МАЛЕНЬКИЙ ГОРНАНЬ – СПИРИДОН ЧЕРКАСЕНКО – ЗАГАДКОВА, ПРЕКРАСНА І СЛАВНА ДАВНИНА УКРАЇНИ

Подумаймо разом

Як ти вважаєш, що означає слово “краса”? Оглянься довкола: що красивого ти бачиш біля себе? Чи красивий ранок, коли ти прокидаєшся, посміхаєшся сонцю, що заглядає у твоє вікно? А твоє місто чи село? Чи подобається тобі, коли йде тихий, лагідний сніг? Чи красива твоя мама? А хто з твоїх однокласників чи знайомих найкрасивіший? Чому ти так вважаєш? А що означає, коли про людину кажуть, що вона красива? Чи лише зовнішність при цьому оцінюють? За що насамперед поважають і люблять? Як ти думаєш, краса і доброта – це близькі поняття? Пригадай, що київського князя Володимира називали “Красним Сонечком”. Мали на увазі не “червоне”, а красне – тобто красиве. У Давній Україні, як і в Давній Греції, в інших народів світу, красу, доброту, людяність завжди ототожнювали, тобто вважали близькими за змістом поняттями.

Чи знаєш ти літературну казку “Червоненька квіточка” С. Аксакова? У ній розповідається про те, як дочка купця полюбила страшного і потворного звіра за його добре, лагідне серце. Він виявився зачарованим принцем. Любов дочки купця повернула йому справжнє людське обличчя, воно було дуже гарним… А пригадай казку про Попелюшку. Принц покохав її також не за зовнішність. Отже, основна думка цих казок така: людина цінується насамперед за вчинки, зате, яка в неї душа. “Краса до вінця, а життя до кінця”, – учить народна мудрість.

Ця вічна тема про красу людської душі в усі часи привертала увагу багатьох митців. Нею цікавився й український прозаїк, драматург Спиридон Черкасенко.

Спиридон Черкасенко (1876-1940) народився у м. Новому Бузі (тепер Миколаївська обл.) у селянській родині. За фахом був учителем. Доля закинула його спочатку до Києва, де він працював редактором, а потім у театрі М. Садовського, писав п’єси, підручники для дітей. У 20-ті роки перебував на Закарпатті. Останні роки його життя пройшли у Празі (Чехія), де він і похований.

Велике місце у творчому спадку митця займають твори для дітей. Вони ввійшли до збірки “Маленький горбань” та інші оповідання” (1912), друкувалися в періодиці, були дуже популярними. Йому належить і романтично-пригодницький твір “Пригоди молодого лицаря. Роман з козацьких часів” (1934), що надрукований 1993 р. у Києві. Хоча твори С. Черкасенка і написані ще на початку XX століття, однак порушують загальнолюдські теми, зрозумілі та актуальні й тепер.

“Краса душі надає принадності навіть незугарному тілу” (Г. Е. Лессінг).

“Люди, будьте взаємно красивими” (J1. Костенко).

МАЛЕНЬКИЙ ГОРНАНЬ

( Скорочено )

І

Квітень. Свято.

Весело й шумливо па вигоні за шахтарською слобідкою. (…) Малеча, ближче до хат, захоплена своїм, – дівчатка окремо, хлопчики окремо. Дівчатка, порозсідавшись невеличкими купками, граються в крем’яхи1; хлопці, поділившись на дві лави, змагаються в м’яча. Якого не прийнято, то й той сидить тут, осторонь, і з цікавістю стежить за грою.

Біганина, галас, регіт…

Халупка, де живе дід Антип з удовою-дочкою й онуком Павликом, стоїть край слобідки, нічим не огороджена, як і всі інші шахтарські хатки. За нею починається вигін, а за вигоном, через великий шлях, зелений тепера, – барвистий панський степ.

Світить сонечко, припікає. Тепло й радісно. Ясний, погожий день викликав з халупки навіть старого колишнього шахтаря, тепера шахтового конюха, діда Антипа.

Покурюючи люлечку, сидить він під вікном на призьбі, а поруч його – Павлик. Обоє захоплені хлопчачою грою в м’яча, обом сіяють обличчя од великої втіхи: короткими, уривчастими вигуками й гучним сміхом вони виявляють своє задоволення, ніби самі беруть участь у грі. (…)

– Дідусю… піду й я до них…

– Ти?.. Хм…

Дід Антип глянув скоса на Павлика, сковзнув очима по горбу, по глибоких, променистих, розумних очах його, що одсвічували далеко захованим тихим смутком, і одвернувся, наморщившії чоло й наїжачивши2 свої кострубаті, сиві, як попіл, рясні брови.

– Розбишаки вони, сину. Ще битимуть. Ач, які зайдиголови!.. (…)

Старому було ніяково. Не від того він був, щоб потішити онука.

Незважаючи на його страшний, химерний горб, дід дуже любив хлопця. Але він гаразд знав вдачу всіх отих захарків, проньок та інших, знав, що за великим Павликовим горбом діти ще не вміють побачити чудового серця його, тому боявся, що пустуни зобидять хлопця: вже не раз доводилося йому, йдучи з роботи, рятувати Павлика й скубти за чуба напасників.

– Я, дідусю, до дівчат.

– До дівчат? – зрадів дід. – Хе-хе-хе! До дівчат, сину, можна… Дівчата, сину, – вони, той… не такі, як оті паливоди, хлопці. Вони тихі… оті дівчата. До дівчат можна – вони не зобидять.

Павлик пішов.

Дід Антип вийняв із рота люльку й дивився вслід онукові, як він ішов перехильцем, як качка, коливаючи своїм химерним горбом, і якось кумедно махав руками, вивертаючи долоні. Невеличка рідковолоса голівка його майже ховалася за горбом.

Старий журно похитав головою, крякнувши, ніби одганяючи геть сумні думи. Притоптавши люльку корячкуватим закоптілим пальцем, він сховав її в кишеню, підвівся, покрехтуючи, й пішов у хату спочивати.

– Павлику, до нас! – гукали дівчатка, вгледівши горбаня.

Чи багата родина Павлика? Що про це свідчить?

1 Крем’яхи – гладенькі камінці, які діти використовували для гри.

2 Наїжачувати – піднімати догори.

– У нас краще, Павлику, – перебивали інші. (…)

Бони й справді любили з ним гратись, дивитись у його журні сині очі, слухати його поважну, навчаючу мову, коли він щось розповідав їм – або роз’яснюючи, як треба гратись, або розказуючи якусь цікаву побрехеньку чи довгу заплутану казочку.

II

Знав Павлик їх, тих казочок, чимало.

Ще як був меншеньким, довгими зимовими вечорами, коли набридне слухати, як бурхає за обмерзлим вікном завірюха, набридне дивитись, як скаче голка в худих материних руках, коли під свист вітру в грубі й дідове хропіння на лаві починає дріматись і злипаються очі, Павлик, бувало, каже матері:

– Спатки, мамо.

– Зараз, мій любий, – підіймає голову неня й одкладає набік шитво. – Ходімо, серце.

– Ти ж посидиш коло мене? – умовляється Павлик, роздягаючись.

– Посиджу, соколику, посиджу. Лягай, моя дитино.

– І казочку розкажеш?

– І казочку розкажу.

– А пісеньки співати не тре-е-ба, – надимає губенята й махає ручкою Павлик.

– Пісеньки нетреба, – підтакує неня.

– Пісеньки такі сумні…

– Сумні, моя дитино…

– …і ти знову плакатимеш од пісеньки.

– Плакатиму?.. Ні, любий, я не плакатиму… Спаси й помилуй, Царице Небесна, – вкриває хлопця ряденцем і хрестить мати, присовує ослін до ліжка й умощується на нім. (…)

Павлик щулиться під ряденцем і лагодиться слухати.

– Гаразд, гаразд, – відповідає мати й починає довгу, цікаву казку про діда в червоних чоботях, брехливу Козу рогату, про Зайчика – Побігайчика. – От Зайчик злякався, вибіг із хати та й сів під дубком. Сидить та й плаче…

– Та й пла-а-че, – притакує, співчуваючи Зайчикові, Павлик, і страдальницька тінь пробігає йому видочком1, а великі очі його затягає сльозою.

З цієї сумної казкової пригоди Павликова думка починає потужно працювати. Мати скінчила одну казку, починає другу, про короленка й королівну, про Івасика-Телесика абощо, та Павлик уже не слухає, й материні слова тихим струмочком линуть мимо.

Малюнок Т. Чуприніної

Якими словами автор передав любов мами до сина?

1 Видочок – обличчя.

І стоїть у думках Павликових темний, густий ліс із зеленими галявинами, а на одній галявині збудував собі Зайчик манісіньку хатку, таку завбільшки, як у пайового Гектора, цепового собаки; круг тієї хатки походжає страшна, напівоблуплена Коза-Дереза, з великими та гострими рогами, й чигає на Зайчикове життя. З лісу, з-поза кущів, виглядають боягузи – грубий, вайлакуватий Ведмідь-Набрідь, придуркуватий, завжди голодний Вовчик-Братик і хитра Лисичка-Сестричкя. І стискається боляче серденько Павликове жалем до сердешного Зайчика й жахом за його бідолашну долю.

– Мамо, – перебиває Павлик материну казку, – а Зайчик-Побігайчик боїться Кози?

– Що? Га?.. не розуміє неня одразу несподіваного питання. – Боїться, боїться, моя дитино… Та ти, бачу, не слухаєш казочки. Може, вже годі?

– Ні, ні, я слухатиму, розказуй.

Знову точиться нитка перерваної казки. Павлик одразу силкується уважно слухати, але потроху думки його звертають знову до лісу з його хижими звірями й сердешними беззаступними зайчиками.

– Мамо, – знов питає Павлик, – і нащо та погана Коза-Дереза?

– Що?.. Нащо Коза?.. Так Бог дав, сину, – відповідає мати й гомонить далі.

І думає, думає, думає Павлик, аж поки йому голова втомиться, аж поки тиховійний сон потроху, непомітно склепить йому віки й од довгих густих вій його ляже на личко темна тінь. Та бистра думка його не заспокоюється. Скута, зв’язана своїм ворогом, міцним сном, вона ще борсається, рветься, живе – і Павлик бачить химерні, чарівні сни. Таких цікавих казок, як його сни, й неня не розкаже йому.

Пам’ять у Павлика прегарна, й він завжди пригадує свої сни до найменших подробиць і переказує їх дівчаткам, як нову казку, тільки ніколи не каже, що то сон, а з часом і сам забуває про те.

Павлик ріс, нешвидко ріс…

Через його страшний горб товариші цурались його, й він звик бути здебільшого самотнім, на самоті зі своїми думками, жив ними, тішився, розважався ними. Лагідний, добрий, гарний світ нениних казок зробив і ті думки його лагідними, а серце чулим до всяких пригод, що траплялися створінням малим та беззахисним. Павлик любив звірят, любив пташок і плакав, навіть зомлівав, коли при нім хто з хлопців розбивав пташині яєчка або скручував голови горобеняткам.

III

Підсівши до однієї купки дівчаток, Павлик почав гратись із ними в крем’яхи.

Хлопцям, мабуть, набридло гратись. За якусь дурницю вони посварились, позмагались, полементували трохи…

Про яку вдачу Павлика свідчить те, як він сприймає казки?

Той, чий був м’яч, заховав свою власність у кишеню й рішуче сказав, що м’яча більше не дасть.

Захарко вхопив його ззаду за поперек, повалив на землю і надавив коліном.

– Смерті чи життя? – питав Захарко, піднявши над хлопцем кулака.

Він чув і бачив, що так роблять і кажуть, борюкаючись, дорослі парубки, та й собі ото робив так само.

Хлопець плакав під ним.

– Облиш! Не чіпай його! – гукнув на Захарка Павлик і ладен був і собі заплакати.

– Ов? – зареготав Захарко. – Чи не заступник з’явився!..

– Бо як скажу дідусеві…

Захарко пустив хлопця й підійшов до Павлика.

– “Скажу дідусеві”… – перекривив він Павлика й показав йому язика. – Боюсь я твого дідуся!.. Ось як дам тобі по горбу, тоді йди, кажи своєму дідусеві, горбатий!

– Ну-ну! – оступились за Павлика дівчатка. – Йди геть! Як ви гралися, то ми не втручались до вас.

– Кинь, не лізь до їх, – промовив Пронька. – Ходімо краще по катран1. (…)

– Ходімо, Павлику?

Павлик не знав, чи йти, чи ні. Йому й кортіло, але він не спитався дідуся. Дідусь досі спить, а матері дома немає.

Він глянув на хату: не видно було нікого.

– Дідусь спить, а я не спитався.

– Ми недалечко, Павлику.

– Зараз і додому, – умовляли його дівчатка.

Йти було недалечко. Зараз за вигоном, через великий шлях, починався розкішний цілинний панський степ.

Павлик і раніш любив ходити сюди, коли дідусь був у шахті, а неня у панів на поденщині. Діти були або в школі, або також на роботі, коло шахти, і Павлик не боявся самотою мандрувати в степ.

Любо було йому сковзатись чобітками по слизькій зеленій цілині, дихати на всі груди чистим, запашним повітрям, лягти де-небудь на горбочку й стежити за легенькими срібнокрилими хмарками в блакиті небесній. Або перейти балку й звідти дивитись, як розіслалися ген перед тобою, як на долоні, й рівні рядки шахтарських убогих халуп, і гостроверхі будівлі над глибокими шахтами, оточені високими валами сірого глею, і закурені зверху височенні цегельні димарі коло тих шахт. Люди такі дрібні-дрібні здалеку, як комашня, і хатки малі, й шахта не лякає своєю таємністю… А ти – ніби якийсь казковий цар над тим усім, або раптом хочеться тобі знятись і полетіти ще вище, аж туди, де он тріпоче в блакиті своїми крильцями дзвінкоголосий жайворонок. Йому, мабуть, дуже гарно там, вільно й усе видко.

Яку подібну ситуацію нагадує тобі цей опис?

1 Катран – рослина, що росте у степах, має велике листя й багато білих квіток.

Дітвора, як овечки без вівчаря, розбрелась по велетенському зеленому килимові: дівчатка шукали квітів, в’язали їх у пучечки, переплітаючи з волохатою, мітластою ковилою1, а хлопці ганяли далеко один від одного й шукали катрану.

Павлик сів собі на горбочку й тішився з того: сині, як небо, очі його дивилися спокійно й задоволено. Чулим ухом ловив хлопець ніжну, дзвінку жайворонкову пісеньку, що висів недалечко від нього в повітрі й тріпотів крильцями. А думки – гарні-гарні, як і сни його казкові, тихо линули одна за одною, низались у пишний разок чарівної казки. Дівчатка порозбігались, а то яку б чудову нову казочку розказав їм Павлик про музику-жайворонка, що літає високо-високо й розмовляє там із небом глибоким, з хмарками ясносяйними; кучеряві хмарки пливуть з далекого чужого краю, од самого моря, багато бачили вони, багато чули дивного, прегарного, і є їм що розповісти сіренькому музиці…

IV

– Гей! Ге-е-ей! Хло-о-опці! – гукнув Захарко, нахилившись над чимсь у траві. – Гніздо-о знайшов!., жайворо-о-оняче!.. (…)

Павлик раптом насупився. Серденько йому тьохнуло й боляче занило од страху. Він хутко підвівся і перехильцем побіг і собі до хлопців та дівчаток, що нахилилися над манісіньким гніздечком, де лежало на дні четверо сіреньких, із ряботинням, яєчок.

– Іду я, брат ти мій, – розповідав тим часом із захопленням Захарко, – коли це споперед мене тільки – фррр!.. Я сюди: до-овго шукав, насилу знайшов.

– Ой-ой-ой, які ж гарні-і-сінькі! – аж присідала од радощів одна з дівчаток.

– Ги-и-и! Славнюсінькі, манюпусінькі, – підстрибувала друга, плещущи в долоні.

– Ану, я в руки візьму, – простяг руку Пронька.

– Не чіпай! Не бери! – закричали на нього дівчатка.

– Чого “не чіпай*? Що вони – ваші, чи що?

– Авжеж, не зачіпай, – поважно промовив Захарко, і Павликові на душі полегшало. Він знав, що коли Захарко не чіпатиме та ще й іншим накаже, то гніздечко буде ціле.

– Чого?

– Бо як візьмеш у руки, то жайворончиха прилетить і зараз пізнає, що брали в руки.

– Ну, то що?

– І більш не навернеться до гнізда. А ми даваймо от що зробимо: застромимо коло гнізда паличку, щоб знати, де воно, й приходитимемо дивитись щодня; як вилупляться жайвороненята, ми й позабираємо…

1 Ковила (тирса) – трав’яниста степова рослина родини злакових.

– Не треба забирати, – промовив Павлик.

– Чом – не треба? Шкода тобі?

– Авжеж, шкода: пташка плакатиме.

– И-и! Уже горбатий і скаже! – промовив Захарко. – Ти бачив, як птахи плачуть? Я он скільки горобенят драв і ні разу не бачив, щоб горобчиха або горобець плакали.

Пронька вже й паличку приніс. Застромили. Павлик одійшов набік, засмучений. (…)

За кілька хвилин хлопці знайшли ще одне гніздо й устромили коло нього паличку. Шукали ще.

Павлик сидів на траві й замислено, не кліпаючи, дивився в землю. Він думав про те, як прилетить пташка, побачить, що пташенят-діток немає в гніздечку, й жалібно пищатиме, битиметься крильцями, сіреньким тільцем об землю й шукатиме-шукатиме. А їх немає… їх Захарко забрав і пороздирав, як роздирав видраних горобенят…

Павлик здригнувся й хутко підвівся. Побачивши, що хлопці одійшли геть, він висмикнув із землі паличку коло гніздечка й закинув її в траву. Потім, не поспішаючи, пішов до другої.

– А що то ти, горбатий, робиш? – гукнув Захарко, вгледівши, що Павлик ухопився за паличку. – Га?.. Ось я тобі!..

– Хлопці!.. Та він і цю вийняв і закинув, – гукав Пронька, одшукуючи в траві перше гніздечко.

Що свідчить про вдачу Захарка?

Павлик зблід, побачивши, що Захарко чимдуж наближається до нього, махаючи кулаками. Він скрикнув із жаху й заплакав.

Хижим звірям наскочив на нього Захарко, огрів кулаком по горбу, а коли Павлик упав, то він придавив його коліном і садив кулаками під ребра, під груди. Позбігались діти… (…)

Побачивши, що Павлик уже не кричить і не плаче, а лежить із заплющеними очима, розкинувши руки й ледве дихаючи, діти, як сполохані горобці, кинулися врозтіч.

V

Павлик сидів уже й тихенько хлипав, коли дід Антип із дівчатками прибіг до нього.

– Ах ти ж, брат ти мій! А!.. – побивався дідусь, підіймаючи на руки онука. – Що наробили поганці!

– То все Захарко, діду, – щебетали одна поперед одної дівчатка. (…)

– Ну стривай же, я тебе доскочу! Начувайся… Мій хороший, мій любий… Болить, сину, де болить?.. турбувався дід.

Павлик мовчав і тихо стогнав та заплющував очі, як дуже знеможений. Йому не так боліло, як злякався він. Сам лагідний, сумирний, він давно не міг зрозуміти, від чого все те лихе, і воно завжди лякало його. Коли він угледів був, як горіли злістю, мов у вовченяти, хижі чорні очі Захаркові, то аж зомлів із жаху. (…)

Дід Антип приніс Павлика до хати, роздяг його і поклав у ліжко.

– Їстки, сину, не хочеш?

– Ні, – прошепотів Павлик, заплющуючи оченята.

– Ну то ось я чаю нагрію, а тим часом і мати прийде.

Покрехтуючи, старий налив великого бляшаного чайника, поставив на плитку й почав розпалювати вогонь. Стомлений, схвильований Павлик заснув.

Смеркало. З вигону чути було веселі парубоцькі й дівчачі співи. Дід зачинив віконце; світла не світив, щоб не розбудити онука. Сів перед ніччю і довго бурчав щось і покректував, набиваючи і запалюючи люльку. Ясно-червоне полум’я освітлювало його сиву, поруділу бороду, із закуреними кострубатими вусами, волохаті груди, що виднілися з-під розхристаної сорочки, виблискувало, вигравало на лисині, ніби намагаючись розгладити йому зморщене чоло, розсунути насуплені, настовбурчені брови, розвіяти його чорні думи.

А старий і справді замислився. Думав про те, яка доля судилася його любому, нещасному, калікуватому онукові, котрого всякий здолає зобидити.

– Ех, яка там доля таким! – зітхав дід. – Із їхньою долею далеко не заїдеш. Жива ненька, живий дід, то й доля жива, а помремо… Ех, дала серце, та не дала вроди… А нема вроди, нема й щастя. І завіщо покарав Господь?.. І неня ж гарна, добра людина вдалася, хай Бог дає на здоровля… Він… це він, батько… це за нього, п’яницю, Господь покарав калікою. Та він умер… йому тепер байдуже…

– Що тут?.. Що сталося з Павликом? – вбігла в хату й нагло перебила дідові думки стурбована Павликова мати.

– С-с-с!.. – замахав на неї дід.

– Спить? – прошепотіла вона й кинулася до ліжка, обережно нахилилася над хлопцем. Почувши, що він спить, мати підійшла до діда.

– Здоровий?.. Не скалічено його?

– Ні, – муркнув дід і витяг із рота люльку, – тільки перелякано, видимо, дуже.

– Хто? Дівчатка казали мені, що Захарко Явдошин. (…)

Дід ще довго мурмотів собі, покурюючи перед огнем, і вигадував у думках, як піймати маленького злочинця, а мати взяла дзиглика1, поставила коло ліжка й, важко зітхнувши, схилилася над Павликом. Очима, повними сліз і материнської муки, дивилася нона в його бліде навіть у сутінку обличчя, обережно гладила по голівці, брала за худенькі ручки й здригалася, коли хлоп’я кидалося й скрикувало вві сні. Думки, темніші й безпорадніші дідових, гнітили їй серце…

VI

Павлик прокинувся од ранкового сонечка, що заграло йому на видочку цілим снопом золотистого, сіяючого проміння. Він повернув голову до вікна й посміхнувся.

Як ти вважаєш, чи так це?

1 Дзиглик – стільчик.

– Hi, брат, то дурне!.. – почув Павлик із сіней якісь тупотняву й вовтузіння. – Од діда, паливодо, не вирвешся!.. Іди, не опинайся, а то за вуха втягну!

Павлик дивився на двері широко розплющеними очима й нічого не розумів. Озирнувсь по хаті – нікого не було.

Одчинилися з грюкотом двері, й дід Антип уніс на оберемку зляканого на смерть Захарка: хлопець борсався й дригав босими ногами в повітрі.

Здивований і зляканий несподіванкою, Павлик підвівся й сів на ліжку.

– Устав, сину? – питав дід, щільно причиняючи за собою двері, щоб Захарко не чкурнув часом. – Ось, маєш… Насилу знайшов поганця! На стайні в солому зарився. Спасибі, хлопці сказали. Ну, тепер, розбишако, начувайся! Ми тобі дамо з Павликом.

Старий вхопив хлопця за плечі й підвів до ліжка.

– Бий, Павлику, бий його, паршивця, щоб не був таким уредним.

Павлик заховав під рядно руки й злякано дивився на Захарка.

– Не хочеш?.. Бий…

– Я не бу-у-уду більш!.. – ревів бугаєм злочинець.

– Е, брат, то дурне! Хе… він не буде! Ще б пак! Авжеж не будеш, бо ось як вишпаримо тебе з Павликом, то й десятому закажеш… А в мене, хлопче, ремінь до-о-обрий… (…)

Павлик хутко скотився з ліжка й, плачучи, підбіг до діда.

– Він… він не буде! Дідусю, ріднесенький… він… він…

Павлик захлипав.

– Оттакої! – розвів руками здивований дід. – То це й ти плачеш?

– Він не буде, – говорив Павлик, утираючи сльози.

– Та як же тепер буде? – хвилювався старий. – То це, виходить, подарувати йому? Хороше діло! Він тобі й голову каменюкою просадить, а його за це по голівці. (…)

– Він не той… Авжеж, Захарку, ти не будеш більше битись? – хапався Павлик, щоб дід часом не встиг виконати своєї погрози.

– Я не буду, – почав заспокоюватись потроху Захарко: він бачив, що справа повертається йому на руку.

– Ми, дідусю, трохи пограємося із Захарком, – защебетав Павлик, помітивши, що дідусь уже вагається. – Пограємося, Захарку?..

– Оце дак так! – обурився старий, але не хотів журити онука й одійшов од хлопця. – Ну, та стривай… Це тобі так не минеться! Піду, нехай хоч мати тебе той… Ач, яким вовком дивиться!

Дід вийшов і защіпнув за собою двері.

– Давай, Захарку, в крем’яхи, – упадав коло хлопця Павлик. – Ось у мене є… га-а-арні…

Захаркові й не хотілося, бо крем’яхи він уважав дівчачою грою, але не хотілося й прикрості зробити Павликові, що так ласкаво й запобігливо припрохував його.

– Давай, – згодився він і, зітхнувши, глянув на відчинене вікно.

Що в цій ситуації найбільше вражає?

Коли дід Антип з Явдохою, Захарковою матінкою, прийшли до хати, то, здивовані, зупинилися на порозі.

Захарко з Павликом сиділи обойко долі й, сміючись весело, любенько грались у крем’яхи. (…)

– Дідусю, – весело гукнув Павлик, побачивши старого, – він… Захарко зовсім не сердитий… він гарний… Ми тепер часто гратимемося з ним.

– А! А! Ну, що ти йому скажеш? – ляскав дід з обурення об поли руками. – Його вишпарити слід (…) а він… га?.. Ну щастя маєш! посварився дід на Захарка пальцем, а тітка Явдоха ласкаво сміялась крізь сльози.

Працюємо з текстом

1. Хто головний герой цього твору, а які герої – другорядні? 2. Де відбуваються події (у горах, у степовій зоні України, біля моря…)? Коли? Як про це можна довідатися? 3. Знайди у творі портрет Павлика. На яких рисах автор особливо наголошує? Випиши їх. 4. Як діти та Павлик ставляться до природи? Наведи приклади з тексту. 5. Як діти поводяться з Павликом? 6. За якими деталями можна здогадатися про ставлення до нього автора? 7. Назви жанр твору. За якими ознаками можна його визначити?

Порівнюємо і міркуємо над прочитаним

1. Випиши в колонки риси характеру кожного з хлопчиків героїв оповідань Гр. Тютюнника, В. Винниченка, С. Черкасенка. Порівняй їх.

2. Чи є щось спільне у характерах Павлика й Олеся (“Дивак” Гр. Тютюнника)? 3. Як ти вважаєш, Захарко – лідер? Чи подібний він до Федька-халамидника? Чи так би Федько поводився з Павликом, як Захарко? 4. У характерах Павлика і Федька є щось спільне? Знайди епізод про це. 5. На твою думку, який же Павлик? Визнач основні риси характеру, що йому притаманні. Склади план характеристики Павлика, в. Чи він подобається тобі? Чим? Він красивий? 7. Яка основна думка цього твору? Чи погоджуєшся з нею?

Завдання додому

1. Поміркуй, які риси характеру, вчинки прикрашають людину. 2. Напиши твір-роздум про красу людської душі.

Радимо прочитати: С. Черкасенко. “Безпритульні”, “Пригоди молодого лицаря”.



(1 votes, average: 5.00 out of 5)