Значення ЛДГ
Активність ЛДГ1 характерна для міокарда як для тканини з анаеробним типом обміну. В умовах гіпертрофії міокарда та хронічної гіпоксії синтез ЛДГ1 в кар-діоміоцітах починає збільшуватися. При інфаркті міокарда підвищення каталітичної концентрації ЛДГ в крові відбувається за рахунок зростання
Змісту ізоферментів ЛДГ1 і ЛДГ2 при співвідношенні ЛДГ1 / ЛДГ2 більше 1. ЛДГ – цитозольний фермент; достовірне підвищення активності ЛДГ в крові при інфаркті міокарда відбувається пізніше, ніж КК і АСТ, – протягом 1-х діб поле нападу стенокардії; висока активність ЛДГ1 зберігається протягом 12-14 днів. Саме зниження активності ЛДГ в крові до норми використовують як тесту, який вказує на завершення періоду резорбції некротизованої тканини міокарда. Якщо активність ЛДГ1, визначена прямим методом, при інгібуванні субодиниці М антитілами перевищує 100 МО / л, це служить достовірною ознакою інфаркту міокарда.
На відміну від субодиниці М і изоферментов ЛДГ3 (ММНН), ЛДГ4 (НМММ) і ЛДГ5 (ММММ) субодиниця Н і изофермент ЛДГ1 (НННН) в меншій мірі ЛДГ2 (НННМ), можуть як субстрат використовувати не тільки лактат і піруват, а й α-гидроксибутират. Це послужило основою пропозиції оцінювати активність ЛДГ1 в крові, використовуючи як субстрат α-гидроксибутират; при цьому изофермент ЛДГ1 іменують α-гідроксібутіратдегідрогеназой (α-ГБДГ). При інфаркті міокарда дослідження активності загальної ЛДГ і α-ГБДГ дає подібні результати. Якщо ж активність ЛДГ в крові підвищується в результаті іншого патологічного процесу, активність ЛДГ буде істотно вище активності ЛДГ1 і α-ГБДГ за відсутності характерної для інфаркту міокарда динаміки.
При інфаркті міокарда не відзначено достовірної залежності між активністю КК-МВ та ЛДГ1 в усі терміни інфаркту, що відбувається в результаті істотної відмінності динаміки і термінів підвищення в крові активності цих ізоферментів.
Молекули ферментів, що потрапили в кров після загибелі кардіоміоцитів, – патологічні компоненти плазми крові і тому підлягають видаленню. Залежно від розмірів молекул маркера деякі білки, наприклад міоглобін, екскретуються в сечу або їх фагоцитируют клітини моноцитарно-макрофагальної системи. Однак перед тим як молекули КК-МВ та КК-ММ будуть фагоцитовані макрофагами, вони в крові піддаються послідовному дії протеаз, в результаті чого утворюються фрагменти ізоферментів КК-МВ та КК-ММ.
У міоцитах ізофермент КК-ММ представлений однією формою ММ-3. У крові карбоксипептидаза послідовно відщеплює кінцеві амінокислотні залишки лізину від кожного з двох мономерів, послідовно утворюючи ізоформи ММ-2 і ММ-1. Визначення ізоформ КК-ММ і КК-МВ методом ЕФ і розрахунок їх співвідношення
Дозволяють з точністю до 1 год встановити час загибелі кардіоміоцитів. Співвідношення ізоформ ММ і МВ змінюється раніше, ніж підвищується активність КК-МВ.
Ензимодіагностика інфаркту міокарда в клініко-діагностичних лабораторіях має комплексний характер. Спочатку визначають активність АСТ, КК і ЛДГ, потім досліджують активність КК-МВ та ЛДГ1. Комплексний підхід до ензимодіагностики обумовлений, по-перше, тим, що при дослідженні активності одного ферменту можна допустити помилку; по-друге, кожний із зазначених ферментів відрізняється за діагностичної значущості і динаміці (час появи в крові і швидкість елімінації із судинного русла). Крім неточностей, які можуть бути допущені на преаналітичному (взяття крові на аналіз) і аналітичному етапах, існують об’єктивні причини, що впливають на результати визначення активності ферментів. Складнощі виникають, коли інфаркт міокарда розвивається на тлі важких соматичних захворювань, при ускладненні інфаркту міокарда кардіогенний шоком, при септицемії.
Незважаючи на клінічну специфічність активності КК для інфаркту міокарда (98%), в окремих випадках підвищення активності КК та КК-МВ не вдається виявити навіть в умовах верифікації діагнозу інфаркту міокарда за даними ЕКГ. Це відбувається в тих випадках, коли інфаркт розвивається на тлі ниркової недостатності і накопичення уремічний токсинів (середньомолекулярні пептиди), у пацієнтів з цирозом печінки і недостатністю детоксикаційної активності гепатоцитів, при септицемії та ендогенної інтоксикації, при вираженому метаболічному (або дихальному) ацидозі. У цих умовах в крові накопичується настільки велика кількість неспецифічних інгібіторів, що активність КК та КК-МВ практично не визначається. У таких випадках визначити активність КК вдається тільки після проведення непопулярної в клінічної біохімії процедури розведення сироватки крові, коли зниження концентрації інгібіторів дозволяє проявитися активності ферменту.
Присутність в крові інгібіторів КК та КК-МВ спонукало розробити імунохімічний спосіб визначення в крові не каталітичної активності, а змісту КК-МВ по молекулярній масі цієї форми. Це суттєво поліпшило чутливість методу і відтворюваність результатів. Хоча при неускладненому інфаркті міокарда активність КК-МВ та вміст білка КК-МВ добре корелюють,
Визначити зміст КК-МВ в крові вдається на кілька годин раніше, ніж фермент проявляє активність. Достовірне підвищення в крові рівня білка КК-МВ відзначено у половини хворих вже через 3 год, а через 6 годин після нападу стенокардії високий рівень білка відзначили у всіх хворих з клінічною картиною інфаркту міокарда. Вже через 90 хв після тромболізису рівень білка КК-МВ в крові збільшується в кілька разів. У хворих нестабільною стенокардією зростання вмісту білка КК-МВ відзначено частіше, ніж підвищення активності ізоферменту. У той же час, незважаючи на виробництво діагностичних наборів різними фірмами, питання про стандартизацію методу визначення кількості КК-ВМ остаточно не вирішене.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)