Зі збірки ЛИСТЯ ТРАВИ – Волт Вітмен – Проза й поезія пізнього романтизму та переходу до реалізму (XIX ст.) – Хрестоматія 10 клас
Один із найвідоміших американських поетів ХІХ ст. був нащадком перших поселенців із Голландії, які в ХVN ст. перебралися в Новий Світ і заснували ферму в Лог-Айленді. Волт Вітмен, старший з-поміж дев’яти дітей, мав успадкувати батькову справу з розведення коней. Проте матеріальна скрута змусила родину перебратися до Брукліна, де Вітмен деякий час вчився в школі. Велика родина потребувала допомоги, тому майбутній поет з 12 років мусив працювати, а весь вільний час присвятив самоосвіті, відкрив для себе геній Шекспіра, твори європейських і американських романтиків.
Вітмен сповідував ідеї демократії, мріяв про появу в США вільної людини, вихованої на принципах свободи і народовладдя. Його пізніші публіцистичні твори відображають розчарування в буржуазній демократії.
Тяжка хвороба прикувала Вітмена до ліжка. Паралізований, він не втрачав оптимізму. Над збіркою “Листя трави” він працював упродовж усього життя, постійно доповнював новими віршами. П’яте видання побачило світ 1872 року, саме тоді Америка відкрила для себе видатного поета Вітмена. До збірки ввійшло 400 різних за обсягом поезій, у яких відбилося специфічне американське світобачення.
Для Вітмена людина є частиною космосу, і саме з вищими законами природи має вона звірятися у своїх діях. Ідеалом для поета слугує сама дійсність, тому він оспівує все, що є частиною Всесвіту. Така концепція людини зумовила назву збірки – “Листя трави” і визначила її центральний твір – поему “Пісня про себе”. Вірші та поеми збірки, написані верлібром, мають глибокий філософський зміст і не втрачають своєї актуальності.
Зі збірки “ЛИСТЯ ТРАВИ”
Скорочено
ПІСНЯ ПРО СЕБЕ
1
Себе я прославляю, себе я оспівую,
І те, що приймаю я, приймете й ви,
Бо кожен атом, котрий належить мені, так само належить вам.
Я тиняюся, шукаючи свою душу,
На дозвіллі тиняюся влітку, нахиляюся й розглядаю стебло травинки.
Мій язик, кожен атом моєї крові складається з цього грунту, з цього повітря;
Народжений тут від батьків, народжених тут батьками, котрі так само тут народилися,
Я, тридцятисемирічний, без жодної хворості, розпочинаю
І сподіваюся не урватися аж до смерті.
Вірування та вчення, всіма облишені,
Ви відступили убік – але й ви добрі на місці своєму, і вас не забуто, –
Я прихищаю всі – правильні й хибні, я дозволяю стверджувати речі щонайризикованіші:
Хай промовляє природа без перешкод з первісною силою.
6
“Що таке трава?” – дитина спитала, повні жмені її мені простягаючи; –
Що ж міг відповісти я? – сам я знаю про це не більше, аніж дитина.
Можливо, трава – це прапор моєї вдачі, витканий на зеленій тканині кольору сподівань.
Чи, може, вона – це хустина Божа,
Напахчений подарунок, зумисне на згадку нам зронений,
З іменням власника десь у куточку – щоб могли ми побачити і помітити і спитати – чия?
Чи, може, й сама трава – це дитина, немовля, рослинами виплекане?
Чи, може, вона – ієрогліф, завше один і той самий,
Що означає: “Пускаючи пагони скрізь, де просторо й де тісно,
Ростучи між чорних та білих народів,
І канука1, й токахо2, і конгресмена, і чорношкірого – всіх однаково я приймаю, всім я даю одне”.
А зараз вона здається мені прекрасним, непідрізаним волоссям могил.
Ніжний та обережний я буду з тобою, траво витка:
Можливо, ти проростаєш з юначих грудей,
Можливо, якби я знав тих юнаків, то їх полюбив би,
Можливо, ти ростеш зі старих, чи з немовлят, відірваних смертю від материнського лона,
І ти вже сама для них – материнське лоно.
Ця трава надто темна, не могла вона вирости з вибілених сивиною голів материнських,
Вона темніша, аніж побляклі безбарвні старечі бороди,
Надто темна, щоб вирости з вуст ніжно-рожевих.
О, нарешті, я усвідомив: трава промовляє незліченними язиками,
Я усвідомив, що не намарно, із вуст вони проросли.
Як я хотів би переказати для всіх ці свідчення невиразні про юнаків і дівчат померлих,
Ці свідчення невиразні про старих матерів і батьків, про немовлят, відірваних смертю від материнського лона.
Що, по-вашому, сталося з юнаками й старими?
А що, по-вашому, сталося з жінками та дітьми?
Вони живі, і їм добре, –
Найменший пагінець свідчить, що насправді смерті немає,
А якби і була вона, то життя вела б за собою – вона ж не чекає в кінці, щоб життя зупинити,
Вона зникає сама при появі життя.
Все прямує вперед, переходить будь-які межі, нічого не гине,
І померти – то зовсім інше і краще, ніж будь-хто міг би подумати.
52
Докоряє мені, пролітаючи, яструб плямистий – не до вподоби йому мої балачки й байдикування без діла.
Я теж не приборканий анітрохи, й мова моя тлумаченню не підлягає, –
Мій варварський крик лунає понад дахами світу.
Остання гнана вітром хмарина дня затримується через мене,
Вона відкидає мою подобизну за іншими вслід – справдешню, мов кожна тінь, що лягає на пущу,
Вона вмовляє мене стати туманом і присмерком.
Я відлітаю, наче повітря, я розметав свої білі пасма волосся проти сонця летючого,
Я виливаю плоть свою вихорами, плине вона спіненим клоччям.
Порохві земній себе я заповідаю, щоб прорости травою любою,
Якщо буду вам знову потрібний – шукайте мене під підошвами черевиків своїх.
Навряд чи ви зрозумієте, хто я, і що я хочу сказати,
Та все ж я буду для вас добрим здоров’ям,
Очищу й зміцню вам кров.
Не знайшовши мене відразу – духом не підупадіть,
Не заставши мене в одному місці, шукайте в іншому, –
Десь я стою і чекаю на вас.
Переклад Максима Стріхи
1. Поясніть назву збірки Волта Вітмена “Листя трави”. Що вона символізує?
2. Схарактеризуйте ліричного героя збірки. Чи тотожний він авторові?
3. У поемі “Пісня про себе” поетичне Я є багатоликим. Наведіть приклади і зробіть узагальнення.
4. Визначте художні прийоми, використані Вітменом, і проілюструйте їх цитатами. Яка їхня роль у творі?
5. Ознайомтеся з визначенням поняття “верлібр” і знайдіть його ознаки у творі.
_______________________________________
1 Канýк – франкоканадієць.
2 Токáхо (амер. сленг) – житель одного з районів Вірджинії.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)