Австро-Угорщина
У 1866 році, після поразки у війні з Пруссією, влада країни на чолі з імператором Францем Йосипом I прийшли до усвідомлення необхідності внутрішньої реорганізації держави. Відень відмовилася від участі в Німецькому державі. В результаті австрійці стали формуватися в спільність, окрему від німців, хоча це самосвідомість запанувало тільки після Другої світової війни.
У 1867 році був оформлений Компроміс, який означав створення дуалістичної Австро-Угорської монархії. Австро-Угорщина поділялась на Цислейтанії і Транслейтанія (Королівство угорців). До складу Цислейтанії, крім історичної Австрії, увійшли Сілезія, Богемія, Моравія, Гориця, Галичина, Буковина, Далмація, Крайна, Істрія і порт Трієст. У обох складових частин імперії були власні уряди, загальними залишалися зовнішня і оборонна політика та їх фінансування. Друга половина XIX – початок XX століть стали часом істотного економічного і культурного розвитку країни.
Незважаючи на стабілізуючий ефект проголошення дуалістичної монархії, принцип паритетного правління таїв у собі загрози стабільності в майбутньому. Підвищення статусу угорців в справах управління імперією викликало зростання очікувань щодо аналогічного збільшення прав у інших народів, в першу чергу – чехів.
Почали виникати концепції федералізації імперії або, щонайменше, додання слов’янському населенню впливу, порівнянного з австрійським і угорським (триализма). Всі вони були вкрай негативно зустрінуті неслов’янським населенням, причому представники угорської політичної еліти традиційно були в числі найбільш послідовних і непримиренних противників триализма, який міг позбавити їх займаного привілейованого становища.
Посилення в імперії слов’янського компонента створювало загрозу зростання впливу на населені слов’янами території з боку Сербії та Росії. Сербія претендувала на об’єднання південних слов’ян в рамках однієї держави (а після окупації в 1878 році і анексії в 1908 році Боснії і Герцеговини Австро-Угорщина опинилася країною з найбільшим южнославянским населенням). Російська імперія же традиційно сприймалася як головна захисниця інтересів слов’янства в цілому і звинувачувалася австро-угорської пропагандою у втручанні у внутрішні справи Австро-Угорщини.
Ідея “слов’янської загрози” ставала дуже популярною в консервативних і націоналістичних колах, і ліквідація цієї потенційної небезпеки в результаті перетворилася в одну з найважливіших завдань зовнішньої політики імперії, а потім – і в головну мету Австро-Угорщини у великій європейській війні. Військовий розгром Сербії став здаватися єдиним шансом знову забезпечити довготривалу внутрішньополітичну стабільність, причому, усвідомлюючи, що нові територіальні придбання в разі перемоги приведуть тільки до додаткових проблем етно-політичного характеру в країні з і без того складної обстановкою, влади Австро-Угорщини з самого початку не планували значних захоплень.