Життєвий і творчий шлях – МИКОЛА ВОРОНИЙ (1871-1938) – Українська література кінця XIX – початку XX ст

Життєвий і творчий шлях

Микола Вороний (псевдоніми – Арлекін, Віщий Олег, Микольчик, Sirius, Кіндратович, Ношо та ін.) народився 24 листопада (6 грудня) 1871 р. на Катеринославщині, але батьки переїхали у передмістя Харкова, і саме тут на знаменитій іще з часів Григорія Квітки-Основяненка Гончарівці минули його дитячі роки. Батько, що походив із кріпаків, був ремісником і заробляв дрібного торгівлею. Мати вела свою лінію предків із шляхетного роду Колачинських, один із яких був ректором Києво-Могилянської академії в 1697-1702 рр.

Микола здобував освіту спочатку в Харківському реальному училищі, а після переїзду до Ростова-на-Дону продовжив навчання в гімназії. Юнак захоплювався творчістю Тараса Шевченка, а також творами зарубіжної літератури, які пропагували загальнолюдські ідеали. Національну свідомість Миколи Вороного пробудив театр Марка Кропивницького, постановки якого дали поштовх творчості. М. Вороний починає писати вірші, мріє зустрітися з Михайлом Драгомановим, щоб попросити його: “Будь ласка, батьку, зробіть з мене людину”. У 7-му класі гімназії юнак поринає у революційну діяльність. Результат – кілька обшуків і заборона вступати до університетів, проживати в столиці та великих містах. Однак утиски не злякали письменника. Разом із друзями він організував “Українську громаду”, долучився до “Братства тарасівців” у Харкові.

Молоді роки поета були періодом творчих шукань. М. Вороний мріяв поїхати до Болгарії, вступити до Софійського університету, стати соратником М. Драгоманова. Проте коли він прибув до Львова, сподіваючись на швидку зустріч із “властителем дум”, то довідався, що Михайло Драгоманов помер.

Микола Вороний різко змінив свої плани і вступив до Віденського університету, а через якийсь час перевівся до Львівського. Тут він познайомився з Іваном Франком, став членом редколегії журналу “Житє і слово”, працював режисером театру “Руська бесіда”.

Михайло Жук. Портрет Миколи Вороного (1917)

“Перший правдивий модерніст української поезії. Увірвався до літературного буття з лагідними інтенціями реформувати поетичну мову. Майстер гармонійних дисонансів, піонер формальних пошуків, мрійливий лицар захмарного князівства. Мав сміливість понад усе цінувати красу. Прагнув облагороджувати марудну дійсність”.

Іван Аучук

У Львові М. Вороний написав перші свої поетичні твори – “Не журись, дівчино”, “Євшан-зілля”, “Мандрівні елегії”. Як режисер галицького театру листувався з Марком Кропивницьким, а згодом став членом його трупи, з якою гастролював протягом 1897-1901 рр. Третину свого життя митець віддав театрові. Особисто знав усіх тогочасних театральних зірок, намагався дати фахову оцінку українській драматургії, сценічному мистецтву. Як театральний критик відомий публікаціями: “Наші артисти в сценах”, “Театральне мистецтво і український театр”, “В путах брехні” (про п’єсу “Брехня” Володимира Винниченка), “Михайло Щепкін”, “Режисер (Театральний підручник)”, “Драматична примадонна (До характеристики сценічної творчості Любові Ліницької)”. У статті “Марко Кропивницький” автор високо оцінив виховну роль сценічного мистецтва: “Скільки чесних думок, благородних почувань порушилось в душах глядачів під час українських вистав”. М. Вороний дивувався великому особистому внеску Марка Лукича в театральну справу: “Не минуло ще й 15 літ, як М. Кропивницький уже успів на міцних, суто народних підвалинах збудувати український театр, утворити спеціально українську школу артистичну, виробити цілий ряд талановитих закінчених артистів!”

Як поет Микола Вороний дотримувався гасла “чистого мистецтва”, чим здобув авторитет серед “молодомузівців”. Проте заявлена позиція жодним чином не обмежувала його творчості. 1903 р. він видав альманах “З-над хмар і долин” – першу ластівку українського модернізму. До цього видання надіслали свої твори Іван Франко, Михайло Коцюбинський, Ольга Кобилянська, Михайло Старицький, Борис Грінченко.

Навесні 1903 р. на з’їзді “громадівців” у Києві М. Вороний познайомився з Вірою Вербицькою, донькою патріотично налаштованого поета, педагога та громадського діяча. Згодом одружився з нею; молоде подружжя мешкало в Одесі, потім – у Чернігові, у будинку Віриних батьків. М. Коцюбинський допоміг М. Вороному влаштуватися на роботу до Чернігівського статистичного бюро. Теплі стосунки між цими митцями засвідчують дарчі написи на їхніх книгах.

На жаль, після народження сина подружжя розлучилося, проте вони періодично бачилися. М. Вороний був однолюбом і більше сім’ї не створив. У вірші “Палімпсест” митець писав, що як на старих пергаментах крізь новий текст завжди проступає колись написане, так давнє кохання завжди цвіте в душі.

Михайло Коцюбинський і Микола Вороний

Будівля Троїцького народного дому, в якому діяв театр Миколи Садовського (нині Київський національний академічний театр оперети)

У 1910 р. Микола Вороний переїхав до Києва, працював у театрі Миколи Садовського, викладав у театральній школі.

М. Вороний рано почав друкуватися, проте його поетичні збірки “Ліричні поезії” (1911) та “В сяйві мрій” (1913) вийшли у київський період його життя і творчості. У 1913 р. побачила світ його книга науково-критичних статей “Театр і драма”.

М. Вороний заявив себе як вдумливий літературознавець, що яскраво засвідчують такі його статті, як “Не щебечи, соловейку!.. (Голос українця з приводу статті в “Правді”)”, “Згадка про Т. Шевченка”, “На могилі генія”, “Твори Павла Граба (Грабовського)”, “Пантелеймон Куліш”, “Перші зустрічі з Іваном Франком”. Микола Вороний допоміг повірити у власні творчі сили таким молодим талантам, як Богдан Лепкий, Христина Алчевська-дочка. Не боявся висловлювати своїх думок навіть тоді, коли вони не збігалися із загальноприйнятими. Наприклад, став на захист покійного Пантелеймона Куліша: “З таким чоловіком треба було поводитись обережно, вирозуміло і, оминаючи його особисті вади, шанувати його за ті заслуги, що зробив він для України… Все ж до останнього передсмертного віддиху він зостався вірним національній ідеї, жив і вмер українцем”. Також М. Вороний високо оцінив наукові здобутки Михайла Грушевського, а про його “Історію України-Руси” писав: “Цю висококоштовну працю, що дає громадянству наш шановний учений як свій ювілейний подарунок, ми повинні прийняти з великою подякою і зі свого боку подбати про якнайширше її розповсюдження”.

Як палкий прихильник європейської літератури, Микола Вороний активно перекладав її зразки українською мовою. Найчисленнішими є його переклади з французької (поезії Поля Верлена, Моріса Метерлінка), німецької (вірші Генріха Гайне, “Ткачі” Гергарта Гауптмана), польської (“Мазепа” Юліуша Словацького), російської (“Скупий рицар”, “Кам’яний гість”, “Моцарт і Сальєрі” Олександра Пушкіна) літератур. У перекладацькому доробку митця – староіндійська, перська та японська поезії. Надзвичайно вдало він переклав пролог до “Ромео і Джульєтти” Вільяма Шекспіра, драми “Моцарт і Сальєрі” та “Кам’яний гість” О. Пушкіна.

Збірка Миколи Вороного з дарчим написом Михайлові Коцюбинському

Микола Вороний є одним із засновників Української Центральної Ради. Про цей період свого життя він згадував: “Були перспективи вступити до уряду, я поздержався, захоплений театральним хаосом. Далі: голод, морози, пайки і ускладнення моєї хвороби кишок”.

Усі свої надії на незалежність України поет виклав у вірші “За Україну” (1917), який став піснею (музика Ярослава Ярославенка):

За Україну

З огнем завзяття

Рушаймо, браття,

Всі вперед!

Слушний час

Кличе нас –

Ну ж бо враз

Сповнять святий наказ!

За Україну,

За її долю,

За честь і волю,

За народ!

Восени 1917 р. Микола Вороний став директором і режисером Національного театру, першою постановкою якого були “Пригвождені” Володимира Винниченка. Категорично не сприйнявши більшовицької наруги над Україною, у 1920 р. митець, за його ж висловом, “з неохотою, з мусу” емігрував до Варшави, де працював “старшим аташе з правами радника” при уряді УНР, налагоджував зв’язки з культурними діячами Польщі, видав поетичну збірку “За Україну” (1921). Згодом М. Вороний переїхав до Львова, викладав у драматичній школі при Музичному інституті ім. Миколи Лисенка, видав свої вагомі праці: “Режисер”, “Драматична примадонна”, “Пензлем і пером”.

Цікаво знати!

Коли Микола Вороний працював викладачем риторики на юридичному факультеті Українського університету у Львові, то вимагав від студентів абсолютної грамотності. Коли ж хтось зауважив, що ці студенти навряд чи зможуть знайти посади адвокатів, відповів: “Це не моє діло. Навіть коли ніде не будуть працювати – повинні вміти висловити свої думки грамотно!”

Митець прагнув реалізувати себе на рідній землі, а не за кордоном. Свідченням цього є слова з його “Євшан-зілля”: “Краще в ріднім краї милім / Полягти кістьми, сконати, / Ніж в землі чужій, ворожій / В славі й шані пробувати!” Тож 1926 р. М. Вороний радо відгукнувся на пропозицію радянського уряду й повернувся до України. Із великими творчими планами він прибув до Харкова, де керував літчастиною оперного театру.

Громадськість гучно святкувала 35-річний ювілей творчої діяльності митця: з’явилися вірші-привітання від найвідоміших поетів, стотисячним накладом вийшла книга вибраних творів “Поезія” (1929). М. Вороний працював у Всеукраїнському фотокіноуправлінні (ВУФКУ), в Укртеатрокіновидаві, писав кіносценарії, перекладав.

Хоча М. Вороний не був політиком, вже у 1934 р. проти нього порушили справу за “контрреволюційну діяльність”. 31 березня 1934 р. письменникові винесли вирок – заслання у Казахстан. Дізнавшись про долю батька, син Марко, який у той час працював у московському журналі “Наши достижения”, приїхав до Києва, оббивав пороги впливових інстанцій у Києві та Харкові, вимагав перегляду справи і зняття з Миколи Вороного ярликів “білоемігрант”, “націоналіст”. Марко добився, щоб трирічне заслання батькові замінили висилкою. Тривалий час побутувала версія, що М. Вороний виїхав “до Воронежа”. Проте всі припущення розвіялися після того, як у Кіровоградському обласному державному архіві знайшли особову справу митця і стало зрозуміло, що митарства М. Вороного відбувалися в Україні. Він переїхав до Новоукраїнки, але не міг знайти роботи, щоб себе прогодувати. Живучи у злиднях, письменник намагався передавати посилки синові, який опинився в ГУЛАГу. НКВС1 сфабрикував справу про терористичну організацію “Всеукраїнський центральний блок” і заарештувало Марка, який не витримав допитів і підтвердив сфальшоване обвинувачення. У першому листі із заслання син просив маму помиритися з батьком і разом приїхати на побачення, а ще – вислати зошити й блокноти для віршів, сімейні фото, довідатися, в яких інститутах він міг би навчатися заочно.

Марко Вороний (1920)

1 НКВС – Народний комісаріат внутрішніх справ; дещо пізніше КДБ – Комітет державної безпеки.

Навесні 1938 р. заарештували й Миколу Вороного. Звинувачення були традиційні для того часу: “Участь у контрреволюційній націоналістичній організації з метою створення самостійної Української держави та відриву її від СРСР”. Ніхто із заарештованих у цій сфабрикованій справі навіть не знав М. Вороного, проте 29 квітня 1938 р. їм усім винесли смертний вирок і розстріляли 7 червня 1938 р. Місце розстрілу невідоме, припускають, що це відбулося у Кіровоградській тюрмі.

Діалог із текстом

1. Що ви довідалися про родину, в якій народився М. Вороний?

2. Де саме М. Вороний здобував вищу освіту?

3. Розкажіть про внесок М. Вороного у розвиток українського театру. Яким чином він виявив свій талант літературного й театрального критика?

4. Коли М. Вороний дебютував як поет?

5. Як складалися взаємини М. Вороного й М. Коцюбинського?

6. Розкажіть про життя М. Вороного в радянський час. Що ви знаєте про трагічну долю батька й сина Вороних?

Мистецькі діалоги

Розгляньте фото поета й портрет М. Вороного пензля М. Жука. Чим відмінні ці зображення?




1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 4.50 out of 5)

Життєвий і творчий шлях – МИКОЛА ВОРОНИЙ (1871-1938) – Українська література кінця XIX – початку XX ст