Зустріч Пушкіна з Н. М. Гончаровою
Пушкін вважав любов одним з найбільш глибоких почуттів людини, що впливають на все його життя. У пізніх віршах Пушкін пише про це почуття стримано, але тим самим воно постає значніше і багатшим.
Серед хвилювань і турбот Пушкін в життя залишався виключно привітний, часом веселий і навіть безтурботний, любив бувати в Петербурзі в колі старих друзів, особливо у найдобрішого Дельвіга, з радістю з’являвся в московських і петербурзьких вітальнях. Але світське суспільство почало набридати йому, він подумував про село або про подорож.
На одному зі звичайних московських балів в грудні 1828 Пушкін зустрів незнайому йому красуню, яку тільки почали вивозити в світ.
Пушкін був зачарований її красою. У квітні 1829 поет просить руки Наталії Миколаївни Гончарової. Йому не відмовляють, але й не дають згоди.
Засмучений, Пушкін відправився в давно задумане, але не дозволене йому урядом подорож. Він їхав на Кавказ, де йшла війна з Туреччиною.
Шлях лежав у ставку генерала Паскевича, командувача російською армією. Разом з російськими військами поет увійшов в Арзрум. На півдні він написав цілий ряд творів (“Подорож в Арзрум”, “На пагорбах Грузії лежить нічна імла…”, “Кавказ”, “Обвал”, “Делібаш”).
Після повернення до Росії Пушкіна чекали нові неприємності: за самовільну поїздку він отримав догану від Бенкендорфа, в журналах лаяли його поему “Полтава”. Пушкін відповів кількома епіграмами та нотатками. Однак полеміку потрібно було вести більш широко. Поет давно замислювався про власному друкованому органі. Тепер мрія стала близькою. У Петербурзі він знайшов небагатьох старих друзів: ліцеїстів та “арзамасцев”. Завдяки Пушкіну кілька літераторів – Жуковський, Дельвіг, Вяземський, Баратинський, Плетньов, Гнєдич – об’єдналися з метою заснувати “Літературну газету”, яка вийшла в 1830 році. У 1831 році вона припинила своє існування, залишивши, проте, помітний слід в історії російської журналістики: у ній заохочувалися реалістичні тенденції в літературі і були закладені основи літературної критики в Росії.
У ці роки Пушкін створив чудові ліричні твори: “Зимовий ранок”, “Я вас любив: любов ще, можливо…”, “Брожу я вздовж вулиць гучних…”, “Що в імені тобі моєму?”, “У години забав чи святковим нудьги…”, “Сонет”, “Поетові”, “Мадона”, “Елегія” (“Божевільний років згаслі веселощі…”). У більшості віршів Пушкіна немає туги, нудьги, немає борошна. У них зберігається печаль, світла і чиста.
* * *
На пагорбах Грузії лежить нічна імла;
Шумить Арагві передо мною.
Мені сумно і легко; печаль моя світла;
Печаль моя повна тобою,
Тобою, однією тобою… зневіри мого
Ніщо не мучить, не тривожить,
І серце знову горить і любить – від того,
Що не любити воно не може.
“На пагорбах Грузії лежить нічна імла…” (1829). У вірші відсутні яскраві і барвисті епітети. Тільки дві метафори – “лежить… імла” і “серце… горить”, але вони звичні, широко споживані в літературної розмовної мови. Всі слова і вирази прості: “Мені сумно і легко…”, “зневіри мого / Ніщо не мучить, не тривожить…”, “… Що не любити воно не може”. Але разом вони складаються в один музичний образ світлої і тихому смутку. Любов, яка прийшла до поета, від нього не залежить – винувато серце. І поет щиро схвильований цією здатністю серця “горіти” і “любити”.
Нічному пейзажу у вірші відповідає незримий світ душі. Обидва невидимі. Їх єднає спокій, умиротворення. Але стан природи (“нічна імла”) несхожих з переживанням героя (“печаль моя світла”). Викликано це тим, що природу споглядає наповнена любов’ю душа. “Серце… горить і любить”, незважаючи на те що йому немає відповіді. Нерозділене кохання викликає печаль, смуток, смуток. Герой відчуває суперечливі, контрастні настрою – “сумно” і “легко”, “печаль” і “світла”.
Для поета-романтика ці образи і мотиви служили б виразом роз’єднаності героя з коханою і зі світом, самотності, неможливості досягнення ідеалу. У Пушкіна інакше: відсутність взаємності не вносить в душу героя розлади, що не віддаляє його від світу. Герой подумки з’єднується з коханою, хоча вона і залишилася до нього неприхильною (“Печаль моя повна тобою, / Тобою, однією тобою…”).
Любов героя, навіть якщо вона нерозділене, пом’якшує страждання, викликане нерозділеного почуття. Чи не скасовуючи ні смутку, ні печалі, вона народжує нові переживання, збагачується новими відтінками. Поет з деяким подивом зауважує, що “смуток” його “легка”, печаль “світла”, що “зневіри мого / Ніщо не мучить, не тривожить…”. Так з’являються незвичайні поетичні зрощення: “сумно і легко”, “печаль моя світла”. У них контрастні почуття зливаються і стають нероздільними. Поет примирив суперечності в душі, гармонизировал їх і передав гармонійні відносини героя зі світом. Після Пушкіна ці, здавалося б, дивні поєднання стали позначати складні переживання, пов’язані з великими почуттями, які залишаються нездійсненними.
Почуття, яке виражене Пушкіним, належить саме йому. І разом з тим у цьому конкретному почутті кожен дізнається щось йому близьке. Життєве переживання послужило лише прототипом переживання художнього, в якому узагальнено духовний досвід Пушкіна. У житті кожне почуття пов’язане з масою несуттєвих потреб. У ліриці воно перетворюється, очищаючись від усього стороннього і тому непотрібного. Вічна тема, так просто і глибоко розкрита Пушкіним, знайшла відображення в музиці. Багато композиторів зверталися до цього пушкінського шедевру.
Тими ж властивостями благородної простоти, високого розуму і ніжного почуття відзначено і вірш “Я вас любив…”.
* * *
Я вас любив: любов ще, можливо,
В душі моїй згасла не зовсім;
Але нехай вона вас більше не турбує;
Я не хочу засмучувати вас нічим.
Я вас любив безмовно, безнадійно,
Те боязкістю, то ревнощами Томім;
Я вас любив так щиро, так ніжно,
Як дай вам Бог коханої бути іншим.
“Я вас любив: любов ще, можливо…” (1829). Кожен раз, коли поет говорить про любов, душа його прояснюється. Так і в цьому творі. Але на відміну від вірша “На пагорбах Грузії лежить нічна імла…” в восьмивірша немає умиротворення. Тут почуття Пушкіна тривожно, любов його ще не охолола, вона живе в ньому. Світла печаль викликана нерозділеним коханням. Недарма він знову і знову повторює: “Я вас любив…” Поет розкриває перед коханою, але не люблячої його жінкою, як була сильна і благородна його любов:
Я вас любив безмовно, безнадійно,
Те боязкістю, то ревнощами Томім;
Я вас любив так щиро, так ніжно…
У цьому вірші почуття любові змушене підкоритися іншому почуттю – самовідданості. Поет свідомо перемагає пристрасть, тому що спокій коханої жінки йому дорожче свого нерозділеного почуття: “Я не хочу засмучувати вас нічим”. Він бажає улюбленої повного щастя (“Як дай вам Бог коханої бути іншим”) і одночасно зводить свою любов у таку високу ступінь, якої не може досягти жодна інша любов.
Досконалий відмова від будь-яких особистих прав, схиляння перед свободою почуття коханої жінки і разом з тим сила любові поета перетворюють цей вірш в одне з найбільш привабливих створінь пушкінського генія. Благородство почуттів поета, пофарбованих світлої і тонкої сумом, висловлено просто, безпосередньо, тепло і, як завжди у Пушкіна, чарующе музично.
Запитання і завдання
Яка з віршів про любов здається Вам більш сильним, більш повно виражає почуття автора?
Вивчіть одне з цих віршів напам’ять, оттенив при читанні чарівність поета красою, безкорисливість у коханні.
Поясніть слова і словосполучення: печаль моя світла, серце знову горить, не хочу засмучувати, любив безмовно, безнадійно, то ревнощами, то боязкістю млоїмо. Спробуйте захистити вибір поетом саме цих, а не інших слів для вираження найвищого почуття людини – почуття любові.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)