ДО УКРАЇНИ СЕРЦЕ ЛИНЕ
(есе – роздум)
Косюк Оксана Борисівна
Учениця 10 класу ЗОШ І-ІІІ ступенів № 25 ім. Івана Огієнка м. Хмельницького
Гарна, тендітна жінка стоїть перед образом Миколи Чудотворця у Диканській церкві. Вона прохає святого подарувати їй радість материнства. Марія в розпачі, у неї народжуються мертві діти. Разом з чоловіком Василем дає обітницю: якщо народиться син, назвати його Миколою, на честь чудотворної ікони Миколи Диканського. Як тільки Марія Іванівна зрозуміла, що стане матір’ю, просить священика Диканьки молитись доти, доки не дадуть йому знати про щасливе народження дитини і не замовлять вдячний молебень. Подружжя Гоголів переїжджає до Сорочинців, адже там живе знаменитий лікар Трохимовський. В тому містечку і народжується довгоочікуваний малюк. Хлопчика охрестили у Спасо-Преображенській церкві, яку поставив у Сорочинцах ще перший гетьман України Данило Апостол. Через шість тижнів Миколу перевезли на хутір Василівка, де й пройшли дев’ять років життя майбутнього письменника.
Мальовнича українська природа, мелодійні українські пісні, легенди про Данила, Кочубея та Мазепу, про водяників, русалок, відьом, чортів супроводжували дитинство Гоголя. Були і сімейні легенди про славних предків роду батька і матері. Предки Гоголі – Яновські в XVI-XVII ст. проживали на Волині, а звідти переселилися на Полтавщину. Видатним козацьким діячем волинських Гоголів був подільський полковник, а в останні роки життя правобережний гетьман Остап Гоголь. Він навіть мав свою столицю в Димері. Помер гетьман в 1679 році в Межигірському козацькому монастирі. Збереглися й родинні легенди і перекази про Межигір’я, навчання предків у Києві, працю діда Опанаса в козацькій канцелярії. Всі ці матеріали лягли в основу повістей письменника. Одну із таких легенд про синього чаклуна, великого грішника, зрадника України тридцятирічному Гоголю розповіла мати. Ця страшна подія сталася над Дніпром, десь біля Межигір’я. Напевно, її склали сивочолі січовики в стилі народних дум. Вона лягла в основу повісті “Страшна помста”.
Окремі епізоди про Межигірський монастир можна знайти і в історичній повісті “Тарас Бульба”. Дослідники творчості Гоголя доводять, що діяльність Остапа Гоголя відображена в творі “Тарас Бульба”. Не випадково сини Тараса мають імена Остап та Андрій. В рідній Василівці письменник із захопленням слухав розповіді про славних козаків з вуст миргородського полковника Матвія Гладкого, який повернувся з турецького походу і привіз з собою майже двісті визволених з полону козаків. Захоплювали Миколу Васильовича подвиги народних героїв – Северина Наливайка, Якова Остряниці та багатьох інших. Епоха козацтва полонила серце і уяву письменника. Повість “Тарас Бульба” Гоголь редагував протягом усього свого життя. Під час роботи над твором він звертався до таких історичних праць як “История русов или Малой России”, “Описание Украины” Боплана, козацькі літописи Грабянки і Самовидця. Крім історичних праць, письменник звертається і до фольклорних джерел “Запорізька старшина” (зібрання малоросійських історичних дум, переказів, виданих в 1833 році п. Срєзнєвським), “Малоросійські пісні”, видані Максимовичем, збірник Лукашевича “Малоросійські і червоноруські народні думи і пісні” (1836 рік) та ін. Коли я перечитувала повість, мені згадались рядки із вірша “Путешествие к Гоголю” російського поета Бориса Чичібабіна:
“То в единственный раз через тысячу лет
На серебряных крыльях ночных вдохновений
В злую высь воспарил – не писательский, нет –
Мифотворческий гений…”
Автор послідовно змальовує в своєму творі всі характерні, яскраві етапи історії і боротьби Запорізької Січі, України, показує долю цілого народу. Безперечно, нікого не залишить байдужим промова Тараса про товариство, про дружбу як Божий дар. А хіба можна без трепету душевного перечитувати сцену смерті Бульби?! Навіть в останні хвилини життя він намагається допомогти товаришам. Ніби із глибини віків намагається достукатися до наших сердець, до нашої національної свідомості мудрий і мужній козацький полковник: “Діти, схаменіться! Не загубіть Україну, збережіть її”. Тарас Бульба ввібрав в себе риси багатьох героїв-запорожців, він уособлює український національний характер. Російський критик Бєлінський так сказав про цей твір: “Тарас Бульба” есть отрывок, эпизод из великой эпопеи жизни целого народа”. Знаменитий французький критик Сент-Бев назвав повість “запорізькою Іліадою” і говорив про “чисто епічну форму” стилю, “гомеричні порівняння” в творі. Гоголь підготував своєю творчістю сприятливий грунт для українського національного відродження і розвитку культури. Напевно, в ньому говорив голос козацько-старшинського походження. Адже сьогодні дослідники творчості Гоголя доводять, що його предками були гетьмани Михайло і Петро Дорошенки, Іван Скоропадський, генеральний обозний Петро Забіла. Майбутній письменник не міг не стати талановитим.
Він ріс в оточенні відомих і талановитих людей. У сусідньому селі Обухівка мешкав Капніст, автор комедії “Ябеда”. Село Хомутець належало І. М. Муравйову-Апостолу, батькові відомих декабристів. У селі Кибинці жив Д. П. Трощинський, колишній статс-секретар Олександра I, який відіграв значну роль у визволенні із заслання Радищева. Батько Гоголя, Василь Опанасович, був освіченою людиною, писав п’єси для домашнього театру, сам грав у театрах. Бабуся, Тетяна Семенівна, гарно малювала. Дід, Опанас Дем’янович, закінчив Київську духовну академію, досконало знав шість мов. У домі Гоголів гостями часто бували лірники, кобзарі, народні співці.
Ще тоді захопився народними піснями майбутній письменник. Згадаємо панорамні пейзажі “Чудовий Дніпро в тиху погоду”, “Чи знаєте ви українську ніч”, їх можна порівняти з українськими ліричними піснями. Шевченка зачарував художній шедевр Гоголя із “Страшної помсти”, і саме він став поштовхом до написання народної пісні “Реве та стогне Дніпр широкий”. Найбільша ріка нашої рідної землі стає символом неньки-України. Навчаючись в Ніжині, юний Гоголь збирав і ретельно записував українські народні пісні. Художня мова його українських повістей живилася джерелами народної пісенної творчості. В дослідженні “Про малоросійські пісні” Гоголь пише, що українська пісня – це народна історія, жива, яскрава, сповнена барв істини, історія, яка розкриває все життя народу… Вони (пісні) – надгробний пам’ятник минулого, більше, ніж надгробний пам’ятник: камінь з красномовним рельєфом, з історичним написом – ніщо проти цього живого літопису, і який говорить, співає про минуле. В цьому відношенні пісні для Малоросії все: і поезія, й історія, і батьківська могила…”
Торкався Гоголь у своїх творах і трагічної долі української мови. Він вважав її “мовою душі”, називав її руською, козацькою, українською, малоруською. Згадаймо його збірку “Вечори на хуторі біля Диканьки”. Які колоритні, національні характери змальовує письменник в цих творах! Майстер художнього слова писав, що українська мова була сформована вже у XIII-XIV ст., тобто в добу, коли виникало козацтво. Гоголь хотів видати російсько-український словник (хоча це і залишилося лише тільки мрією). Микола Васильович розмовляв рідною мовою не тільки на батьківщині, а й на чужині – з Адамом Міцкевичем і Броніславом Залеським. Сьогодні можна багато прочитати дискусій, полемік навколо творчості геніального Гоголя. Мовляв, він належить тільки російській літературі, писав виключно російською мовою, сам себе вважав російським письменником. Мені не подобається, коли культуру, літературу намагаються використати для політичних амбіцій, для політичної боротьби. Тоді можна і Шевченка, і Івана Франка “винести” із категорії українських письменників, адже вони також писали крім української й іншими мовами. Гоголь належить людству, світовій культурі. Навіть знаходячись далеко від Батьківщини, він думав про рідну землю. У 1828 році письменник переїжджає до Петербурга. А дослідження “Про малоросійські пісні” написано в 1833 році.
“Не впрок пойдет ему отъезд
Из вольнопесенных раздолий.
Сперва венец и капитолий,
А там – безумие и крест.
Печаль полуночной чеканки
Коснется дикого чела.
Одна утеха – вечера
На хуторе возле Диканьки…”
(Б. Чичібабин)
Холодний петербурзький вечір. За вікном ллє і ллє дощ. Душу огортає смуток і щем. Як хочеться опинитися в благословенному рідному краї! Один, зовсім один, як в пустелі. Втішити Гоголя по-справжньому може лише одна людина: Олександра Смирнова-Россет. Їй належить його серце. Та занадто довго приховував Микола Васильович свої ніжні почуття. Жінка вийшла заміж. Шлюб виявився невдалим. Рідна душа земляка приваблює Олександру, вона ніжно називає його хохликом, співає для нього “Ой, не ходи Грицю”. Разом вони часто згадують Україну. Та сьогодні вона далеко від нього. Гоголь пише листа своєму землякові, другу Максимовичу, якого мають призначити ректором Київського університету св. Володимира. Микола Васильович клопочеться про місце професора історії. “Я захоплюсь заздалегідь, коли уявляю, як закиплять труди мої в Києві. Там скінчу я історію України і Півдня Росії і напишу всесвітню історію. А скільки зберу там легенд, повір’їв, пісень! Якими цікавими можна зробити університетські записки, скільки можна умістити у них подробиць, цілком нових про самий край!”
Гоголь переповнений творчими планами. Та не судилося здійснити ці наміри. Розраду від нездійснених планів письменник шукав і знаходив у творчості. Гоголь пише замітку “Роздуми Мазепи”, де викладає свою точку зору на державотворчу політику гетьмана Івана Мазепи. Письменник зазначає, що становище українського народу було трагічним, він потрапив у лабети рабської деспотичної імперії, йому загрожувала “втрата національності”. Український народ ще “дихав козацтвом” і далі бажав жити своїм окремим національно-державним життям. За умов кріпосницької самодержавної Росії, її політики Україні загрожувало кріпосне рабство і духовна смерть. Тому Іван Мазепа спрямував свою політику на відокремлення України від Росії. Впродовж п’яти років Микола Васильович збирає матеріали, пов’язані з історією рідної землі. Ним керує єдина думка: “Заради всього нашого, заради нашої України, заради батьківських могил”. Він готував історію “в шести малих або чотирьох великих томах”. На жаль, рукопис цієї праці не зберігся. Можливо, Гоголь його знищив. З цього приводу вчені здавна ведуть дискусії, висловлюючи свої думки та гіпотези. На Гоголя, на мою думку, впливали родинні стосунки і родинні традиції його предків, вони формували його національний світогляд. Адже сповідаючись, він щиро говорив, що “прадідівська душа бешкетувала в ньому”, голос предків сильно промовляв до нього.
Здається, з далекого минулого письменник говорить зі мною про все, що так нині хвилює мене, мій народ, моїх ровесників. Щира подяка тобі, генію, що через століття ти оживляєш наші душі, не дозволяєш духовно гинути людям, нагадуєш нам, що основне наше призначення на землі – бути людиною!
“За овитое терньями сердце волхва,
За тоску, от которой вас Боже избави,
До полынной земли, Петербург и Москва,
Поклонитесь Полтаве”.
(Б. Чичібабин)
(2 votes, average: 4.00 out of 5)