ЗОЛОТА ДОБА ПЕРСЬКО-ТАДЖИЦЬКОЇ ЛІРИКИ – СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ – Хрестоматія
Персько-таджицька література – це література споріднених іранських народів (персів), яка зародилася наприкінці VIII і розвивалася до XVI століття.
У той період всі іранські народи користувалися спільною літературною мовою – фарсі. Зараз найбільше представників іранських народів проживає в Ірані (стара назва – Персія) і Таджикистані. Кожна з цих країн має свою сучасну мову (в Ірані її продовжують називати фарсі, у Таджикистані – тоджикі), сучасну літературу та своїх письменників. Але давня література мовою фарсі залишається спільною для цих двох народів, тому її часто називають персько-таджицькою.
ІСТОРИЧНА ЕНЦИКЛОПЕДІЯ КУЛЬ ТУРА ІРАНУ
ТА СЕРЕДНЬОЇ АЗІЇ VIII – IX СТОЛІТЬ
Давнє Перське царство, історія якого налічувала тисячі років і яке займало територію сучасного Ірану та частину Середньої Азії, до кінця VII століття було повністю завойоване військами Арабського халіфату.
Під час арабського завоювання загинула величезна кількість освічених людей та були знищені культурні цінності попередніх епох: араби руйнували міста та палили бібліотеки. Настав двохсотрічний період, коли іранські народи не мали державності.
Араби послідовно впроваджували серед завойованих народів свою релігію (іслам). Офіційною мовою стала арабська, яка оголошувалася вищою за перську, тому що саме арабською мовою написано Коран і арабською Бог спілкується зі своїми ангелами. Давньоперська літературна мова та писемність були втрачені.
У VIII столітті людина, яка хотіла присвятити себе науці чи літературі, була змушена користуватися арабською мовою і дотримуватися арабо-мусульманських традицій. Тому видатні представники іранського народу – математики, фізики, астрономи, філософи та поети – писали свої твори арабською, яка стала тогочасною міжнародною мовою.
У другій половині VIII століття виник народний рух, учасники якого вимагали рівності персів та арабів в Арабському халіфаті. До цього руху приєдналася іранська інтелектуальна еліта. Представники освічених прошарків населення згадали, що перси – народ із давньою та багатою культурою, і в них прокинулася гордість за своє минуле. Учені та поети почали з ентузіазмом збирати фольклор та вцілілі старовинні рукописи.
Разом із фольклором у цей час стала поширюватися і жива розмовна іранська мова, на основі якої почала складатися нова літературна мова. Ця мова отримала назву фарсі. У ній було багато запозичень з арабської, а для письма використовувався арабський алфавіт. Перші твори, написані мовою фарсі, з’явилися наприкінці VIII століття.
Література доби Східного Відродження (X – XV століття)
З початку IX століття правителі Ірану виявили значну прихильність до науки і мистецтва. їхнє заступництво вченим та поетам сприяло поширенню в суспільстві гуманістичних ідей. Настав період розквіту культури, науки та літератури іранських народів, який розпочався під знаком відродження рідних традицій і отримав назву Східне (або Іранське) Відродження. Цей період тривав п’ять століть (X – XV століття) і був ознаменований творчістю багатьох видатних гуманістів: учених, філософів та поетів. Серед них почесне місце посідають поети Рудакі, Омар Хайям та Гафіз.
Особливістю періоду Східного Відродження було збереження арабської мови як мови науки, однак мовою літератури стала фарсі, причому фарсі стала міжнародною мовою вишуканої поезії, нею користувалася більшість поетів мусульманського Сходу незалежно від національності.
Поезія мовою фарсі поєднала в собі іранську народну та арабську поетичні традиції. Найважливішим запозиченням в арабів була система віршування. Вона базувалася на чергуванні складів із довгими і короткими голосними (а не наголошених і ненаголошених, як було у персів до арабського завоювання). Це нововведення зробило вірші мовою фарсі надзвичайно милозвучними, і саме ця милозвучність захопила поетів інших країн.
Поезія мовою фарсі періоду Східного Відродження вважається класичною. У X столітті остаточно сформувалися жанри поезії, які виникли ще в IX столітті на основі арабської та іранської усної народної поезії.
До цих поетичних жанрів належать: месневі – великі епічні поеми, касиди урочисті вірші (оди), у яких зазвичай оспівувалися визначні події чи видатні особи, газелі – невеликі ліричні вірші, рубаї – лірико-філософські чотиривірші, бейти – двовірші, які, незважаючи на свій невеликий розмір, повинні містити завершену думку1.
1 Бейтами також називали дворядкову строфу, з якої складаються месневі, касиди і газелі.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)