Зовнішня політика СРСР в 1970-і – 1980-і рр
Суперечливий характер носила зовнішня політика СРСР. Основу її складали два взаємовиключних процесу: “розрядка міжнародної напруженості” і ідеологічна конфронтація із Заходом, що тривала гонка озброєнь. До кінця 1960-х – початку 1970-х рр. після цілої смуги криз почалася поступова нормалізація відносин між Сходом і Заходом. У цьому зв’язку необхідно виділити наступні події: поліпшення радянсько-французьких відносин та радянсько-німецьких відносин, відновлення радянсько-американських зустрічей на вищому рівні (починаючи з візиту Р. Ніксона Москву в травні 1972 г.); прийняття радянським керівництвом на XXIV з’їзді КПРС (1971)
Програми світу. Це новий стан зовнішньополітичної атмосфери отримало назву “розрядка міжнародної напруженості”. Основою “розрядки” прийнято вважати досягнення паритету – стратегічного рівності озброєнь – СРСР і США, досягнуте в кінці 1960-х рр. Стрижнем “розрядки” стали сприятливі радянсько-американські відносини, вперше після війни вийшли за рамки суто дипломатичних контактів. Покращилася ситуація в Європі. У 1970 р був підписаний договір з ФРН про визнання післявоєнних кордонів. Пік “розрядки” припав на 1972-1975 рр, коли між двома наддержавами було укладено понад 40 угод у сфері економіки і політики (наприклад про обмеження ядерних озброєнь і протиракетної оборони). У 1975 р в Гельсінкі відбулася Нарада з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ) лідерів 33-х європейських країн, США та Канади. Був підписаний Заключний акт, який проголосив непорушність кордонів, відмова від застосування сили, невтручання у внутрішні справи, визнання свободи пересування, свободи отримання інформації та інші принципи мирного співіснування між різними державами.
Разом з тим говорити про закінчення “холодної війни” було передчасно. Зберігалася протистояння двох військово-політичних блоків – Варшавського договору і НАТО. У розглянутий період з обох сторін посилюється роль геополітичних інтересів, які наділялися в колишню ідеологічну форму. Після чехословацьких подій 1968 радянське керівництво на початку 1970-х рр. сформулювало концепцію відносин з так званими “соціалістичними” країнами Східної Європи, названої на Заході “доктриною Брежнєва”. Упор в ній робився на захист від будь-яких посягань політичного ладу країн Східної Європи аж до використання збройних сил СРСР. Ця політична лінія характеризувалася посиленням економічної залежності країн “соціалістичної співдружності” від СРСР і закріплювалася присутністю на території Угорщини, НДР, Польщі, Чехословаччини радянських військ.
У той же час введення радянських військ до Чехословаччини посилив розкол соціалістичних країн. Ще більш віддалилися від СРСР Румунія, Югославія і Албанія. Особливо гострою була реакція Китаю, який звинуватив радянське керівництво в імперіалістичній політиці і одночасно не брала “чеську демократизацію”. Відносини СРСР і Китаю набували все більш конфронтаційний характер. Східний сусід став пред’являти територіальні вимоги, що призвело в 1969 р до прикордонних збройних конфліктів. Найбільш великий стався в районі острова Даманський на ділянці далекосхідної радянсько-китайського кордону. У цей період радянське керівництво було всерйоз стурбоване загрозою великомасштабної війни з Китаєм. У зв’язку з цим важливе значення набувало освоєння Далекого Сходу. Почалося форсоване будівництво Байкало-Амурської магістралі (БАМу). У 1970-ті роки СРСР витратив 200 млрд рублів на зміцнення кордону з КНР. Врегулювання відносин СРСР з Китаєм відбулося лише в період перебудови.
Важким фінансовим тягарем ставала допомогу СРСР “країнам, що розвиваються”. В умовах прихованого протистояння двох наддержав в різних регіонах світу, Радянський Союз надавав підтримку режимам, декларували свою “соціалістичну орієнтацію”, а також комуністичним партіям інших країн. Це були пільгові кредити, поставки військової техніки, а також виконання радянськими військовослужбовцями “інтернаціонального обов’язку” в Єгипті, В’єтнамі, Анголі, Мозамбіку, Ефіопії та ін. – Всього більш ніж в 20 країнах. У 1978 р СРСР уклав договір про дружбу і співпрацю з новим урядом Афганістану, яке прийшло до влади в результаті революції. Але в Афганістані почалася громадянська і міжусобна війна між представниками різних соціальних, етнічних і кланових угруповань. У перший час радянське керівництво відхиляло наполегливі прохання з Кабула про військове втручання. Але восени 1979 р керівництві Народно-демократичної партії (НДПА) стався переворот.
До влади в країні прийшов президент Амін, який почав криваві репресії в партії. Радянське керівництво побоювалося посилення ісламської опозиції, а також підозрювало Аміна в симпатіях до Китаю і бажанні відновити відносини з США. Не бажаючи “втратити Афганістан” і вважаючи за необхідне коригування внутрішньополітичного курсу цієї країни, вузьке коло радянських керівників (Брежнєв, Андропов, Устинов, Громико) прийняв рішення про застосування сили. 27 грудня 1979 спецзагін КДБ захопив палац Аміна. Одночасно радянські війська увійшли в Афганістан, а новий президент, ставленик Москви, Б. Кармаль легалізував цей крок відповідним “запрошенням”. Однак задумана одноразова акція перетворилася на тривалі широкомасштабні військові дії, оскільки, по суті, радянські війська виявилися залучені в громадянську війну. У міру зростання військових втрат Афганістан із зовнішньополітичної проблеми став перетворюватися у внутрішньополітичну, яка посилювалася повною відсутністю правдивої інформації. За офіційними даними, СРСР втратив в афганській війні (1979-1989 рр.) 14,5 тис. Чоловік убитими.
Введення радянських військ в Афганістан став кінцем “розрядки”. США визнали це порушенням розділу “сфер впливу”. Світова громадськість засудила дії Радянського Союзу, багато країн бойкотували Московську Олімпіаду-80. Процесу розрядки завадили також ставка США на новий тип озброєнь (крилаті ракети) і рішення СРСР про розміщення в Чехословаччині і НДР ракет середнього радіусу дії. Новий лідер країни Ю. В. Андропов (з листопада 1982) намагався налагодити діалог із Заходом, проте ситуація ще більше загострилася, коли 1 вересня 1983 радянський винищувач збив над о. Сахалін південнокорейський пасажирський літак, що порушив повітряний простір СРСР. Радянське керівництво кваліфікувало інцидент як провокацію спецслужб США. Президент США Р. Рейган назвав Радянський Союз “імперією зла”, проголосив проти нього “хрестовий похід” і оголосив про початок робіт над програмою “зоряних воєн” (СОІ). Таким чином, крайня ідеологізація зовнішньої політики знову привела до загострення міжнародних відносин. Розпочатий новий виток гонки озброєнь поставив економіку СРСР у вкрай важкі умови.
Відповідаючи на питання, пов’язані з політичним розвитком країни в 1960-1980-і рр., Слід звернути увагу на розвиток консервативних тенденцій у діяльності КПРС. Після зняття Хрущова почалася смуга тихій “реабілітації” Сталіна. Його ім’я все частіше починає бути присутнім в художніх творах, кінофільмах, мемуарах. Припинилася реабілітація жертв сталінських репресій. Хоча сталіністам не вдалося домогтися повної реабілітації вождя, саме питання про подолання “культу особи” був знятий.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)