людини давно цікавить питання походження домашнього коня, і якийсь час вважали кінь Пржевальського її предком. Але подальші дослідження виявили неспроможність даної гіпотези. Занадто багато відмінностей не тільки в анатомії цих тварин, а й на генетичному рівні. Це показали сучасні дослідження, проведені на генетичному матеріалі домашньої та дикої коней.
За зовнішнім виглядом кінь Пржевальського схожа на невелику, міцну конячку. У неї кремезне тіло, сильні ноги, піщано – жовта або рудо – жовте забарвлення. Колір шкури в залежності від сезону дещо змінюється. Взимку він стає більш тьмяним, а шерсть виростає густа і довга. У теплу пору року коні набувають свою споконвічну, яскраве забарвлення, яка тим не менш чудово маскує їх на жовтуватому тлі степів.
Коні Пржевальського ніколи не мали таких красивих звисаючих грив, як домашні коні. Гриви у них короткі, стоячі (жорсткі волоски стоять вертикально), чорно – бурого кольору. Такий же розмальовки хвіст. Цікаво, що і в його верхній частині волосся коротке, як на гриві.
Взагалі, ці конячки мають дуже приємний, симпатичний зовнішній вигляд. Великі очі, маленькі акуратні вушка, пропорційне будова – все це наводить на думку, що непогано було б їх приручити. Але не спокушайтеся. Кінь Пржевальського не з тих простачків, які заради ласки і смачного шматочка готові піти за людиною на край світу. Вона не приручаються, так само як і зебри. Ці тварини створені для свободи, для степів, і ніщо не замінить їм рідний запах полину і ковили. Навіть проживши все життя в зоопарку, коні залишаються відчуженими та обережними, жодною мірою не довіряючи людині. Ця властивість передається і гібридним тваринам. Вони ніколи не здаються без довгого бою, і їх легше приспати, ніж змусити змиритися і виконати волю людей. Іноді коні навіть помирають, не переживши стресу після вилову. Погодьтеся, домашній кінь набагато менш волелюбна.
Як вже зазначалося, коні Пржевальського – природжені жителі степів і напівпустель. Суворі умови проживання вимагали певної адаптації для існування в таких районах, і дійсно, кінь Пржевальського чудово прижилася на своїй неласкавій батьківщині. На жаль, вже до кінця XIX століття вона мешкала в основному в Джунгарії, віддаленому і важкодоступному регіоні Китаю та Монголії. Саме до цього часу приурочено її відкриття (в 1879 році під час експедиції її виявив Н. М. Пржевальський, на честь якого вона і була названа). Тому ми можемо судити про її життя, виходячи з даних, отриманих на підставі спостережень за її існуванням тільки й цієї місцевості.
Джунгария не балує своїх жителів м’яким кліматом. Це горбиста пустеля, що розташовується на висоті близько 700 метрів над рівнем моря, з кам’янистим грунтом і невисокими горами. Є невеликі масиви барханних і грядкових пісків. Але через високий залягання грунтових вод вона багата цілющою вологою. Безліч ключів і джерел цілком забезпечують потреби всіх мешканців на цій території. Завдяки воді коні Пржевальського спокійно переносили весняну посуху і спекотне літо, адже вони дуже невибагливі при виборі корму, аби був рясний водопій. Під час сухих сезонів ці непарнокопитні поїдали рослинність, непридатну для годування домашніх коней. Вони з задоволенням їли сухий ковила, полин, осоку, саксаул і т. д. Втім, були не проти поласувати і соковитими травами, які покривають пустельні землі в другій половині літа, коли починають йти дощі.
Важче доводилося коням взимку. Мізерні залишки літніх трапез швидко сходили нанівець, що змушувало тварин здійснювати постійні кочівлі в пошуках корму. Але сильні ноги і витривалість допомагали їм долати всі труднощі шляху. До речі, зими в Джунгарії досить м’які, сухі і малосніжні, тільки ночами температура повітря може опускатися до -36 ° С. Це дуже важливо для коней, т. к. багатосніжні і холодні зими приводили до великого падежу в табунах.
На жаль, дуже мало відомо про внутрішньовидових взаєминах і способі життя в природних популяціях. Безумовно, тварини трималися табунами, на чолі з жеребцем. Вожак володів повною владою, і всі інші члени групи беззаперечно його слухалися. Він був головним захисником табуна, першим вставав на шляху небезпеки.
Нечисленні дослідники, яким пощастило спостерігати цих тварин в природі, відзначали їх підвищену обережність. До табунам практично неможливо було підійти на невелику відстань. Коні завжди встигали помітити спостерігача і відбігали, зберігаючи безпечну дистанцію. Вони володіли чудовим слухом і нюхом, гострим зором.
Хоча тварини воліли йти від небезпеки, проте вони були дуже грізними противниками, особливо жеребці. Для них не становило ніякої складності розправитися з вовком. З бійок з домашніми кіньми дикуни завжди виходили переможцями, незважаючи на менші розміри. Особливо агресивними ставали самці під час гону. Тоді вони влаштовували справжні бої, нерідко закінчувалися тяжкою травмою одного із суперників. Бували випадки, коли дикий жеребець відбивав від табуна домашніх кобилок і відводив в степ.
З моменту відкриття коні Пржевальського було досить багато спроб відловити і привезти в європейські зоопарки живих особин, але тільки частина з них увінчалася успіхом. З одного боку, виникли труднощі з виловом тварин, з іншого – проблеми з доставкою. Деякі коні гинули від стресу, лошата вмирали від неправильного годування. Проте все-таки з часом до Європи вдалося привезти 52 чистокровних коні Пржевальського.
Завдяки їм в даний час вдалося відновити цей дуже цікавий вид непарнокопитних. Вже почали говорити про реінтродукції (повернення) коней в природу. Причому повертати треба якомога швидше, т. к. багаторічна зміст і розведення в неволі поступово призводить і до змін у зовнішньому вигляді тварин. Коні стали менш витривалими, менш агресивними, практично розучилися поїдати жорстку рослинність, навіть їхні щелепи ослабли в результаті постійного жування м’якої трави і сіна.
Найкращі умови утримання були створені на Україні, в заповіднику Асканія – Нова. Тут коні мешкали практично на волі. До Великої Вітчизняної війни на цій території жили 37 чистокровних коней Пржевальського. Але війна внесла свої корективи в долю цих тварин: рідкісні екземпляри пішли на обід загарбникам. Тому після її закінчення довелося все починати спочатку. Зараз поголів’я коней Пржевальського в Асканія – Нова досягло приблизно дев’яноста особин. Це чудовий результат, якщо мати на увазі, що в природних умовах їх більше немає.
Як зазначалося вище, ще до відкриття цієї коні її ареал значно скоротився, також зменшилася кількість тварин. У наступні роки темпи зникнення продовжували залишатися такими ж високими, і до кінця XIX століття коні зустрічалися тільки на південному заході Монголії. Після війни, в п’ятдесятих роках XX століття, наші вчені, обстеживши передбачуваний район проживання цих тварин, виявили всього два невеликих табуна. В одному було чотирнадцять особин, а в іншому тільки дев’ять. Але вони теж довго не протрималися. У шістдесятих роках кінь Пржевальського зникла з природних популяцій. Останній раз її бачили в 1968 році в тому ж регіоні Монголії.
Що ж послужило поштовхом до зникнення начебто численного, добре пристосованого до умов навколишнього середовища унікального виду диких коней? Вони виявилися занадто чутливими до фактору занепокоєння, яке з’явилося при освоєнні степів людиною. У першу чергу їх стали витісняти з рідних місць швидко збільшуються табуни домашніх коней. Це призвело до зменшення територій, на яких відбувалися кочівлі тварин. Відповідно, зменшилися і площі зимових пасовищ.
Поруч з табунами домашніх тварин завжди знаходилися люди, які представляли для дикунів реальну небезпеку. Адже на них полювали заради м’яса або просто заради збереження цілісності домашніх табунів. Положення стало особливо важким після появи у китайців і монголів вогнепальної зброї. Досі коні Пржевальського завдяки своїй підвищеної обережності могли вчасно виявити небезпеку. Але рушниці і пістолети поставили останню крапку в їхній долі.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)