Угорщина в Новий час (до 1867 року)
Відсутність талановитого наступника і непідконтрольність феодалів центральної влади призвели до того, що спочатку в країні вибухнула Селянська війна під керівництвом Дьєрдя Дожі (1514 рік), що потрясла основи суспільства, а потім Угорщини завдала воєнної поразки Османська імперія, що підсилила тиск на європейські держави. Після придушення бунтівних селян їм було заборонено носити зброю навіть у разі військових дій, що послабило обороноздатність країни. У битві під Мохачем (1526 рік) погано організоване дворянське військо було знищено, і турецькі сили майже не зустріли опору при просуванні в глиб Угорщини. У 1541 році була захоплена Буда.
Колишня Угорщина виявилася в підсумку розділена на три частини: центральні райони увійшли до складу Османської імперії, східні (Трансільванія) стали незалежним князівством, які перебували у васальній залежності від османів, а на півночі і заході закріпилися Габсбурги.
Центральні райони Угорщини стали місцем регулярних військових зіткнень між турками і військами Габсбургів. Після відображення османського наступу на Відень в 1683 році об’єднані сили християнських держав Європи розгорнули контрнаступ, що завершилося звільненням перебували під османським правлінням угорських земель. У 1699 році Карловицький мирний договір став офіційним визнанням переходу практично всієї сучасної території Угорщини під австрійський контроль.
Взятий Габсбургами курс на посилення впливу німецькомовного населення (приплив якого всіляко заохочувався) і католицької церкви (в період турецького панування в центральній Угорщині і Трансільванії значним впливом став користуватися протестантизм) і інтенсивну експлуатацію в рамках феодальної системи господарювання призвів до ряду повстань, найбільш масштабним з яких стала визвольна війна під керівництвом трансільванського князя (з 1704 роки) Ференца Ракоці II, що завершилася в 1711 році перемогою імперських військ.
У XVIII столітті були багато в чому подолані негативні економічні наслідки численних збройних конфліктів на території країни. Австрійський імператор Йосиф II зробив спробу розвитку в Угорщині буржуазних елементів економіки і повів наступ на вже не відповідали вимогам часу привілеї угорського дворянства (що включали, крім іншого, звільнення від податків), що викликало політичний опір з боку останнього.
Необхідність заручитися підтримкою угорського дворянства в інтересах відновлення економіки імперії, яка постраждала під час наполеонівських воєн, привела в 1825 році до скликання Державних Зборів Угорщини, тривалий час (з 1812 року) не функціонував. Діяльність парламенту не привела до здійснення значних реформ, однак сприяла зміцненню національної самосвідомості та формування політичних сил, які дотримувалися як помірно-ліберальних (Іштван Сечені), так і революційних поглядів (Лайош Кошут, Міклош Вешшелені).
Поширення реформістських настроїв серед населення з активним використанням преси створило “горючий матеріал” (в першу чергу, з числа молоді), що зіграв велику роль в поширенні на територію Угорщини європейської революційної хвилі 1848 року. Революційні сили оперативно мобілізували в свою підтримку маси, практично без кровопролиття домоглися влади і приступили до здійснення реформ, зокрема земельної.
Прем’єр-міністром став Лайош Баттяні, однак головну роль в уряді грав Лайош Кошут, у міру погіршення обстановки встав у керівництва країною. Угорщина проголосила широку автономію в рамках імперії Габсбургів і навіть підтримала ряд контрреволюційних заходів центрального уряду (зокрема, з придушення революції в Італії), проте розмежування повноважень з найважливіших питань (пов’язаним в першу чергу з організацією збройних сил і фінансами) так і не було адекватно проведено, що свідчило про неготовність імперського уряду змиритися з поразкою.
Оговтавшись від потрясінь першого етапу революційної активності і ліквідувавши загрозу своїй владі на ряді напрямків, влади імперії розгорнули повномасштабний наступ проти Угорщини, багато в чому спираючись на її неугорських населення (хорватів, словаків та інших), нічого не виграло від революції, оскільки, обстоюючи права своєї нації, угорські революціонери не визнавали аналогічних прав за малими народами і мали намір їх асимілювати.
Війська Угорщини зуміли організувати опір австрійським і хорватським силам і завдали їм низку поразок, однак приєднання до числа противників революції Росії і роз’єднаність в колах революційного керівництва (особливо з приводу ведення бойових дій) дозволили в 1849 році придушити угорські війська числом, незважаючи на незадовільну якість командування у росіян і австрійців.
Після поразки революції деякі її лідери були страчені, іншим (зокрема, Л. Кошуту) вдалося сховатися від переслідувань за кордоном.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)