КАБАНИ – Олесь Бережний
Олесь Бережний
КАБАНИ
Присвячується 100-річчному ювілею з дня народження Леоніда Ілліча Брежнєва.
Зненацька прокидаюся. Розгублено й перелякано роззираюся довкола. Ядучо відгонить чужим духом. Угорі стовбичить людина у військовій формі. Припиняє сіпати моє плече. Смердить ваксою, “Шипром” і “Прімою”. Нарешті бачу годинник. Тьху, чорт забирай! Укотре вже за останній місяць мене ось так підіймають серед ночі. Вояк невпинно й поспіхом жебонить щось важливе. Але я не чую. На темно-синіх погонах помічаю жовті літери “ГБ”. Змушую себе прислухатися до белькотіння. Виринають окремі слова, словосполучення. Починають докупи складатися в речення… за годину очікується приліт високих гостей з Кремля… Тьху, знову!
Усі мої родичі й знайомі впевнені, що зараз я перебуваю у довгостроковому закордонному відрядженні в дружній і сонячній Лівії. У такій віддаленій і екзотичній, але водночас і такій близькій нам Соціалістичній Народній Лівійській Арабскій Джамахірії! Либонь допомагаю нашим лівійським товаришам, очолюваним лідером лівійської революції полковником Муамаром Кадафі, налагоджувати наукові дослідження у справі розведення свійських тварин.
Але ані моя дорога дружина, ані жодна душа вдома не підозрювала, що весь цей час я не залишав території нашої радянської Батьківщини. Натомість, уже кілька років живу і працюю за високими зеленими парканами режимного спецдержоб’єкту в братній Білоруській РСР. Офіційно моя посада – керівник спеціалізованого науково-дослідного відділу окремої експериментально-тваринницької держлабораторії у Біловезькій Пущі.
Швидкома нарядився у форменний кітель. Аякже, мав навіть і відповідний однострій на своїй посаді! Темно-смарагдовий, мовби під колір лісу. З петлицями на комірі та смугастими гаптунками на рукавах, що вказують на мій буцім офіційний ранг безмаль головного ліснічого!
Між иншим, говорячи про офіційне, протягом уже довшого часу мене продовжує дивувати і навіть дещо засмучувати той факт, що нікому з домашніх так і не спало на думку засумніватися в офіційній версії мого теперішнього нібито закордонного перебування. Але з иншого боку, це дуже добре для нашого душевного спокою та добробуту.
Тільки-но вдумайтеся! Це я, колишній аспірант Полтавського науково-дослідного інституту свинарства і – без зайвої скромности та за оцінками колег і начальства, – один з провідних фахівців Української РСР у питаннях розведення, штучного осеменіння й годівлі свиней буцімто поширював наш передовий досвід у галузі свинарства в мусульманській країні І оком не моргнути!
Гаразд, особисто я до цього не причетний. За інформаційно-дезинформаційне забезпечення відповідали товариші з иншого відділу за нашим високим зеленим парканом.
Утім, нарікати мені нема на що. Справді. Дружина регулярно отримувала досить жирні, з усіма можливими накрутками й надбавками, перерахування з моєї “закордонної” зарплатні. Тепер нашій сім’ї вистачало не тільки на коринку чорного хліба у 18 копійок за буханець, як було раніше, але й на сдобний білий батон за 22 копійки, щедро намащений маслом “Вологодським” і фінською “Віолою”, з чорною паюсовою ікоркою “Камчатка” і горнятком справжньої розчинної кави найліпшого імпортного гатунку “Нескафе”. Авжеж, віднедавна моя Галя регулярно затоварювалася імпортом і дефіцитом у “Берьозці”.
Завдяки нинішній праці я отримав московську прописку і чудову трьохкімнатну квартиру на Кутузівському проспекті. Туди перед своїм “закордонним відрядженням” я перевіз Галю з дітьми з нашої паскудної комуналки на розі Довнар-Запольского і Ванди Василевської на Шулявці.
Власне, єдиним позитивним моментом тієї київської комуналки було те, що ми жили поблизу праці. Тоді я обіймав посаду заступника директора Київського зоопарку з науково-дослідницьої роботи. Галя влаштувалася на працю бухгалтером у кінотеатрі імені Довженка, що поруч зі станцією метро “Політехнічна” і неподалік від мого Зоопарку. А діти пішли в школу № 102. Це була українська школа з поглибленим вивченням англійської мови.
До речі, в наше нове московське помешкання ми в’їхали на щойно отриманому позачергово автомобілі – моєму новенькому червоному універсалі “Москвич”.
Крім того, наша Оксаночка щойно цього року розпочала навчання на першому курсі у Першому Московському медінституті Сечєнова. Це було моєю рожевою мрією!
А ще наш Богданчик зараз сумлінно займався з репетиторами. Підтягував свою і так некепську англійську. І писав твори російською про миролюбну політику Країни Рад, керівну та напрямну роль Партії й особисто Генерального Секретаря Центрального Комітету КПРС і Голови Президії Верховної Ради СРСР дорого товариша Брежнєва Леоніда Ілліча.
Мій синочок збирався поступати через рік до Патріса Лумумби. Тобто, в цей, як його, в Університет дружби народів. Галя зараз саме цим серйозно зайнялася. Вона вже розпочала активно промацувати грунт на предмет знайомств серед ректорату, парткому, профкому, приймальної комісії, деканатів і кафедр. Не хочу зупиняти її. Адже додаткові зусилля в цій складній справі не завадять, навіть якщо вони дублюються з мого боку. Адже я також маю свої цілком надійні канали, по иншій лінії. Певен, що в Богданчика з Патрісом Лумумбою все буде в ажурі. Як уже склалося в Оксаночки з медінститутом.
Після захисту кандидатської в Інституті свинарства на вулиці Шведська Могила в Полтаві, я пропрацював кілька років у державному дослідному центрі ім. В. І. Чапаєва в селі Рогатинь Харківської області. Там я думав зайнятися дослідженнями й збирати науковий матеріла з порівняльного аналізу особливостей розведення і відгодівлі української степової білої та української степової рябої порід.
На той час особисто для мене перспектив для професійного розвитку, просування в науці чи зростання власного добробуту в Рогатині було аж катма. Тоді раптом, ні сіло ні впало, мене кличуть до Києва. Виявляється, що то кум старшого брата чоловіка молодшої сестри Галчиного батька влаштував мене, по лінії горкому партії, до Київського зоопарку.
І вже там, за деякий час, це сталося. Тобто, одного дня мені подзвонили “звідти”. Попросили зустрітися для розмови віч-на-віч. Навпроти мого зоопарку, на одній з алей в густому й зеленому парку Політехнічного інституту. І запропонували теперішю працю. При цьому суворо наказали тримати язик за зубами й анітелень про це жодній живій душі. Навіть і моїй Галі!
Відтоді живу і працюю в цій глухій закутині, яка за документами проходить як “Державний природоохоронний науково-дослідний біосферний заказник імені маршала Рокосовського”. Щоправда, хоч ця найглухіша глухомань і загубилася у ведмежому закуточку серед майже ста двадцяти тисяч гектарів незайманих лісів Державного заповідно-мисливського господарства “Біловезька Пуща”, тут зовсім не безлюддя. Навіть навпаки. Адже це – справжнє закрите містечко.
Командиром нашим є двічі Герой Радянського Союзу генерал-лейтенант KДБ Григорій Панасович Грищенко. Під його началом велике господарство, цілий гарнізон. Казарми для гвардійського мотострілецького полку військ охорони, окремий батальйон державного зв’язку, ракетний дивізіон ППО, корпуси гуртожитку для наукових працівників, бараки для обслуги і челяді, дослідні лабораторії та приміщення для догляду й розведення тварин, плантації й оранжереї для вирощування високоякісного натурального корму.
Маємо також і свій секретний аеродром. У підземних ангарах – ескадрил’ї надзвукових винищувачів і цілий ударний вертольотний полк. Солідні залізобетонні смуги розраховані приймати великі реактивні авіалайнери. Авжеж, бо сюди навідується вище керівництво Країни Рад!
Ось уже кілька років я маю “доступ до тіла”. За цей час устиг роздивитися і призвичаїтися до членів Політбюро ЦК КПРС і особисто до Генерального Секретаря.
Наш дорогий товариш Леонід Ілліч Брежнєв – це людина унікальна й витончена. Утім, у побуті він простий і невибагливий, як звичайний і пересічний радянський громадянин. Палить лишень звичайнісінькі радянські цигарки “Новость”. На руці носить звичайнісінький радянський годинник “Слава”. Але поряд з тим має і щонайвишуканіші смаки до розваг. Далеко не пересічні чи звичайні, паки навіть не просто царські, а ще крутіші.
Серед старожитніх європейських монархів, включно з російськими самодержцями, модно було влаштовувати бучні й криваві полювання. Із сотнями сотень невинно забитих тваринок і пташок – від зубрів, ведмедів і сарн до круків, ворон і навіть голубів і синичок.
Наше вище партійне керівництво, хоча иноді не цурається такими буржуазними забавками, але влаштовує їх переважно заради заморських гостей – керівників братніх партій і народів. А для самих себе має инші розваги. Як і личить комуністичним вождям, з турботливою і послідовною думкою про довкілля й гармонію природи, радянський гуманізм і мир в усьому світі. Зокрема, проявляючи людяне ставлення до тварин. Тому на нашому режимному спецоб’єкті віддавна діє Манеж. До доречі, протягом довгих років, ще від часів товариша Сталіна, тут не постраждала жодна тваринка.
Саме у цій справі, у підготовці коханих красунів до Манежу й полягає моя засекречена державна робота. На сьогодні в мене готові троє улюблених вихованців – Борман, Черчіль і Хрущов.
Лишень година промайнула відтоді, як мене підняли серед ночі – а я вже в Оглядовій Ложі, поряд з кремлівськими гостями.
На невисокому дубовому столі виставлено трохи наїдків і напоїв. Усе просто, майже по-спартанськи. Саме так, як полюбляє дорогий товариш Леонід Ілліч. Два емаліровані таці: одна – з чорною ікрою, друга – з червоною. Дві карафки з горілкою, одна – з вірменським коньяком. Миска з нарізаними цитринами з братньої Куби від товариша Фіделя Кастро. Кілька пляшок “Боржомі” й “Тархуна”. Виварка плову по-казахськи – улюблена страва товариша Брежнєва ще з часів його тріумфальних звитяг на Цілині. Таця з вареною картоплею у жупанцях зі шкварками – спогади дитинства з рідного села Кам’янське, що нині вже місто Дніпродзержинськ.
Я стояв трохи позаду за кріслами високих гостей. У парадній формі головного лісничого. У руці тримав червону шкіряну течку із золотим тисненим Гербом СРСР. Тут, на випадок якщо товариш Брежнєв поцікавиться (а він таки частенько проявляє щиру зацікавленість), міститься докладна інформація про трьох моїх гарнюків, що зараз братимуть участь у Манежі.
Поруч зі мною виструнчився полковник Ковтунюк, теж з червоною течкою. Він відповідає за чергову партію матеріалу з “Норільської вибірки” – необхідний елемент наших Манежів, але значно менш привабливий, ніж мої доладні й відгодовані кабанці.
Угорі під куполом спалахнуло потужне світло. Стало ясно й просторо, ніби в палаці спорту. Усю стіну навпроти займали чотири величезні потрети Леніна, Маркса, Енгельса й самого товариша Брежнєва.
Уздовж бічних стін викрашалися кумачеві транспаранти з гаслами. Ліворуч – “Рішення XXVI з’їзду КПРС – в життя!”, а праворуч – “Економіка повинна бути економною. Л. І. Брежнєв”.
Леонід Ілліч щойно виголосив тост за виконання одиннадцятої п’ятирічки за чотири роки і три місяці. Навхильці спорожнив чарочку горілки. Щедро загріб ложку ікри, вичавив не неї лимона. Жує, плямкає і кректить. Надсадно підійняв густі чорні брови – аби роздивитися, що ж діється на Манежі.
А там у центрі пленталася назграбна постать. На вигляд украй дивна особа. У ватянику на голе тіло та ще й задом наперед. Без штанів, але у валянках. На голові – вушанка, також задом наперед. У руці вилискувало щось ніби гостре й металеве. Буцімто ножиці, абощось.
Леонід Ілліч продовжував жувати. Знай кректів і плямкав. Раптом обернувся упівока в наш з Ковтунюком бік. Підійняв брову, кахикнув, неквапно заговорив з повним ротом ікри:
– Цеее…. ем-ем… чомууу… ем-ем… ножиці?
Ковтунюк здригнувся, розкрив червону течку, погортав аркуші. Потім почав впевнено карбувати:
– Товаришу Леоніде Іллічу, це тому ножиці щоб символізувати опортуністичне класове походження. Даний суб’єкт – це Епштейн Борис Наумович. За нашими даними його батько Епштейн Наум Сакович був одноосібним кустарем по кравецькій лінії в Бердичеві. Маємо інформацію, що улітку 1941 року його родина зверталася з проханням про надання дозволу евакуюватися разом з частинами Червоної Армії, що відступали. Нібито батька, мати, двох братів і трьох сестер було розстріляно у період з вересня по жовтень під час окупації в Києві. Довідки чи інші документальні докази відсутні, але маємо матеріали про те, що деякі з його родичів могли вціліти й переправитися в Західну Європу…
Брежнєв на мить припинив жувати, широким жестом поправив шевелюру:
– Він… шооо… поляяяк…?
Полковник знову заглибився в аркуші в червоній шкіряній папці.
– Товаришу Леоніде Іллічу, за паспортними даними суб’єкт проходить як росіянин, а…
Леонід Ілліч нетерпляче перебив Ковтунюка:
– А шооо… він… у тебе… робе…?
Полковник і далі чеканив, час від часу зизаючи оком у шпаргалку:
– Товаришу Леоніде Іллічу, суб’єкт є доктором хіміко-біологічних наук, колишнім членкором Академії Наук. Останніми роками керував режимною науково-дослідною лабораторією, що проводила розробку за темою “Роса-27”. Торік його затримали при спробі перетнути Берингову протоку. Військовим трибуналом у закритому слуханні засуджено до вищої міри покаранння. Тоді він і потрапив до списку Норільського відбіркового управління, а вже звідти…
Зненацька з иншого боку Манежу грюкнули засуви. Пронизливо заскреготали металеві грати. Почулося громохке звірине гирчання, моторошне і потужне. До центру Манежу неквапною пружною ходою насував Борман.
Борман набирав темпу. Чимчикував навпростець через Манеж упевнено і спритно. Ніби не кабан, а чемпіон з боксу, що підтюпцем прямує на ринг! Зупинився посеред Манежу за кілька кроків від людини в куфайці.
Епштейн Борис Наумович незграбно сіпався. Мляво й непереконливо тицявся на всі боки, намагався наосліп штиркати ножицями повітря.
Кабан похилив кремезну голову, деякий час просто стояв і басовито рохкав. Жовтувато вилискували міцні ікла. В оченятах жевріли каганці. Борман ратицею бив грунт, немов баский жеребець. Неквапно пішов колом. Рухався буцім атлет. Поглядом невпинно свердлив переляканого Епштейна і зосереджено посмикував рилом. Придивлявся та винюхував слабкі місця Бориса Наумовича.
Зрештою Борман обійшов повне коло, а тоді страшенно загарчав. Умить спалахнуло жарке полум’я в очах. Рвучко кинувся вперед. Налетів на Епштейна стрімко й брутально. Як вантажівка на курча посеред шосе. Ценькнули ножиці, відлетіли й встромилися в грунт. Зойкнув Борис Наумович з-під кабана і замовк.
Борман несамовито длубав і драв іклами. Копав ратицями. Шарпав, розпанахував і шматував. Ікла блищали червоним. Тіло Бориса Наумовича мотилялося, ніби безхребетний жмуток ганчір’я.
За кілька хвилин на Манежі з’явилося з десяток техперсоналу в спецобладунках. Бормана оточили й повели геть. На відпочинок до стійла.
Услід за техперсоналом на Манежі з’явилися солдати “ГБ” у синіх халатах і заходилися збирати рештки Епштейна у дерев’яний візок з одним колесом і двома держалнами. Свіжим пісочком позасипали калюжі крові. Позагрібали граблями, ретельно замели віниками.
Я полегшено зітхнув. Перший виступ сьогодні пройшов добре. Не зганьбив мене красунь Борман! Ну й гаразд, це ще не вечір. На черзі був Черчіль. Ще міцніший, огрядніший і шаленіший. За нього я був спокійний. Оцей будь-кому покаже де раки зимують!
Леонід Ілліч скористався перервою і запропонував новий тост. За мир в усьому світі! Товариші бадьоро підтримали тост. Аби ніколи більше не було війни! Ценькнули чарки. Захлюпотів у горлянках вірменський коньяк. Закректіли, закашлялися високі гості.
Тим часом в иншому кутку павільйону дзенькнули замки. На Манежі з’явилася одинока постать. З довгим батогом у руці. На ногах – ковзани. Фартух і сині нарукавники на голе тіло. Голову щільно замотано барвистою хустиною. “Павловський посад”, мабуть. А може й инше – наприклад, магометанська чалма. Чи гіндуїстська, чи сікхська, чи якась іще – які там вони взагалі бувають.
З иншого боку павільйону рипнули засуви, заскриготіли грати. На майданчик жвавенько вибіг здоровезний кабан і зупинився неподалік від чоловіка. Потім рушив довкола нього підтюпцем. Спершу праворуч, а тоді – ліворуч.
Леонід Ілліч обернувся до нас з підполковником і запитався хто це був зараз на порядку денному, за програмою. Я відповів, що Черчіль. Леонід Ілліч схвально закивав і додав:
– Добре! Черчіль теж коньяк любив. Наш, вірменський. Оцей!
Підполковник Ковтунюк розкрив свою червону папку й зачитав:
– Рахметов, Джаміль Іскандерович. З родини репресованого кустарного ремісника. Підривний елемент кримсько-татарського спрямування. Народився на переселенні в Ташкенті. Антирадянський колаборант, дисидент і махровий зрадник. Один із засновників поетичного угрупування, що відкинуло соціалістичний реалізм і класовий підхід у радянській художній літературі та сповідувало занепадницький буржуазно-декадентський…
Ковтунюк не встиг закінчити, як раптом кабан кинувся на свою здобич. Черчіль умить збив Джаміля Іскандеровича з ніг, чи радше з ковзанів, і заходився наполегливо і несамовито розривати його на шматки. Кров розляпувалася на всі боки.
Леонід Ілліч задовлено пережовував чорну ікру і смаковито плямкав:
– Черчіль, до речі – наша людина! Гм-м. Українців любив, а німців – ні. Гм-м. Коли у бурську війну він у полон попав, гм-м, його врятував українець…
З одного боку я шкодував, що Черчіль упорався зашвидко і не показав високим гостям захоплюючого і тривалого бою. А з иншого – радів, що програма так вправно підійшла до кульмінації. Наступним за програмою ішов Хрущов. Це ж був не просто красень з красенів, велет серед велетнів, найзавзятіший і найзапекліший з усіх моїх вихованців. Хрущов – це ще й найкоханіший улюбленець особисто Леоніда Ілліча Брежнєва!
Товариш Брежнєв сам відібрав його з виводку молодих поросят від плодовитої льохи Ромахи і назвав Хрущовим. Очевидно, на знак великої поваги і любови Леоніда Ілліча персонально до Микити Сергійовича.
Як розповідали мені за чарочкою чаю колеги-старожили нашого режимного спецоб’єкта, цього пацю Брежнев уподобав ще давненько. Одразу після жвавих перепалок у Кремлі, коли попереднього Генсека було усунено теперішнім унаслідок застосування штатної стрілецької зброї різними підрозділами кремлівської охорони.
На Манеж випустили нового суб’єкта. Черговий зеківський матеріал з “норільської вибірки”. Очі йому було зав’язано червоною ганчіркою. На голову начіплено щось кумедне. Буцімто суміш в’єтнамського народно-демократичного бриля з розплюсненим буржуазно-капіталістичним ковбойським капелюхом. Замість ватяника – біла сорочка з фолькльорним оздобленням.
Спершу мені здалося, що цього суб’єкта виряджено було у щиру вкраїнську вишиванку. Придивився уважніше й розгледів, що ні. Це радше був якийсь естрадно-оперетковий варіант. Буцімто сценічне вбрання виконавців популярного нині серед молоді вокально-інструментального ансамблю “Пісняри”. Узагалі це була ніяка не вишиванка, а лише косоворотка, бо навипуск і підперезана червоною мотузкою. Замість вишивання – кострубаті аплікації абстрактно-декоративних візерунків. Хризантеми з виноградними гронами й ананасами. Або щось такого.
Узутий він був у хлипкі в’єтнамки рожевого кольору. Обіруч стискав серп. Стояв у центрі Манежу й незграбно вимахував сільскогосподарським інструментом у порожнечу поперед себе.
Тільки-но Леонід Ілліч зробив зусилля аби повернутися до нас, як полковник Ковтунюк уже затараторив:
– Тарасєнко Богдан Назаровічь – колишній член спілки письменників уер-есер, прозаїк, поет і драматург, український буржуазний націоналіст…
Ураз мені здалося, що земля під ногами дрібненько затремтіла – на Манеж увірвався найдебеліший і найвеличніший з усіх моїх кабанів. Красунчик Хрущов! Полковник Ковтунюк, вочевидь, цього не помітив і продовжував:
– … звернувся до президіуму цека капе-ерес з провокаторським листом, у якому висловлював ідеологічно шкідливі сумніви щодо братерської єдності трьох слов’янських народів і вирішальної та напрямної ролі братнього російського народу..
Хрущов тим часом стрімголов подолав майже всю відстань до об’єкта посеред Манежу. Тарасенко Богдан Назарович відсахнувся вбік і навідліг шваргонув серпом у нікуди.
– …цей лист нелегальним шляхом потрапив за кордон, де використовувався у пропагандистських цілях середовищем реакційної української еміграції та імперіалістичними спецслужбами Голосу Америки, Радіо Свободи, Бі-Бі-Сі…
Кабан обрушився щодуху на українського буржуазного націоналіста з серпом у руці. Ніби вантажний локомотив налетів на велику рогату худобину, породи білоголової української, що вклякла була посеред колії. Причому, локомотив двосекційний магістральний побудови Ворошиловградського виробничого об’єднання тепловозобудування ім. Жовтневої революції! Полковник і далі не бачив нічого цього і продовжував:
– … антинародну й антирадянську діяльність підривної екстремістської організації Українська Хєлсінська Спілка…
Леонід Ілліч роздратовано змахнув рукою вбік полковника аби він не заважав, але Ковтунюк ніби керувався на автопілоті:
– … у своїй українській буржуазно-націоналістичній діяльності він змикався з найбільш реакційними колами капіталістичного світу, зокрема з неофашизмом і сіонізмом…
Товариш Брежнєв не витримав і гнівно рикнув на полковника:
– Затнися вже нах!
Ковтунюк осікся. Нервово засіпався, закрив течку, зблід як вапно й витріщився на Манеж. А там було що бачити! Могутній красень Хрущов, улюбленець мій і водночас особисто Леоніда Ілліча, рвав Тарасенка на шматки.
Леонід Ілліч, а за ним і всі його кремлівські гості, підвелися з радісними вигуками й оплесками. Вони так щиро й бучно раділи, немов щойно було забито не буржуазного націоналіста, а вирішальний гол на чемпіонаті з футболу!
Цієї ж миті звідусіль з динамиків гримнула музика. Попід купол Манежу полинули урочисті акорди й величальний спів. Я помалу прислухався, почав упізнавати мелодію, підхопив слова й несподівано для себе взявся тихенько підспівувати:
Живи, Україно, прекрасна і сильна, –
В Радянськім Союзі ти щастя знайшла.
Між рівними рівна, між вільними вільна,
Під сонцем свободи, як цвіт, розцвіла.
Не знаю чи це наш кінорадіомеханік Вахо Суліквелідзе знову наклюкався спирту в підсобці й переплутав грамплатівку для трансляції. А може, навпаки, цей гімн саме зараз і мусив був звучати за програмою. Згідно з порядком денним і за тонким ідейним задумом орговиків.
Слава Союзу Радянському, слава!
Слава Вітчизні навіки-віків!
Живи Україно, радянська державо,
В єдиній родині народів-братів!
Та ні, мабуть Вахо Суліквелідзе нічого не наплутав. Гімн Української РСР був украй доречним. Чому б і ні? Авжеж, певно що так! Адже дорогий товариш Брежнєв Леонід Ілліч має безпосередній стосунок до Неньки. Хрущов також – що людина, що кабанець – обоє міцно пов’язані з Україною! Зрештою, і цей норільський суб’єкт зек Тарасов чи Тарасюк або Тарасенко, чи як його там насправді, коротше, буржуазний націоналіст – теж не будь-який, а український…
Нам завжди у битвах за долю народу
Був другом і братом російський народ.
Нас Ленін повів переможним походом
Під прапором Жовтня до світлих висот.
Високі кремлівські гості підійняли черговий тост. Почаркувалися. Випили, крекнули. Смачно закусили. А тим часом на Манежі вже метушилися техніки та прибиральники. Жалюгідні залишки буржуазного націоналіста вивозили геть у дерев’яному візочку.
Ми славим трудом Батьківщину могутню,
Утверджуєм правду безсмертних ідей.
У світ комунізму – величне майбутнє –
Нас Ленінська партія мудро веде.
Могутнього й величного Хрущова, який славно потрудився на Манежі, солдати у спецобладунках повели до стійла відпочивати. Я полегшено зітхнув. Основну програму на сьогодні було успішно виконано.
Тепер високе начальство, за традицію, йшло святкувати перемогу в лазню. Там уже зробили все, що треба – заздалегідь належним чином підготували, протопили, накрили на стіл і завезли балерин. Здається, що з Большого. А може й місцеву породу – це вже не моє управління, тож і гадки не маю. Утім, напевно знаю, що співати сьогодні мусив був таки молодий талант з Донеччини Йося Кобзон.
Усе як завжди просто й немудрящо, без зайвих викаблучувань, хоча найвищого гатунку. Саме так, як любить наш Генеральний Секретар.
Цього разу перед тим, як іти святкувати до лазні, товариш Брежнєв вирішив завітати на хвильку до свого улюбленця. Я мав супроводжувати дорого гостя, показувати й розказувати йому в яких умовах утримувався Хрущов.
Разом з Леонідом Іллічем навідатися до чудо-кабанця пішов товариш Андропов Юрій Володимирович, наш комендант генерал-лейтенант Грищенко і ще якийсь підполковник з кремлівської охорони, ані прізвища ані імені якого я не запам’ятав. Напевно дуже блатний, бо виглядав занадто молодим для полковника KДБ. Атлетичної постави, русявий, зі швидким і зухвалим поглядом. Нагадував мені якогось відомого кіноактора, ані прізвища ані імені якого я на разі не міг пригадати.
Приміщення, в яких відгодовувалися кабанці – це для мене предмет особливих гордощів. Кожного разу, коли товариш Брежнєв з кремлівським почтом навідувався сюди, я страшенно пишався зразково-показовим станом своєї вотчини.
Коротше, це виглядало не те, що як найпередовіший свинарник Країни Рад, а радше як цілий свинарний палац. Чи навіть як ціла цеківська поліклініка! Білі кахлі на підлозі й стінах натиралися солдатами KДБ зубними щітками і зубним порошком “Особый” виробництва гомельскої фабрики “Червоний хімік” (10 коп. за пакунок). Блищало все довкола – аж очам було боляче!
Пахло свіжими трояндами, оберемки яких стояли у величезних фарфоро-фаянсових вазах з Корейської Народно-Демократичної Республіки. На цих керамічних виробах красувалися миловидні й радісні зображення – картинки безмежно щасливого, насиченого багатющими статками та щирим святом життя братнього корейського народу.
Усі ці мальовничі вази вздовж стін мого дослідно-експериментального свинарника були подарунком дорогому товаришу Брежнєву особисто від Голови Народного Комітету КНДР, Генерального Секретаря ЦК Трудової партії Кореї, Великого Вождя й Улюбленого Керівника товариша Кім Ір Сена.
Доріжки на підлозі – пухкі узбецькі килими ручної роботи. На стінах – поважні портрети членів Політбюро ЦК КПРС у масивних позолочених рамах.
Усюди в будинку муркотіло й попискувало, мерехтіло й поблискувало найновіше електронне обладнання для стеження за станом здоров’я кабанців і їхнього наукоємного відгодовування. Кожен апарат, кожен гвинтик і дротинка – усе імпортне, виробництва зі світу загнилого капіталізму й нещадної експлуатації трудящих.
Ми підішли до стійла з високою огорожою з лискучої хромованої сталі, за якою вдоволено рохкав Хрущов. Трохи збоку стійла на підвищенні здіймалася платформа, куди вели сходи й товсті кабелі. Там розташовувався вимірювальний комплекс, основна апаратура й монітори. Звідти здійснювався нагляд і контроль за Хрущовим. Гості частенько зауважували, що це все нагадувало їм інформаційно-обчислюваний центр для контроля й управления польотами ракет-носіїв та обробоки телеметричної інформації на космодромі “Байконур”.
Піднялися на платформу. Звідси можна було краще бачити гарнюка Хрущова у всій його красі. Андропов і Грищенко турботливо підтримували Леоніда Ілліча під руки, а він щось вдоволено мурмотів.
Нарешті я відкрив свою червоношкіру течку з позолоченим Гербом СРСР і почав зачитувати показники Хрущова. Давав поточну статистику в порівнянні з минулим разом, коли сюди навідувався товариш Брежнєв.
Молодий підполковник тримав у руці відерце з чорною ікрою й великою ложкою. Простягнув їх Леонідові Іллічу. Брежнєв щедро зачерпнув і заходився кликати Хрущова:
– Паць-паць-паць!
Мені подумалося, що я й сам зараз залюбки поласував би цією осетриновою ікоркою. Звичайно, мені для Хрущова не шкода нічогісінько, бо це насправді майже як для мене самого. Утім, я мимохідь згадав про свою сім’ю – кохану дружину Галю, дорогих діточок Богданчика й Оксаночку. Як вони там, бідолашні, без мене самі? Чи дають собі раду? От їм би зараз такий гостинець від мене – відерце делікатесної паюсової ікорочки з каспійського спецрибзаводу – як чудово було б!
Зненацька молодий підполковник повернувся до мене. Ніби прочитав мої думки. Однак, побачити такого розлюченого виразу обличчя я геть не очікував!
Здалося, ніби я ось-ось був би згадав прізвище кіноактора. Перед очима майнули кадри з фільму “Щит і меч”, але відразу все зникло. Бо кадебіст рвучко кинувся до мене і щодуху зацідив кулаком у живіт.
Майстерний тичок у піддих, неначе удар багнетом – і я враз утратив здатність вдихнути чи видихнути. Безпорадно роззявив рота – у марному намаганні ковтнути повітря. Немов риба на суші. Від різкого болю зігнувся навпіл.
За інерцією я помалу хилився вперед, аж допоки не напоровся обличчям на зустрічний вибух. Ізсередини мозку гримнули Кремлівські куранти. В очах спалахнули блискавки. Замерехтіли барвисті зорі. Буцімто на святковому салюті з нагоди чергової річниці Великої Жовтневої революції 7-го листопада.
Молодий атлетичий кадебіст уперіщив потужним аперкотом у підборіддя.
Біль був настільки гострим і дошкульним, що мій глузд почав огортатися ковдрою млявого й теплого туману. Я полинув у затишну й солодку імлу. Почав помалу втрачати свідомість.
Аж ось новий вибух, струс і пронизливий спалах болю! Раз і раз! Удар коліном у пахвину. Ліктем – у горло.
Рвучкий кадебіст ухопив мене за комір. Буцнув моєю ж головою в залізобетонну бантину. Притиснув до неї потилицею і почав душити.
Згадав! Це ж один з моїх улюблених акторів! Фільм “Щит і меч” і молодий тоді ще, десь у році 1967, Олег Янковський у ролі гестапівця!
Усе довкола набувало криваво-бурякуватого забарвлення. Ніби я потрапив зараз у фотомайстерню Вахи Суліквелідзе, де ми частенько випивали разом у тьмавому світлі червоних ламп.
Звідкілясь до моєї кволої свідомості долинали неприємні, неспокійні звуки. Я поступово збагнув, що це гестапівець-Янковський ревів на все горло. Очевидно, його слова стосувалися безпосередньо мене:
– Уб’ю! Уб’ю тебе, сволото! Гидь! Мерзота!
Він гаркотав і бризкав слиною просто в обличчя. Залізною хваткою дедалі міцніше стискав мені горло. Я геть нічого не розумів з того, що зі мною відбувалося.
– Погань! І твою Гальку порву! Сцуко!
У нього з роту пахло ризькими шпротами, фаршированими яйцями зі шкварками і смаженою цибулею під майонезом.
– Уб’ю, сволото! І щенят твоїх уб’ю! Покидь! Босото!
Гестапівець-Янковський продовжував наполегливо задушувати мене й при цьому несамовито лаявся. А я надалі не міг збагнути – навіщо мене було так боляче бити? Чому взагалі треба бити, душити, лаяти? За що так жахливо погрожувати?
– Наволоч! Мерзота! Уб’ю! Усю твою сім’ю!
Водночас я відсторонено, краєм ока помічав, а мій мозок підсвідомо занотовував дивну картину. Леонід Ілліч нахилився до Хрущова й жбурляв йому в пельку щедрі кім’яхи чорної ікри. Аж раптом… ніби у сповільненій кінострічці, звідкілясь вистромилася чиясь нога у лискучому черевику й щодуху вгатила підсрачника Брежнєву!
Умить я відчув пронизливий біль. Ніби вшкварило батогом. Кадебіст ухопив мене своєю сталевою лабетою за матню!
– Уб’ю! Гадюко! Тільки рипнись…
…Черевик цей міг належати лише нашому комендантові або самому товаришеві Андропову. Нікого більше біля Брежнєва не було…
Цієї ж миті кагебіст-гестапівець рвучко сіпнувся. З мертвою хваткою на моєму горлі й матні, він прихилився трохи вниз і ліворуч. Щодуху смикнув мене вперед, на себе, і підставив свій бік. Я полетів шкереберть.
Усе це сталося блискавично. Єдиним плинним рухом. Це, напевне, був один з тих таємних спецназівських прийомчиків дзюдо, дзю-дзюцу чи вітчизняного самбо, якими легендарні СМЕРШівці вколошкували підступних ворожих шпигунів.
Поки я летів й прощався з життям, мозок знай собі фіксував перебіг подій у навколишньому середовищі. Окремими кадрами вкарбовувався у мою свідомість, підсвідомість чи паки напівсвідомість, майже синхронний політ Леоніда Ілліча.
Утім, на відміну від мого видовищного й центробіжного кружляння сторчголів через тазостегновий суглоб кадебістського майстра дзюдоїста-самбіста, товариш Брежнєв падав униз прямо і просто, як він усе завжди любив у своєму житті. Либонь по-спартанськи. Каменем у криницю! А там уже на нього чекав його улюбленець Хрущов.
Урешті-решт я впав на сходи. І поки я продовжував рухатися вниз і послідовно бився маківкою в кожну наступну сходинку, ніби крізь сон до мене долинало, з-за иншого боку хромованої сталевої огорожі, радісне кувікання й рохкання, хряскіт і хрускіт, чавкання й плямкання. А потім усе відразу припинилося, ніби хтось вимнкув світло в моїй голові.
– Що, сволото, очунявся?
Зненацька спалахнуло світло – водночас ізсередині й іззовні. Разом зі стусаном і відчуттям крижаного мокровиння на обличчі.
Я опритомнів. Розплющив очі й опинився у своїй кімнаті на підлозі. Мимохіть обмацав мокрі щоки, чоло, волосся. Розгублено й перелякано роззирнувся довкола.
Наді мною схилявся “фашист Янковський” – брутальний молодий підполковник з кремлівської охорони. У лівій руці у нього виблискував сріблястий сифон газованої води. А в правій він тримав чорний пістолет.
– Забудь усе, мерзото! Проковтни язик, якщо жити хочеш…
Мені стало по-справжньому жахно. Його погляд був гадючим – очі крижані й нерухомі. На вустах – гидлива усмішка. Губи вузькі, як ужва. Нахилився майже впритул до мене й видихнув прямо в обличчя:
– Ти, наволоччче, нічччо не бачччив, нічччо не чччув, нічччо не знаєшшш…
Як я цієї миті зненавідів запах шпротів! А також осоружний сморід яєць фаршированих – зі шкварками і смаженою цибулею під майонезом. Кадебіст притиснув холодне дуло до моєї скроні, зашепотів моторошно й шипучо, неначе отруйна гадюка:
– Слово ляпнеш – і капець! Кранти тобі, погань, і Гальці твоїй, і щенятам…
Жах скував мене паралічем. Від переляку я не міг ані вдихнути, ані видихнути. “Фашист Янковський ” рвучко випростався. Став наді мною на повний зріст. Хвилю мовчки дивився. Не зморгнув жодного разу. Паки так виглядається на здобич удав. Або кобра чи гюрза в телепередачах Миколи Дроздова “У світі тварин” …
А тоді раптом як копне. Щодуху. Черевиком у пахву!
Умить у мене в очах затмарилося. І ніби знову спалахнули святкові фейєрверки, бо ізсередини вибухнуло блискавками. Либонь як салют на честь Дня Радянської Армії та Військово-Морського Флоту щороку 23-го лютого – вивергнення вогняних фонтанів і різнобарвне мерехтіння зірок на чорному оксамиті морозного неба.
Я схопився обіруч за матню. Там нестерпно пекло плавленим чавуном. Ніби мій прутень потрапив у ливарний стрижень на Дніпровському металургійному комбінаті або радше в коксову піч виробничого об’єднанням “Азот” у пролетарському місті Дніпродзержинськ.
У голові дзвеніло, у вухах гуло. Зоддаля, начебто з суцільного мороку підсвідомости й порожнечі, долинав голос “гестапівця”. На моє щире здивування, звучав уже він спокійно й приязно, з добрим гумором – ніби нічого надзвичайного і не сталося:
– Ну, товаришу керівник науково-дослідного відділу, не розкисай! У житті різна хєрня трапляється. Ще й не таке буває. А ти міцний – усе загоїться як на собаці. Терпи, козаче, отаманом будеш…
Я розплющив очі й побачив як фашист-кадебіст ставить сифон на шифоньєрку і ховає пістолет у кобуру під пахвою.
– Відлежись, товаришу, проспися. У санчасть сходи. Розкажи усе, як було насправді. Так і так, хильнув зайву грамульку і на сходи впав. Ти ж сам знаєш: “Ішов, підслизнувся, упав, опритомнів – гіпс!”… Ги-ги-ги!
Я трохи підвів голову. Сперся на лікоть. Кадебіст бадьоро підморгнув і посміхнувся.
– Товаришу, ми з тобою не прощаємося. Якщо будеш молодцьом і робитимеш усе путьом, то житимеш. І не просто. А довго і добре. Це тобі гарантовано.
Він попрямував до дверей. Зупинився на порозі, обернувся й кинув наостанок:
– Скоро цікаві часи почнуться, товаришу. Не прощаємося! Пам’ятай про це.
Наступні кілька годин я намагався привести себе до тями. Блював, прикладав рушник з льодом до голови. Зжер жменю пігулок від головного болю. Блював. Відсидів у холодній ванні, знову блював. Вижрав пляшку “Столичної”, яку тримав у загашнику на пожежний випадок.
Нарешті наважився піти у медпункт. Там доктор Владлен Сігізмундович Карась, до речі земляк, навантажив мене тими ж самими пігульками від головного болю. Оглянув і запевнив, що стан здоров’я у мене цілком задовільний, але порадив менше пити. Утім, як земляк землякові, прописав півлітра спирту. І прямо тут ми його прийняли на груди. Спожили внутрішньо, але виключно з лікувально-терапевтичною метою. Для профілактики можливих захворювань.
Біль помалу почав угамовуватися. Хоча шуму в голові не поменшало, бодай навпаки. Але то вже було мабуть инше, побічний ефект лікувально-терапевтичної профілактики з Владленом Сігізмундовичем. Коли допили спирт, я дошкандиляв до своєї кімнати, впав на ліжко й забувся.
Аж раптом знову будять. Млять! Той самий важкий дух вакси для чобіт, “Шипр” і “Пріма”.Той самий солдат – темно-сині погони, жовті літери “ГБ”.
Комендант викликав на екстренні збори усього цивільного персоналу, включно з моїм науково-дослідним відділом.
Генерал-лейтенат Грищенко виголосив, що товариш Брежнєв Леонід Ілліч увесь цей тиждень перебуває в Москві. Безвиїздно. З огляду на тяжку хворобу. Навіть, буцімто, мусив відмовитися від поїздки до нас, запланованої ще на вчора.
Комендант закінчив швиденько. У мій бік навіть не зиркнув. Насамкінець запитав чи все нам зрозуміло, чи може у когось є питання. Впадало в очі те, що він не мав жодних намірів розводити теревені чи затримувати нас миттю довше, ніж конче було потрібно.
Ніхто з нас не мав жодних запитань. Усе було зрозуміло. Радше, нікому нічого не було зрозуміло. Але то вже цілком не наша справа.
Почував я себе все ще дуже кепсько. Мене й далі нудило, голова розтріскувалася від нестерпного болю. Хоча жодних синців на собі я не помітив, але обличчя трохи припухло й змінилося кольором.
Я знову почалапав до Владлена Сігізмундовича. Він, добра душа, виставив мені діагноз “гостре респіраторне захворювання” й пообіцяв кілька днів лікарняного – аби я міг відлежатися в ліжку в своій конурі в гуртожитку для науковців.
Увесь наступний день я не виходив з кімнати. Цілу добу колодою пролежав у ліжку. Тріскав пігулки, запивав горілкою. Майже нічого не їв, але час до часу блював у рукомийник.
На другий день мене знову розбурхав солдатик з темно-синіми погонами з жовтими літерами “ГБ”, пахким духом “Шипру” і “Прими”.
Цього разу весь особовий склад зібрали в актовому залі. Цивільних і військових разом. Очікувалося надзвичайно важливе урядове повідомлення.
Стіни у просторому залі, як завжди, прикрашалися величезними кумачевими сувоями і портретами вождів. На сцені встановлено було два гарні, з полірованими дерев’яними панелями, кольорові телевізори вітчизняного виробництва мінського заводу “Горизонт”, а між ними – велетенський портрет товариша Леоніда Ілліча з… чорною муаровою стрічкою навскоси в нижньому куті.
За кілька хвилин перед дев’ятою заступник замполіта частини полковник Бойченко піднявся на сцену і власноруч увімкнув обидва телевізори.
На екрані сяяв циферблат головного годинника нашої країни. Секундна стрілка невблаганно рухалася по колу й нарешті досягла свого зеніту. Умить вибухунла шалено заповзятим темпом сюїта “Время, вперед!” композитора Свиридова Георгія Васильовича у виконанні Симфонічного оркестру Держтелерадіо СРСР. Почалася програма “Час”.
Диктор Центрального телебачення Кирилов Ігор Леонідович з почуттям безмежної скорботи у своєму гранітно-монументальному голосі сповістив усіх нас – робітників і колгоспників, радянських інтелігентів, воїнів доблесної Радянської Армії і Військово-Морського Флоту, усіх трудящих нашої Батьківщини, мільйони людей доброї волі в усіх країнах світу – про тяжку і невідшкодовну втрату…
…Промайнуло двадцять років. Майже як у мушкетерів з д’Артаняном…
За цей час усе прогресивне людство ще двічі дізнавалося з вуст диктора Центрального телебачення про те, як припиняли битися серця вірних продовжувачів і керманичів беззавітного служіння великій справі. А незабаром зупинилося серце і нашої великої і могутньої Батьківщини. Принаймні, так спершу всім здалося.
Мені тоді глибоко в серце запали слова молодого кадебіста з кремлівської охорони – мого жорстокого мучителя, що зовнішнім виглядом нагадував актора Янковського в ролі русявого гестапівця зі старого телесеріалу – слова, які він мені сказав наприкінці нашої пріснопам’ятної зустрічі.
Тому я відтоді мовчав. Мовчав, мовчав, мовчав, був молодцьом, робив усе путьом. Спостерігав, усе на вус намотував. Чекав цікавих часів. І таки дочекався!
Янковський-“гестапівець” – а його справжнього імені-прізвища я так і не дізнався, та й не потрібно воно мені заради власного спокою – наче у воду дивився. Утім, це ж не дивно, бо він служив у серйозних органах. А вони там усе знали наперед, усе контролювали, усе передбачали. Авжеж!
От і цього року його колишній колега, що теж був підполковником запасу КДБ і майстром спорту з бойових мистецтва самбо і дзюдо, став нарешті на чолі нашої багатостраждальної Батьківщини, яка вже вся аж стогне і реве – так журиться і тужить за втраченими порядком і стабільністю.
Урешті-решт наведе хтось лад після ліберастичного розгардіяшу та гармидеру останніх десятиріч. Розжене оту огидну катавасію з наших доморощених відщепенців і наклепників та західних спецслужб, що, як та гідра, розпочали мало-помалу підіймати свої голови й гадючо шипіти, оббріхувати й плюндрувати всі наші величні досягнення ще відтоді, як навіки припинило битися серце дорогого товариша Брежнєва Леоніда Ілліча.
Отже, я виконував усе справно й кмітливо. Як і обіцяв “гестапівець”, я відтоді прожив не тільки відносно довго, але й зажив добре. Казково добре!
Ось тепер керую власним банком. Буцімто, моїм власним банком. Бугога! Baron Münchhausen Bank GmbH. Бу-го-го-го-га!
Роками вже мешкаю на вулиці Банхофштрассе у містечку Цуг у мальовничій і такій рідній мені тепер Швейцарії. Водночас представляю тут інтереси своїх дочірніх підприємств: “Тайгаз”, “Тундройл” і “Тунгузнєфть”.
А свій “червоний пролетар” уже давно змушений був замінити на більш відповідний моєму теперішньому статусу Brabus Maybach. Щоправда, цей трофейний “німець”, чорний і блискучий як смерть (чи радше як гестапівська уніформа на молодому Янковському), переважно простоює в гаражі, бо місцеві добропорядні бюргери не січуть фішку – тож, коли мені треба десь майнути, аби не дратувати цнотливих обивателів, я позичаю в Галі одного з її “італійців”, червону тогорічну Lamborghini чи позаторішню
Ferrari.
Червоний колір, між іншим – це для мене ніби відлуння щемливої ностальгії за радісним радянським життям у столиці нашої великої і могутньої Батьківщини, що окрім червоних мурів Кремля та кумачевого моря на Красній площі, уособлював для мене ще й наш старий і добрий червониий Москвичок-універсал виробництва Автомобільного заводу ім. Ленінського Комсомолу.
До речі, Галя іноді любить покепкувати з мене. Буцімто нарешті мені вдалося таки влаштуватися в житті належним чином. За фахом.
Авжеж, розводжу кабанів. Бугога!
(1 votes, average: 5.00 out of 5)