Образ розчарованого героя в романі “Євгеній Онєгін”
Геніальний пушкінський роман у віршах включає в себе абсолютно всі аспекти російської як суспільного, так і літературного життя того часу. Але головний герой втілює, мабуть, основну історично сформовану до цього моменту дилему. Час пушкінського роману збігається з історичним безвременьем в Росії, коли для мислячої частини суспільства стало очевидно, що ніяких радикальних історичних змін, які на певний час зробила можливими війна 1812 року, не передбачається. У Росії почалася затяжна реакція, коли мисляча і шукає частина російського суспільства виявилася не при справах, і в результаті деякі були змушені зі скандалом піти у відставку, а деякі – поповнити ряди антиурядових організацій. Але залишався ще й третій варіант – бездумно проживати власне життя, томясь від неробства і бездіяльності, від неможливості реалізувати свій внутрішній світ, коли здібності і потенції особистості виявлялися абсолютно не затребуваними. Таку ситуацію, що склалася дуже чітко сприйняла російська література і відобразила цю третю категорію російського освіченого суспільства, створивши цілу низку образів “зайвих людей”. Поклав початок цього ряду Грибоєдов, створивши у своїй безсмертній комедії “Лихо з розуму” образ Чацького. Пушкін ж значно продовжив і розширив розпочате Грибоєдовим у своєму романі “Євгеній Онєгін”.
Онєгін, який постає перед читачем на перших сторінках роману, дуже схожий з традиційним романтичним розчарованим в житті героєм, похмурим денді. Його історія цілком звичайна: він належить до верхівки російського суспільства, отримав цілком стерпне освіту, але не знайшов покликання і направив всі сили на осягнення “науки пристрасті”, в чому неабияк досяг успіху, а досягнувши успіху, втратив всякий інтерес до того, що було довгий час стрижнем всього його життя.
Пушкін акцентує увагу і на іншому моменті: “але наполеглива праця йому був тошен”. Це вказівка, що Онєгін – герой більш пізнього часу, ніж, наприклад, Чацький. Для Онєгіна війна 1812 року, надії на зміни ніколи не були справжнім, а тільки минулим, яке йому може бути відомо тільки з розповідей. У героя роману Пушкіна, на відміну від Чацького, немає ніяких причин для того, щоб прагнути утворюватися, освічуватися, писати і перекладати. Світ освіти і прагнень до реалізації себе в ім’я батьківщини і держави для нього означає вкрай мало, Онєгін практично нічого про нього не знає – не в силу невігластва, але в силу того, що живим для нього цей світ ніколи не був, не був хоча б потенційно пов’язаний з реальністю, завжди залишаючись якоїсь абстракцією (хоча і досить цікавій для розвитку розуму – мабуть, цим можна пояснити читання Адама Сміта).
Онєгін приїжджає в село – і його становище в очах інших змінюється, його починають розглядати місцеві поміщики, сусіди, як небезпечного вільнодумця. Тут їх точка зору принципово розходиться з авторською, чого не було в першому розділі, коли Онєгін розглядався як розчарований романтичний герой. Тепер же він для автора тільки “добрий малий”, а в його нудьгуючої ліні не спостерігається абсолютно нічого романтичного. Це навіть не свідчення розчарованості в житті і собі самому, а банальна нудьга – свідчення цілком певної душевної порожнечі, – яку йому в селі виявляється абсолютно нічим заповнити. У нього немає нічого спільного зі своїми сусідами, оскільки кругозір і рівень освіти явно Онєгіна над ними піднімають, він вибивається з цього середовища. Але не більше того.
Примітним тут стає те, що чим іронічніше ставиться до свого героя автор, ніж дошкульніше його опису проведення часу Онєгіна в селі, тим більше в ньому бачить Тетяна, тим восторженнее його сприймає, грунтуючись на своєму “солідному” досвіді читання французьких романів. Вона дивиться на життя крізь призму прочитаних нею книг і намагається вгадати в Онєгіні риси улюблених нею літературних героїв. Вони “все для мрійниці ніжною. В єдиний образ зодягнулися, В одному Онєгіні злилися”. Саме в такого придуманого нею Онєгіна Тетяна і закохується.
Необхідно відзначити те, що з складаються образів Тетяни і Онєгіна стають очевидними їх близькість і значною мірою схожість. Вони обидва вибиваються з навколишнього середовища, будучи на неї зовсім не схожими, обидва шукають щось, не задовольняючись навколишнім світом. І Пушкін, таким чином, вказує на те, що, будь сам Онєгін іншим, вони знайшли б один одного, але цього в результаті не відбувається. Важливо й те, що сам Онєгін одночасно розпізнає і не розпізнає Тетяну як свою суджену, виділяючи з усього оточення, але не намагаючись поєднати з собою, задуматися про неї з точки зору себе і стосовно себе. Його інтерес до Тетяни обмежується зарозумілим радою, яка він дає Ленскому: “Я вибрав би іншу, коли б я був, як ти, поет”. Онєгін “бачить” її, але відповісти взаємністю на її почуття означає взяти на себе якусь відповідальність, зробити якийсь значний крок, коли він уже, як йому здається, в змозі передбачити фінал їх можливих відносин.
Онєгін втрачає свою можливу щасливу долю, вважаючи за краще “спокій і волю”. Він вельми ввічливо і навіть ласкаво осаджує Тетяну на побаченні, розігруючи роль світського до мозку кісток людини, в цьому ж амплуа він доглядає за Ольгою і, нарешті, вбиває Ленського – так само, як світська людина, змушений слідувати законам честі, вб’є за законами “світської ворожнечі “. Світський початок торжествує в герої, який, як принаймні здається, світло зневажає і давно “переріс” його умовності. І тут навіть у закоханої Тетяни постає питання “чи не пародія він?” – В герої відсутнє власне тверде позитивне підставу життя, його розчарованість веде лише до нескінченній зміні масок, кожна з яких йому знайома. І з цього моменту героїнею роману стає саме Тетяна Ларіна, саме її точка зору на героя тепер і далі збігається з авторською.
Шляхи Онєгіна і Тетяни розходяться. Онєгін мандрує по Росії, проводить значний час за кордоном, тоді як Тетяна виходить заміж. Їм судилося зустрітися знову. Тетяна пройшла світську школу, не втративши своїх кращих рис. Випадково зустрівши її, герой закохується – ситуація повторюється, але вже як в дзеркальному відображенні. Тетянин відмова перекреслює всі надії Онєгіна на щастя в житті, але одночасно виробляє в ньому самому переворот почуттів.
Фінал роману залишається відкритим. Розчарований герой не зміг знайти застосування собі і своїм здібностям; розтративши себе даремно, він пропустив своє щастя, не впізнав його. Така доля талановитої людини в епоху російського лихоліття, такий шлях, по якому проводить його власне розчарування у всьому і у всіх.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)