ЖОРСТОКІСТЬ (ЦАРИЦЯ) – ТОДОСЬ ОСЬМАЧКА
1.
Гей, до тебе, до тебе так серце з грудей
Ломить ребра безумно собою,
І ніхто зупинити його із людей
Не здолає від теплого бою,
Що розгоном іде в предчутті молодім
Несподіванім для моїх років,
Ніби в грудні в полях над заметами грім
Розбиває морози жорстокі.
Тільки що за проклята подвійність така
В почутті побивання дурного,
Що виводить у поле мене, мов рука,
І спиняє під місячним рогом?
І хоч знаю, що ти у бараці без лун
Може в душу вдивляєшся тихо,
Тільки я своє серце держу на бігун,
Може з півдня підхопиться вихор,
Аби вогкістю хвиль подихнув мені він,
Що в напечених скелях гуркоче
І нагадує блиск і напругу колін,
І твій рот, і шаленство дівоче.
І мені буде досить, коли молоду
В серце радість укину хвилеву
Так, немов підданцеві у пишнім саду,
Як побачить свою королеву.
2.
І хоч знаю, що ти недалеко, мов квіт,
Припадаєш до шибки в бараці,
Я справляю биття свого серця й на Схід,
Знебуваючись гірш, як від праці:
Може співи бадьорих півнів у диму
Розженуть чорні зариси драми
Так самісінько, як вони вдосвіта тьму
Розганяють у нас над церквами.
І не буде по небі сьогодні іти
Вічне сонце з притаєним ревом,
Тільки будеш землею проходити ти,
Найкрасніша моя королево!
Та від босих твоїх молодесеньких ніг
Буде більше, ніж в сонця є, ласки,
Доки знов золотий серед світа поріг
До зірок переступиш та казки.
І від сукні твоєї блакитний кінець
Ще ніжніший за пах полуниці
Від лісів та лугів понесуть навпростець
Мені в серце зворушені птиці.
3.
І тривога лютіше єство моє ссе
І кругом безпорадно дивлюся,
Що нічого стихія мені не несе
І жадання погаснути мусять…
Бо не розумом був між людьми і в гаях,
Що сподіванок ждав, ніби коней,
Коли ти у бараці, Царице, моя,
А не в світі, що в безвісті тоне…
Коли ти у бараці тут близько сидиш
Із чужим, ніби хмара, народом,
А що серце своє, то від мене держиш
Ти за Північчю, Півднем і Сходом.
І хоч би океанськими бурями я
Тебе кликав і нині й зимою,
То й тоді ти, Царице, жорстока моя,
Не хитнула б для мене й косою…
І була б ти така без усяких зусиль,
Ніби берег північного моря,
Об який розбиваються туркоти хвиль
І про вічну розпуку говорять.
І тоді, як народ для твойого співця
В лісі зріже на цвинтар клен-древо,
Не читатимеш горя з мойого лиця,
Загадкова якась Королево!
І якби тобі хто і про правду мою
Розповів щиросердно з журбою,
Що не хочу вже я ні пташок у гаю,
Ні вітрів тих, що повні тобою,
І в Баварії десь, у німій чужині,
Ні для кого не свій і для люду
Без любови й страждання лежу у труні
До останнього Божого Суду,
То й тоді ні єдиної навіть сльози
Не вронила б на яму глибоку,
Бо вже видно, що ти не Цариця єси,
А звичайная Баба нівроку!
(1 votes, average: 5.00 out of 5)