Зовнішні міграції населення

Зовнішні міграції – розділяють на еміграцію – виїзд громадян зі своєї країни в іншу на постійне проживання або більш-менш тривалий термін і імміграцію (від лат. Immigro – “вселятися”) – в’їзд громадян іншу країну на постійне проживання або більш-менш тривалий термін.

З’явилися в глибоку давнину зовнішні міграції найбільший розвиток отримали в епоху капіталізму. Є країни, в яких зовнішні міграції населення набули масового характеру, мали істотний вплив на його чисельність (США, Канада, Австралія, Ізраїль). Мали місце в далекому минулому міжконтинентальні міграції (зокрема, вивезення десятків мільйонів рабів з Африки в Америку в XVI-XIX ст.) В наш час значно зменшилися в обсязі, але зросли масштаби внутрішньоконтинентальних зовнішніх міграцій.

Велике поширення отримала трудова міграція. Це стало характерно насамперед для Західної Європи, яка з центру еміграції (існуючого в перебігу декількох століть) перетворюється, навпаки, у вогнище тяжіння робочої сили з країн Середземномор’я та Азії. Головними центрами трудової імміграції зараз стають США і нафтовидобувні країни Близького Сходу. У другій половині XX в. виникла така нова форма зовнішніх міграцій, як “відплив умів”.

Вона вперше набуває поширення після Другої світової війни, коли з Німеччини в США було вивезено кілька тисяч талановитих учених. У сучасному світі поряд з відтоком “умів” з Європи можна помітити і їх відтік з країн, що розвиваються. Разом з економічною причиною, важливим двигуном для зовнішньої міграції часто стає політика. Як приклад подібного ряду можна назвати еміграцію громадян з фашистської Німеччини, Італії, Чилі (після приходу до влади Піночета), відтік білого населення з колишніх колоній в Європу і США після краху в 50-70-і рр. колоніальної системи і т. д.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Зовнішні міграції населення