ЖОВТА ІМЛА – АНАТОЛІЙ ДНІСТРОВИЙ

* * *

Коли жовта імла поглинає, як вир, силуети

Скам’янілих людей, що позбулись земного набутку,

Нас чекають птахи із очима осіннього смутку,

Нас чекають облич невиразні нічні трафарети.

Їхній голос, як скло: даленіє, до болю прозорий,

Їхні очі ковтають жовтаву безмежну скорботу,

Їхні душі кричать, наче рани від смертного шроту:

З темних отворів – спів неофітів врочистий,

Бадьорий.

2001

* * *

Благодать вам і мир,

Хто у часі

(придавлені набряклою атмосферою

Осінньої вологи

Та скорботних споминів,

Серед криків народжених

І старечих шепотів,

У страждальному багатоголоссі

Біологічної надії,

Між “тепер” і “ніколи”),

Благодать вам і мир –

На межі свідомості,

На межі смерті,

На межі слова,

Де море скляне огнем перемішане,

Де вас не буде помножено,

А неземне світло гострими списами

Проб’є ваші очі –

Благодать вам і мир,

Хто у часі.

1999

* * *

Снігами проводжаєш сніги,

З-під яких твої вчорашні руки

Кличуть тебе до себе,

І кожен прожитий день

Множить їх,

І кожна вистраждана ніч

Наближає.

Заблукалий у лісі власних рук

Заплющуєш очі,

Відчуваєш, як вони ретельно

Обмацують тобі обличчя:

Ніжні руки немовляти,

М’які руки підлітка,

Мозолясті чоловіка.

Вони колишуться,

Як степова трава,

Вони кличуть тебе до себе –

Туди,

Де зникають у глибокій тріщині мовчання,

А чорні потоки світла

Вливаються в очниці.

1999

* * *

І їхні очі – це мільйон доріг,

Що світяться у темряві, як місячні ріки,

Під тягарем спокою пам’яті землі,

Яка оберігає материнські тривоги

В час зачаття,

Коли обличчя освітленого

Плаче в тіні болем батька,

Коли його руки гладять образ народженого

І обпікаються об його крик…

Червоною цівкою минає життя,

Червоною цівкою…

Ця маленька часточка смерті

З чорнявими оченятами,

З тендітними кінцівками,

Ця маленька часточка

Переповнена життям,

Що живиться материнським молоком

І радощами рідних.

Як їй болить присутність у часі,

Як їй болить мовчання великого світу,

Що мигоче перед очима розмитими образами,

Обличчями й теплими руками,

Що далеко-далеко поруч

Шумить невиразними голосами,

Як їй болить…

Те, що їй не належить,

Те, що її не покине.

2000

* * *

Ці маленькі тіні довкола з’юрмилися

І змушують нас повірити,

Що

Ми не сліпі, а тільки спимо.

У чорній киреї жовтий страх

З нашими обличчями –

Він гукає нас,

Манить до себе.

Ось він підходить до тебе,

Торкається твоїх плечей

І ніжно шепоче:

Це не скорбота за недоношеним сином,

Це просто новий метод смерті.

Він закриває тобі очі,

Пальці його плачуть –

І ти йому віриш.

1999

* * *

Сантиметриками століть,

Палким вболіванням матерів,

Галасом дітей –

Саме так відповзає життя.

Ми згадуємо про нього

Тільки під тромбонами системи,

У присутності заклопотаних білих халатів

Чи над чорною труною з каменем у горлі.

А воно ж химерне, як сонячні зайчики,

Суворе, як обличчя голодного пенсіонера,

Допитливе, як погляд собаченяти.

1999

* * *

У небі чорному біла вдова

Плаче птахами дзвінкоголосими

Дивиться місячним промінням

Простягає руки до сонних дітей

Вберігає їх від смерті батьків

Які щомиті

(працюючи відпочиваючи вмираючи)

Шкандибають до теплого жовтого озера

А там плавають живі тіла

Неживих дідів і прадідів

Мавки зелено-сині хлюпочуть серед них

А на березі сиве місто

Яке за хвилину

Більше ніколи не прокинеться

2000

* * *

Очі новонароджених

Дивляться з далекого теплого часу

Де шастають білі тіні між чорними янголами

Семеро їх мовчить

Семеро їх чекають

Коли підростуть воїни

Почнуться війни і революції голокости і голод

Очі новонароджених

В яких застигла розгубленість

Мов укрита білими квітами галявина

Над якою чорна безодня

Розростається

Розкривається

Поглиблюється

А там божа дитина у холоді плаче

Зміїв смугастих посинілими ручками дусить

І мертвих кидає собі під ноги

2000

* * *

Ворони сидять на чорних сухих деревах

У білій воді синього марева блукає неприкаяна

Жаліється деревам на долю

Згадує ненароджену дитину її покручені ручки

Згадує коли була дівкою зваблювала хлопців

А на чужому весіллі кидала кістки на долю нареченої

Сивою бабою співала многая літа

Кров мішала до каравайного тіста

Ховалася від ока ікони

Хвору кров пускала за джерельною водою

Аби інша напилася опівночі

2000

* * *

Хто ти і звідки прийшов

У прозорій киреї з жовтим тілом

На якому чорні відбитки мертвого янгола

Хто ти з каламутним скляним поглядом

Від якого собаки виють на місяць

Містечко спить очікує холод і повільний час

Білого марева

Там душі померлих залишають сліди

На свіжому ранковому снігу

2000

* * *

З’їсти черствий хліб після тривалого посту

Побачити мідний місяць

З іншого боку ночі

Де в темній синяві душі коней п’ють небо

З блискучим насінням світил в яких ростуть долі

Тих що радіють і плачуть ростуть і вмирають

З іншого боку ночі

Де люди в липкому тумані

Зливаються в біле

Зливаються в біле

2000

* * *

Цигаркою колишеш горе-безсоння

Обличчя з’являються тих що вічно мовчать

Дивляться очима-отворами

З яких пісок сиплеться

Ніяковієш бо він уже по кісточки

Коли залишиш слід

Усі тебе пізнають

І назвуть невігласом

2000

* * *

І сивий сніг, і скоцюрблені мовчазні мешканці

Недолугих снів, і корчасті руки,

Що просять милостиню,

І хтиві усмішки смаглявих гуцульських дівчат,

Господи,

Ти залишаєш нам на пам’ять.

Як же нам розпоряджатися цим світом,

Коли ми щомиті наражаємося на його нескінченність:

Очі коханої, телефонні розмови,

Ностальгія за листами…

Як же нам вірити в його приборканість?

Скорботна донька,

Яка поховала важко хвору матір,

Її ненароджене вболівання

І подих пам’яті протягом по серці,

І незліченні клітини свідомості,

Що розростаються і безповоротно зникають,

Господи,

Ти залишаєш нам на пам’ять.

1999

* * *

Несміливі окрики серед сутінків міста –

Це прощається юність із допитливістю.

Її знайдуть під ранок.

В лабіринтах твоєї свідомості,

На її старовинних бруківках,

На одній із отих

Поглинутих вечірньою вологою вуличок

Ти загубив світлину своєї радості.

Перевантажена подіями хроніка мовчатиме,

Як мовчить енергійний мурашник.

Безнадійно вештатись опівночі,

Вигукуючи:

Господи, вона все ще рухається!

1999

* * *

Бо чекає вода на огненні серця

І на помисли зважені, на помисли легковажні.

Харон молодшає, вчиться веслувати.

Ми вперше бачимо янголів, вони спостерігають

За нашим галасом

І сиплють на голови наші попіл –

Він обпікає нам очі, ми благаємо про

Милосердя та справедливість.

Осліплі, простягаємо руки перед себе

З надією вхопити одне одного.

1999

* * *

У неї очі великі вітрини в яких

Бачиш людей застиглих у вечірньому тумані

В неї очі наче великі світи

Де миготять чужі обличчя

Дивишся на них і бачиш себе

Не можеш впізнати

Дивишся на них і бачиш по склу

Течуть струмки краплинок

Її терплячі руки чекають твоє тіло

Воно прийде потоне в її смутку

Воно прийде

Коли в очах їй потемніє

2000

* * *

Свідоцтвом про смерть переконують нас

Що мертві померли

А вчора прийшов небіжчик дідусь

І кликав до себе пам’ять

Внуки прокинулися а пам’яті нема

І вони зраділи бо одразу позбавилися болю

Їхні жінки народили

По три кілограми свіжого м’яса

2000

* * *

Жовтий місяць гойдала

Рибками сміху беззвучного плакала

Срібними рибками

У синіх водах забуття

Хто коси твої миє на світанку

Хто очі твої бачить на світанку

Стікає в них із чорними пісками

Лишає голос

Голос як зерно

А потім там

У нетрищах любові

Помітиш пташенятко її смутку

В твоїх руках воно буде тремтіти

Мовчати як чуже незнане горе

Хто коси твої миє на світанку

Хто очі твої бачить на світанку

2001

* * *

У синьому димі

Де гойдається осіннє листя

І не падає

Нестерпно важко заплющувати очі

Бачиш обриси міста-привида

Ледве зримі лінії будинків

Ледве помітну дорогу під ногами

Не знаю куди мені йти

Боюся ступити крок

І з’являються невиразні обличчя

Людей веселих і сумних

Великих і маленьких

І виростає раптом літній театр

Великий до неба

Зграї голубів наповнюють тишу вуркотінням

Простягаєш вгору руки

А вони летять крізь них наче крізь дим

Хто ж я такий

Запитуєш у синього диму

2000

* * *

Різдво і холодна кімната,

Ти надто довго йшов до своєї самості,

Бо голова в приморозках і помітно мружишся.

Сповідуєшся у снах, коли із туманного отвору

Серед темряви

До тебе виходить чорна постать Німоти.

Вона кладе тобі на голову долоню і ти відчуваєш,

Як із неї витікає холодний страх, наповнює тебе,

Вище і вище,

Серце калатає притьма.

Гаряче себе заспокоюєш:

Цього ніяк не може бути,

Це тільки недолугий сон.

1999

* * *

Старожили воркотять на вічне

Їхні пальці тремтливі гладять чорнявих онуків

Ти приходиш за місяцем

За вечірньою прохолодою

Коли потом гарячим вкриває обличчя приреченого

Він ще довго чекає коли знову вмиратиме

Він ще довго чекає коли муками вкриється сон

Запах мертвого саду в листопаді стає гострішим

Як обличчя людей що марніють за юності

2001

СИТУАЦІЇ

1

Худюща плоть місяця заходить у річку.

З будинків віє теплим спокоєм.

Чорний вітер викрадає голос приреченого юнака

Із прірви провулків,

Вороння насміхається над віком машини.

Жінки купаються, туляться сніжними грудьми

До місяця.

Їхні невиношені діти

Вчаться плакати, а чоловіки вмирають у лікарнях

І під трамваями.

2

На площі під вечір несуть сонце, багряними змійками

Воно пестить шкіру дівчаток.

Собака померлого виє на спини міщан,

Які фотографують сяйво.

На балконі сивий чоловік,

Він відламує в ляльки кінцівки і кидає собаці.

3

Ти носиш у кишені піщаний годинник.

Люди купують квіти

І ходять до театру, їдять морозиво

І читають книги про Наполеона.

Жовті сутінки вливаються в їхні очниці.

На ранок

Їздить транспорт

І виходять газети з інформацією

Про війни і землетруси.

Ти не маєш часу на все це,

Бо носиш у кишені піщаний годинник.

4

Маленька дівчинка дарує тобі кульбабу. Ти бачиш,

Що вона подібна на свою пишногруду матір.

Цієї миті на автомобілі розбивається дівчина.

І ти розумієш:

Час – це також дерево,

Яке вчасно звільняється від листя.

5

О дев’ятій ранку до тебе заходить подруга,

У неї зламана рука в гіпсі.

Ти згадуєш, як їхав недавно у метро

І годував хлібом чиюсь козу.

Дівчина хоче з тобою кохатися,

Вона закриває штори і вимикає радіо,

А ти думаєш, що у метро безпечніше і затишніше.

6

На похороні ти відчував, як божевільно пахнуть квіти.

Обличчя померлого подібне на айву.

З днем народженням

Тебе привітала телеграмою кохана.

Їй уже викинули яєчники.

Ти щодня дивишся на своє відображення

В парковому озері.

Її завтра привезуть.

Квіткарка сказала, що в тебе, певно, жовтуха.

7

Вчора тебе викинули з роботи.

Цілу ніч ти блукав багряним,

Нічним містом. Міліціонер перевірив твої документи,

Ти знову відчув себе громадянином.

1999

* * *

Передбачиш сніги, що метуть за собою роки

Тих нехитрих життів, де сміялися сумно й раділи.

Передбачиш сніги, де зникають прийдешніх батьки,

Де безмовні серця, мов легенди минулі, зітліли.

Це така круговерть, коли треба вмирати за двох:

За своє незнання знавісніло-шалене; за спокій.

Тільки сумнів, як хміль, підкрадеться:

Чи зважиться Бог

Терезами такими втішатись в задумі глибокій?

1999

* * *

Це навіть не слова, а кволе недослів’я –

Невимовленість душ, що зринули під сніг.

Їх пам’ять береже, немов старе повір’я,

Злітають вони з уст опісля ситих втіх.

Та враз! – як навісні – проявлюються в очі

Суворого судді (в кімнаті – нічичирк).

Ти бачиш в них отих, які тобі щоночі

Продовжували біль через столітній вир.

1999

* * *

Сад пам’ятає голоси, тривоги

Закоханих, яких ховала темінь.

Із сивини туману тихі щогли

Черешень виринають, ніби гребінь.

Сад пам’ятає крик осінній птаства.

Передчуття останнього польоту

Таке нудне, немов стареча паства,

Що на священика навіює дрімоту.

Сад пам’ятає дикі хуртовини,

Простори мертві білих океанів,

В якому загубилися хвилини

Отих, у кого сон застиг, мов камінь.

2000

* * *

Вертається той довгий листопад,

Коли секунди важчали думками,

Коли перезиралися вовками

Ті, що учора дихали у лад.

Ті, що в молитві вистояли гнів,

З деревами прощались напівсонні.

Півсонні поверталися у дім,

Де їх чекали сім’ї напівсонні.

Лише у темряві, коли ні пари з уст, –

Таке не передчуєш у прощанні –

Перед очима в мороці останнім

Блідий, як гностик, з’явиться Ісус.

2000

* * *

Світанків жовто-сіре молоко

У пам’яті – безмежною рікою.

Там спокоєм укрите чорне дно

Волосся, що в’язкою пеленою

Поглинуло дитячі кораблі,

Які батьків відносили у гавань,

Де янголи – довічні вартові

Любові – вберігали їх від плавань.

1999

* * *

І чорні скрипалі прийдуть вночі

Із скрипками твоїх минулих вражень –

Торкнуться тихо і проллється кров –

Ударять дзвінко і забудеш спокій –

Ударять грімко і підеш на дно

Мутного заводку, де водорості кличуть

Маленьких рибок мовчазних життів

Що зграями гойдаються довкола

Виблискують холодними очима

Очікуючи сяйва з глибини.

1999

* * *

Нестерпний запах паленого листя.

Дерева-сироти принишкли ув імлі.

Над вечір вітер знову, ніби злиться, –

Кленові душі вперто-мовчазні.

На ранок сонця вистраждане око

Багряно обпече осінній сум,

Де губляться, мов привиди, щороку

Страждальні діти виснажених дум.

2000

* * *

Приходить мить,

Коли скляніють очі

Перед незнаним, що постало в правді,

Коли по тілу бігають мурашки,

Коли у пам’яті порожні мегабайти,

Коли незримі і важкі небесні руки

Плечей торкаються

Аж ноги грузнуть в землю.

Тоді гучнішають жінок скорботні співи

Над образами діточок померлих,

Яких приносить чорний корабель

З підвалів темних втомленого міста,

Де янгол із синцями під очима

Заучує таблицю Піфагора,

Яка ковтає, множачи усіх,

Котрі померли в незнанні, як тварі.

1999

* * *

За пеленою темною дощів

Завмерлий час відбутих супокоїв,

Він пестить душі втомлених героїв

Жовтавими руками. Там щурів

Самотнє шурхотіння. Ніби нерв –

Тремтлива віра тишею набрякла.

В блідій сорочці, виснажена, вклякла

На вітрі невідомих диких сфер.

У неї незворушливі уста.

Цілують їх, котрі словами ситі,

І хочуть доторкнутися – нема.

З погордою відходять, наче квити.

1999

* * *

А сніг такий, як у прощальний день.

З хвилинами, які пішли крізь пальці.

Ти видихаєш рештки їх з легень

І забуваєш все: вечірні вальси –

І стукотіння серця – і слова,

Які ходили, діяли, вмирали;

І забуваєш тих, кого нема,

Але чомусь вони німі постали.

1999

* * *

Тим каменем останньої руки

Хай буде слово, зважене і чорне,

Допоки темінь душі не загорне

У непроглядні шати і сніги.

Допоки мить народження несе

Початок туги і нового болю, –

Несе у сльози, у людську неволю,

Де мертвий час у них, живих, росте.

1999

* * *

Хай тривожать осінні сади

Щебетання тужливе на холод.

Сиротливі торгові ряди

Обступили злиденного. Голод.

Хай молитви – на відстань руки –

Доторкнуться до сміху страждальців.

Кілька слів зі святого Луки –

І тремтітимуть губи і пальці.

Хай розвергнеться морок густий

Перед тим, хто не знає світила.

Біль – пронизливо-злий голосний –

Засинає від кружки чорнила.

2001

* * *

Вона мовчить, я риба,

Вона, як риба, молиться очима.

Її смиренні руки кличуть дощ.

Приходиш привидом,

Приходиш, мов без тіла,

Чужий – і мокрий.

Знову дощ.

Подасть тобі яєшню з ковбасою,

Подасть – немов німа.

Бадьоро скажеш: – там вода!

Ходімо!

А риба: – що?

Це лише вода.

2001

* * *

Не осуди їх, Господи, в журбі,

Коли слізьми сміються до малечі,

Коли погонич кожен – у предтечі

Штовхається в загальному хліві.

Не осуди маленьких – сивина –

Для них давно найбільша нагорода.

(Над ними ж – давляться. Така порода! –

Одна з шляхетних.) Тільки купина

Зігріє їх, зігріє за життя,

За ті роки, які стікали воском,

А в них проллється, озоветься тоскно

Маленьке відчайдушне каяття.

2001

* * *

Вівальді й Паска. Сонячне тепло

Тонкими пальцями вривається в кімнату.

І Ти – осяяна! І небо – із блавату –

І літаків ніколи не було.

І листоноші постать за вікном

Така марудна, як закономірність.

І чистий день, прозорий, ніби вірність.

І бабцю проковтнуло вмить метро.

2001

* * *

У Царстві Божому, мабуть, бруньки,

А тут блукають дворові собаки.

За горизонтом вогняні вінки

Щодня зникають, мов магічні знаки.

А ми йдемо. А може нами йдуть

Миттєвості, застиглі в Божім сумі?

Перед очима – сива каламуть,

У ній майбутнє борсається в комі.

1999

* * *

Дружині Наталі

Блукаєш пам’яттю моєю, ніби привид,

Твій сміх відлунюється хвилями.

Ти з’явишся, немов тоді –

З-під зливи –

Й очам своїм я не повірю.

Стоятимеш прозора. За тобою –

У сонячному блиску ніжні звірі

Дивитимуться тихо через тебе –

Туди, де я, де морок і дощі.

2000

* * *

Чорна повінь думок. Сет розлився довкола,

Охопивши міста, охопивши людей.

Ти не бачиш його, відчуваєш, що поряд

Його подих чужий, наче холод камей.

Чорна повінь думок. Гасне зір. Слабне обрій.

В’язне цівка птахів в синіх водах небес.

Все вертає туди, де в надії порожній

Душі знов набувають думок і тілес.

2000

СМЕРТЬ СВ. ЮРІЯ

Цикл

1

Прибігли вночі, мов тікали від злої судьби

В обдертих одежах. Тремтливо ковтаючи воду,

Стріляли очима довкола і чули – вовки

Їх кличуть у гори, у безвість, у тьму і негоду.

Їм плакали рани жінками, німими дітьми,

У душах гуло на пожежу, на гвалт і на “Отче…”.

А небо стогнало деревами, кіньми. Весни

Уже не діждатись –

В молитву закутатись конче.

Сховатись під землю, під предків,

Під те, що болить,

Під те, що благає рятунку від злого прокляття.

І плачуть ікони, як діти, за тим, хто на мить

Об’явлено став і пішов у небесне зачаття.

2

В самоті зимували, забувши про Бога і страх,

Коли пальці обличчя омите сльозами торкали.

Присмерк липнув до шкіри.

Надривно сполоханий птах

Обривав їхні сни,

В котрих смерті потомлені спали.

Їм було тільки тридцять, а в поглядах холод камей,

Що зависли над степом,

Над небом,

Над білим безмежжям,

Де зливалися люди і звірі в невидимий шлейф,

Де зникали сліди дітвори на піску узбережжя.

3

Де мертві провулки, засмоктані чорним проваллям,

Де кроки самотні, як тихі удари краплин;

В очах хворобливих блистить навісне задзеркалля,

Де тіні в екстазі відходять в утомлений плин.

Де всохлих юнців і плюгавих, посинілих подруг

Відсирілі мрії, пропахлі підвалами днів;

Ховає їх присмерк від Бога – натягує ковдру,

У сні вони мимрять про вічність

І янгольський гнів.

І бачать сходини незримі, завислі в повітрі,

І бачать тіла надовкола, що злипнулись в твердь,

І бачать як сходить щось чорне.

І шлейфом на вітрі

Розкриті гроби, мов горлянки,

Випльовують смерть.

4

Дівчата з блідими обличчями молять про спокій,

Їх руки тремтливі пригадують шовковий плащ

Вечірнього вершника. В темній канаві глибокій

Лежить його кінь. Серед міста гойдається плач.

А діти сумирні блукають, як божі ягнята,

Їх квантові душі пульсують в надіях батьків –

В туманнім тунелі… де сніг пелехатий, як вата,

Де голос за голосом – краплі на тім’я синів.

5

Тут айсберги облуплених будинків

Пливуть повз нас у сутінки осінні,

І чути як лунають Божі кроки;

Між ними – ми живемо, непомітні.

Мурашки страху покривають площі,

Немов пісок, під нашими ногами.

Провалюємось глибше, глибше, глибше –

Уже по горло. О дочасна тишо!

Чи бачили це ті, хто в забутті,

Чекаючи на сонмище скорботи,

Чекаючи на води густо-сиві,

Що напливають, як волання моря?

6

Повертається дощ до кварталів поснулих годин,

Коли спеки кужіль обплітає нічне середмістя.

У серпневих тілах душі плавляться, мов маргарин,

І змарнілі жінки шкандибають до теплого ліжка.

А за обрієм смерк важко дише, як втомлений звір,

Що вдихає вогні і сімейні хропіння, і шепіт

Полюбовних сердець –

Їхній всесвіт вмістився у двір,

Де замислений пес насторожено слухає легіт.

Так триває нудьга, як піщаний годинник, німа,

Повільніша за смерть восени важкохворого. Літо

Відповзає у край, де мертвіє воскова вода,

А Господні вуста там цілують посинілих діток.

1999

ТРИВОГОЮ БРЕГОВІЧА

Візьми в дорогу їхній попіл

В якому стогін барабанів

В якому крики наречених

Перед багаттями ночей

Перед світанками плачів

Ікони згарища і крові

У їхніх поглядах тужливих

У їхніх радощах тривожних

Все що зосталося від тих

У кого тіл уже нема

Аще згадай сумні весілля

Коли приречено сміялись

Ті що навіки розлучились

У темних нетрищах землі

Візьми в дорогу їхній попіл

Візьми в дорогу їхні коси

Візьми в дорогу їхні сльози

І не мовчи

Лиш не мовчи

2001

АПОФАТИЧНЕ

Я мислю Бога. Темінь – коридор,

Де мерехтить, поблискуючи, іній.

Застиг хоралом споконвічний хор,

Який скорботу виливає в тіні

Вчорашніх перед-часових тривог,

Коли очниці повнились пісками,

Коли росло-відходило для двох –

Для того, хто над нами і під нами.

1999

ДИПТИХ ПРО ЛИСТОПАД

І

Дерева моляться на осінь,

Плодами втомлені. Дощить

Частіше в душах наших. Ось він –

З очима сивими, як мить,

Коли нема про що згадати,

У тихій пам’яті – вода,

Де образи, немов дукати,

Зникають там, де вічна тьма.

ІІ

Жовтаві привиди осінніх днів

Перед вікном ридають мертвим листям.

Верлена дух о цій порі горів

Самотньо, не знаходив собі місця.

Мабуть, тоді ранкові двірники

Понуро йшли і волочили тіні.

Той самий дощ, і ті самі роки

Нагадують про невимовне нині.

1999

ДИПТИХ ПРО НЕВИДИМЕ

І

За смертю і за попелом, отам,

Де віковіє мовчазна сторожа,

Там старість посміхнулась юнакам,

Там раб – не раб, вельможа – не вельможа.

Це просто шлях крізь земляні роки,

Де сплять – не сплять, де кров тече у глині.

На виході там янголів ряди

У тиші проводжають їхні спини.

ІІ

І руки, котрі попелом були,

І попіл, що обернеться у пам’ять,

І пам’ять, що ковтає береги,

Де ймення Боже щонеділі славлять, –

Усе тече, тече повз нас. А ми

Чекаємо на транспорт прикінцевий,

Коли вже не болить і не щемить,

А просто переходить в інші сфери.

1999

ДИПТИХ ПРО ПАМ’ЯТЬ

І

Дерева – пам’ять, що мовчить. Роки

Приходять, мов народження і смерті,

Звичайно і неждано. Дітлахи,

Як і колись, розумні і відверті.

Та з часом погляд глибшає. Слова

Нагадують все далі сивий спокій,

В якому галасують – крадькома,

Мовчання ж, ніби споконвічний клопіт.

ІІ

Ти – в сутінках, у сонмищі годин,

Вони приходять в час, коли невпинно

Із пам’яті зринають голоси

Тривог, надій, яких тепер немає.

Лише мурашки по спині, лише

Секунди, мов повільна гуща клею.

А в погляді – калейдоскоп років,

В яких мелькають миті непомітні.

1999

ДИПТИХ ПРО КОЛЯДУ І СНІГ

І

Малюєш, як вмирає сніг Різдва

Вже другий тиждень. Так відходить свято.

У пам’яті дитяча коляда

Прокинеться і знов зникає спати.

Будинки, мов засніжені пеньки

Дерев гігантських, грузнуть тихо в спокій

Довічної й німої мерзлоти,

В якій спочили виснажені плоті.

ІІ

Сніг у повітрі стане, наче страж,

Який плечима підпирає сіре,

А дні будуть минати раз по раз,

І пам’ять огортатиметься в біле.

Приручена до сніжок дітвора

Будитиме зі сну в сирій кімнаті,

І тільки вечір-злодій крадькома

Чекатиме, коли всі ляжуть спати.

2000

ДИПТИХ ПРО ІСАЮ

І

Вже не повернутися в неспокій,

Що приходить мороком осіннім,

Коли вміють говорити тіні,

Коли нерви пробивають кроки.

Будеш тільки бачити туманні

Силуети у німих деревах,

В тиші долітатимуть останні

Шепоти до стомленого неба.

ІІ

Ти оспівав їх у своїй тривозі,

Коли слова дрімали, ніби діти,

Коли Господні кроки на порозі,

І знову тиша, знову будуть скніти.

З порепаною шкірою на прощу,

З обдертими і босими ногами

Вони полинуть шелестами в хвощу,

Де не почують Слова і догани.

2000

ДИПТИХ ПРО ЗВІЛЬНЕННЯ

І

Про що вони благали в час розлуки

Очима по-осінньому чужими?

Коли блукає старість поміж ними,

За нею, мов сліпці, бредуть онуки.

Ідуть в міста, штовхаються між люди.

Рибинами пливуть до світла смерті.

І стануть тільки зримими – відверті,

І Бог на них погляне звідусюди.

ІІ

Дерева осені мовчать у млі тривожній,

Їх душі дихають скорботою німою,

Яка вливається незримою водою

В оселі, де підвладні сни їй кожні.

У темних водах – тихі погляди і рухи.

Годує малюка змарніла мати.

Крик пугача тривогою пройнятий,

Якій радіють вільні від розлуки.

2000

НА СМЕРТЬ РАФАЕЛЯ АЛЬБЕРТІ

Закриваєш цю прірву років, які каламутним потоком

Відносили долі мільйонів, долі прийдешніх

Через сльози і кров,

Через молитви й цитати із Маркса,

Через випари смерті волого-туманні,

За якими тремтять, наче у воді, пейзажі Хіменеса

І Лорки,

Де сміються дівчата чорняві, циганки, іспанки,

Де в грайливому світлі ранковому посмішки діток

Зустрічають пробудження сонних батьків.

Закриваєш цю прірву

Мовчанням,

Обірваним жалем,

Закриваєш, немов старожил скорботне обличчя

Тремтячими корчастими руками

Над згарищем рідного селища, над тишею карми,

Що в тілах непохованих спочиває,

Над хлібом гірким від ридання,

Над Господом, що давно вже не з нами.

2000

СЛОВО ПРО ПОЧАТОК

Бо не буде радості від народження,

Від посивілих янголів,

Які гойдають в очах материнських

Прозору скорботу.

Від гамірливих і пульсуючих судин міста,

Що переплітаються в твоїх минулих роках,

Викрадаючи тих, кого любив і кого зрікся,

А вони тепер блукають у чорному нічному коридорі,

Бовваніють білими плямами,

Невиразні, тріпотять, наче на вітрі.

Дивляться на тебе глибокими порожніми отворами,

Почервонілими від напруженого чекання. Там –

У незримому – ти добре знаєш –

Працюють споконвічні фільтри повернення.

Вони манять до себе отого кумедного хлопчика

На сімейній світлині…

У весняному яблуневому саду,

Коли він ще не знав

“любові” і “віри”, “обов’язку” і “знання”,

Коли йому ще не гладили серце

Потріскані руки людської ницості,

Які так само чемно гладять

Голівки чорнооких дівчаток

І хапаються за ножа

Або складаються в човник у молитві;

Коли від нього ще не відцуралися дерева і звірі,

А блідий місяць і далі п’є щоночі його магічні очі.

Задихаючись, відчуваєш, як він тебе покидає, –

Це наче останній видих повітря під водою –

Це наче втрата зору.

1999

ЛЮДИ НАШОГО МОВЧАННЯ

Вони поруч із нами,

Вдень і вночі,

Вони поруч…

Їхні будинки туманно-прозорі

Проростають поволі крізь наші стіни,

Їхні дерева столітніми тишами

Безшумно б’ються у вікна,

Їхні тривоги і миші

Поруч із нами.

Люди, яких ми не знаємо,

Люди нашого мовчання,

Вони поруч у пам’яті,

Ховаються за образами уяви,

За мертвими родичами, за їхніми посмішками,

В нашому серці.

Вони говорять ним,

Зболеним серцем,

Вони говорять ним багато століть,

Полум’ям і холодом виснажують нас.

Це буває,

Коли живеш тільки раз,

Це буває,

Коли пам’ятаєш завжди.

2000

ДИТИНСТВО СМЕРТІ

Рожеві дівчата плачуть червоними слізьми.

Ти виходиш у висохлий сад,

Де серед корчастих дерев

Сидять сумні янголи.

Вони спостерігають за скорботними

Юнками,

Які свіжими квітами обтирають свої обличчя.

Старий дідуган чепуриться у дзеркалі джерела,

Він бачить

Вродливого юнака,

Блідий лик якого тремтить у воді.

В тернистому бадиллі кущів за ним стежать голодні

Звірі. Ми не повинні помирати.

В іржавому літаку юрмиться мовчазне птаство.

З-за горизонту виповзає жовтавий ледачий морок,

У повітрі стає тривожно і холодно.

Мрії, як сполохані діти, заплющили очі.

Ніч знову відчиняє чорні двері,

В яких застигли жовті обличчя без господарів,

Обличчя, які зливаються.

1999

ВОНИ ПОКИДАЮТЬ

Бо вони покидають ці простори,

Де відчужені погляди свердлили

Їхні обвислі спини,

Де почували себе,

Як оса у банці з-під варення,

Де грань сірої нескінченності

Відкривала божевільним

Світлі коридори з мерехтливими метеликами

Зойків нещасних,

Де слова після опівночі бояться народжуватися.

Усі вірять у власну короткозорість,

Бо там,

Попереду,

Можливо лежить людський труп

Або ж окремий орган, відірвана рука чи нога.

Бо вони покидають ці простори,

Де почували себе,

Як оса у банці з-під варення,

Бо прозорі судини їхньої свідомості

Вливають у них

Свіжу кров до-народження,

Прозорі судини, що течуть

Через їхні життя і смерті.

І вони повертаються,

Гнані лінивими жестами і скорботними очима

Рідних і близьких,

З чужими багаттями в серці,

Вони повертаються,

Коли солоним потом на їхніх обличчях

Виходить Господнє терпіння.

1999

ВІДСТОРОНЕНІСТЬ

Поема

I. АПОКРИФ

Це вічна глибина, в яку тече

Смертей ледь теплих втомлена дрімота

В безмовно-сніжній тиші.

Вони приходили, щоб вмерти до кінця –

Умерти, щоб не бачити незримість

Своїх змарнілих і зів’ялих тіл,

Тих коливань і рухів, у яких

Пере-були або пере-тривали;

В кімнатах, катакомбах сновидіннях

Минала їхня смертність –

У величі,

У злиднях,

У хвальбі,

Усі вони вмирали почергово,

Голодні й відгодовані.

Слова

Могли зринати з їхніх губ –

Слова прокльонів і слова моління.

Вони смітили ними все життя,

Відхаркували кров’ю

На плахах і на подушках.

Свідомість витікала з них вночі,

Мов сік пораненого дерева, у сни

Текла вона тривожні, чорно-сірі,

Де б’ється ще зсудомлене життя

Вчорашнє, ледве тепле, навісне,

Хапається корчастими руками

За душі тих, хто спить, хто є…

Там отвори стривожених облич

Випльовують червоних пташок-зойків,

Які в кімнаті б’ються об стіну,

Стікають кров’ю…

Це сила, що зростає у думках –

Маленьке чорне дерево терпіння,

Що пробиває гострим гіллям серце,

Як жертву ніж злодійський.

Птахи летіли в безвість сутінкову.

Там,

У колисках,

Приречені поволі підростали

І радували ніжних матерів.

Перед очима їхніми екран –

Надія-оператор крутить літо

І Царство Боже.

Господи помилуй,

Допоки ще не вмерли

В почуттях.

Вони прийшли,

Щоб знову повернутись –

З турботами містами і снігами

В безмовність спочину останнього,

Коли

При з’яві божества

Стає інакша ясність.

II. КРАЄВИД ІЗ НЕЗРИМИМИ СМЕРТЯМИ

Хто нам вкаже дорогу, якою

Ми дійшли би до тих горизонтів,

Де ніколи не плавиться сонце.

Вони поглядам непідвладні,

Вони вічно окутані мревом.

Там тремтливо-гаряче повітря

Наливається світлом –

Сліпить очі;

Там дерева,

Що дихають часом,

В ритуальному шелесті листя

Витікають життям

Елегійних сполоханих душ,

Які сходять на берег ріки –

Так сакрально, немов неофіти,

У гіпнозі вечірньої тиші.

Молоко срібне п’ють із очей

Сутінкової втоми води;

Поминають померлих і плачуть.

Вічні співи,

Це надривно-морозяний струмінь,

Що пронизує кожного з них,

Він підхоплює їхні скорботи,

Котрі пращури їм залишили,

Він торкається клавіш землі

Жовто-білих;

Чує стогони тисяч сердець,

Щоби прахом довічно боліти

На веселих обличчях дітей,

На спокійних світлинах мерців.

III. ПОВЕРНЕННЯ

Коріння їхнє втомлене роками

У мертвих шахтах поколінь дрімає,

Тремтить у надрах темної скорботи,

Яка панує над усім,

Що вже було;

Народиться,

Покине

Поверхню, де колише вітер долі,

Немов рослини.

А з неба сходить вічна теплота,

Якою моляться і проганяють зло

У час, коли повітря – ніби смерть –

Прозоре;

І зникають люди

У графіку повільного спадання.

Ідуть босоніж тисячі незримок –

Густим потоком линуть до початку.

Це вічне уможливлення речей,

Коли мільярди чисел Авогадро

Групуються в Господньому творінні.

Земля дає їм долю, витривалість,

Вливає в них гаряче молоко

Міцної крові матері і смерті.

Вона оголена,

Немов Господній задум,

В чеканні волі Божої;

Довкола

Веселі мавки і смішні дріади

Росою омивають її тіло

І темне лоно.

Легка святість болю

Освітлює бліде її обличчя,

А квола посмішка сповзає в рівний сон

І криком невідомого зростає

Нове життя.

Ідуть босоніж тисячі незримок –

Густим потоком линуть до початку.

Це нескінченний путь приходу жертви

В блаженне чергування смертеплину –

Це м’ясорубка Німоти працює

І поглинає

Надії і тепло сімей щасливих,

І перші кроки немовляти,

Кашель,

Старечі сльози,

Караван гробів.

Це сірий простір відболілих снів,

Це мертве море праху і зітлілих

Юнацьких ликів

(дів і кавалерів останні шепоти).

Це пам’яті велике кладовище,

Де споконвічному закону все підвладне –

Поверненню у відблисках шляхів;

Там голоси засмучені блукають

І кличуть всіх,

Усіх.

IV. DE PROFUNDIS

Щоночі споглядають сонце мертвих

Їх душі, заколисані руками

Тих божевіль, які пішли у безвість

І в дітях поселились вічним страхом.

Щоночі вони бродять серед поля,

Де проростає мак крізь скло небесне.

З порізів на стеблі тече прозора

Голодна кров.

Це плаче за буттям першооснова,

Позбавлена тілесної стихії

В амбулаторній пам’яті.

Там око

З уважністю хірурга розглядає

Резерви, що зосталися живим, –

А звідти дивиться дикунка-самота

І голосом-пустелею чорніє,

Невпинно витікає.

Тихий мак

Страхається її липких обіймів,

Бо так тече спадкове зло

Потоками напруженої миті,

Коли вмирає мати в час пологів,

У крові смерті плаче немовля

Перед очима того, хто мовчить

І вічність випиває з його серця.

V. РАФАЇЛ ГАТЛОДЕЙ

Він покидає їх

В час болю їхнього,

Перед лицем смерті їхньої

Покидає.

Ані жіночі голосіння

В переддень судоми й пологів,

Серед руїн і піщаного пустирища,

Ані осиротілі вікна батьківської домівки,

Ані пожовклі обличчя непохованих друзів

Не стримують його.

Він покидає їх,

Бо від речей, в які вони вірили,

Можна збожеволіти,

Бо від мрії, яку вони виношували,

Можна стати примарою –

Незримо проникати в інших

І смоктати їхні серця.

Щопрозріння

Посивілі ранкові очі

Бажають смерті для сонця

Аби не бачити дня,

Аби не бачити дитячих останків,

Над якими плачуть білоголові молоді батьки,

А жінки виривають собі волосся.

Покидає –

В передчутті великого внутрішнього миру,

Де богопізнання можливе без електрики,

Де прозорі людські обличчя,

Опромінені блаженним спокоєм,

Обернені до горизонту.

Там розливається сліпучо-біла пелена,

Манить до себе звільнені душі.

Покидає.

VI. ЕПІЛОГ

Вмирали,

Щоб не вмерти,

А любити

Спокійними очима у мовчанні,

Де речі знеможливлені і зайві,

Де куполом застигла вічна тиша.

Бо відчували кроки в коридорах

Сумної постаті у білому,

За нею

Застигли у гримасах дикі лики.

Це наче голий злочин перед дійством.

Це наче світлий задум в першорусі,

Де з місива липкого вийдуть люди,

Вростаючи у власне існування –

По вінця

Переповнюючись болем

І споглядаючи нестворених у Слові,

Кому незнані радість і відраза,

Кому незнані погляди скорботні,

Що проводжають похоронну цівку,

Яка тече,

Не знаючи зупинок.

Їм невідомий стан тривання миті,

Коли в очах жінок ростуть хрести, –

Їх цілі стіни,

Наче ліс могутній,

Де чорні тіні грішників завмерли

Над джерелом і каламутять воду,

В якій обличчя тих, які прийдуть

З очима посивілими від суму.

1999

(1 votes, average: 5.00 out of 5)