ЗОЛОТЕ ЯЄЧКО – ОЛЕСЬ ДОНЧЕНКО – Українська література – Література для дітей
Ну й ловко грає Андрійко на пищику!
Ви ніколи не чули, як він грає?
Пищик у нього як живий. Схоче Андрійко – і заспіває він у нього тоненько-тоненько, як комар. Схоче – обізветься товсто, загуде, як джміль. А буває, закукурікає, як молодий півник, – і голосисто, і трошки хрипло.
А подумати тільки – звичайний пищик із стручка жовтої акації!
Та самий стручок не засвистить, хоч дмухайте в нього цілий день! Треба вміти зробити з нього пищика.
Андрійко робить так. Зірве стручок, який повніший, тоді розкриває його. Тільки обережно розкриває, щоб, бува, не відломилась половинка від половинки. А тоді вишкрябає нігтем із стручка насіння і знову стулить обидві половинки.
Ось вам і готовий пищик! Тепер тільки взяти кінчик його в рот і дмухати.
Всіх своїх товаришів у дитячому садку навчив Андрійко робити пищики. Добре, що в дворі акації багато.
Коли ж набриднуть пищики, дітвора прополює квіти на клумбі, грається в м’яча або вихователька Марія Семенівна читає з книжки якусь цікаву казку.
А от як приходить Андрійко додому, то вже й не знає, що йому робити. А що ж, коли ніякої роботи йому не дають у колгоспі. Малий ще. Трактором орати не вміє, комбайном керувати теж іще не навчився. Правда, комбайнер дядько Овсій обіцяв навчити, та то тільки так, аби було сказано.
Ну, от і лишається хлопчикові тільки на пищику пищати та робити прискавки з дудок болиголова.
Правда, інші діти ще виуджують з нірок павуків-тарантулів. Почеплять на нитку воску і – в нірку. Дратують павука, доки він не вчепиться у віск. Тоді тільки – сіп! І вже витягли павучище!
Але Андрійко павуків не ловить. Вони страшні, сірі, у них аж вісім волохатих ніг, і до того ж усім відомо, що вони отруйні.
Так що боїться їх ловити Андрійко. (Тільки ж, будь ласка, нікому про це не кажіть, а то Андрійко розсердиться. Він вважає себе дуже хоробрим.)
От одного разу прийшов хлопчик із дитячого садка. Сонце ще не сіло. Батька й матері не було вдома, припізнились на роботі. Старші хлопці побігли купатися. Дід Лука плете вершу, дядько Степан на пасіці.
Усім є робота, одному тільки Андрійкові нема чого робити.
Ну, він устромив у рот пищик і вийшов на вулицю. А навпроти в кузні стукає молот. Зазирнув хлопчик у кузню. Молот – бум, бум – б’є по розпеченому куску заліза, що його тримає довгими кліщами Микола, старший брат Андрійків.
– Дай я подержу! – гукає Андрійко. Микола озирнувся:
– Ану, йди звідси! Бо ще обпечешся.
Ну, звісно, дорослим усе можна: і в кузні кувати, і трактором орати, і комбайном пшеницю косити. А як малому – то нічого не можна. А хіба ж Андрійко не зумів би подержати кліщами кусок заліза на ковадлі? Дуже просто! І зовсім не обпікся б.
Та що ж поробиш!
Поплентався Андрійко далі, пищик обзивається на всю вулицю.
“Куди ж піти? – думає хлопчик. І враз вирішує: “Піду на птахоферму”. У, там дуже цікаво! Які там кури! Всі білі, як сніг, сокорять, кудкудачуть, а півні кукурікають – такі голосисті!”
Птахофермою завідує бабуся Олена Григорівна. Чув хлопчина, як казали люди, що в неї на птахофермі кури золоті яєчка несуть.
Прийшов Андрійко на птахоферму. Відчинив хвіртку і просто – у двір.
Так ураз і потрапив у курячу країну. Ой, скільки ж тут було курей! Куди не глянь – кури. І в той бік – кури, і в цей – кури. І ген, аж туди, де верба росте, – і там кури! Усі білі, з червоними гребінцями. В одних гребінь угору, в інших звисає, як сережка. Ця курка щось клює, інша щипає якусь билинку. А одна все бігає за подружкою, намагається відняти в неї черв’яка. Але подружка – моторна, не випускає здобичі.
Де не взявся півень – теж білий, тільки дуже хвостатий, як скочить на корито, як кукурікне!
“Це він поздоровкався зо мною”, – подумав Андрійко, встромив у рот пищик та як запищить!
Що тут сталося! Всі кури так і чкурнули на всі боки!
От іще, які полохливі! Цищика не чули, чи що?
В цю хвилину хтось закахикав – кха-кха, і на порозі з’явилася бабуся Олена Григорівна.
– Хто там порушує порядок? – спитала вона і приставила до очей долоню, щоб краще роздивитись Андрійка. А в другій руці вона тримала торбинку.
От Андрійко підійшов ближче і чемно привітався:
– Здрастуйте, бабусю! Я нічого не порушую, це пищик. Такий уредний. Голосистий, як отой ваш півень!
Тут Олена Григорівна й упізнала хлопчика.
– Здоров, Андрійку! Давно тебе не бачила. Що поробляєш? Може, тебе вже бригадиром настановили в колгоспі, а я й не знаю?
– Ні, я на комбайнера скоро вчитимусь, – сказав Андрійко. – А зараз ніякої роботи в мене немає.
– Отакої! Виходить, що ти байдики б’єш?
– Е ні, я в дитячий садок ходжу і на пищику граю. Ось послухайте.
Хлопчик хотів уже взяти пищика в рот, та бабуся руками замахала:
– Годі, годі, не треба! Чула вже! Ти мені всіх курей розколошкаєш. Якщо хочеш, я тобі дам справжню роботу.
– Роботу? – так і кинувся Андрійко. – А яку?
– Яку роботу? Кха-кха… Допоможи курей нагодувати.
І вона простягла Андрійкові торбинку, а в ній був ячмінь.
Хлопчик набирав повні жмені зерна і розсипав його по кормушках, гукаючи: “Тю-ті, тю-ті, тю-ті!”
Сколихнулась, заметушилась уся куряча країна. З усіх ніг кинулися кури на голос. Оточили Андрійка, хапають ячмінь, просто з-під ніг, а один півник аж підлетів, хотів клюнути зернину із жмені.
Спорожнив хлопчик торбинку, а Олена Григорівна приказує:
– Молодець, Андрійку! Я й не знала, що ти такий беручкий до роботи. Де ж ти навчився курей так годувати?
– Яка там наука? – з погордою відповів Андрійко. – Бачив, як мати годували. Тільки в нас півня треба відганяти, бо він такий ненажера, враз усе зерно похапає.
– Ну, коли так, – сказала Олена Григорівна, – то дам я тобі ще одну роботу. Моя помічниця сьогодні захворіла, то ти допоможи мені. Ось візьми сито та ходімо зо мною в сарай по-збираємо яєчка. Тільки гляди, щоб не розбив жодного!
У такому великому сараї Андрійко ще ніколи не був. Він з цікавістю розглядався на всі боки. Під стінами у два ряди стояли клітки. їх було багато, а скільки – невідомо, бо Андрійко вміє рахувати тільки до двадцяти.
– Ой бабусю, скільки тут кліток! – гукнув хлопчик. – Нащо вони?
– Тихенько, Андрійку, – каже бабуся. – Не вигукуй, руками не махай! А навіщо клітки, зараз сам побачиш. Глянь лишень на оту курку…
Дивиться хлопчик: підійшла курка до клітки, зазирає у відчинені дверцята. І лівим оком, і правим, – витягла шию, в один бік зиркнула, у другий, немов роздумує: чи зайти їй усередину? А тоді обережно ступнула вперед – ще раз, ще раз ступнула… І тільки опинилась у клітці, дверцята тихенько – хлоп! Самі-самісінькі зачинились за нею – без шуму, без грюку, навіть не рипнули!
Ще більше здивувався Андрійко, а бабуся Олена Григорівна усміхається:
– У нас кури в клітках несуться, хлопче. Як увійде курка в клітку, то вже не вискочить, аж доки не випустимо її та не запишемо, яка курка знеслася.
Назбирав Андрійко з бабусею багато яєць, жодного не розбив. А які вони – всякі, всякі! І круглі, і довгастенькі. В одних шкаралупа темніша, а в інших зовсім біла. Правда, золотих яєчок хлопчик не знайшов, бо то ж тільки в казці розповідається, як ряба курочка знесла золоте яєчко.
Гордий та щасливий Андрійко. А що, тепер і для нього знайшлася робота!
Як ішов додому, подарувала йому бабуся найбільше яєчко. Обережно приніс його Андрійко, хвалиться батькові й матері, як годував на птахофермі курей, як збирав яйця.
– А без мене не впоралась би з роботою бабуся! – розповідає. – Авжеж! Курей багато, а бабуся Олена Григорівна одна!
Батько взяв яєчко, поклав на долоню та й каже:
– А воно – не просте! Не просте, а золоте.
– Не обманюйте, – махнув рукою хлопчик. – Я ж бачу, що воно біле.
– Е, нічого ти не бачиш, – усміхнувся батько. – А йди-но ближче.
Він підняв яєчко проти електричної лампочки.
– Дивися!
Глянув Андрійко і аж рот роззявив з подиву. Просвічує яєчко наскрізь золотим промінням, спалахує ніжним рожевим світлом.
Зачаровано дивиться на нього хлопчик, а воно все так і сяє, так і горить!
– Бачиш тепер, – сміється батько. – А ти не вірив! Золоте яєчко, бо заробив ти його чесною працею, як справжній роботящий колгоспник.
І всю ніч снилось Андрійкові золоте яєчко. Воно сяяло ясним промінням, і від нього було так світло в хаті, як від електрики.
Часто тепер ходить на птахоферму Андрійко, допомагає бабусі.
А в дитячому садку він хвалиться таким, як і сам. малюкам:
– Що без мене й робила б бабуся Олена Григорівна!
Ну, а пищиків зараз Андрійко не робить, бо стручки на акації вже засохли, поскручувались, і з них із тріском вискакує дрібне насіння. Замість пищика хлопчик знайшов іншу забавку: прикладе двома пальцями листочок до рота й кукурікає, чистісінько як молодий півник. А йому весело відповідають півні з усіх дворів.
І тепер, коли хтось, бува, згадає в розмові Андрійка, то питають:
– А який це Андрійко? Чи не той, що приніс із птахоферми золоте яєчко?