Зразок шкільного твору – ПОВІСТЬ І. НЕЧУЯ-ЛЕВИЦЬКОГО “КАЙДАШЕВА СІМ’Я” ЯК ЕНЦИКЛОПЕДІЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДОЗНАВСТВА – 10 КЛАС

Варіант 1

I. 1. Нечуй-Левицький – “майстер зору”.

II. Відтворення життя української селянської родини й громади у повісті І. Нечуя-Левицького “Кайдашева сім’я”.

III. Утвердження цінностей національної етики засобами комічного у повісті “Кайдашева сім’я”.

Варіант 2

I. Принципи реалізму у творчості І. Нечуя-Левицького.

II. Повість “Кайдашева сім’я” – література, яка потрібна “для просвіти народу”:

1. Типове й індивідуальне в образах повісті.

2. Картини народного побуту.

3. Руйнування патріархального способу життя.

4. Деформація поетичних натур Лавріна та Мелашки.

III. Викривальний пафос повісті І. Нечуя-Левицького “Кайдашева сім’я”.

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Важливе місце в історії українського селянства відіграла громада, або община, свідчення про існування якої наявні ще в “Руській Правді”. Спочатку члени громади були вільними людьми, які володіли земельними наділами, мали необхідні знаряддя праці тощо.

Вони мали право обирати голову та інших членів громадського правління, суду. Уряд не втручався у внутрішні порядки громад, що дозволяло їх членам підтримувати давні правові звичаї та традиції – кругова порука, колективна відповідальність за кожну людину в громаді. Усі важливі питання й проблеми, що стосувалися життя громади, вирішувалися на народних сходинах, які ще наживали “копа”, “громада”, “велика громада”. Земельна власність була основним чинником, що визначав господарський побут громади, відповідно і територія кожної громади була позначена межами її земель. Прибутками громади розпоряджалися спільно, за згодою усіх членів.

Після того як землі перейшли у володіння держави та великих землевласників, громади мали значно менше повноважень. Компетенції громади обмежувалися охороною честі сім’ї, соціальних захистом сиріт, убогих, вдів. Громадська думка залишалася важливим елементом урегулювання морально-етичних відносин селян.

Були в житті громади й свята. Найпоширенішими формами розваг були ігри, танці. Упродовж року селяни зустрічалися у церкві, де не тільки молилися, а й обмінювалися із сусідами новою інформацією. Так само місцем для спілкування були ярмарки. Пізніше центром розваг на селі стає корчма.

ЕПІГРАФИ ДО ТВОРУ

Народна мова – то тіло нації.

І. С. Нечуй-Левицький

Націоналізм – то вічна форма, у якій з’являтиметься й ростиме людське життя на землі…

І. С. Нечуй-Левицький

Чи буде правда меж людьми?

Повинна буть, бо сонце стане

І осквернену землю спалить.

Т. Шевченко

ЦИТАТИ З ТЕКСТУ

Відтворення елементів обряду сватання й опис вбрання героїв, типового для українських селян того часу. “Вже кінчалось літо. Перед самим Семеном Карно заслав до Мотрі старостів. Старости замінили хліб; Мотря не цуралася Карпа. На Семена старий Кайдаш надів нову чорну свиту, засунув за пазух паляницю, взяв у руки ціпок і пішов з своєю жінкою до Довбишів в гості. Кайдашиха вбралась, як у неділю, в горсет, в жовті чоботи, в нову білу свиту, ще й засунула в рукав білу хусточку”.

Мотря співає народну пісню, у якій невістка скаржиться на злу свекруху:

“Коли б мені Господь поміг

Свекрухи діждати!

Заставила б стару суку

Халяндри скакати.

Скачи, скачи, стара суко,

Хоч на одній ніжці,

А щоб знала, як годити

Молодій невістці…”.

Герої вживають фразеологізми, що належать до зниженої лексики. Мовні партії героїв відображають рівень їх морального падіння: “Я тобі полічу ребра оцим мотовилом”; “Дай сюди, бо як пхну, то й ноги задереш”; “Це не Мотря, а бендерська Чума”.

Баба Палажка намагається вилікувати Омелька Кайдаша замовлянням: “Пом’яни, господи, раба Божого Омелька та ті книжки, що в церкві читають; єрмолой, бермолой, савтирю і ще тую, що телятиною обшита. Радуйся, Охрімку й Пархімку, і ти, невісточко, свята Покрівонько, що в Лаврі замурувалась. Алилуй же його, Господи, і шарпни його по боках, по ребрах, по кістках, по чреслах, коло його скотини. Хрест на мені, хрест на спині, уся в хрестах, як овечка в реп’яхах. Помилуй його, Безкостий Марку, Сухий Никоне, Мокрий Миколаю! Сарандара, марандара, гаспіда угас, василиска попер! Амінь біжить, амінь кричить, аміня доганяє!”.

Відтворення побуту бідної української селянської родини ( опис хати Балаишів): “Хата була дуже низька. Маленькі віконця були ніби сліпі. Через старі шибки, вкриті зеленими та червоними плямами, не видно було навіть неба. Стара лежанка з каміння неначе присіла й роз’їхалась. Каміння повипиналось з неї, неначе сухі ребра в худої шкапи. На полу в кутку стояла стара невеличка скриня. Стеля ввігнулась, а серед хати стояв тонкий побілений стовп: він підпирав сволок”.

Зображення життя громади: “Громада співала вже іншої; волосний та писар тягли за громадою і кричали, щоб оддати Беркові й громадський шинок, не тільки що пускать людей по горілку і в жидівські шинки… бо Берко зараз плате гроші…

– Панове громадо! Погана ваша рада; я не пристаю на це! – сказав понуро Карпо й одійшов од громади набік.

Громада оддала Беркові громадський шинок, хоч Берко на церкву грошей не дав, а тільки дурив п’яних мужиків.

Громада дорого потім заплатила хитрому жидові…”

Теоритичні відомості

Енциклопедія (гр. Enkyklios paideia – “коло знань”) – це довідкове видання, у якому в узагальненому вигляді містяться відомості з різних галузей теоретичних знань та практичної діяльності людей. Структурно енциклопедія складається з невеликих за обсягом статей, розміщених в алфавітному або систематичному порядку. Серед найвідоміших енциклопедичних видань: “Большая Советская Энциклопедия” (30 т.), “Українська Радянська Енциклопедія” (12 т.), “УСЕ” (універсальний словник-енциклопедія).

У давнину слово “енциклопедія” уживалося для позначення сукупності знань, що давалися в школі. У наш час воно може вживатися також зі значенням “зведений у систему огляд різноманітних галузей науки”, “джерело інформації”.

Народознавство – це сукупність наукових знань про народ, його культуру, здобутки народного й професіонального мистецтва, що відображає багатогранне життя народу.

Етнопсихологія – сукупність наукових знань про етнічні особливості психіки людей, національний характер, закономірності формування і функції національної самосвідомості, національні стереотипи, механізми групової психології всередині нації, а також у стосунках між різними націями.

ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧІ КОМЕНТАРІ

“Українська жизнь – то непочатий рудник, що лежить десь під землею, хоч за його вже брались і такі високі таланти, як Шевченко; то безконечний матеріал, що тільки ще жде робітників, цілих шкіл робітників на літературному полі”.

І. Нечуй-Левицький

“Левицький – добрий оповідач, з невеликою дозою гумору; намальовані ним типи пластичні і вихоплені з живої дійсності: він прагне всюди до повного їх етнографічного окреслення, тоді як психологічний аналіз відступає на задній план”.

І. Франко

Національну неповторність літератури творять “ЇЇ питомий національний характер, її оригінальні прикмети, основні особливості її народного гумору і народного пафосу, властивість її вислову, літературного стилю, поетичної техніки… Тільки той писатель може нині мати якесь значення, хто має і вміє цілій освіченій людськості сказати якесь слово в тих питаннях, що ворушать її душею, та заразом сказати те слово в такій формі, яка б найбільше відповідала його національній вдачі”.

І. Франко

“Твори Нечуя-Левицького з селянського життя… – найкращі його твори, тому що вони у більшій мірі, ніж інші, відповідають вимогам реалізму. Як письменник-реаліст, вірний своїм теоретично-творчим настановам, Нечуй намагався бути в цих своїх творах “дзеркалом високої ціни, у якому одбивалась правдива жизнь” українського селянства другої половини XIX ст. А в його душі справді “відсвічувалось і перетворилось” життя українського селянина, що “кипіло або плісніло кругом нього”. Нечуй не намагався… надто різко підкреслювати в своїх творах… соціальні моменти, але моменти ті відбивались у його творах повного мірою, бо вони були дійсністю, а показувати дійсність було його основним завданням”.

М. Плевако

“Багацько нас, тодішніх молодиків і підлітків по всяких ведмежих кутках України, на його “Кайдашевій сім’ї” вчилися доглядатись до народнього життя…”.

С. Єфремов

“…персонажі ніде в Левицького не набувають собі достатньої ваги – вас перемагає ціла картина. Автор дбає тільки за цілість, його твір треба до кінця прочитати, весь оглянути, як малюнок, на відстані, що приховує всі шерсткості накладання фарб. Його робота подібна на килим з півобробленої вовни, зітканого з нерівних, волохатих ниток, що він, проте, спиняє “якого-небудь європейця” десь на виставці поруч експонатів найвищої обробної техники. Його твори єсть повчальний зразок високого художнього досягнення з мінімальними художніми засобами”.

В. Підмогильний

“Він аналізував, розкладав явище, показував його… і відходив. Він подібен до лікаря, що розрізав би рану й не зашив, що визначив би хворобу й не дав на неї ліків. Цьому глибокому аналітикові бракувало вміння організовувати матеріал, що він так достотно знав, організовувати його ідейно, ідеологично, широко це слово розуміючи. Висновки мусить робити сам читач. Його найкращі твори – демонстрація справді добірних малюнків, але без супровідної лекції. І яка діалектика – тепер у нас частіше чути лекції без малюнків!”

В. Підмогильний

“І. Нечуй-Левицький прийшов в час суперечливого динамічного суспільного піднесення різних сторін українського життя в Російській імперії на рубежі 1850-1860-х років. Аграрні економічні реформи сприяли не лише фізичному розкріпаченню українського селянина, а й зумовлювали великі зміни в соціальному й побутово – домашньому житті. Патріархальна кріпацько-селянська Україна під впливом економічних чинників змінювала форми національного життя. …Тривожним явищем у часи формування світогляду митця був брутальний наступ царату на культурно-національне життя, який проявився в офіційних заборонах української мови, цензурних переслідуваннях нечисленних українських видань, тотальній русифікації. Навіть найширша верства народу – селянство – органічний носій національної ідентичності – була під загрозою нівеляції. Тому письменники пошевченківських часів, діячі київської “Громади”, перейнявши ідеали Кирило-Мефодіївського братства, розпочали активну рятівну роботу на ниві збереження самобутніх вартостей духовності нації – історії, мови, звичаїв, обрядів та інших фольклорно-етнографічних зразків культури”.

І. Коляда

ПРИКЛАДИ ТВОРІВ

Варіант 1

Розвиток творчої особистості І. Нечуя-Левицького відбувався у чарівному світі живої народної поезії. Від матері й баби Мотрі, дворових дівчат майбутній письменник чув пісні, казки й легенди, від батька – історії про минуле рідної землі. Про це він потім неодноразово згадував у листах до друзів. Наприклад, у листі до О. Кониського Іван Семенович писав про те, як ходив, будучи хлопчиком, з бабою Мотрею по селу на хрестини, весілля, похорони.

Зростаючи у такій атмосфері, письменник не міг залишатися байдужим до життя свого народу, його болю й радості. Народне слово стало невід’ємною частиною світогляду І. Нечуя-Левицького, підтвердженням чого є не тільки його художня спадщина, а й численні наукові розвідки з фольклористики й етнографії, народної психології, етики й естетики. Мабуть, з цієї ж причини виробився моральний ідеал письменника, що грунтувався на традиційних моральних уявленнях українського народу, широко представлених у перлинах народної творчості – скромність, волелюбність, повага до батьків.

Важливим елементом українського світогляду був гумор, що підкреслював І. Нечуй-Левицький у літературно-критичних дослідженнях. Письменник з іронією писав про скнар, лицемірів, егоїстів – усіх тих, чиї вчинки суперечили виробленим упродовж віків нормам народної моралі, етики та психології, нормам трудового життя.

Отже, тема соціально-побутової повісті “Кайдашева сім’я” – життя української селянської родини і громади в період після скасування кріпосництва – є невипадковою у творчості І. Нечуя-Левицького. Попри щирий сміх, який викликають безглузді сварки Кайдашів, читач бачить реальне тогочасне життя у всьому його неприкритому убозтві. Під тонкою іронією письменника прихований біль людини, якій небайдужі народні проблеми: відсутність у селян впевненості у майбутньому, неможливість працювати вільно на рідній землі, байдужість громади до проблем окремих її членів і власної долі.

Повість “Кайдашева сім’я” є справжньою енциклопедією українського народознавства. Образи твору – це типові представники свого часу, народу, суспільного прошарку. Письменник майстерно відтворює мовлення селян, їх звички, обряди, послуговуючись багатствами народної творчості. Але, на нашу думку, не це було завданням митця. Реалістичність зображуваного мала вплинути на читача таким чином, щоб він усвідомив проблеми тогочасного суспільства.

На початку повісті письменник подає пейзажний малюнок, портретні характеристики старого Кайдаша та його синів. Вони виконані у притаманній письменнику стильовій манері поєднання реалістичної конкретності й точності з живописною образністю, наявністю насичених яскравих епітетів і порівнянь. До портрету Омелька, що сконцентрований на одній деталі – працьовитості, майстерності героя, письменник додає дуже важливу характеристику, а саме, зазначає, що він був дуже богомольним: “ходив до церкви щонеділі не тільки на службу, а навіть на вечерню, говів два рази на рік, горнувся до духовенства, любив молитись і постити; він понеділкував і постив дванадцять п’ятниць на рік, перед декотрими празниками…”. І вже у цій характеристиці не стримується від іронії, яка, утім, саме в цьому випадку ідентифікує героя саме як представника української нації.

Дослідники неодноразово вказували на своєрідний дуалістичний світогляд українців, що сформувався ще за часів Київської Русі. У цей час язичницька Русь була охрещена, а разом із тим були успадковані нові традиції. Для того щоб процес засвоєння нової культури відбувався інтенсивніше, грецькі священики вдалися до простого, але ефективного прийому: заперечуючи правильність язичницьких уявлень (що, зокрема, знайшли відбиток у народних святах), вони спробували об’єднати дві різні світоглядні системи із перспективою заміщення язичницької християнською. Проте цього не відбулося, й українці, як спадкоємці традицій Київської Русі, зберегли й донині віру як в Христа Спасителя, так і в божественні сили, що визначають закони існування природи.

І. Нечуй-Левицький як автор наукової розвідки “Світогляд українського народу”, безперечно, усвідомлював, що віра старого Кайдаша у святу п’ятницю була цілком для нього природньою. Як типовий представник українського народу, носій українського менталітету, Омелько сліпо вірив не тільки в Бога християнського, а й у надприродні явища. Отже, його звички та забобони в цьому випадку не були об’єктом висміювання письменника. Проте ця деталь надавала письменникові можливості безпосередньо перейти до справжнього об’єкту сатиричного висміювання – алкоголізму, явища, що стало серйозною проблемою українського суспільства не тільки у XIX, але й у наступних століттях.

За умов детального й уважного аналізу образу Омелька Кайдаша стає зрозумілим, що в ньому сконцентровані не тільки риси, притаманні представникам української нації. Точніше, центром уваги письменника стає не тільки розгубленість, безсилість, аморальність окремих представників українського селянства: критика І. Нечуя – Левицького спрямована, у першу чергу, проти п’яниць. Характеристика Кайдаша, реалізована у повісті через портрет, мовну партію героя, опис його поведінки, реакції оточуючих, майже повністю дублює медичну картку людини, хворої на хронічний алкоголізм.

Кайдаш добрий стельмах і дбайливий хазяїн, але всі зароблені гроші пропиває, шукаючи ілюзорного щастя в чаду горілки. Від такої поведінки батька страждають усі члени родини, але проблема полягає в тому, що сам Омелько не усвідомлює свою залежність від алкоголю як хворобу. Він приховує її від самого себе й близьких, уникаючи будь-якого натяку. Єдиним фактором, який поки що стримує героя від кроку в безодню, є його уявлення про гідну поведінку. Так, перебуваючи на сватанні Мотрі, Кайдаш стримує себе від вживання горілки, оскільки заможні свати могли засудити його нестриманість: “Хазяїн налив чарку перцівки. У Кайдаша натекло повний рот слини. Він насилу здержався…”.

Очевидно, що письменник вбачає основною причиною трагедії Кайдаша соціальні негаразди. Продовжуючи цю лінію, письменник уводить діалог Кайдаша із кумом, у якому постає символічний образ горба, “каторжної гори”, через яку поламали семигорці не одного воза. Цей діалог, в якому чоловіки скаржаться один одному на нещасну долю й обговорюють способи знищення “іродової гори”, у сатиричній формі висвітлює ще одну особливість української ментальності, узагальнену формулою “Моя хата з краю” – байдужість до громадських проблем, дрібновласницькі інтереси.

Селянська громада, яка з давніх часів охороняла права кожного свого члена, на кінець XIX століття повністю втратила свої повноваження. Громада віддає права на управління своїм життям тим, хто має владу чи гроші.

Під тиском обставин нової реальності в душах людей витравлюється все те прекрасне, що сформувалося під впливом народних традицій. Приватновласницька психологія позбавлена уявлень про родинну й громадську взаємодопомогу. Заздрість, егоїзм, дріб’язковість, нерозсудливість, пустодзвонство, зверхність, претензійність – усе те, що розцінювалося в народі як потворність у суспільстві людей із приватновласницькою психологією, стає нормою життя. І. Нечуй-Левицький, сміючись та іронізуючи в “Кайдашевій сім’ї”, звертається до нас усіх із закликом позбутися всього лихого й недоброго, що калічить наші серця.

Варіант 2

Повість І. Нечуя-Левицького “Кайдашева сім’я”, яка побачила світ 1879 року, необхідно розглядати в контексті літературної епохи. Панівне місце в літературі кінця XIX ст. посідає проза, яка збагатила українську літературу в ідейно-тематичному й жанровому плані. Письменник не обмежується лише правдивим відображенням народного життя, відтвореннями його страждань, а й намагається проаналізувати негативні суспільні явища, породжені соціальною дійсністю пореформеної доби.

На думку дослідників, у зображенні пореформеного українського села І. Нечуй-Левицький дотримувався традицій гоголівської реалістичної школи, яка вимагала точного й докладного зображення не тільки портретів, поведінки і звички персонажів, а й соціально-побутового середовища, у якому діють герої. Ці принципи зумовлюють особливості композиції “Кайдашевої сім’ї”.

Повість скомпонована зі сцен, ситуацій селянського побуту, у яких розкривається темнота, обмеженість, егоїзм, породжені законами тогочасної дійсності. Соціальний конфлікт посилюється психологічним, що спричинений дрібновласницькими інтересами представників родини. Цей конфлікт підкреслюється через контраст між світом природи і світом жалюгідних людських взаємин.

Експозиція твору – опис місцевості, у якій розгортаються основні події. Краса природи виступає різкою протилежністю до зображення змореного працею старого Кайдаша, що на темному тлі повітки нагадує ченця: “Густа тінь у воротах повітки, при ясному сонці, здавалась чорною. Ніби намальований на чорному полі картини, сидів Кайдаш в білій сорочці з широкими рукавами. Кайдаш стругав вісь. Широкі рукава закачались до ліктів; з-під рукавів було видно здорові загорілі жилаві руки. Широке лице було сухорляве й бліде, наче лице в ченця”.

Експозиційними сценами, що знайомлять читача з місцем дії, персонажами твору, є розмова братів Кайдашів про дівчат, залицяння Карпа до Мотрі, оглядини в Довбишів. Портрети головних героїв посідають помітне місце в експозиції твору, вони розкривають основні риси їх характеру. Так, Карпо постає як грубуватий, черствий парубок: “Він ніколи не сміявся гаразд, як сміються люди, а його насуплене жовтувате лице не розвиднялося навіть тоді, як губи осміхались”. Карпо рішучий, вольовий, виділяється з-поміж інших селян самостійністю розуму. Проте у вирію буденності всі ці позитивні задатки губляться. У нескінченних родинних сварах Карпо грубішає все більше, а жадоба власності призводить до того, що він нехтує родинними почуттями, кидається з кулаками на батька, женеться по селу з дрючком за рідною матір’ю.

Натомість Лаврін відзначається душевною м’якістю, добротою і безкорисливістю. Душевна привабливість парубка передається і в його поетичній, пісенній та лагідній мові.

Зав’язка конфлікту в родині Кайдашів постає після одруження Карпа з Мотрею. Саме тоді виникають перші конфліктні ситуації між батьками і дітьми, суперечки за власність.

Найнапруженіші моменти письменник відтворює у гострих діалогах, у яких розкривається психологія героїв, підсилюється реалізм зображення. Крім того, діалоги надають напруженості й динамічності сюжетній лінії повісті.

Зображуючи наростання конфлікту в родині Кайдашів, автор уводить гостро комічні сценки, смішні ситуації. Гумор письменника, основою якого є народнопоетична стихія, має рідні відтінки: від добродушного жарту до сатиричного сміху. Сатиричний струмінь підсилюється в останніх розділах повісті. Історія з кухлем, коли через копійчаний глечик Марусі Кайдашисі викололи око, є кульмінацією повісті. Розв’язка конфлікту є несподіваною. Груша, через яку точаться суперечки, всихає – і в родині настає мир і тиша. Читач розуміє, що настало тимчасове перемир’я, оскільки причини для сварки і ворожнечі не вичерпані, їх породжують індивідуалістичні інстинкти героїв.

І. Нечуй-Левицький виявив тонку спостережливість, уміння підмічати найхарактерніші індивідуальні риси і створювати типові характери. Систему образів-персонажів повісті утворюють представники старшого і молодшого покоління Кайдашів (Омелько і Маруся, Карно і Мотря, Лаврін і Мелашка), а також другорядні й епізодичні персонажі (наприклад, баби Палажка та Параска, батьки Мотрі й Мелашки, брати й сестри Мелашки тощо).

Омелько в перших розділах повісті постає як добрий стельмах, майстер своєї справи, який прожив довге й тяжке життя. Проте він був п’яницею, який топив незадоволення життям у горілці. Надмірне пияцтво призвело його до загибелі.

Образ Кайдашихи найбільше індивідуалізований. Автор підкреслює її сварливість, нікчемний гонор, заздрість. Перехід від улесливості до жорстокості – одна з рис, яку Маруся запозичила у панів. Саме Кайдашиха була заводієм усіх сварок у сім’ї.

Мотря – сварлива й жорстока жінка, яка в сімейних суперечках не зупинялася ні перед чим. Мова героїні відзначається грубістю, сповнена образливих слів і лайливих дотепів. Відчуваючи свою зверхність над Мелашкою, вона і розмовляє з нею нечемно й образливо.

Мелашка в порівнянні з іншими персонажами має чи не найбільше позитивних рис. Протягом усього твору автор співчуває героїні, змальовує привабливими, теплими фарбами. Мелашка походить з убогої сім’ї, проте й у родині чоловіка їй випало важке життя. Свекруха не пускала її навіть у неділю на побачення з батьками. Спокійна Мелашка терпляче зносила всі образи, аж поки їй все не набридло. Потрапивши до Києва, вона вирішила пожити там, хоча й тяжко переживала розлуку з чоловіком. Ця невдала втеча закінчилася тим, що Мелашка повернулася до родини Кайдашів і поступово, пристосовуючись до цих обставин, почала навчатися грубого поводження з людьми, поступово перейняла звички, лайливу мову, грубість.

Протиставлення представників молодшого і старшого покоління підкреслює, що внутрішньо сімейні конфлікти були зумовлені негативним впливом соціуму, що деформувало, знищувало споконвічні народні уявлення про родину як осередок мирного життя, запоруку незнищенності нації.

Аналізуючи мову повісті, І. Франко відзначав, що це “переважно буденна мова українського простолюдина, проста, без сліду афектації, але, проте, колоритна і повна тої грації, якою вона визначається в устах людей з багатим життєвим змістом”.

Одним з найпоширеніших у повісті “Кайдашева сім’я” художніх засобів є традиційне в усній народній творчості порівняння. Найчастіше порівняння використовуються письменником для характеристики героїв, причому це не тільки особливості зовнішності, а й поведінки, ставлення до оточуючих. Наприклад: “Вони застали на дворі коло груші колотнечу: Мотря лупила коцюбою Лаврінових дітей, Мелашка з бабою одгризались од Мотрі і Неначе гавкали через тиН”; “Ще груші не достояли, а Лаврінові діти кинулись на їх, Як бджоли на мед. Мотря вибігла з коцюбою, побила дітей, ще й груші пооднімала. Мелашка розлютувалась за своїх дітей, як вовчиця, кинулась до Мотрі й трохи не здерла із неї очіпка”.

Активно використовує письменник також епітети. Слід зауважити, що, як правило, автор використовує такий прийом: письменник поєднує їх з іншими видами тропів – гумористичними порівняннями, гумористичними метафорами, чим інтенсифікує комізм висловлювання. Наприклад: “Балашова хата була мала й стара, вона розсунулась, випнула задвіркову стіну і ніби присіла на одпочинок, неначе стара баба”; “Кайдашиха обернулась, глянула на вогнене море в челюстях, вихопила з печі ринку і накрила її ганчіркою. Ринка погасла, а по хаті пішов такий чад, такий смердючий дим, що Кайдашиха закашляла”.

Для створення комічного ефекту письменник активно використовує гумористично забарвлені синоніми. Часто ці синоніми ампліфіковані, завдяки чому посилюється сатирично-гумористична експресія. Наприклад: “Три молодиці вчепились до кочерги та до деркача, кричали, тяглись, сіпали ті причандали на всі боки”.

Ще одним мовним засобом в повісті “Кайдашева сім’я” є прихована антонімія, який використовується для індивідуалізації мовної партії героїв твору, коли уживані ним “солодкі” слова мають протилежне значення, виражають негативне ставлення героя до співрозмовника. Як приклад можна навести такий уривок:”Мотря підмазала стіни, обмазала комин, грубу, припічок. Кайдашиха прийшла до комина, заклала руки за спину, нахилила голову до комина і роздивлялась, чи добре невістка помазала.

– Помаж, моя дитино, комин ще раз. Як мажеш, то не крути дуже віхтем, а так, моє серденько, дрібненько та дрібненько перше вподовж, а потім упоперек, отак, отак, отак! А то, бач, скрізь віхті знать, – сказала Кайдашиха. Мотря глянула на комин, а комин був добре обмазаний і тільки де-не-де було знать віхоть”.

В арсеналі художніх засобів І. Нечуя-Левицького наявні як загальномовні (переважно фольклорного походження), так і авторські метафори. Наприклад:”Мелашка прийшла додому, і свекруха справдила своє слово; од того часу вона знов облила Мелашку солодким медом, а полин неначе сховала десь у комору для Мотрі. Кайдашиха боялась, щоб Мелашка знов не чкурнула на Бассарабію або й за границю. Сльози та несподівана тривога помирили сім’ю, неначе всіх помиряюча смерть”.

Вдається письменник й до евфемізмів, які також служать для визначення понять, що засуджуються моральними та соціальними нормами, і, як правило, доповнюють характеристику персонажів. Важливим мовним засобом в повісті є фразеологізми: Верзете Бог зна що; паскудить язики; старій жабі по коліно; як Бог дасть, то в калюжі втопишся; не вдержиш язика та ін. У розмові батька з синами навмисно використана розмовна лексика із додатковим забарвленням згрубілості. Це дуже реально відтворює манеру спілкування навіть і сучасних чоловіків.

Отже, повість І. Нечуя-Левицького “Кайдашева сім’я” є справжньою енциклопедією народознавства, у якій відображено традиції та звичаї, деталі побуту, особливості громадського устрою наших предків. Крім того, у творі майстерно відтворено стихію української народної мови.



(1 votes, average: 5.00 out of 5)