Морфологія лишайників
Тіло лишайника диференційовано на органи і являє собою слань (талом). Часто лишайники пофарбовані в різні кольори через присутність пігментів (фіолетові, сині, зелені, коричневі, червоні), які відкладаються в оболонках або в цитоплазмі гіф. Забарвлення слоевища також можуть визначати властиві тільки цим організмам лишайникові кислоти (вони відкладаються у вигляді кристалів на поверхні гіф). Яскравість забарвлення залежить від ступеня освітлення лишайника – чим воно сильніше, тим яскравіше забарвлений таллом. Лишайники, що мешкають в холодному кліматі (наприклад, в Антарктиді), часто пофарбовані в темні кольори або навіть стають чорними. Таке забарвлення дозволяє поглинати більше світла і відповідно нагріватися (нагадаємо, що темні предмети світло поглинають, а світлі – відбивають). Зовнішній вигляд талому може бути найрізноманітнішим, у зв’язку з чим розрізняють кілька морфологічних типів: накипні, листуваті і кущисті.
Накипні лишайники мають вигляд тонкого нальоту, або більш товстої (кілька мм) скоринки, міцно зростається з поверхнею субстрату. Їх поперечні розміри зазвичай невеликі (кілька см), але вони можуть зливатися, утворюючи досить великі плями (рис. 278). Самими примітивними накипними лишайниками вважаються лепрозні слоевища у вигляді тонкого порошкоподібного нальоту, що складається з грудочок водоростей, оточених грибними гіфами. Такі грудочки легко відриваються і переносяться тваринами, вітром або водою, що забезпечує їх широке поширення.
У більш високоорганізованих форм таллом диференційований на коровою шар, розташований зовні, шар водоростей і найглибший шар – серцевину. Часто таллом ділиться на окремі фрагменти, розділені тріщинами, які називаються ареолами, а саме слань – ареолірованним. Такі слоевища утворюються тільки на каменях, при цьому ареолірованная структура допомагає витримувати теплове розширення скельної породи при нагріванні.
Найчастіше таллом накипними лишайника розвивається на поверхні субстрату, проте деякі види частково або цілком занурюються в субстрат. Якщо субстратом служить камінь, то лишайник називається ендолітни / м, якщо кора дерева – ендофле-оідниш. Відповідно до субстратом накипні лишайники ділять на епігейни / е (поверхню грунту), епіксільних / е (гниюча деревина), епіфлеодни / е (кора дерев) і епілітноє / е (камінь).
Лістоватие лишайники мають вигляд уплощенной в дорсовен-тральному напрямку пластинки, найчастіше округлої форми. У складі таллома може матися лише одна пластинка, тоді він називається монофильной (рис. 279), або декілька – поліфілії-ни е, причому пластинки можуть бути цільними або кавалками. Зазвичай верхня і нижня поверхні слані мають різне забарвлення. Таллом зростається з субстратом за допомогою ніжки – гом-фа (див. Рис. 279-Б), що складається з грибних гіф (їх ще називають Ризине). Таке прикріплення значно менш міцно, ніж у накипних лишайників, тому слань листоватих лишайників значно легше відділяється від субстрату. Значно частіше зустрічається гетеромерного структура, при якому слань диференційовано на функціональні шари. Нагадуємо, що вже у накипних лишайників розрізняються розташований зовні коровою шар, під ним знаходиться шар водоростей (його ще іноді називають гонідіальним шаром) і найбільш близько до субстрату розташовується серцевина. У листоватих лишайників відбувається відділення більшої частини таллома від субстрату, тому виділяється ще один шар – нижній коровою. У рунистих лишайників з стрічкоподібними лопатями таллома є також додатковий нижній шар водоростей, що робить асиміляційні процеси більш інтенсивними. У деяких рунистих лишайників диференціюється центральна частина – серцевина (див. Рис. 281).
Гіфи, що утворюють коровою шар, можуть тісно переплітатися, формуючи зовнішню подібність паренхиматозной тканини. Однак справжня тканинна організація формується при тривимірному діленні клітин, тут ж цього не відбувається (гіфи наростають своїми кінцями), тому структурні ансамблі корового шару лишайника називаються параплектенхімой, рідше псевдопаренхімой. У багатьох рунистих лишайників гіфи корового шару мають дуже товсті оболонки, які у сусідніх гиф зливаються в суцільну масу виділеним ними клейкою речовиною. Такий шар називається прозоплектенхіматіческім.
На нижньому коров’ячого шарі листоватих лишайників утворюються тонкі вирости – ризоїди, які сприяють прикріпленню таллома до субстрату. Більш товсті вирости називаються Ризине, але в їх утворенні бере участь не тільки кора, а й серцевина, тяжі якій проходять по центру Ризине. Нижня кора і серцевина також формують гомф, яким слань кріпиться до субстрату (див. Рис. 279-Б). Серцевина утворена рихлорасположеннимі гифами, що дозволяє повітрю циркулювати по слоевища і забезпечує газообмін.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)