ЗВІДКИ ВЗЯЛАСЬ МУЗИКА В РОСІЇ – ВАЛЬКО КРАВЧЕНКО

Давня Московія була дуже понура країна, не знала музики. Звісно, племена, які там жили, мали якісь свої народні пісні, як і всі інші племена на Землі, але якогось багатства цих пісень, як кількісно, так і з точки зору мелодики, там не було. Пісні Московщини були складені в т. зв. пятитоновій гамі, яка існує у тюркських племен басейну Волги і Ками, у тюркських племен російського і китайського Туркестану, у всіх монголів. Та й ті пісні й танці, які були, заборонялись і переслідувались московською церквою як бісівські забави та ігрища, що, мовляв, відволікали людей від віри. Що ж до самої церкви, то вона мала свої наспіви, але вони були дуже бідні мелодично, одноголосі і – прости, Господи, – досить нудні.

Лише у ХVІІ сторіччі стався злам. Україна волею обставин була приєднана до Московії, і з України широким потоком хлинула до Москви культура, зокрема, музика, а також з Білорусії і з Польщі, і з Західної Європи через них головним чином від українського народу – найпісеннішої у світі нації.

Українська культура досягла в ХVІІ ст. високого рівня розвитку, що було викликане бажанням народу відстояти свою національну незалежність в боротьбі проти чужинецького підкорення. Велику роль тут відіграла українська православна церква, яка була центром ідеологічного об’єднання українського народу і символом його прагнення до національної незалежності. Завдяки діяльності монастирських і парафіяльних церковних шкіл, де готували фахових співців, регентів і композиторів, на Україні в цей час досягла високого розвитку хорова співоча культура. Утвердились київський наспів, багатоголосий партесний спів (спів за партіями) і київська система нотації. У другій половині ХVІІ ст. цей стиль прийшов з України до Москви. Спочатку московська церква чинила йому спротив, та марно, і з кінця 60-х років він був легалізований. Одним із ініціаторів цього був патріарх Никон, котрий мав велику нотну бібліотеку з українських творів.

З Києва до Москви виїздили співаки, котрі співали там під час церковних служб твори, складені українськими композиторами. Лише в 1652 р. до Москви прибули: в лютому 14 чол., у березні – 5, у квітні – 7. Приїздили до Москви співаки також з інших міст України.

Найповніший виклад теоретичних засад партесного багатоголосся містивcя в творі українського композитора Миколи Павловича Ділецького “Мусикійська граматика”.

“Житель града Києва”, навчаючись у Віленській академії, він видав у 1677 р. у Вільні “Граматику мусикійську” – перший і довгий час єдиний у Східній Європі підручник теорії музики, контрапункту і композиції, що набув великої популярності в Україні, в Білорусії, а згодом і в Росії. Цей твір, надрукований польською мовою, в 1679 р. був перекладений російською і став головним керівництвом для всіх російських композиторів. Ділецький чимало років працював в Москві, і перші композитори, що з’являлись в Росії (Титов та ін.) – це були його учні. Хоча деякі москвини твердили, що “мусикия от дьявола есть”.

Інструментальна музика і далі переслідувалась московською церквою і оголошувалась “бесовским соблазном”. Та український партесний спів врешті-решт переміг. Його впровадження в Московії здійснювали вихованці Київської академії, котрі були директорами хорових капел на Україні, а потім були запрошені до Росії. В кінці ХVІІ ст. учні музичної школи київського Братського монастиря керували хоровими капелами царя Олексія Михайловича, патріарха Никона та ін. Поліфонічний спів Києво-Печерської лаври “Лаврский распев”, як він донині називається, став відкриттям для московської держави у ХVІІ ст. В складі московських хорів співали також українці. В 1666 р. в одному з цих хорів ми зустрічаємо знаменитого українського “вспевака” Івана Коленду. Музичні твори стали записуватись київською нотацією, з переходом від знаменного співу до партесного багатоголосся. Знаменна система нотописання (крюками) була відкинута.

Нарешті під час святкової служби у Москві почали виконувати на український взірець духові концерти, що були вищою формою партесного багатоголосся. В цих концертах виявився світський характер партесного співу. Радісне звучання концертів відображало притаманне українцям життєстверджуюче світосприймання, яке прийшло тепер і до одвічно понурої Москви, перемігши її середньовічну аскезу. Та московська церква, змушена приймати те, що до того оголошувалось “богопротивним”, продовжувала негативно ставитись до всіх проявів світської культури.

Видатний український громадський і церковний діяч, письменник і проповідник Симеон Полоцький, уродженець Білорусії і вихованець Києво-Могилянської академії, в останній період свого життя був вчителем царевичів Олексія, Федора, а потім царівни Софії. Він переклав силабічним віршем популярні в духовній ліриці псалми Давида. Музику до цієї “Римованої псалтирі” написав вже згаданий Василь Титов. Російська критика вважає цей “Псалтир” початком світської вокальної музики в Росії.

В ХVІІ ст. на Україні виникають позакультові пісні релігійно-ліричного змісту в близькому до народного складі, що виконувались ченцями, учнями духовних шкіл і просто парафіянами в домашніх умовах і легко і швидко засвоювались широкими верствами населення. Вони називались кантами. Канти релігійно-біблійного змісту називались псалмами. У другій половині ХVІІ ст. канти і псалми проникають з України до Москви. Канти були тією музично-поетичною формою, з якої в подальшому розвинулась вокальна лірика чисто світського типу – російська пісня і російський романс (початок ХІХ ст.). Одним з перших композиторів – творців російських романсів був поляк Юзеф Козловський, котрий народився в Варшаві в 1757 р. і в молодості служив офіцером в російській армії, брав участь в штурмі Очакова.

Разом з тим у Москві продовжується переслідування носіїв народного мистецтва – скоморохів. Рішучий наступ на них було здійснено у 1649 році. Їх костюми і музичні інструменти вантажили на вози, везли до Москви-ріки і скидали в воду. Після цього погрому залишки скоморохів пішли на Північ.

В цей час в штаті “потішної палати” царя Михайла Федоровича з’являються виписані з Польщі і Голандії “бахарі” (“казкарі”) і “варганісти”. Деякі з бояр заводять домашні хори й оркестри.

У ХVІІI ст. посилюється проникнення до Росії музичної культури України та ін. європейських країн. В 1733 р. при дворі імператриці Анни Іоанівни з’явилась італійська трупа. З середини століття ставляться спектаклі російською мовою. В них поряд з італійськими співають і українські актори: володар чудового басу директор придворної капели Марко Полторацький (дід Ганни Керн), Гаврило Марцинкевич, котрий отримав вокальну освіту в Італії, та ін. При дворі влаштовувались співи з хороводами і танцями, особливо за Лисавети Петрівни, котра добре знала і виконувала партесні твори і сама склала кілька пісень у народному дусі. За її царювання при російському дворі любили українську пісню. Українські народні пісні ставали популярними серед широких кіл російського народу, потрапляли до рукописних російських пісенників та друкованих збірок. Великим успіхом користувалась гра бандуристів. Особливо прославився бандурист Тимофій Білоградський, котрий їздив за кордон і викликав там захоплення багатьох авторитетних музик. Я. Штелін в своїй праці “Известия о музике в России”, створеній в кінці 1760-х років, писав про Україну: “Самый ходовой инструмент здесь – бандура, на которой искусные украинцы играют прекраснейшие украинские пляски и акомпанируют своим нежным песням. Очень многие молодые люди отправлялись оттуда в Москву и Петербург, где их нанимали в дома знатных господ в качестве домашних музыкантов-бандуристов”.

Україна в ХVІІІ ст. залишалась для Росії головним джерелом музичних кадрів. Імператриця Анна Іоанівна видала указ набирати на Україні молодих хлопців з гарними голосами. В 1741 р. в Глухові була заснована співацька школа, випускники якої регулярно поповнювали російську придворну капелу.

В капелі гетьмана Кирила Розумовського були чудові співці, і гетьман неодноразово представляв свою капелу при дворі Лисавети Петрівни. Російські музикознавці гадають, що майстерність саме цих співців надихнула Олександра Петровича Сумарокова на створення першої російської опери “Цефал і Прокрус” (1736).

В 1776 р. в Москві вийшла перша збірка російських народних пісень (з нотами). Її склав українець Василь Федорович Трутовський. До 80 пісень він включив також 13 українських, як часточку своєї душі – пісенної України, співучістю якої захоплювалась Європа протягам багатьох століть. “Україна завжди була житницею російського музичного мистецтва” – писав журнал “Огонек” ( 1929 р. № 14).

Трутовський народився близько 1740 р. Він був сином синодального священика Слобідського Харківського полку. В січні 1761 р., після закінчення Глухівської школи, він був призначений на службу при царському дворі “камергуслистом”. Він грав в Царському Селі, в покоях Катерини ІІ і співав ” малоросійських” пісень. В кінці життя Трутовський відчував себе дуже самотньо, бо одруженим не був, і помер на холодних берегах Неви близько 1810 року. Скільки їх, талантів, які зродила земля України, були “приписані” до спадщини північного сусіда!. Навіть в “Українській радянській енциклопедії” він названий “рос. співак, гусляр”. Як же можна зневажати себе, яким критерієм “патріотизму”, “національної гідності” треба бути просякнутим, щоб отак “дарувати” нашу спадщину сусідньому народу, в середовищі якого доля присудила жити, творити й померти талановитому синові “Малоросії”.

Російська література “без зазрения совести”, як кажуть росіяни, називає видатними російськими композиторами ХVІІІ ст. Березовського, Бортнянського і Веделя, хоча насправді всі вони були українці.

Максим Созонтович Березовський, перший в Росії композитор-професіонал універсальної підготовки і світового масштабу, прожив менше 32 років. Він народився 27.10.1745 р. в Глухові, тодішній гетьманській столиці. Його батько козак Созонт не раз ходив з запорожцями в небезпечні походи, а його мати Горпина чекала на чоловіка на хуторі Дубки під Глуховом. Максим навчився читати й писати від козацького священика отця Даниїла, котрий половину життя також провів у походах і шаблю тримав в руці більше, ніж хреста. Далі Максим ходив до парафіяльної школи і, на вперті домагання отця Даниїла, котрий запримітив у нього потяг до музики й співів, вступив до славнозвісної глухівської співацької школи, заснованої гетьманом Данилом Апостолом. Від глухівських кобзарів дідів Пошукайла і Коржа, котрі часто приходили до садиби Березовських співати, Максим навчився грати на кобзі, а отец Даниїл навчив його грати на клавесині. Глухів був тоді не лише адміністративним центром Гетьманщини, а й найвизначнішим культурним центром України. Театр гетьмана Кирила Розумовського складався з оперної, балетної й драматичної труп і ставив Шекспіра, Мольєра, п’єси українських авторів і балети. В оркестрі грали, поряд з італійцями, українські музики, співаками були поспіль українці. До сьогодні збереглася одна церква, в якій співали хлопчиками Максим Березовський і Дмитро Бортнянський.

Згодом, батько повіз Максима до Києва, віддав в науку до Київської духовної академії, де колись сам вчився. Максимко був також зарахований до академічної капели і одразу став найкращим її співаком, а потім – керівником. Там він почав тоді (1755-1761) складати власні хорові твори й пісні духовні й світські – про Дніпро, що виблискує, мов срібляста диадема на голові казкової феї – України, про ластівку і теплі весняні дощі, що несуть селянинові радість і втіху. Ці пісні виконував академічній хор під час служби. Максим досконально оволодів мистецтвом віршування і мовами церковно-словянською, грецькою й латиною.

Якось в 1761 році на хоровому концерті академічної капели в церкві Братського Монастиря на Подолі був присутній генерал-поручник “правитель Малоросії” Петро Рум’янцев. Керував концертом спудей класу риторики Максим Березовській. Співали його власні пісні, серед них про діву Марію. Ця урочиста ораторія вразила Рум’янцева, і він забрав молодого композитора (йому минуло 13 років) до Петербурга. Там він почав співати у придворній капелі. У 1759 і 1760 р. р. він співав головні чоловічі партії в двох італійських операх, поставлених в Оранієнбаумі. Катерина ІІ, прийшовши до влади, зробила ревізію придворному штату і зарахувала Березовського “певчим итальянской компании”. В серпні 1763 р. вона дозволила йому одружитися з “танцювальною дівицею” Франціною, дочкою придворного волторніста Ібершера. 22 серпня 1766 р. в бурштиновому покої Царскосільського палацу придворні співці виконали концерт, складений Березовським, згідно запису в камер-фур’єрському журналі. За всі 1760-1770-ті роки це єдине ім’я російського композитора в цьому журналі та й той був українцем. Катерина ІІ була байдужа до музики і нічого в ній не розуміла, музика їй була потрібна лише для престижу її двора. До нас дійшло дуже мало творів Березовського. Кульмінацією його творчих пошуків в хоровому жанрі був його знаменитий концерт “Не отвержи мене во время старости”. В книжці М. Рицаревої “Русская музика ХVІІІ века” (М. 1987) цей концерт, написаний, як гадають, у другій половині 1760-х років, названий вершиною “русской музыки”, хоч склав його не росіянин і в ньому відчутний явний вплив українського музичного мистецтва.

В травні 1765 р. за сприяння Рум’янцева, братів Паніних і Розумовського Березовського було відряджено на десять років до Італії “пенсіонером”, як називали тоді тих, хто вчився за кордоном на казенний кошт.

Восени 1769 р. Березовський поселився в Болоньї (одночасно з Моцартом).

15 травня 1771 року Рада Болонської філармонічної академії одноголосно обрала Березовського своїм членом. Це було тоді одне з найпочесніших звань в Європі. 27 лютого 1773 р. ліворнська газета писала:” Серед спектаклів, даних під час останнього карнавалу, особливо примітна опера з музикою, створеною синьйором Максимом Березовським”. На жаль, з цієї опери (“Демофонт”) збереглись лише чотири арії. Опера була написана на близьку севастопільцям тему – про війну херсонеситів з боспорцями, як херсонесити мужньо захищали своє місто, про славну героїню Херсонесу – хоробру і чарівну Гікію, яка рятує рідне місто від напасників. Цей твір Березовського був написаний в традиціях італійської “серйозної” опери і притягує своєю мелодійністю, виразністю і зв’язком з українським мелосом. Березовський був обраний також почесним членом Міланської і ще кількох академій. Такий успіх в Італії до нього мав лише Моцарт, ім’я Березовського викарбувано золотом на мармуровій дошці на стіні болонської академії поряд з іменем Моцартом (вони в один і той же час проходили іспити в Болонській Академії).

1774 року Березовській повернувся до Петербурга. Там він довідався, що батьки його померли. Граф Розумовській також помер, довелось звертатись до Потьомкіна. Березовського було принято до придворної капели співаком, та ще і позаштатним – підміняти тих, хто захворів…

Попри такий прийом, Березовський продовжував працювати. Він пише оперу “Марія”, герої якої співають вже не на латині, а рідною українською мовою. В цій опері – сцени на Запорізький Січі на Хортиці, хори запорожців, арії кошового та інші. Він написав також чимало нових духовних концертів, внутрішня побудова яких повязана з українською народною піснею й традицією київських церковних співів. Довідавшись, що на Фонтанці щосуботи збираються українці – погомоніти, поспівати, потанцювати, згадати рідний край, – Березовський став також туди вчащати, і з його легкої руки пісенні українські вечорниці перетворились на справжні концерти просто неба, на які збиралось багато люду, навіть пани приїздили в каретах, сам граф Панін слухав той мужицький концерт. Але влада переполошилась: в столиці імперії завелась справжня Січ! На чергові вечорниці на Фонтанку були вислані солдати, і людей розігнали, а до юрби багатих петербуржців звернувся генерал з проханням більше сюди не приходити і не заохочувати своєю присутністю чернь до співання бунтівних малоросійських пісень.

Березовський мріяв створити в Києві українську музичну академію на зразок Болонської і подав про це прохання Потьомкіну. Той спочатку пообіцяв, бо його спокусила можливість зажити слави мецената, як той ще Рум’янцев, лише планував він відкрити академію не в Києві, а в Кременчуці – ближче до своїх маєтків. Та плани ці було занехаяно (хохлам відкрити академію!). Кілька разів приходив Березовський до Потьомкіна відносно його обіцянки, але його не пропускали і врешті в брутальний спосіб вигнали з прийомної.

Музика Березовського не виконувалась. Йому не замовили жодної опери і дали зрозуміти, що він не потрібен. В1774 р. звільнили з придворного балету і його дружину – фігурантку Франціну Березовську. Весь час після повернення до Росії композитор жив у борг. Звістка про зруйнування російськими військами Заопрізької Січі доконала його. Врешті-решт 2 квітня(22 березня) 1777 р. він наклав на себе руки. Після його смерті його не було на що поховати…

В українській культурі було чимало діячів, загублених російським режимом. Одним з них був “український Моцарт” Максим Березовський. Ноти останніх його творів за наказом Катерини ІІ були спалені, хоч він заповів переслати їх до Глухова священикові церкви святої Покрови отцю Даниїлу.

Дмитро Степанович Бортнянський народився в 1753 р. в Глухові. Прадід його Петро походив з Староства Бецького з Польщі. Він мав сина Василя, а той – сина Степана, котрий після смерті батька переселився до Глухова, де оженився. Зберігся указ гетьмана Розумовського від лютого 1755 р. про зарахування Степана Бортнянського на його прохання на військову службу і занесення його до “компуту козачого” глухівської сотні. Його син Дмитро початкову музичну освіту здобув в глухівській співацькій школі, після чого був зарахований до складу придворної співацької капели, де був учнем Марка Полторацького. Десять років (1769-1779) він провів за кордоном, де не лише набув широку музичну культуру, а й досяг визнання свого таланту: В Венеції й Модені були поставлені його опери. Одна з них – “Сокіл” – у вересні минулого року пролунала в Ялті у виконанні колективу Київської камерної опери. В Італії його доля переплелась з долею Березовського. В Росії він був приписаний до двору наступника престолу великого князя Павла Петровича, котрий мешкав в Павловську і Гатчині, для нього він створював пісні й романси, інструментальні композиції – сонати й ансамблі. Одночасно він працював і в царській придворній капелі, для якої написав багато хорових творів. В pосійській музиці настала епоха Бортнянського. В 1796 р. він був призначений керівником придворної капели і залишався ним до кінця свого життя (помер в 1825 р.). Музику Бортнянський писав в європейських традиціях, але вона була пов’язана з рідними йому українськими пісенними витоками, а також російськими, хоча без прямих фольклорних цитат. Загальний характер мелодики Бортнянського з її м’якістю і задушевною теплотою і щирістю виявлення почуттів перебував в руслі народних українських традицій. В своїх творах, зокрема операх, він також використовував деякі характерні прийоми італійської і особливо французької опери, хоча відчувається, що, як підкреслював Ю. Келдиш в першому томі своєї тритомної “Истории русской музики” (М.-Л., 1948, стор. 251 та ін.), “особливо близька Бортнянському українська пісня”. Його мелодизм був сплавом українського з італійським, французьким і російським. Твори Бортнянського отримали в Росії офіційне визнання і визначили стиль російської музики аж до середини ХІХ ст.

Артем Лук’янович Ведель (1767-1808) народився в сім’ї київського міщанина Лук’яна Ведельського. З дев’яти років навчався в Київській академії. Талановитий юнак керував академічним хором, був першим скрипалем оркестру, чарував прекрасним голосом як соліст, складав музику. Мандруючи по Україні, він збирав пісенну творчість свого народу. З 1788 року керував хоровими капелами в Москві, Харкові й Києві. Наділений вразливою душею, А. Ведель не міг спокійно зносити несправедливість, жорстокість, нечесність у стосунках між людьми і висловлював своє обурення з приводу цього. У 1799 році його ув’язнили й за санкцією Павла І оголосили божевільним. Не маючи надії вийти на волю, перебуваючи в жахливих умовах, Ведель поступово згасав. Лише перед смертю йому дозволили повернутись до батька, де він і помер. Російська влада намагалась заборонити й музику Веделя, однак талант композитора зробив її безсмертною. Його хорові концерти, в яких відчувався вплив українських пісень, романси, літургія “На ріках Вавілонських” та ін. твори і зараз глибоко хвилюють слухачів.

В 1812 р. був поставлений перший російський водевіль “Казак-стихотворец”, успіх якого російська музична критика пояснювала виконанням в ньому популярних українських мелодій. “Душа моя вспорхнула, що твой лебедь в море…”.

На початку 40-х р. р. ХІХ ст. на російський оперній сцені залунав чудовий баритон уроженця міста Городища на Черкащині Семена Степановича Гулака-Артемовського. Його почув Глинка, коли він співав в архієрейському хорі в Києві, взяв до Петербурга і займався з ним кілька років, а потім його надіслали до Італії. В 1841 р. молодий український співак дебютував в Флорентійському оперному театрі, а наступного року – петербурзькому. В 1862 р. він створив першу українську оперу “Запорожець за Дунаєм” (нещодавно поставлену в Севастополі), і сам співав в ній партію Карася.

Основоположник російської національної класичної музики, перший її класик Михайло Іванович Глинка (1804-1857) був також українського походження. Його предки володіли містечком Глинки Ломжинської губернії ( нині – в Білостоцькому воєводстві в Польщі ). Назва містечка, без сумніву, походила від роду тамтешнього грунту, а прізвище предків композитора – від цієї назви. М. І. Глинка народився 1 червня(20 травня) 1804 р. в 20 верствах від м. Єльні в с. Новоспаському Смоленської губернії, на Десні. Будучи капельмейстером придворної співацької капели(1836-1839), був відряджений 1838 р. на Україну для набору співців. Після загибелі Пушкіна почав писати оперу на сюжет його поеми “Руслан і Людмила” з історії Київської Руси, давньоруського (українського) народу. Лібретто створив талановитий поет з України В. Ф. Ширков, і він став для Глинки чи не найближчою людиною, а коли він остаточно поселився в своєму українському маєтку, вони листувалися. У створенні лібретто взяв участь також М. А. Маркевич – український історик, письменник, етнограф, автор п’ятитомної “Історії України”, приятель Т. Шевченка. “Руслана і Людмилу” Глинка писав п’ять років і закінчив 1842 р. В цій опері Глинка розробив кавказькі, іранські, арабські мелодії, а також кримськотатарські, почуті від Айвазовського, котрий награв їх на скрипці. Одна кримськотатарська пісня увійшла до арії Ратмира в третій дії опери. Так завдяки Глинці в російській музиці зявилась тема Сходу.

1826 р. Глинка познайомився з “українською музою” Пушкіна Г. П. Керн, а 1839 р. – з її дочкою Катериною і присвятив їй музику романсу на слова Пушкіна “Я памятаю мить чудову”.

Глинка багато разів бував на Україні, використовував українські мелодії в своїх творах, писав пісні на українські тексти, був знайомий з Шевченком та ін. діячами української культури і називав Україну ” обітованою землею мого серця”.

Музика Глинки увібрала в себе звуки України і навіть її тишу, як висловився один з дослідників. З українськими музиками Глинка познайомився ще юнаком, коли 1823 р. побував у Харкові. Пізніше в Качанівці він зустрівся з українським поетом В. Забілою і написав музику на два його вірші – “Гуде вітер вельми в полі” та “Не щебечи, соловейку”(не перекладаючи російською мовою).

Після опери “Іван Сусанін”, де було оспівано героїзм костромського селянина, Глинка почав писати оперу “Тарас Бульба” на сюжет Гоголя, в якій мала бути відтворена героїчна історія українців – далеких предків композитора, але не закінчив(помер 1857 р.).

З усіх композиторів, які були в Росії далі, в ХІХ ст., найвидатнішим, мабуть, був Чайковський. Це був воістину великий композитор, чия музична спадщина є однією з вершин світового музичного мистецтва. Він також був українцем за походженням, з козаків. Є різні дані про його предків, які дещо розходяться між собою. Найвірогідніше таке. Прадід композитора Федір Чайка був козаком Омельницької сотні Миргородського полку, брав участь у боях. Після смерті залишив два сини. Один з них Петро, дід композитора, на честь якого він і був названий, народився в одному з сіл на Полтавщині, вчився в Києво-Могилянській академії. Оскількі там грунтовно вивчали латину, а вона необхідна в медицині, Петро Федорович, пройшовши медичну практику в шпиталі в Петербурзі, у 25-річному віці був зарахований на військову службу помічником лікаря, а за два роки склав іспити на полкового лікаря, в 1769 р. отримав диплом Києво-Могилянської академії і взяв участь в російсько-турецькій війні 1768-1771 р. р Після її закінчення він був призначений міським лікарем Кунгура, потім Вятки, лікарем полку, що стояв в Пермі, далі перебував знову на цивільній службі – засідателем в’ятського суду, городничим міста Глазова. Отримав дворянство і з Чайки став Чайковським, але й після переробки на російський копил його прізвище залишилось українським, бо у запорожців Чайковським називався командир чайки – їх морського човна.. Він помер у 1818 р., залишивши після себе четверо дочок і п’ятеро синів. Молодшим був Ілля, батько композитора. Співробітниця будинку-музею П. І. Чайковського в м. Воткинську В. І Пролеєва провела велику пошукову роботу в архівах Удмуртії і на її основі написала книжку “Илья Петрович Чайковский. Жизнь и деятельность.” Петро Ілліч народився 7 травня 1840 р. в Камсько-Воткінському заводському селищі, де його батько був начальником заводів, нині це місто Воткинськ. Отже, П. І Чайковський народився не на Україні, але з 1864 р. і до кінця своїх днів (він помер в 1893 р.) майже щороку по кілька місяців жив на Україні і написав багато творів на українську тематику: оперу “Мазепа”, де він правдиво відтворив образ великого гетьмана, оперу “Черевички”, другу симфонію, названу ” Українською” і т. ін. Українська національна мелодика просякає всю творчість Чайковського. Він писав : “Є щасливі, обдаровані народи. Такий народ, народ-музика – це українці”.

Отже, український нарід, один з наймузичніших народів світу, справив великий, вирішальний вплив на появу і розвиток музики в Росії

(2 votes, average: 4.50 out of 5)