Життя, смерть та біла осінь – МИКОЛА ПОТОРАКА

Шляхами зірок.

У нашому будинку, що знаходиться на вулиці Полярній, живуть лише самі мертві. Як, до речі, і в інших будинках. Різниця лише полягає у тому, що дехто розуміє те, що він мертвий, а дехто цього не розуміє. Наша планета Земля почала вмирати ще у минулому, двадцятому, столітті, коли винайшли телебачення та атомну бомбу. Це процес тривав, аж поки не був завершений у семидесяті роки, коли останній хіпі помив волосся та одяг цивільний одяг. І зараз ця мертва планета продовжує обертатися навколо Сонця, і всі, хто сидять на ній і чекають кінця, ще сподіваються, що з’явиться жива людина і все буде відроджено. І я також без надії продовжую сподіватися.

У нашому будинку дуже чисто, я сказав би навіть – стерильно. Це все Грек. Він полюбляє, щоб було чисто, та змушує мене витрачати безліч часу на те, щоб прибирати його йобану квартиру, вичищати крихти, бруд та гной. Це мене бісить, але я роблю йому приємне.

Сьогодні я прокинувся о сьомій годині ранку, бо за вікном гупало і йшов рясний дощ. Мені не хотілося прокидатися, тим більше вставати. До того, як я мав вставати та йти на роботу було ще дві години, та і сама робота могла зачекати. Я хотів ось так лежати та валяти дурника.

Голова боліла після випитої ввечері горілки та дурних снів, у яких вона знов була далеко від мене.

Мене зустрічав ще один ранок, який мав поступово перейти у день. Сірий та нецікавий. Демократична країна чекала на свого героя із романа, який вона власно і написала.

Зі мною жив мій друг та учень Грек, як я вже казав. Ні, то я жив у нього, але то не мало великої різниці хто живе в кого, головне полягало у тому факті, що я жив разом із Греком, а він жив разом зі мною.

Через дві години Грек мав зайти до моєї кімнати, знайти моє тіло та почати будити мене, а я мав казати йому через полишаючий мене сон, різні огидні слова, на які він мав не звертати увагу, бо я тільки прокидався і мій стан та поведінка виглядали цілком логічними.

Але цього не буде, бо я прокинувся раніше за Грека, який зараз мирно спав у своєму ліжку та бачив якісь цікаві чи не дуже цікаві сни.

Я неохоча встав босими ногами на холодну підлогу, відчуваючи як холод починає проходити через ноги у моє тіло, волосся на ногах почало вставати; та підійшов до вікна, яке ми в останнє мили разом із Греком ще у червні місяці. Це був день, коли ми склали останній іспит в нашому клятому університеті і у зв’язку із такою подією вирішили вимити вікно. Зараз же вікно було брудне: від погоди, що була на вулиці, від машин, які проїжджали під ним, від дешевого тютюну, який курив Грек. Потім я привчив Грека до доброго смаку. І навіть тоді, коли в нас було мало грошей, ми купувало “Кептен Блек”. Вікно хоч і було досить брудним, але через нього я мав змогу досить добре бачити пейзаж, який бачив до цього моменту сотні разів: великий сірий дев’ятиповерховий будинок, такий самий у якому ми мешкали, машини, що йдуть кудись, кілька дерев, які були наполовину вкриті жовтим на червоним листя, а інша половина листя лежала у великих купах, які час-від-часу спалювали двірники, самотні люди які йдуть та люди які сидять, грязюку, яка з приходом зими мала вкритися кригою, голодних собак, що риються у смітниках, сіре від дощу осіннє повітря та поблякле сонце, а також інші тисячі та тисячі деталей, кожна з яких знаходилась на своєму потрібно та обумовленому раціональністю та історичністю місці, і разом які утворювали гармонійну картину, яку я мав змогу спостерігати кожного ранку, обіду та вечора.

Я почав дивитися на дощ та крізь дощ, який складався з мільярдів крапель, кожна з яких несла із собою певне значення та існування, кожна з яких існувала, а тому породжувала життя. Кожна крапля існувала окремо одна від одної, разом вони створювали симфонію дощу, яка втілювала у собі початок та кінець, чорне та біле. Разом із краплями все починалося, разом із ними все вмирало та линуло у небо туманом. Я намагався розгледіти кожну з цих краплинок, бо кожна з них була неповторною та несла із собою певне смислове навантаження. Але в мене не було мільярду пар очей. В мене було лише два ока, які ще й погано працювали. Для цього я носив окуляра, які лежали в іншій частині кімнати на невеличкому столі.

Я помітив на стіні блощицю. Вона сиділа та дивилася на мене, так саме, як і я дивився на неї. Сама її присутність тут була дивною, бо в Грека ми намагались дотримуватися санітарних норм, своєчасно прибирали сміття та мили підлоги. Та й тварин у нас ніяких не було. Я чи Грек не могли занести блощицю сюди. Мабуть, це зробив хтось інший. Той же Панченко, що вештається не зрозуміло де та з ким, та ще й не полюбляє мити руки, коли приходить з вулиці. Я раніше теж це не дуже любив, але коли поселився в Грека, він привчив мене до цього правила, як і багатьох інших правил, які в сукупності складали порядок.

Як я ненавиджу це слово – “порядок”! У моєму словнику його ніколи не було, доки я не зустрів Грека і він не змусив мене повторювати це слово по сто, двісті разів на день! Який до біса порядок! Я не розумів цього, бо саме порядок був антонімом слову “свобода”, яке я любив більше за все і яке посідало перше місце у моєму словнику.

Я любив свободу! Свобода – це схопити калаша та вбивати. Бігти, падати у грязюку, щасливо сміятися! Ось це свобода! Сміх, смерть та кров! Насолода цієї фантастичної какофонії є незбагненною.

Але я був змушений вивчити це слово та повторювати його багато разів на день, бо жив у Грека, який давав мені цей притулок та їжу. Мені було байдужим, що це було Грека, а не було моїм власним, бо я був вільною людиною і тому і ставився до такого стану речей відповідно, тобто вільно.

Я був змушеним не лише вивчати слова які мені не подобалися, я був змушений робити речі які терпіти не міг: кожного дня я вичищав грязюку у квартирі та розмовляв з Греком про різну хуйню на кшталт політики, культури та мистецтва. Замість цього я бажав ходити вулицями Києва та дивитися на будинки, людей та небо, розмовляти із маргіналами та деревами. Я так і робив, коли було тепло, потім повертався і Грек починав читати мені моралі, а я лише дивився на нього та посміхався. Я дуже любив його, тому і не хотів перечити його словам. Навіщо? Якщо йому подобалося це говорити і це робило його щасливим, то він мав повне право на це. Кожна людина має право на щастя, і лише її внутрішнє розуміння щастя відіграє значення у розумінні цього слова. Тому я мовчки його слухав та іноді посміхався, тоді Грек починав біситися та кричати на мене. Мені це було все байдуже.

А зараз було холодно, тому мені не було сенсу десь ходити та мерзти, замість цього я був змушений робити те, що мені не дуже подобалося. Це буде тривати до моменту, коли знов стане тепло.

Ось і зараз я мав готувати сніданок та будити Грека, бо прокинувся я першим та й ще, на своє горе, встав з ліжка. А потім я мав йти на роботу, яку я хоча і отримав із великими проблемами, але за яку я не тримався зовсім. Вона була мені байдужою і те, чи звільнять мене, чи я зможу протриматись на ній до початку зими не мало для мене значення. Я працював помічником судді у Господарському суді міста Києва. Страшна робота, як і будь яка робота – втрата часу та втрата самого себе, поки ти працюєш ти не належиш самому собі, а належиш різним позовам, апеляціям та судовим засіданням.

Навіщо людині потрібна робота і чому вона за неї так тримається? Звісно, через гроші. Саме потреба у грошах змушує людину віддавати свій час та саму себе тим речам, які вона не може терпіти. А мені гроші не були потрібні. А навіщо? Не буде грошей і що зміниться? В мене є де жити, мене нагодують Грек, Панченко, Аня, Юля інші. Я і тут був вільним і ставився до роботи як до тієї речі, яка приносила задоволення Греку.

Я дуже люблю своїх друзів, тому і влаштувався працювати, щоб зробити приємно Греку та іншим. І це було йому приємним, він бачив, що я не байдикую, а, як і він, заробляю якусь копійку, займаюсь, як він казав, “соціально корисною справою”. Ну так мені було приємно, що Грек був щасливий через це. Хіба я міг відмовитись від роботи, коли вона робила щасливою людиною?

Хоча сам соціум був мені байдужим, я клав на нього. Бо я знав, що соціум – це бидло, і є лише одиниці сверхлюдин (як я, Панченко, Голод) які мають право щось казати, та будуть через певний час керувати всім цим. Цей соціум мав відігравати лише єдину роль – виробництво матеріальних благ. Духовні блага створювали сверхлюди, бо вони це вміли.

Та й працював я не дуже завзято, без фанатизму. Часто сидів та писав якісь листи чи нариси для майбутніх книг. Я письменник, а це не робота, це задоволення. Це створення власного світу, який потім, згодом, можливо, з паперу перейде у реальність.

Робота лише одного разу принесла мені задоволення. То була весна 2002 року і я, аби заробити зайву копійку, уклав договір із пані Т., та що Б’ЮТ, про те, що буду працювати на неї протягом двох тижнів, отримуючи за це по двадцять гривень за вісім годин праці. Робота була гарною, мені подобалося. Я приходив кожного дня до світлого та просторого офісу та займався створенням агітаційного матеріалу. Під час роботи ми (а нас було кілька десятків людей) пили горілку та палили прямо на робочих місцях. Повертався я до дому із двадцяткою у кишені та ще й веселий після півпляшки “Мисливських забав”. Задоволення полягало у тому, що робити не було майже нічого потрібно, пили гарну горілку та я мав змогу вивчати людей, шляхом спілкування та читання їх наче книг.

Я йду на кухню та розпалюю плиту. Ставлю на неї чайник та сідаю на стілець. Досить холодно. Опалення ввімкнули лише як кілька днів і квартира ще не встигла прогрітися належним чином. Вмикаю радіо та починаю слухати новини. Спочатку розповідають новини політики: проти Кучми якийсь суддя-сміливець порушив кримінальну справу. Ось чудернацька людина цей суддя! Приємно жити у країні, де є такі веселі та чудернацькі люди! Потім новини спорту: Філадельфія зіграла із Айлендерз 3-3, це вже не дуже весело, принаймні для Грека, бо він поставив на Філадельфію п’ять доларів. Закипає чайник і я дивлюсь на годинник, бачу, що вже майже восьма. Йду будити Грека.

Грек спить міцно. Навіть дощ не заважає йому. В нього спокійно на душі і це вже добре. Його спокій вказує на те, що в нього немає антисоціальних думок, на відміну від мене чи Панченко. У моменти коли ці думки занадто лізуть у голову, ми п’ємо горілку, а потім бігаємо по смітнику та кричимо наче скажені мавпи. Думки іноді не дають спати, встаєш та лупцюєш головою стіну. Це виглядає божевіллям, але бидлу не збагнути таких сверхлюдей як ми. Це досить аристократично, не те що пити шапманйолу та дивитися серіали.

Я вже біля Грека. Одним рухом зриваю з нього простирадло та потім починаю кричати в усю горлянку: “Aufstehen!” Грек підривається та перші кілька секунд перелякано дивиться на мене, наче я прибулець з Плутону. А я стою сміюсь та кричу: “Aufstehen!” Грек починає матюкатися та встає. Він злиться, що я так не гуманно так його розбудив! Ха! Гуманність! Звикай любий друже! Гуманність розслаблює людина, яка натомість завжди повинна бути готовою до війни! Коли тобі відбивають нирки за містом. Ось де гуманність!

Ми йдемо на кухню та я наливаю нам по чашці запашного чаю та намащую хліб домашнім варенням. Грек ще не остаточно прокинувся, тому, здебільшого, мовчить. В мене ж настрій чудовий, та й встав я вже досить давно, тому без втоми розповідаю йому про останні новини з футболу та політики. Нехай людина починає свій день із того, що їй подобається, навіть якщо ці новини погані.

Ми п’ємо чай та розмовляємо. Грек знов почав мене повчати: “Ось не хочеш ти працювати, Миколо, добре, що я тебе змусив піти до суду цього, хоча якусь копійку та маєш, та й то, хіба то гроші? В тебе стільки вільного часу! Влаштовуйся ще десь, працюй як я, на двох роботах, чи ти думаєш це дуже гарно, що я працюю як коняка, заробляю гроші, а ти в мене на шиї сидиш? Тобі не соромно завжди в мене гроші смикати та просити?”

“Ні, не соромно,” – відповідаю я та посміхаюсь.

Бачу, що Грека це виводить із психічної рівноваги, взагалі він нервова людина, як і майже всі люди, багато нервує через всякі дрібниці. І ось ці його повчання до мене, ну хіба він не розуміє, що цим самим лише руйнує свою нервову систему, а для мене його промови взагалі нічого не значать? Чудна людина. Ці розмови він розпочинає майже кожного дня, особливо, коли прокидається у поганому настрої. Коли я приходжу після роботи (якщо не зайду у якесь кафе випити келих пива, я частіше купую пиво до дому), то сідаю писати свою книгу, чи просто дивлюся на небо та зустрічаю появ зірочок радісними криками. Грек, як завжди, приходить пізніше. Він працює на двох роботах, і лишає себе насолоди зустрічати першу зірочку на небосхилі. Приходить Грек знервований, і якщо до його приходу я встигаю випити все пиво і не лишаю йому навіть пляшки, нервує та кричить на мене. А я сиджу щасливий та посміхаюсь.

Грек витрачає гроші, що заробить, на новий одяг, їжу та сплачує за квартиру та й ще мені дає. А я купую на свій заробіток книги та пиво, а ще даю блазням та калікам. Грек лютує через це, він каже мені, що не буде купувати їжу для мене, що я ходжу у старому та рваному одязі. Ну так й що? Коли він каже, що не буде купувати їжу для мене, я розумію, що це фарс. А новий одяг, ну навіщо мені новий одяг? В мене є парадний костюм, щоб сходити до театру. Я же мавпа якась. Я розумію, що моя поведінка може вже невдовзі добити Грека і він вижене мене геть, але не роблю з цього трагедії. Хоча, це є маловірогідним, бо він тримається мене. Але, якщо навіть це станеться, в мене багато друзів, знайду де жити, у гіршому випадку поїду до ЛяСерже до Парижу.

А ще в нас з Греком різні літературні смаки. Він полюбляє читати Кінга, бо він знімає напруження, а я читаю Ніцше, Міллера та Воннегута, бо напруження в моєму житті не вистачає, і ці книги слугують не лише його генератором, але й джерелом інформації, яку я беру від них та від людей, яких зустрічаю.

Грек йде приймати душ, а я починаю мити посуд, змиваю жир з тарілок та прибираю крихти зі столу.

Цього дня я йду знов на роботу до Господарського суду міста Києва, так, як я робив вже 72 рази впродовж останніх трьох місяців, і як буду робити аж до тих пір, доки мене не виженуть звідси.

Перед тим, як залишити квартиру, я, користуючись тим, що Грек сидить у туалеті та наспівую щось з репертуару гурту ABBА, лізу до кишень його куртки, що висить прямо тут у коридорі, та знаходжу дві гривні на проїзд в один кінець та чашку кави у обідню перерву.

Швиденько виходжу з квартири: у під’їзді досить темно, не зважаючи на те, що сонечко вже давно встало, світло майже не потрапляє сюди крізь маленькі віконця, які розташовані під самою стелею, де висить маленький ліхтарик, який іноді світить вночі слабеньким наче подих вмираючого світлом, але частіше він просто висить. Повітря, як і світло, майже не потрапляє сюди. Цей сморід вже став звичним для тих, хто живе тут, він не змінюється протягом останніх років і поєднує у собі таку гаму запахів, як сморід сечі, гниючої картоплі та старих речей, а також досить приємний запах смаженої картоплі, що потрапляє сюди із сусідньої квартири.

Є ще новий запах, який я відчув лише сьогодні, це запах гниючого м’яса, наче якась тварина померла та її лишили розкладатися на молекули саме тут. Цей запах огидно-солодкий. Потім я узнаю, що то була мертва кицька, яка застрягла у смітнику, померла, а потім її там жерли менші тварини, на зразок хробаків.

Обережно крокую до міжповерхового дротоходу, намагаючись не потрапити тільки-но начищеними до блиску гріндарами у баюра блюванини, та обходячи сплячого тут бомжа діда Івана. Як розповідає Грек, з слів хазяйки квартири яку ми знімаємо, дід Іван живе тут вже принаймні десять років. Це місце на шостому поверсі стало для нього рідною домівкою, він до того став звичною фігурою тут, що ніби злився із побитими стінами, темрявою та брудною підлогою. Він відіграє роль на рівні із ними такого собі інтер’єру.

Дід Іван солодко та міцно спить – дощ діє на нього як колискова. І він щаслива людина, може сказати це напевно, може навіть найщасливіший за мене, якщо таке можливо.

Визиваю міжповерховий дротохід та чекаю його близько хвилини. Заходжу у середину із думками, чи доїду я до місця мого призначення – до першого поверху? Чи ця стара домовина врешті-решт обірветься з дротів та сховає мене під своїми уламками?

Із радістю вибігаю із темряви на вулиці та потрапляю під дощик, який з плином часу стає все слабшим. Вдихаю у повні легені повітря київської околиці разом із краплями дощу та водою, що стоїть у повітрі паром.

Над землею стоїть туман, тому, якщо дивитися дуже далеко, то бачиш лише обрис речей, а не самі речі. Перебігаю дорогу, не боячись того, що з туману може виїхати автобус та збити мене. Я не боюся смерті, бо її нема чого боятися – це логічно.

Смерть сама прийде тоді, коли забажає, і тебе про це питати не буде. Тому треба бути завжди готовим до неї і зустріти її із посмішкою на обличчі та сказати: “Привіт, дорогенька”. А потім, після того як тебе сховають, твої близькі та друзі будуть пити пиво та їсти сирний пиріг та згадувати якою чудовою людиною ти був, хай ти і був у своєму житті повним гімном, то не важливо, все одно про тебе будуть казати як про чудову людини. А потім, по мірі того як всі будуть напиватися пивом та горілкою, розмови все менш будуть торкатися тебе, а перейдуть у звичний потік – про погоду, політику, футбол. Така людська натура, і це чудово. Наступного дня про тебе всі забудуть і будуть згадувати лише двічі на рік – у день твого народження та смерті, та й то не завжди. І це буде чудово, бо людина не повинна корити себе за те, у чому вона не винна – наприклад у твоїй смерті, і люди не повинні робити з тебе культ, коли вже від тебе залишилися лише кістки. Невже вам не здається це безглуздим? Всі ці цвинтарі, всі ці культуванні мертвих, за гріховно, треба пам’ятати ім’я людини, а не робити з цього якесь дійство.

Ще більш мене дивує прагнення людей жити вічно. А ви думали навіщо вам це потрібно? Що ви будете робити тоді, коли вже все переробити? Вам не набридне одвічна боротьба якою є життя? Кожен день бачити огидні тобі обличчя, перечитувати одні і ті ж книжки, чути одні і ті ж жарти, робити запрограмовано одне і теж. Що за дурні бажання! І це замість того, щоб мріяти про те, щоб тихо і спокійно померти, щоб закінчити цю боротьбу із життям. Це схоже на те, як солдат сидить в окопах під кулями та вогнем і мріє про те, щоб це дійство тривало завжди.

Це є природнім для молоді, вони є романтиками та мріють про вічне життя, мріють про те, що одвічно будуть кохати (напевно маючи на увазі під цим словом звичайний секс) та творити. Але що вони збираються творити, залишається невідомим.

У той час, люди старшого покоління, а саме ті, що закінчили працювати і сидять вдома перед телебаченням, чекають на смерть, чекають на неї із нетерпінням та із радістю приймають її. Це пояснюється тим, що ці люди побачили, що омріяне ними кохання полягає у сексі, який згодом замінюється на мастурбацію, бо людина завжди прагне чогось нового і будь-який секс з часом набридає, а так омріяний процес творіння полягає у тому, що вони увесь день працювали, потім приходили до дому та набиваючи свою утробу та дивлячись телевізор, намагались розмовляти про розумні речі, що не дуже в них виходило. Протягом всього життя вони обмежували себе у багатьох речах та накоплювали гроші: на старість та дітям. Як потім виявилось, після того як вони вийшли на пенсію, гроші вже стали їм не потрібними – бо вже і не стояло, ноги не ходили, очі не бачили та й шлунок працював погано, а в дітей їх була таж сама психологія, що й в них. Тому люди цього покоління робили принаймні два висновки: життя безглузда річ, а гроші (які також є безглуздям) стимулюють людину жити і не дають раніше потрібного усвідомити те, що життя є безглуздям. Багато хто з них покінчив би з життям самостійно, але людина – слабка та боязлива істота.

Я вже стою на зупинці та чекаю на свій дев’яносто другий автобус. А ось і він, майже пустий, бо вже люди не встигли набитися у нього. Я сідаю та купую собі квиточок, який дозволить мені уникнути зустрічі із контролерами, які досить злі на цьому маршруті та можуть набити обличчя тій людині, яка не має квиточка.

Сиджу та дивлюсь у вікно та на людей. Люди заходять на кожній зупинці і для мене вони як книги, які я обожнює читати. У кожній людині я читаю трагедію та комедію, цілу купу почуттів та думок. Дивлюсь на кожну людину дуже уважно, вивчаю її, читаю її. Деякі люди помічають мій погляд та нервуються: люди досить нервові істоти, деяким це навіть не приємно та їх це бісить. Дурні, біситися через такі дурниці, коли можна насолоджуватись при бажанні усім: дощем, хмарами, загазованим повітрям, сірими будинками та грязюкою що липне до твоїх туфель, які ти тільки зранку начистив.

Автобус зупиняється на своїй кінцевій зупинці та я виходжу. Тут дощ вже не йде, але повітря наповнене ним та й калюжі нагадують про те, що він ще був нещодавно.

Заскакую у метро, по дорозі кидаючи каліці без ніг (він сидить на маленькому візочку), що випрошує гроші у перехожих, десять копійок. Нехай він теж порадіє, мені приємно віддавати своє щастя, ділитися ним, бо я такий щасливий і в мене його так багато, що я можу просто розірватися на шматки від нього. В нього на кожній руці лише по два пальці, але він міцно хапає ними гроші та либиться мені губами – зубів в нього немає.

У метро люди виглядають трошки бодрішими, ніж у автобусі. Вони читають газети, книги та рекламні оголошення. А я читаю їх.

Їхати мені до станції метро Хрещатик, досить багато їхати, тому в мене є багато часу.

Помічаю маленьку дівчинку у рожевій куртці, вона їде разом із мамою – товстою потворною тіткою. Дівчинка наспівує пісеньку з мультфільму про трьох кошенят, я дивлюсь на неї та радію, а ще сподіваюсь на те, що коли ця дівчинка стане великою, то вона не буде такою потворною як її матуся.

Я посміхаюсь дівчинці, а вона посміхається мені. Ми випромінюємо щастя наче радій радіацію, нажаль не можемо так легко заражати ним, як радій заражує радіацією.

Ось і моя станція, приїхав. Виходжу із метро, підіймаючись ескалатором слухаю музику, яка грає тут завжди і буде грати і після нас. Смаки в працівників метрополітену не змінюються.

До суду ще треба пройтись пішки. Сонечко вже стоїть високо і потрошку пробивається крізь хмари, які ще нещодавно плакали дощем. Йде, обережно ступаючи на жовте та червоне листя. Воно таке красиве та символічне. Усе в нашому житті складається з символів: кожен листочок, кожна крапля дощу, кожна стара газета у канаві. У ці символи, як і людей, які є також символами, можна читати, головне навчитися цьому та хотіти цього.

Я наче зачарований зупиняюсь, бо побачив листочок. Для багатьох з людей, що поспішають по своїм справам, це звичайним листочок, для мене – ні. Підіймаю його та дивлюся на нього: трошки вже подертий, жовтого кольору із червоним та чорним вкрапленням, на ньому краплі дощу та шматочки бруду. Читаю у ньому життя, яке потроху згасає, але ще є, є як надія. Згасаюче життя у світі мертвих. Колись цей листочок був зеленим та живим, висів на каштані, дивився на цей мертвий світ та сумував. Може то сум його вбив, а не осінь? Обережно, наче дитину, кладу його на те місце, звідки взяв. Йду далі та думаю про нього ще довго.

Працюю я у маленькій кімнаті: вісім на чотири метри. Зі мною ще працюють три людини жіночої статі, одну з них звати Оленою – вона наймолодша та найвкрадливіша з усіх. Інші дві – товсті, але веселі. В Олени біляве, наче попіл, волосся, сумні блакитні очі. Вона маленька та тендітна, але, нажаль, вже одружена. Вона старша за мене на два роки. Ми сподобалися один одному коли побачились вперше. Я сподобався їй, бо викликаю в неї материнські почуття, бо виглядаю молодше за свої роки. Раніше мене це дратувало, зараз, коли вже немає такої речі, яка могла б вивести мене із психічної рівноваги, я знаходжу у цьому свої переваги та намагаюсь використовувати це.

Жінки це слабкі істоти, тому природнім є те, що більш за все в них переважають материнські почуття, їм конче необхідно мати під рукою того, про кого можна дбати: дитину чи хлопця, який схожий на дитину. Олена знайшла виявлення своїх почуттів у моїй особі.

Олена мій безпосередній начальник і через нашу взаємну симпатію, не сильно напружує мене роботою та дивиться крізь пальці на те, що під час робочого часу я працюю над книгою, кожного разу запізнююсь та йду до дому раніше, ніж потрібно. Під час обідньої перерви ми разом п’ємо каву та розмовляємо про останні новини у світі музики чи кіно. Не знаю, може тому, що вона має чоловіка, я ніколи не запросив її на побачення. Справа не у тому, що це у її очах буде не правильно, це мене турбувало менш за все, справа у тому, що я не хотів робити їй погано. Я завжди не хочу підводити людей та робити їм погано. Ось і зараз, я б’ю під час роботи байдики і знаю, що коли мене звільнять (а це вже буде скоро), Олені перепаде. Через це мені трошки соромно. Але не можу нічого із собою зробити.

Захожу у свою кімнату та вітаюсь із всіма. Олена вже тут і дивиться на мене своїми сумними очами і не каже мені зауваження, що я знов запізнився.

Сідаю за свого стола, бачу пачку справ, які треба прогледіти та починаю повільно це робити, мені немає куди поспішати. Хоча, Олені через мою малу продуктивність перепаде.

Я не люблю цю роботу, особливо тому, що вона у колективі. Будь-який колектив вбиває у людині особистість, будь-яка робота вбиває у людині людський початок. Я вже не відчуваю себе людиною. Ні! Я машина! Машина з кісток, м’яса, крові та іншої анатомії. Я працюю у цій божевільній машині правосуддя, я пишу ці бумаги, за копійки вирішую справи на мільйони та вартістю у людське життя. Ніякої фантазії, ніякої імпровізації, сліпе копіювання бланків та зразкових документів, постійне виробництво, процес виробництва що нагадує секс, у якого немає кінця!

Коли Олена йде на судове засідання, дістаю свій зошит та починаю працювати над книгою.

Вже п’ята вечора, до кінця робочого дня ще ціла година, але я, як завжди, йду до дому раніше. Кажу всім “До побачення!” Цілую по дружньому у щічку Олену, хоча в наших очах можна побачити зовсім інші, більш відвертіші бажання. Мені подобається ця гра, гра з її бажаннями та мріями.

Йду до метро, сонечко вже потроху сідає. Його майже не видно через грозові хмари та туман. На вулиці стає все темніше, знов починається дощик і я змушений думати про те, щоб не застудитися.

Приїжджаю до дому, заходжу та бачу Грека, який повернувся раніше – це дивно. Очі в нього збуджено блищать, він каже, що запросив на вечерю Наташу та Юлю, двох дівчаток-першокурсниць, що приїхали з Каховки навчатися до Києва.

Я розумію що вечір, як і ніч, буде веселою. Грек заведений та літає по квартирі. Сує мені у руку гроші та каже, щоб я біг до магазину та купив пива та вина. Я не поспішаючи йду. Магазин знаходиться через дорогу. Під ним сидить дід Іван, вітаюся із ним. Заходжу та купую вина та пива. Потім сідаю біля діда Івана та даю йому пляшку пива, відкриваю одну й собі. Він дякує. Сидимо п’ємо пиво, дивимося на зорі, які ледь видно крізь хмари та переважно мовчимо.

“Як справи, діду?” – питаю в Івана.

“Добре синку, лише здригаюсь від думок про минуле та з надією чекаю на майбутнє,” – жартує дід Іван.

Потім п’ємо пиво мовчки. Кожен думає про своє. Дід Іван про те, що скоро зима, а в нього немає теплого пальто. Я про те, що дівчата прийдуть з хвилини на хвилину, а експресивний Грек вже лютую, чекаючи на мене.

Я встаю, прощаюся із дідом Іваном, міцно стискаючи його руку, беру пакет із пивом та вином та йду до квартири.

Як я і передбачав, Грек починає кричати на мене, а я лише посміхаюся. Стіл вже накритий, він ставить на нього паштет з качки, французький шоколад та спиртне, а потім біжить до ванної кімнати наводити марафет.

Я сідаю у крісло, закриваю очі та думаю про сюжет нової книги, яку я, може, напишу.

О восьмій дзвінок у двері сповіщає про те, що наче гості прийшли.

Грек любить вимірювати жіночу вроду по десятибальній системі, ці, за його словами, тягнуть на вісім-дев’ять балів.

В нас з Греком різні смаки стосовно жінок, тому не хочу з ним сперечатися. Але дівчата – гарнюні. Наташа – чорненька, Юля – білявка. Юля з самого початку подобається мені найбільше, тому сідаю біля неї. Грек бере собі Наташу. Дівчата без комплексів та швидко п’яніють.

Я притуляю Юлю до себе, відчуваю тепло її тіла та починаю їй на вушко нашіптувати про Париж. Юля зачарована моїми речами, я читаю їй вірші французькою, у провінції вона ніколи не чула такого та не відчувала нічого подібного. Наші тіла стають все ближче і губи наші зустрічаються.

Потім п’ємо вино та їмо французький шоколад. Грек розповідає анекдоти. Сміємося. Так непомітно лине час, дівчата вже добре на напідпитку, тому вирішено, що ночувати вони лишаються в нас.

Починається гра. Юля та Наташа також полюбляють все, що модне, у тому числі і бісексуальність. Вони сидять поруч і я помічаю, що руки Юлі вже під футболкою Наташі. Вони починають пестити одна одну. Потім цілуються. Я бачу, що в Грека ерекція. Його збуджує прояв лесбійського кохання. Мене це збуджує також, але, в водночас, відчуває душевну огиду. Мені це все здається неприроднім, таким, що не відповідає логіці. Я думаю: “Якщо б Юля була моєю дівчиною, я спокійно ставився би до того, що вона спить із іншими хлопцями, але не з іншими дівчатами.”

В Грека лише два ліжка. Він бере Наташу за руку та йде до своєї кімнати. Ми лишаємося із Юлею вдвох.

Я вимикаю світло і лише слабкий місяць кидає світло крізь вікно. Спочатку ми цілуємося, потім мої руки проникають під светр Юлі та я відчуваю її тіло – молоде та палаюче вогнем пристрасті.

Ми лягаємо на моє ліжко. Нехай постіль не дуже чиста та порвана, але цю ніч ми займаємося коханням. Юля стогне, я відуваю, що їй приємно, вона має п’ять оргазмів за ніч, не так багато, але оргазми тривалі та знесилюють її. Вона плаче та щось шепотить мені на вухо. Після кожного її оргазму я запалюю цигарку та дивлюсь у вікно. Я думаю про вічність, а ще про відчуття самотності.

Жінки мені потрібні, щоб сховатися від цього почуття, коли ти відчуваєш, що зовсім один і ніхто і цілому світі не може зрозуміти тебе. Це доля кожного письменника, бути самотнім та рятуватися від цього у власному світі, що викликає шизофренію. Перебуваючи із жінкою ця пустота потрошку наповнюється нею, але потім все мине і ти лишаєшся знов один, лише із своїм світом.

Ми розмовляємо із Юлею. Вона розповідає мені про своє життя та навчання. Я майже не слухаю її, бо мені не цікаво це.

Потім я знов розповідаю її про Париж і ми линемо у його чарівний світ удвох.

Ми засинаємо приблизно о четвертій ночі-ранку. А скоро вже буде вставати сонечко.

Нас будить Грек, вже десята ранку. Я прошу його подзвонити Олені та сказати, що я захворів та не зможу прийти на роботу. Я міг би зробити це сам, але мені соромно брехати їй.

Ми снідаємо, дівчата посміхаються та жваво спілкуються із Греком. Мені сумно, я хочу побути на одинці, тому думаю, як би Грек швидше виставив дівчат геть.

Після сніданку вони збираються, кажуть мені “па-па” та йдуть геть.

Грек відразу починає мене розпитувати про мої відчуття. Я розповідаю йому все у деталях. Він каже, що Наташа дуже гаряча дівчина.

Потім він біжить щасливим на роботу, а я лишаюся сам.

У нашому домі живе старенька бабуся – Ганна Андріївна. Вона була дуже потворна ще з дитинства, тому недивно, що у майбутньому в неї не було ані чоловіка, ані дітей. Вона прожила своє життя самотньо – лише працювала. І друзів в неї не було. А потім розпався Радянський Союз і вона втратила як і всі соціальний захист. Звісно, в неї вже було єдине бажання – померти нормально та щоб її поховали, а не гнити самотньо у своїй однокімнатній квартирі на другому поверсі.

Ганна Андріївна було хоча і незначним, але ж персонажем у п’єсі життя нашого будинку.

Так ось, проблему свою вона вирішила досить просто та на сучасний манер – вона уклала договір із подружжям Х, яке мало її доглядати, іноді купувати їсти, а як бабця помре – поховати її та забрати собі її квартиру.

Звісно, подружжя не могло бути біля бабці завжди, тому почало шукати людей у нашому будинку, які б раз на день навідували бабцю, купували їй молоко та хліб, та дивилися чи не загнулася вона. На таку роботу погодився я. Платили мені за це сто гривень на тиждень – не аби яка робота та не аби які гроші.

Одного дня я як завжди збирався відвідати свою бабцю. Пішов до гастроному та купив пляшку молока та шматок хліба – як завжди. І осі підіймаюся на другий поверх – стукаю. Ніхто не відповідаю. Я знаю, що бабця погано чує, тому стукаю та дзвоню знову. На відповідь мені тиша. Ну думаю все, померла бабця. Жалю не відчув, лише меркантильний жаль, що втратив такі непогану роботу та сто гривень на місяць.

Пішов до себе до дому та подзвонимо до подружжя Х на роботу. Взяв чоловік, пан Х, я повідомив йому, що бабця не відповідає на мої дзвінки та попрохав приїхати та відкрити хату. Він пообіцяємо приїхати через годину.

Вийшов на вулицю, купив собі пива та став пити та чекати. Почали виходити інші бабці з нашого парадняка, які відчули смак смерті та почули моє гупання у двері Ганни Андріївни. Почали питати мене, що сталося. Я пив пиво та відповідав, що бабця, мабуть померла. Ну всі почали кричати звісно та казати, щоб я ліз у вікно до хати. Я кажу їм: “Нахуя мені це потрібно? Через сорок хвилин приїде пан Х та відкриє хату.”

Пройшла година, потім дві. А пана Х все не було. Бабця почали мені погрожувати та наказали лізти через вікно до хати. Ну що мені було робити? Зняв пальто та поліз. Вибив к хуям вікно та проліз крізь диру – на кухню.

З кухні пройшов до кімнати. Відчуваючи запах факалій. Серед кімнати лежить Ганна Андріївна та стогне. Мабуть впала та щось зламала. Вона всралася та обісцялася. Лежить серед власної сечі та факалій. Сморід страшний.

Я відчинив двері та впустив в хату бабць. Всі почали кричати та наказувати мені, щоб я її підіймав.

Я кажу: “Я їбав її підіймати! Вона у гімні вся!”

Бабці почали мене лупити потрошку своїми дрючками.

Я зняв джемпера – залишився лише у тішортці та почав підіймати цю стару суку.

У кінці кінців я перемазався увесь гімном, але підняв її та посадив та ліжко. Бабця потрошку почала приходити до тями, а її сусідки стали її переодягати. Я вийшов. Мені було і так огидно.

Треба сказати, що після цього я кинув цю роботу, обматюкавши пана та пані Х.

Я давно хотів написати книгу, яка б стала чимось новим у сучасній літературі. Нажаль, цього не вдавалося. І навіть ця книга не є тією, про яку я мрію, вона лише є такою, що робить підгрунтя для створення тієї книги, книги майбутнього. Та книга, яка буде написана колись, вона стане біблією нового покоління, бо стара біблія вже втратила свою чинність та силу, вона перестала відігравати ту роль, яка була покладена на неї її авторами. Зараз я лише роблю спробу розібратися у собі та своїх думках, яких занадто багато, бо у моїй голові багато книжок, які я прочитав у людях що оточують мене та навіть тих людях, яких я ще ніколи не бачив. В мене забагато думок, і через це у моїй голові сталась плутанина, треба навести у ній порядок, викинути геть непотрібне сміття та лишити ті історії, які варті біблії, наприклад історію того листочка, що я підібрав учора коли йшов до Господарського суду, цей листочок утримує у собі такий обсяг інформації, якого нема у багатьох світових бібліотеках.

Як писати книгу? Я часто задаю собі це питання. Одні кажуть, що книгу треба написати за тиждень, видати з себе усі емоції, усю свою енергію, спустошити себе та померти. Це буде книга емоцій. Але я пишу трошки по-іншому, я пишу повільно, аналізуючи та доповнюючи написане, лілею книгу як малу дитину, зрощую її та вигодовую своєю енергією, самим собою.

Кілька разів я намагався писати: я віддавав за тиждень усі свої емоції, а потім всі закінчувалося, джерело думок пересихало, бо їх і не було з самого початку, були лише самі емоції. І книги ці лягали у мій робочий стіл та збирали на собі пил. Я ще маю надію, що колись сяду та допишу їх, але друга частина цих книг буде різнитися від першої, бо буде написана не емоціями, а почуттями.

Ось і зараз сів за свій робочий стіл та почав писати цю книгу із надією, що зможу її закінчити. Хоча по-іншому і бути не може, бо ця книга є книгою продовженням, другою частиною трилогії, перша частина якої писалася як документальний роман і розповідала про багато тих проблем, які не будуть чіпатися у цій книзі. У книзі “Анатомія революції” було написано про суспільство та світ, ця книга – про людей та їх внутрішній світ. різниця відчутна та глобальна. Пишу цю книгу і вже думаю про третю частину, яка має мати логічний характер та бути логічним закінченням трилогії. Про що писати третю книгу? Думки в мене вже зароджуються вже зараз. Якщо перша книгу – про суспільство, друга – про людину, то третя буде про життя. Логічно, вам так не здається? Про те життя яке я бачу, у якому беру участь та яке нас оточує. Чудове та жахливе одночасно. Може коли я допишу цю книгу то стану божевільним? О, це буде чудово, це буде так цікаво! Мене це зовсім не лякає, ви уявляєте собі, про що буде тоді третя книга? Може це і буде новою біблією? Може саме третя книга буде втіленням тих наробок, що робилися попередніми двома томами?

Але не будемо забігати вперед, поки що я пишу другу частину.

Чую багато критики стосовно своїх книг. Мене критикує Панченко, але це мені байдуже. Навіть Грек критикує мене, хоча і підсвідомо. Я пишу, здебільшого, у стіл, і не сподіваюся у визнання.

Є кілька речей, які необхідно пам’ятати тим, хто пише книгу.

Перша – не можна відкидати інше життя та жити лише своєю книгою та її світом. Бо для написання книги потрібна емоційна та духовна їжа, яка найбільше отримується під час читання людей, спілкування із ними. Якщо присвятити себе лише своїй книзі, то це призведе до того, що ви станете шизофреніком.

Друге – визнання приходить не відразу, воно може взагалі не прийти, а може прийти після смерті, як це було в Бальзака. І ви повинні радіти, якщо станеться так.

Третє – писати треба у першу чергу для себе. Не забивайте собі голову тим, що подумають про вашу книгу дебіли-критики, чи, тим більше, неосвічений натовп. Навіщо вам це потрібно? Навіщо потрібно це визнання? Сідайте зручно, закрийте очі та добре подумайте над цим: навіщо вам слава та визнання?

Ні, книга пишеться саме для самого себе! Через книгу ви отримуєте чудову нагоду розібратися у самому собі, розібрати свої думки, які сплуталися наче вовна, у вас є шанс після цього змінити своє життя, змінити його кардинально. Як це роблю я. Викидайте весь непотріб геть, викидайте його через свою книгу! І ось увесь непотріб вже на папері і ваша голова ясна та світла. Вона новенька та приємна. А зараз кидайте свою книгу у полум’я, сідайте зручно, наливайте собі червоного французького вина, дивиться на те, як палає ваша книга, ваші непотрібні емоції та думки, що заважали вам жити та отримуйте задоволення!

Сиджу за столом та намагаюся щось писати, але слова не йдуть, замість цього на папір лягає реальність: сирний пиріг, дощ, старі газети, Малайзія, автобуси, свіже пиво, літаки над Парижем.

Вже темніє і скоро прийде Грек. Сиджу та не вмикаю світло. Ця темрява зачаровує мене, дозволяє відчути самого себе.

Лягаю на диван та закриваю очі.

Відчуваю, що входить вона, моя маленька Юля, якій я розповідав учора про Париж, а вона так уважно слухала мене. Мабуть я забув зачинити двері. Не знаю, звідки така впевненість, що це саме вона, а не інша, чи навіть моя уява. Я просто знаю, що це саме вона. Вона підходить до дивану де лежу я та торкається мене. Я відкриваю очі, бачу її та мовчу. Вона мовчить також. Все як у німому фільмі, вона стягує з мене шорти та знімає свою куртку – вдягнена вона у коротке платтячко. Мій член вже стоїть перпендикулярно до мого тіла. Під платтячком нічого немає. Вона сідає на мій член і я відчуваю контакт. Відчуває себе у ній. Я переміщуюсь у інший всесвіт. Я просто лежу і роблю міжгалактичну подорож. Вона рухається на мені, з її вуст зривається стогін. Це продовжується хвилину, дві, тиждень, триста три світових роки. Я дивлюсь у стелю та думаю про Сонце. В нас оргазм одночасно. Вона сповзає з мене та сідає на підлогу. Минає ще кілька хвилин. Вона мовчки сидить на підлозі обхопивши голову руками, здається вона заснула. Я лежу та дивлюся у стелю.

Я відчуваю в Юлі самотність, вона не задоволена тим, що я в іншій галактиці, вона хоче, щоб мій розум дрючив її, а не мій член. Вона хапає зі стола свічку та починає акт маструбації. Чутно чудові наче симфонія звуки, в яких поєднується жах та екстаз. Це нагадує спарювання тварин – такі самі звуки.

Я лежу та слухаю їх. Потім фінал – переможний крик Юлі і її спітніле маленьке тіло на підлозі, а свіча у правій руці.

Потім до квартири заходить Грек та вмикає світло. Ілюзія закінчилася: я звичайний козел, що лежить після дрючки на дивані, а Юля лежить на підлозі та не може прийти до тями. Грек все розуміє, допомагає Юлі піднятися та йде з нею на кухню. Через кілька хвилин я чую їх голоси. Потім встаю сам та йду до них. Вони п’ють вино та розмовляють. Я починаю пити також.

Цю ніч Юля проводить із Греком.

Зранку вона знову залишає нас. Я питаю Греку, як вона сподобалася йому, Грек каже, що було чудово, що дівчинка готова приходити до нас ледь не кожного вечора та ще й брати із собою свою подругу Наташу. “Раджу тобі спробувати Наташу,” – каже Грек.

Однією проблемою стає менше – ми забезпечені дрючкою, принаймні на найближчий час.

Пам’ятаю, що цього вечора знов був дощ. Грека не було, він обіцяв не повертатися до дому цієї ночі, він пішов до якоїсь дівчини і сподівався весело провести там час.

Я сидів один у своїй кімнаті та пив пиво. Дивився через темряву кімнати на зорі, вони ледь пробивалися через хмари та дощ. На вулиці було тихо, лише іноді було чутно машини.

Я обожнюю таку погоду та атмосферу, у такі моменти в тебе з’являється можливість зосередитись максимально та думати. Ніщо тобі не заважає.

У цю мить я відчував самотність та депресію, яка потрошки підходить до мого серця. Я підвалсний депресіям. Я один! Зовсім один і нікому і не потрібен! Але, дорогенький, хіба не сам ти цього хотів? Чого жалієшся зараз? Сам обрав цей шлях, шлях самотності.

Одягаю своє пальто та виходжу із квартири. Діда Івана немає на своєму звичному місці, значить він десь ходить, а може медитує. Я знав про те, що дід Іван полюбляє медитувати сидячи на даху нашого шістнадцятиповерхового будинку.

Я швиденько забігаю до магазину та купую плішку коньяку, потім сідає і ліфт та їду на шістнадцятий поверх. Виходжу та підхожу до дверей, що ведуть на дах. Вони не заперті, як і завжди. Відчиняю їх та їду темрявою, павутиння чіпляється за моє обличчя. Потім дробина, лізу нею, пальто чіпляється за старі дошки, пляшка коньяку у його кишень. Відчиняю люк, в моє обличчя б’є свіжий вітер та краплі дощу. Над собою я бачу лише самі хмари та зорі. Вилажу на самий дах та озираюся навкруги. Бачу діда Івана, він сидить тут, поруч, та дивиться на місто. Підхожу до нього та сідаю поруч. Сидимо так мовчки ще хвилин п’ять. Дід Іван знаходиться у стані нірвани, я дивлюся на місто, яке видно звідси наче на долоні. Місто спить, воно майже згасло. Ми далеко від центру. Тому вогнів майже немає. Ця частина міста мертва і все тут вмерли. Різниця із центром полягає лише у тому, що там цілодобово є світло: бутофорія, за допомогою якої намагаються створити ілзію життя. І ми сидемо на даху. Два мертвих.

Потім я дістаю пляшку кон’яку та відкриваю її. Протягую діду Івану. Він робить великий ковток та віддає мені. Я також ковтаю Смак у кон’яка приємний, звісно не такий як в французького у маєтку в ЛяСерже, але також не погано.

Може приїде скоро ЛяСерже та привезе мені доброго кон’яку, тоді будемо пити його разом із дідом Іваном на даху, а може з нами тут буде і ЛяСерж. Зайнятна буде картина: французький граф, письменник та бомж п’ють кон’як за чотириста доларів за пляшку на даху! Це мистецтво!

П’ємо із дідом Іваном кон’як прямо із пляшки, робимо великі ковтки і він приємно тече нашими анотомічними складниками, потрапляючи у шлунок.

Так сидемо біля години. Пляшка кон’яку вже допита, я беру її та жбурляю вниз. Через секунд п’ять чую, як вона впала на дорогу та розлетілася на тисячі шматочків.

Дід Іван знов поченає жалітися, що в нього немає теплого пальто, а скоро вже зима. Я мовчки зніваю своє пальто з вовни та віддаю йому. Дід Іван одягає його і дякує мені.

Мені стає трошки холодно. Я дивлюсь на місто. Я так високо! Я схожий на Бога! Я над усім світом! І увесь світ підвласний мені! Це щастя, справжнє щастя!

Дід Іван показує мені на зорі та починає розмовляти:

– Я був на цих зорях, на усіх. Літав на них, виходив та розмовляв з істотами які живуть на них. Ти не дивись, що я такий як зараз. Мене змусили, розумієш? Моя жінка була шльондра та я взяв сокиру та порубав її наче капусту. Ти слухаєш?

– Так.

– А потім мене посадили і я полетів на ці зорі. Я літав між сузір’ями: Овна, Рака, Риб. І я бачив все, що трапляється на землі з самого верху, з головної верхівки.

Я відчуваю, що замерзаю. Дід Іван вказує мені не кожну зірку та розповідає про її природу, життя істот на ній тощо. Це набридає. Я відключаюся та просто дивлюся на місто. Воно вже все темне. Ілюзія у цій його частині кінчилась.

Я зовсім вже змерз. Питаю діда Івана, і він каже, що буде тут сидіти ще біля години, що йому ще є про що подумати, наприклад про зорі. Мені холодно та я втомлений, тому я починаю прощатися. Дід Іван дякує мені за кон’як та пальто. Я зробив ще одну людину щасливою. Якщо б було так легко ощасливити всіх людей на Землі.

Лізу дробиною вниз, та ледь на падаю.

Заходжу до квартири. Вона порожня, темна та тиха. Підхожу до дивана падаю на нього прямо у “гріндерсах” (як це ненавидить Грек!) та засинаю сном найщасливішої у цілому світі людини.

Історія першого снігу.

Пішов перший сніг. Відразу пішов сильно і вкрив собою місто. Пам’ятаю той ранок, коли побачив, що це відбулося. Я ночував один, Грек був у гостях в Наташі та Юлі. Вони провели ніч утрьох в одному ліжку.

Я стояв біля відчиненого вікна. На вулиці йшов сніг. Навіть не йшов, він накинувся на місто та гвалтував його. Великі сніжинки у кількості біліонів падали на землю, дерева та людей. Сніг залітав до моєї кімнати, падав на підлогу та перетворювався у воду. Я був абсолютно голий і сніг вкривав моє тіло. Я не боявся того, що можу застудитися, навпаки, я мріяв його прохолоди, мріяв його контакту. В нас був контакт. Ми займалися із снігом сексом.

Потім я зачинив вікно та пішов на кухню. Почав ритися у холодильнику, щоб знайти собі щось на сніданок. Знайшов лише шматок шинки та пів-пляшки червоного вина. Сніданок інтелектуала. Їм шинку, старанно відрізаючи собі шматочок та допомогаючи віделкою. П’ю вино просто з пляшки.

Сьогодні в мене довгий день і я не знаю чим зайнятися. Мене вже давно звільнили. Треба вбивати час. Є кілька перспектив: поїхата шукати Грека, поїхати в готель “Національний”, з надією, що зустріну там Едуарда Каспернака та він пригостить мене добрим обідом. Можна поїхати до Панченко – на інший кінець міста, дорога займе дві години, візьму в нього грошей, залишусь на обід, вб’ю час, може ще підемо кудись.

Вирішую, що останній варіант представляє для мене найбільший інтерес.

Беру свою стару армійську куртку, одягаю та крокую до тролейбуса.

На вулиці дуже холодно, тримаю руки у кишенях. Всякі тварюки, як Панченко, кажуть на таку погоду: “Cвіжо!” Коли на справді погода – справжня хуйня. Підбігає якісь бомж та просить десять копійок. З обличча бомж видно, що він вже давно збоживолів. Мені так холодно, що я просто посилаю бомжа “на хуй,” він наче собака скулить та йде геть.

Сідаю до тролейбусу та мовчу. Йду так. Мене обдуває холодний вітер, підіймає комір куртки та зачиняю очі. Так час лине швидше. Потім сідяю на метро. Тут приємно тепло. Людей у цей час не дуже багато – більшість працює чи навчається. Йду дуже довго. Купую у вагоні газету та починаю читати. Треба щось знати з останніх подій, щоб було про що розмовляти із Панченко. Знаю він полюбляє розмову про зовнішню політику та кіно. З метро сідаю до трамваю та їду аж до самого дома Панченко. Вискакує. Вже справжня заверюха! У цій частині Києва майже намає дерев, які природньо стримують потік снігу, тут буран, мене ледь не збиває з ніг. Пробиваюся через пелену снігу. Він дрібний, наче скло ріже обличча. Єдиним порив опиняюся на п’ятому поверсі та стухаю у двері. Дзвінок тут не працює ще з літа.

Панченко ніколи не вмів кохати, тим більше він не любив мене, вважав мене шизофреніком та ледащою людиною. Мої романи він ненавидів, казав, що вони жахливі.

Він відчинив мені двері та досить довго із сумом в очах дивився на мене. Зрозуміло, що він був не дуже радий бачити мене у такій ранній час та ще й з такого похмілля. Обличча його мало не здоровий, зелений відтінок.

Я не став чекати на запрошення та, штовхнувши його, пройшов до оселі.

Квартира Панченко була класичною оселею божевільного та одіозного холостяка. У ній вічно стояв запах духів, кохання та жінок. У повітрі були алкогольні пари. Стіни його квартири були обмальовані божевільними картинами, які робили його богемні коханки: під час сплеску емоцій вони хапали акварелі та починали малювати прямо на стінах. Прямо тут були й вірші, які п’яний Панченко писав пензлем.

У його кімнаті на стіні пляма крові. То Панченко у п’яному пориві із криками: “Прощавай хуйове життя!” намагався порізати собі віни. Його робочий стіл був завалений паперами та книгами. Панченко писав вірші, потім лютував та підтирався їм у параші.

У його ліжку лежала дівчинка років чотирнадцяти, вона ще спала. Серед усього цього гармидару та ковейному столику стояло пів-пляшки кон’яку та дві чарки. Панченко запросив мене сідати. Я озирнувся навколи, не побачивши стільця, сів прямо на його ліжко поруч із ранєткою.

– Хочеш, можеш виїбати, – сухо запропонував Панченко, відкриваючи пляшку кон’яку.

Я сказав, що може колись пізніше. Панченко налив нам по чарці кон’яку та ми випили.

Обличча Панченко стало приймати звичний, рожевий відтінок.

– Чого не спиш у таку кляту погоду та ще й коли ледь сонце встало? – запитав Панченко.

– Ти знаєш мене Павло, я не можу сидіти сам, – не став брехати я, бо Панченко міг мене піймати на цьому та образитися, – тому вирішив їхати до тебе. Треба вбивати час, може ти щось вигадаєш нове? Я ще мені потрібні гроші, ти ж знаєш, що я зараз на нулі, роботи немає, та й ще й борги віддавати треба.

Панченко налив знов. Потім поліз до шухляди, дістав двадцять долларів та віддав мені.

Дівчинка почала просинатися.

– Де її зняв?

– Та учора на вечірці у Солтиціна. Не знаю, що така мала робила там, може він теж збоченець, але ти мене знаєш, не можу втриматися, щоб не трахнути такий персік. Я взагалі не вставав би, якщо б не такі маленькі, ще не зіпсованні життям дівчата, я з ними відчуваю не лише фізичний, але й інтелектуальний оргазм. Вони є такими чистими наче небо в літню ніч, ти відчуваєш як линеш в них, відчуваєш як їх енергія, така чиста та потужна переходить до тебе. Панченко продовжував у тому ж дусі. Я знаю, що мене можуть посадити за те, що вони ще неповнолітні, але що я можу зробити? Ти знаєш мене Миколо. Панченко наче вибачався.

Дівчинка відкрила очі та із цікавісттю подивилася на мене.

– Як її звати?

– Ти вважаєш, що я пам’ятаю?

Дівчинка сказала, що звати її Маша.

Я допоміг їй одягтися. Панченко виставив її із кімнати і сказав, щоб вона зварила нам кави.

– Є ідеї, Павло?

– Та є одна, – Панченко посміхався, – є в мене одна дівчинка знайома, живе за Київом, десять кілометрів до Борисполя, їй батьки там купили дім та відпустили на вільні хліба, вона божевільна, як і ти Миколо. Вона художник, щи щось таке. Можна поїхати до неї. Можеш її навіть трахнути, мені не жалко. Буде весело.

– Як її звати?

– Ельза Лок.

– Вона єврейка?

– Здається в неї польські коріння. Якщо тебе сумніви, можна подзвонити та сказати, щоб вона позвала до себе подругу. Панченко перекривився. Його дратувало те, що я відмовлявся спати із дівчатами не слав’янської крові.

Панченко схопив телефон та почав дзвонити. Домовились, що ми приїдемо о четвертій годині. Зараз була десята. Панченко сказав, що візьмемо його машину.

Ми пішли з Панченко на кухню, звідки вже йшов запах кави.

Сидимо утрьох за столом та п’ємо каву. По стіні, що перед моїми очами, колонами ходять таргани та співають веселі пісеньки. На Маші лише коротка футболка. Своїм виглядом, таким янгольським та тупеньким, вона починає мене збуджувати. Але мої страждання вже скоро закінчуються: допивши каву, Панченко допомогає їй одягтися, сує десять гривень та жене геть із квартири.

До дванадцятої години я ходив по квартирі Панченко, читав надписи та розглядав малюнки, слухав музику та намагався почитати Буніна. Простіше кажучи – вбивав час.

Панченко побіг за машиною, скоро вернувся – червноий з морозу. Взяли торбу із двома пляшками вина та паштетом з качки. Я сів у машину поруч із Панченко, торбу кинули на заднє сидіння. Поїхали.

Валив сніг та Панченко був на підпитку, наша машина летіла на швидкості понад сто кілометрів на годину, іноді підлітаючи у повітря.

Пам’ятаю це відчуття вільного польоту. То було під час моєї поїздки із Амстердаму до Києва. Я повертався на батьківщину. Як водиться, у Амстердамі ми добряче накурились перед від’їздом плану, а потім ще купили в нігерів тістечка із “грибами”. Я сів до автобусу та заснув. Потім мене разбудив хлопець на ім’я Андрійко Щасливий та передав мені два тістечка. Я з’їв їх, запивши “колою”, та заснув знов. Прокинувся через годину: автобус летів на страшеній швидкості, його дах зник, земля зникла теж, я летів на ньому, бачив внизу ліс та поля. Сам я не сидів на свому сидінні, а знаходився наче у стані невагомості. Потім почалася посадка: ми зупинилися на автобані. Я вийшов у туалет та відчував себе Христом, мої ноги не торкалися землі, я наче летів на висоті п’ять сантиметрів від землі, бо я не мав ваги. Я був хмаринкою. Потім, повернувшись до автобусу, я намагався знов заснути. Це відчуття стало потрошку покидати мене.

Зараз враження були схожі. Ми летіли, і, зважаючи на те, що Панченко та я були на підпитку, ми могли спокійно вилітети з траси та закінчити своє життя серед ялинок. Жодному з нас така думка не проходила до голови.

По дорозі, Панченко багато розмовляв, описуючи свою нову знайому Машу. Ми зупинялися біля кожного придорожнього кафе, де пили та їли. Панченко не жалів грошей: брали гарні відбивні, грибні жул’єни, каву, кон’як.

До дачі Ельзи ми приїхали рівно о четвертій, досить п’яні.

Панченко поставив машину біля паркану. Ми вилізли та швиденько побігли крізь сніг. Почали дзвонити у двері, які нам відкрила сама Ельза. Вона була сама, жодна з її подруг не змогла приїхати через сніг. На Ельзі був рожевий коротенький халатик. У самому домі було тепло – збудований та обставлений він був чудово, пластикові вікна не пускали холодне повітря у середену. На першому поверсі знаходилась вітальня, кухня та ванна кімната. На другому поверху були три спальні кімнати та веранда, яка була закритою, тому придатною для проведення там часу навіть у цю пору року.

Ми влаштувалися у вітальні. Павло дістав привезені нами харчі – паштет з качки та фрнцузький хліб. Потім з’явилося дві пляшки досить непоганого кон’яку.

Сіли за стіл та почали пити. Ельза сиділа як раз напроти мене. Важко було сказати, чи була вона жидовочкою. Принаймі ніс в неї був не гірбатий.

Ельза – симпатична дівчина, років двадцять на вигляд. Видно що вже досвідчена. Темне наче ніч волосся, біла шкіра. Сама невеличкого зросту. Маленька грудь. Акуратна попка. Гарна дівчина. Греку подобався інший тип – велечезні кобили, на відміну від мене, мені більше подобались ось такі маленькі та акуратні.

Халатик її був занадто коротенький. Вона сиділа у глибокому кріслі, задерши ноги. Мені було добре видно її біленьки трусики.

Ми пили та говорили. Я пагано пам’ятаю, про що саме ми говорили – це не цікавило мене. Мене більш цікавили її трусики та те, що вони ховали від мене.

Коли спиртне закінчилося Панченко взяв Ельзу та повів наверх.

Я був досить п’яний, в мене не дуже стоїть у такому стані. Я вийшов на вулицю та почав дивитися на зорі. Потім знов пійшов сніг. А на другому поверсі Панченко та Ельза робили кохання. А я стояв тут не прикритий від снігу та не міг навіть маструбувати.

Потім відчув, що потрохи відхожу від сп’яніння. Я повернувся до кімнати та ліг на диван. Закрив очі та почав потроху засинати.

Мені наснився океан та чайки над ним. Чайки літали повільно по небу, а потім різко летіли вниз, побачивши трупи та починали їх жерти.

Наступного ранку у шостій годині мене збудив Панченко та сказав, що вже час їхати. Я почав казати йому, що ще дуже рано. Тим більше в мене від недосипання та кон’яку боліла голова. Але, Панченко одним потужним рухом підняв мене на ноги. Я ходив по кімнаті та шукав свої речі, коли прийшла Ельза, у тому ж халатику, але без білизни, як я встиг помітити. Вона принесла нам каву. Ми сіли за стіл, на якому були ще залишки учорашнього гуляння та почали пити каву. Каву приємно зігрівала моє тіло і я потрохи приходив до норми, хоча голова ще боліла.

Потім ми сказали Ельзі прощавай та вийшли з дому.

Через три місяці прийшла звістка, що Ельзу знайшла її подруга у цьому ж будинку із перерізаними вінами. Вона зробила суіцид. Панченко кілька днів сумував за нею, а потім повернувся до звичного ритму життя.

Київ. Дощ.

Сиджу за комп’ютером та намагаюся писати книгу. Я можу годинами сидіти так та не написати жодної сторінки. Мабуть, я хуйовий письменник. Справжній письменник повинен написати свою книгу за кілька тижднів, вистріліти нею та померти. Взірватися та згоріти. А я страждаю над нею, відкладаю на потім, знаходжу собі інші справи та пояснюю сам собі, що можу написати її потім. Повертаюся до вже написаного та починаю доопрацьовувати. Виходить щось нове. Іноді беру вже готові сторінки та підтираю собі їми сраку. Мене дратує більшість з написаного мною. Я не вважає, що попередні книги дозріли до того масштабу, про який я мрію. Вони є експерементальними. Я мрію написати справжній роман життя. Я пишу якусь муру для божевільних. І ось ця книга також є прологом. Вона лише підводить до тієї великої книги майбутнього, яку я, може бути, колись напишу.

За вікном нічого немає. Лише сіра природа. Сніга немає. Доща також. Це вже не цікаво. Лише голі дерева та сірі стіни домів побудованих ще при Хрущові. Немає навіть лисття. Машини не їздять. Бо зараз десята ранку, а в нас “спальний” район, і тут у такий час майже нікого немає – усі працюють, бухають чи єбуться.

Я у квартирі сам і в мене починаються перші натяки на депресію – це тому, що мені самотньо, немає що робити та ще й криза жанру. Сиджу за комп’ютером та не можу написати нічого вже протягом останньої години.

Викурив вже цигарку плану. Думав може прийде натхнення, хуй там. Нічого немає. П’ю каву, бо починає тягнути на сон.

Зараз повинен задзвонити телефон. Так завжди стається у романах, бо у всіх романах присутній рух, і головний герой, яким безперечно є я (чи не шизофренія це?) не може сидіти без діла та дивитися то у монітор, то у вікно.

Так, ось і він. Телефон дзвонить. Я ще не знаю хто це, але настрій вже стає кращим. Може це Панченко? Цей жид Каберський? Міхалков? Бог?

– Я слухаю, – кажу я.

Чую Голода. Коли він встиг приїхати? Здається він має бути у Львові.

– Привіт! Михоло, то ти? Чого ти сумний такий? – життєрадісно кричить Голод.

– Ти, бля, веселий, – перефразовую Подерев’янського.

– Ти що зараз робиш? Як щодо того, щою випити десь? Поговоримо.

Я чекав на це. Авжеж, я не проти, мені немає чого роботи. Тому я погоджуюсь. Домовляємося зустрітися під “Бабою” (колона у центрі Майдана Незалежності із бабою на ній).

Одягає пальто, на яке мені позичив гроші Грек (він довго кричав на мене, що я віддав своє нове пальто діду Івану, називав мене “божевільним дебілом”). Це пальто мені подобається ще більше, ніж те, що я подарував. Воно досить стильне. У ньому я схожий на данді.

Швиденько йду на маршрутку, холодний вітер проймає до самих кісток. Бля!

Знов їду протореним ще тисячі років по тому маршрутом. Маршрутка зупиняється біля кожного світлофору. Люди у ній злі та напружені. Заходить стара бабка із клітчаною торбиної та починає гарцювати біля мене. Вона натякає рухом свого тіла та поглядом з-під лоба, що я повинен встати та звідбнити місце для неї. Вона не знаю, що перед нею егоїст. Люди її покоління у цій географічній місцевості (я маю на увазі терени колишнього СРСР та країн соціалістичного блоку) були більш гуманістичними, чуттєвими. Авжеж, вони вирісли не благородних героях Дюма та Пушкіна. Такі тварюки як я не читають їх. Я навіть не прочитав “Трьох мушкетерів”! Ви можете уявити це?! Ще у часи цієї бабки чи її дітей не мене вказували б пальцем, я був би білою вороною. Я і зараз є білою вороною, але мій дивний колір злився у кольоровій гамі маргіналів. Білими воронами люди є у районах на зразок Оболоні чи Троєщини, а ще, звичайно, у провінції. Центр Києва не відноситься до такого типажу, він є космополітичним та мультікультурним. Субкультури тут вже нікого не дивують. Тим більш, хіба можна занести у наш час до субкультур фашістів та анархістів? А тим більш – егоїстів. Ні! Це було у часи семидесятих, зараз субкультура змішалась із місцевим, історично сталим колоритом. Це вже стало єдиним цілим.

Вискакую на кінцевій зупинці вісімнадцятої маршрутки – як раз на Майдані Незалежності. Крокую Майданом, старанно оминаючи потворні архітектурні створіння, купола, які віддалено нагадують купол у Луврі, минаю людей, швиденько йду до “Баби.”

Ось і Голод: високий, білявий у чорному пальто до самої землі. Теж данді. Це не дивно – він живе у Львові, там всі такі. Тим мені і подобається Львів, що там немає жлобів та москалів (а якщо і є, то старанно ховаються). Він міцно стискає мою руку. Йдемо кудись. Сам не знаю куди – веде Голод. Гроші в нього, будемо гуляти за його рахунок, тому чого мені хвилюватися? Я сподіваюсь на смак та фінансові можливості Вови. Заходимо до одного з провулків на Хрещатику, впізнаю це місце – клуб “44”. Тут класна атмосфера, і збираються тут переважно маргінали. Маргінали із великою кількісттю грошей. Звичайний келих пива тут коштує біля десяти гривень (два долари).

У цей час тут не багато людей. Але є жива музика. Жива музика тут є завжди, іноді виступають досить відомі група як то “Мандри” чи “Нумер 482” (хіт “Стрибай” пам’ятаєте). Тут затишна та тиха атмосфера, плюс ще музика і отримаємо чудове місце для тих, в кого є гроші і хто хоче провести добре час серед інтелектуальної публіки.

Невеликий відступ. Мені клуб “44” не платив за рекламу! А дарма! Думаю, коли надрукують цей роман, то вони повинні мені заплатити, чи хоч б повісити мідну табличку: “У цьому клубі, N-го числа N-го місяця, 2001 року пив пиво Микола Поторака. “

У цей час, коли ми зайшли до клубу, відомі групи тут не грали. Це погано, я б із радісттю пострибав би. Хлопець на прізвисько Сніжок грає на піаніно. Сідаємо у самому куті приміщення, беремо собі по пиву та смажену картоплю. Це виходить на досить велику суму грошей. Мені байдуже, платить Голод – мене називають меркантильною особою – не бачу тук нічого поганого.

Голод розповідає мені про своє життя, про жінку та коханку Наташу. Вони їздили удвох минулого тиждня до Ніци, сиділи там біля фантанів, а коли ставало темно, пили вино та займалися сексом. Мене цікавить лище одне питання: “Де цей поц взяв гроші на Ніцу?”

Потім випиваємо це по келиху пива, а потім ще по одному.

Голод помічає Сніжка. Сніжок – гомосексуаліст. Я вам казав про це? В нього міліроване волосся, трошки хімії на обличчі та дуже тендітні руки, із манікюром! Бля, у хлопця манікюр! Пам’ятаю, коли ще був малий та ходив як піонер до ПРП, в нашого молодіжного лідера також був манікюр! Він старанно робив його у салоні кожного тиждня! Тоді я зробив для себе висновок – підараст, а підараст не можуть брати участь у національній боротьбі, вони повинні дрючитись. Голод ненавидить гомосексуалістів також, тому починає виражати своє невдоволення. Я не роблю спроб його спинити, я просто спостерігаю за тим, що буде далі. А далі буде наступне: Голод підривається зі свого місця та підбігає до Сніжка, хапає його за волосся та починає бити обличчам о піаніно. В Сніжка вилітають зуби та йде кров. Через секунд двадцять нас з Голодом хапає охорона та викидує геть на вулицю. Я падаю у калюжу та бачу, як охорона б’є ногами Голода. Це класика! Браво! Браво!

Ви запитаєте, звідки я знаю, що піаніста звали Сніжком? Пізніше я ходив до “44” (по перших порах надягав темні окуляра, щоб не впізнала охорона та не дала срачів), сидів, пив пиво та спостерігал. Бачив, як до Сніжка підходять особи, які виглядають та ведуть себе як і він – тобто підарасти, називають його цим ім’ям.

Повертаюся додому коли вже темно. В мене вибито передній зуб, болить спина на пальто усе у грязюці. Настрій в мене чудовий!

Захожу до квартири. Грек зустрічає мене, він тільки повернувся. Грек бачить, що я синюватий, брудний та ще й запаскудив пальто. Грек починає кричати на мене. Я дістаю пляшку самопалу та ставлю дві стаканюри. Ми починаємо із Греком пити. Я розповідаю йому про те, що сталося. Вже скоро Грек сміється. Лягаємо спати о третій ночі.

Зуб я собі вставив через місяць у районій полікліниці Мінського району. З мене взяли за це вісімдесят гривень.

Сни. Мрії. Реальність.

Я прокинувся із першим сонячним промінням, яке впало на моє обличча через велике вікно без штор. Поруч зі мною ти. Більше нікого немає. Лише ми удвох, за сотні кілометрів жодної людини, лише незаймана природа, птахи, звіри та біленьки наче сніг хмари.

Я встаю обережно, боючись розбудити тебе, перервати твій сон. Одягаю кеди, куртку кольору хакі та джінси. Вихожу на вулицю. Перед самим домом вилека галявина із дикими квітами. На них ще тримається роса, сонце ще не встало достатньо високо. Я йду у це море квітів та починаю збирати найкращі, для найкращої дівчини у цілому всесвіті. Я бажаю лише одного, щоб ці квіти сподобались тобі, моє сонечко.

Повертаюсь до нашого невеличкого будинка. Дивлюся на тебе: ти по-дитячи поклала під голівку свої маленьки ручки, твоє волосся кольору платини спадає з твоїх плеч. Ти така чарвіна, ти космічна. Ти жива. На тобі лише біленька футболка та трусики.

Я підхожу до тебе та ніжно цілую у вушко. Ти посміхаєшся та відкриваєш одне око. Дивишся на мене. Я бачу у ньому блискавку радісті та кохання. Твої очі – то зорі сузірря овна, за них я готовий вбивати, страждати та вмирати.

Легенька посмішка торкається твого обличча.

Я кажу: “Доброго ранку, сонечнко.” Кажу тобі це російською, бо ти росіянка. Ти не розумієш моєї мови та то не є головним. Головним є те, що ми зараз разом.

Даю тобі квіти. Ти береш їх та торкаєшся їх обличчам.

Ти сидиш, така маленька із квітами, тримаєш їх наче дитина. У твоїх очах захоплення.

Ти охоплюєш мою шию руками та цілуєш мене у чоло.

Потім ти встаєш, сором’язливо відтягуєш футболку вниз та йдеш до вікна.

Я сідаю у крісло та дивлюсь на тебе. Ти стоїш у сонячному промінні ти охоплена його ореолом. За вікном гори. Ти дивишся на них.

Я підхожу до тебе, цілую твоє волосся.

Кінець. Ілюзія закінчилась. Я прокидаюсь у себе в квартирі увесь спітнілий. Київ. Дощ. Осінь. Навколо мене лише мертві. Я похований серед них.

На стіні твоя фотографія. Я ніколи не бачив тебе. Але я кохаю тебе. Більш нікого не буду кохати, ти це знаєш, тому кохаєш мене за це. З фотографії ти дивишся на мене ТИМИ очами.

А в моїх очах сльози. Підхожу до твоєї фотографії та починаю цілувати її. Цілую та кажу: “Я кохаю тебе, моя маленька. Моє сонечко.”

Такі сни іноді сняться мені. Вони псують мою психіку та змушують страждати.

Це не відповідає тому, що я кажу. Я переконую людей у тому, що необхідно бути егоїстами, пестити егоїзм у собі. Заміст того я стою як поц серед ночі, дивлюся на фотографію дівчини якої ніколи не бачив, лише листувався та чув телефоном та плачу. І це називається егоїст! Націонал-патріот, який веде за собою нетямуще стадо до майбутнього. Людина, якій довірені долі інших і він несе відповідальність за їх долю, бо вона знаходиться у його розпорядженні та залежить цілком від нього.

Не знаю що зі мною. Це схоже на божевілля, на його останню стадію.

В мене були дівчата до цього, є зараз, вони будуть мене кидати, я буду кидати їх, а у фіналі ми всі помремо фізичною смерттю і наші тіла будуть жерти хробаки. Але, протягом усього життя зі мною буде вона – Саша Ф.

Я це ніколи не бачив її. Ми познайомились із нею по інтернету – такий час зараз, час прогресивних технологій. Кожного дня ми пишемо один одному великі кілометри листів, освідчуємося один одному у коханні. В неї є хлопець, з яким вона звичайно спить. Але каже, що кохає мене. В таке неможливо повірити, але це є правдою. В мене є дівчата, та ще й будуть, але я кохаю лише Сашу Ф., і буду кохати, доки смерть не прийде та не забере мене.

Я є егоїстом – це правда, але заради коханої готовий приносити себе у жертву, що вже є неправильним, з точки зору підняття себе як індивідуальності та створення із себе сверхлюдини. Але ж таки тут я є безсилим, ця дівчина є сильнішою за всі мої ідеали та ідеї. Вона може створити революцію самотужки, може змусити мене кохати – це вже є революцією. У той же час, вона не спроможно змінити моє світосприйняття, вона спроможна лише робити мені біль та змушувати мене страждати. Це єдине, як вона може вплинути на мене негативно. Щодо позитивізму, вона є натхненням – музою для божевільного письменника-ідеолога, який страждав від творчої імпотенції, доки не зустірв її. Письменник борсався серед океану світового гімна та намагався розібратися у ньому, не розуміючи, що це є безглуздям. Вона прийшла у життя письменника, допомогла йому розкласти все по поличкам, викинути непотріб – як то лірику, вона змусила письменника писати жорстоку прозу, бо саме її кохання, їх кохання – воно було жорстоким та несправедливим. Я дякую тобі за це Саша Ф.!

Чому я не приїхав ще до неї? Я боюся руйнувати ілюзію та торкатися до реальності, бо ілюзія завжди краще за реалінсть, і ілюзія, на відміну від реальності, підлягає моделюванню. Я хочу жити цією ілюзією, бо реальності занадто багато.

Про що я мрію? Я мрію мати її! Володіти нею! Не хочу ні з ким ділити, я сраний егоїст! І все! Поки цього не буде, я не хочу іншої реальності.

Чи буде вона щасливої зі мною? А чому і ні? Вона буде працювати у модних салонах, я буду писати книжки та продавати їх. Буду створювати партію та займатися політикою. Ми поїдемо до Парижу, бо там безпечніше, та й реалізувати вона зможе там себе легше. Я буду прокидатися в одному ліжку із нею. Вона піде працювати, а я буду ходити по Єлелейських Полях, сидіти біля фантанів, пити червоне вино. Ввечері вона буде приходити, розповідати як пройшов день та ми будемо кохати один одного. Ну це так у двох словах.

Але, це вже відноситься до категорії мрій. Поки є ілюзія, і колись буде реальність, якщо вона не втомиться та не скаже, що з неї достатньо. Хоча, я не думаю, що в нас таке може бути.

Я вже робив спробу створити з себе героя. Я покинув її, обірава наше спілкування, вважав, що так буде краще для неї. Вона зникла. Я не чув її три місяці. А потім і несподівано написав їй, і вона сказала, що кохає мене ще більше. Це було дивним та несподіваним. Після трьох місяців! Та я думав, що вона забула мене! Так на її місці зробила би кожна нормальна людина, але Саша Ф. ненормальна, така ж ненормальна як і я, і я кохаю її за це, саме ця ненормальність відрізняє її від тієї сірої маси, яка оточує мене, від якої мене вже нудить! Іди нахуй сіра маса! Що ти зробила такого, щоб бути поруч зі мною? Через десятки років про мене та Сашу Ф. будуть пам’ятати, нехай ми і не реалізуємо наші мрії, але ти, сіра маса, взагалі зникнеш з історії!

Сіра маса! Ти бажаєш, щоб твоє ім’я було внесено до історії, ти створюєш для себе письменників (не буду називати їх прізвища, бо не хочу ходити по судам), ти називаєш їх культовими і вони віддячують тобі тим, що пишуть про тебе! Вони вигадують ідіотські історії, яки називають життям!

Про життя пишуть такі як я! Вони пишуть про ідіотський світ, якого ніколи не існувало, вони беруть життя та починають розмальовувати наче веселки різними кольорами, воно світиться та блищить на сонці! До сраки ці новітні літературні течії – жорстка автобіографічна праця – ось що буде жити вічно! Саме автобіографічні праці складуть нову Біблію – ми, ті хто пишуть її, є пророками! Ми пишем про життя – зле, жорстоке, брудне, не справедливе, тобре полите брехнею із присмаком факалій! Вам не подобається така страва! Їжте її! Смачного!

Тебе не буде, сіра маса! Ти розумієш це? Ваші письменники, ваші лже-пророки не спроможні внести ваші імена до історії світу, яку складає дрючка, війна і пророки! Ви не можете зрозуміти це, тому вас не буде!

А ми будемо жити вічно!

Саша Ф. з’явилась у моєму житті тоді, коли у цьому була найбільша необхідність. Це була зима. Важка та холодна. В мене була чергова невдача: мене жорстоко зрадила кохана людина, після чого в мене алергія на зраду. Це був період повної апатії. Я писав про цей період у книзі “Анатомія революції”. Вже тоді УНФ було під загрозою свого розпаду. Реакція пішла. Мабуть через мій духовний внутрішній розпад – УНФ, як моя дитина, гинув разом зі мною.

Саша Ф. з’явилась несподівано і спочатку я прийняв її за янгола. Мабуть, вона і є ним. Хіба ні? Зовнішність янгола, діяння янгола. Це янгол – внутрішня та зовнішня безподібність. Мій янгол-охоронець. Мій талисман. З’явилась у той момент, коли я, як справжня творча людина робив спробу покінчити із своїм життям у стані афекту.

День за днем вона почала нормалізовувати моє життя. Мою психіку. Відкидати те, що було не потрібним.

Вона вчила мене кохати, і я починав розуміти, що, виявляється, до цього я не знав, що є коханням.

Вона дивувала мене своєю чистотою та життєвою енергією. Вона була моїм мотором, генератором моїх ідей, моїм серцем. Вона пробуджувала мене кожного ранку сонячним промінням та казала: “Прокидайся! Час діяти! Досить спати!” І я прокидався. Робив все заради неї. Робив все, щоб вона могла пишатися мною.

Щастя не може бути вічним. Особливо між янголом та демоном. Саша Ф. подарувала мені головне – надію та віру, сенс життя. Жити треба заради боротьби. Боротися за те, щоб кохати її. Це могла б бути найбільшою моєю перемогою. Фінал став логічним – це стало моєю найбільшою поразкою. Це є логічним.

Ми всі ідемо до своєї мети – народжуємо, вбиваємо, будуємо та руйнуємо. У цьому полягає все наше життя.

Саша Ф. – це моя доля. Я прийняв її і буду жити заради великої мети. Заради її ім’я та її боротьби. Бо я все ще кохаю її.

Багато чого залежить від енергійності людей, від їх внутрьошньої енергії, яка може бути позитивною, а може бути негативною. Людина із негативною внутрішньою енергію – це я. Уся моя енергія направлена на те, щоб руйнувати сталі відносини, руйнувати традиції та мораль. Я не здатний на те, щоб створювати. Мені не цікаво жити у стабільному світі, в якому все добре та всі ситі. Моє покликання – це війна. Війна із людьми, із власним розумом, із системою. Мені добре коли немає чого жерти, коли йде постійна боротьба, коли відчуваєш адреналін, бо знаєш, що у будь яку мить тобі можуть розчавити голову. Людини із позитивною енергію роблять все для того, щоб такі як я сиділи у “Лук’янівці”, божевільні, чи гнили на цвинтарях. Взагалі, божевільні мене завжди цікавлять, в них є щось таємниче та захоплююче. Пам’ятаю своє захоплення, коли подорожуючи Англією, бачив у вікно авто легендарну божевільню “Бедлам.” Було б цікаво потрапити туди, хоча б на кілько днів, там багато розумних людей. Принаймі було при системі. Туди саджали усіх занадто розумних. Якщо я народився би у шістидесятих, я вже був би там. Зараз потрапити до божевільні набагато складніше. Нажаль. Побачити той світ не через очі телекамер, а через скло власних окулярів. Той світ є іреальним, і, мабуть, наповнений негативною енергіє, бо не немає виробництва, там є знищення.

Люди із позитивною енергією свято вірять у те, що потрібно працювати та приносити користь власній державі. Навіщо? Вони цього пояснити не можуть, бо вони у цьому питання тупі наче барани. Вони не бачать кінцевої мети, не хочуть визнавати остаточного фіналу, яким для всіх нас буде смерть. Ми всі ідемо до цього фіналу, тільки кожен із нас йде до нього різними стежками. Люди із позитивною енергією йдуть та створюють, такі як я – йдуть та руйнують. Потрібні і такі як я, і такі як вони: вони створюють, ми руйнуємо – отримуємо загальний баланс. Ми допомогаємо світу бути балансним. Якщо б не було нас – світ загинув би від перенаселення та перенапруги від позитивної енергії та ресурсів. Вони (люди із позитивною енергією) просто йдуть вперед, роблять своє життя, модернізують його, залишаючись порожніми у душі. Не маючи нічого, окрім гарних квартир, грошей, машин та ситого життя.

Саме Каберський був людиною із позитивною енергією. Дуже великою енергією. Як кажуть про таких людей американці, він зробив себе сам.

Познайомились ми з ним в зимку 2000 року. Як раз цієї зими я повернувся із свого “добровільного заслання” у Амстердамі (про це я детально писав у романі “Анатомія революції.”) Я був бідний, не було грошей, нічого. Була лише дівчина Аня, із якою ми ділили ліжко до літа. Потім не стало і її. Я був вражений тим світом, який побачив після кількох років перебування у країнах ситого капіталізма (хоча і там були дні, коли не було чого мені їсти). Саме завдяки Ані я і познайомився із Каберським. Ми пішли із нею на якусь богемну тусовку. Богему серед якої ми тусувалися складали маргінали, невизнанні письменники та божевільні художниці, з якими спав Панченко. Пам’таю ми прийшли на вулицю Лютеранську, блукали дворами, доки не прийшли до потрібного під’їзду. Піднялися на другий поверх та зайшли у потрібні двері. Квартира була однокімнатна. Але будинок був ще “сталінський”, високі стелі та відповідно велика кімната. Стояв смог від сигар та марехуани. У кімнаті стояло три дивани, фуршетний стіл, полиці із книжками, на стінах репродукції Далі. Грала музика. Зараз вже не згадаю яка сама. Людей було біля десятку. Ми пили горілку та червоне вино, їли бутерброди із шпротами та печево із паштетом з качки. Там я побачив Каберського. Серед всього цього божевілля він сидів на дивані із ренаткою, пив вино та тихо розмовляв. Він був виской, одягнений у сірий піджак, джінси та клітинчату сорочку. Яким чином занесло цього хлопця із Луганська на таке “паті”, залишається для мене загадкою і зараз. Він приїхав до Києва вчитися та робити свою кар’єру. В нього була велечезна позитивна енергія. Він створював цією енергією блага, я їх руйнував. У той час він був зовсім без грошей. Пам’ятаю, прибіг одного разу до мене та почав випрошувати десять гривень. Казав, що до часу, коли йому повинні переслати гроші з Луганська, ще два тиждні, а в нього вже немає жодної копійки. Він вмирав з голоду. Я дав йому грошей. Він їв ці два тиждні хліб та пив воду. Минув всього один рік, і він зараз входить у керівний апарат закритого акціонерного товариства. Не буду називати його назву. Він має власне авто, гроші у кишені та чорне пальто з вовни. Він досян цього всього за рік. Не зважаючи на це, він не забув мене. Коли ми з ним п’ємо, він завжди починає докоряти мені: “Ти бачиш, Миколо, потрібно мати лише бажання та енергію. В тебе це є! Ти не дурна людина! Чого ти марнуєш енергію на свої дурнувати книжки та революцію? На хуй тобі здалася ця партія! Переходь до мене до ЗАТ, спочатку почнеш тут, потім розкрутишся, я допоможу із власним бізнесом, чи будеш моїм компаньйоном.”

Наївна людина! Він вважає це ідеалом! Не розуміє, що саме війна та постійна боротьба – це найбільший кайф. Я нічого йому не відповідав, бо він мене і не зрозумів би.

Я не хочу псувати з ним зв’язки. Він є і це вже добре. Хай буде, він мені не заважає. Я ось думаю, а якщо змусити його вкладати гроші у революцію та мої книги? Але це є неможливим, в нього зовсім інші приорітети. В нього інша мета. Він хоче працювати та вмерти. Залишивши в історії після себе нуль. Я хочу жити, боротися та залишитися в історії.

Мене познайомили із Каберським, представивши мене як філософа, його як бізнесмена-початківця. Я був вище за нього за своїм станом. Ми розмовляли з ним весь вечір. Я не знайшов його цікавим, але він запам’ятав мене і подзвоним наступного дня. Потім просив в мене гроші, та й взагалі звик до мене.

Білий колір та смерть завжди йдуть поруч. Білий колір символізує собою очищення та незайманність. Смерть – це також очищення, це спасіння. Смерть – це не стара бабка, це тендітна незаймана дівчинка, у білих шкарпетках, із білою чистою шкірою. Смерть збуджує.

Осінь завжди асоціюється зі смерттю. Коли осінь – вмирати легше, бо немає спокус. Осінь невілює спокуси, залишає світ голим та обідраним, серед лохміття з жовто-червоного лисття.

Не потрібно боятися смерті, бо вона все одно прийду. Людина тому і вмирає, що чекає на смерть, боїться її. Якщо б цього не було, смерть би не прийшла.

Зараз осінь. Біла осінь. Ідеальний час для того, щоб вмерти.

Є кілька способів вмерти. Найпростіший – це передоза демідролом. Це безболізно. Ви берете кілька пачок демідролу та пляшку горілки. Випиваєте для початку горілку, потім демідрол. Лягаєте та засинаєте. Ви будете спати вічно, ані болю, ані чого.

Я сам пробував це. Мене відкачали. Питаю навіщо? Ніхто не відповідає. Може випив забагато? Не знаю.

За таке ще тридцять років потому могли посадити у божевільню. В мене були занадто великі почуття, тоді це ніхто не розумів, тоди людині було шкідливо мати почуття, бо вона була гвинтиком у механізмі. Зараз з’явилась велика кількість маргіналів, тому зрозла кількість випадків суціциду. Маргінали вбивають себе та намагаються цим щось доказати. Коли я вбиавав себе – я робив це у стані афекту. Це безцінний життєвий досвід – вбивати себе. Зараз я вже на боюся смерті, бо бачу її. Так само не бояться смерті люди, що воювали. Зараз стає жити занадто сіро, тому думаю про те, щоб поїхати воювати. До Ірану чи Чечні. Воювати за ілюзію правди. Правда для одних є правдою, для інших вона є брехнею. Я буду воювати за правду, яка ближче мені. Сутність життя полягає у дрючці, війні та тому, щоб доносити це людям. Саме цим я і займаюся. Мабуть, я можу стверджувати, що знайшов таким чином себе у житті. Це сутність життя кожної людини, нажаль не кожна людина це розуміє.

Зараз осінь. Біла осінь. Кілька днів йшов сніг. Потім припинився. На вулиці приблизно мінус п’ять та сильний вітер. Ані снігу, ані дощу. Така погода, що лише сидіти дома, пити горілку та писати відповідні статті чи вірши. Я із радісттю написав би зараз вірша та, нажаль, вже майже рік як не пишу. Перейшов на прозу. Лірика не для мене – я не Лімонов та не Бродський.

Дивлюсь у вікно. У вікні бачу сірі хмари, які закрили сонце, здається що назавжди, та сірий світ, який продувається вітром.

Все навкруги вмерло. Здається, що до весни. Але, коли прийде весна, я не впевнений, що всі прокинуться від сплячки. Деякі так і залишаться мертві.

Сіре небо над Києвом. Тяжкий сірий вітер. Голі дерева. Мертві люди.

Зразок класичного націонал-патріота досить добре змалював Лімонов у своїй книзі “Моя політична біографія”. Не можу написати це зараз дослівно (нажаль, під рукою зараз немає першоджерела – купіть книгу та прочитайте самі), та це й не є важливим, зміст опису зводиться до наступного: хлопець чи дівчина, коротка зачіска “їжачок”, підтянутий, навіть жильний, чорний одяг, військові боти, освіта – середня школа – перші десять класів, суровий, злий, наче в вовка погляд. Від себе додаю сюди ще одну ознаку – сувора доля.

Поширюється думка, що націоналіст – це невдаха, людина життя якої є суцільні невдачі і яка знаходить порятунок у ідеї націоналізмі, у ненависті. Саме ненависть є для них втіленням націоналізму, ненавість до чужих, а не кохання до рідної землі. Так, у цьому суджені є частина правди.

Лімонов вірно відзначив, що цей опис саме класичного націонал-патріота, під який аж ніяк не підпадав він сам, Дугін та й я. Треба поділяти класичного націоналіста на рядового націоналіста та лідера. Рядовий націоналіст може і не бути прихильником тієї чи іншої політичної ідеї, він може її не розуміти, головна його характерна риса – сувора доля та ненавість. Але лідер має бути націоналістом – це його обов’язок, повинен розуміти усю проблематику свого руху, усі його деталі. Лідером повинна рухати на злість, а тонка стратегія, тактика, розуміння перспективи того, що він робить, до чого він йде та веде за собою людей. Лідер має мати мету.

Повернемося до побутового розуміння націоналізму, як притулку для невдах. Це не у якій мірі не стосується лідерів. Навпаки, націоналізм для них – це хоббі, яке стає сенсом життя. Невдахи, це деякі, підкреслює ДЕЯКІ рядові члени певного націоналістичного руху, люди як через певні причини не розуміють націоналістичного руху, а сприйняття націоналізму для них – це процес знищення ворогів. Саме такими членами націоналістичного руху націоналізм сприймається як фашизм. Націоналізм та фашизм мають одну велику відмінність: націоналізм – це кохання, фашизм – ненавість. Залежно від історичного відрізку оптимальними стають чи кохання, чи ненавість. Хто винний у тому, що існують такі члени націоналістичного руху? Хто винний у тому, що у серцях дівчат та хлопців замість кохання живе злість? Капіталістична система. Не буду знову писати одне і теж, відсилає вас до книги “Анатомія революції”, де мною досить вдало викладена теорія, зазначена ще Гітлером.

Грек завжди був гаразд на різні божевільні ідеї. З уявою в нього було все гаразд.

Я вже писав, про особливість сільського (провинційного) бидла – відсилаю вас до книги “Анатомія революції” – в мене немає звички у своїх книжках переписувати одне і теж.

Ми і раніше думали про те, щоб взяти участь у виборах до Верховної Ради чи міської Ради. Варіант із міською радою відпав відразу – за нашими підрахунками, для перемоги на них було необхідно біля двох тисяч доларів, а депутатство у міській раді (у нас йщлась мова про депутатство у подільській раді) – не дуже велика честь.

Куди більше нас манили до себе стіни Верховної Ради України. Авжеж, ми розуміли, що шанс перемогти на виборах по одному з мажоритарних округів був нульовий, але нам була цікава саме передвиборна гонитва. Сам процес. Це вже був імідж та могло добре послугувати нам у перспективі.

Вибори 2002 року нами були безнадійно пройобані – ми навіть не думали тоді про них, в нас була депресія та алкоголічний синдром.

Тому почали думати про майбутні вибори – у 2006 році.

План розробляли жартуючи, розуміли, що навіть через чотири роки шансу в нас не буде.

Було два основних пункти у цьому плані – розширювати свій вплив у Каховці, набирати там електоратні бали, що могло нам забезпечити хоча б більш-менш пристойний результат (таким для себе ми вважали сімсот-вісімсот голосів).

Другий пункт – це передвиборча кампанія, яка за пляшкою горілки була кольорово описана Греком. Ми довго сміялися – ця кампанія була хрестоматійною.

Ось як її описав Грек.

Забите село. Десь біля Каховки. Центральний майдан. Перед майданом стоять лавки. Зібралося провінційне бидло. Приблизно двісті осіб – пенсіонери, малолітні жлоби та втомленні життям робочі. Усі злі на теперішню владу. Усі бажають повернення до старих часів, коли навчання та медицина була безкоштовною, а шахтар заробляв на рівні із депутатом.

Посеред майдану стоїть сцена. На ній – червоний прапор та лозунги часів сталінізму.

На сцену вихожу я та Панченко. Панченко вдгнений у дешевий одяг часів Брежнєва. В нього міцний єбальник. В мене більш представницький вигляд – я його прес-аташе.

Панченко звертається до натовпу та каже, що ми тільки но приїхали маршрутним автобусом з Херсону. Народ аплодує. Панченко каже, що ще не встиг поснідати сьогодні – достає з кишені варене яйце, ділить його на два шматочки та з’їдає один. Інший старанно заховує до кишені. Серед натовпу Голод. Він голосно питає, чому Панченко не з’їв ціле яйце. Панченко каже, що це йому не вечерю. Натовп аплодує.

Потім другий хід. Ми кажемо дешеві лозунги на кшталт: “Зберемо всі гроші та поділемо їх порівну.” Знов аплодісменти.

Потім фінал. Я вихоплюю з натовпу Голода – в нього американські шмотки. Я кричу, що він буржуй. Ми починаємо пиздити його, потім дістаємо з його кишені гроші – пачка по гривні – всього сотня-дві. Я кажу, що ці гроші повинні належити народу та жбурляю цю пачку у натовп. Гроші красиво летать над натовпом та бадають у нього.

Натовп божеволіє. Скандує: “Ми за Панченко!”

Грає музика “Падмасковные вечера.” Усі щасливі.

Ще одне село ми взяли. За двісті гривень плюс поточні витрати.

Класична сцена для підручника з піар-технологій для посто-радянської провінції.

Завіса.

Кінець.

Минув рівно рік і я знов стою на схилах Дніпра під падаючим з неба мокрим снігом. Сніг налипа на мене, моє обличчя та очі.

Навколо мене голі дерева та брудний теплий сніг. На вулиці не дуже холодно – лише мінус один. Тим більше неприємно. Вітер насичений дощем, який не може остаточно сформуватися у сніг. Я стою у самому центрі Києва, у самому центрі Європи та Всесвіту. За Дніпром, через пелену снігу я бачу нові масиви, височенні білі мертві дома.

Я рухаюсь геть, повертаючись спиною до ріки.

Мій шлях не є чітким та зрозумілим, я знов йду кудись, шукаючи щось, когось, можливо своє щастя, можливо – просто живих.

У мене в кишені лежить білет на потяг “Київ-Париж”. Я буду знов втікати сам від себе. Це буде завтра, а зараз я ще тут – українець у чужому для себе Києві, серед чужих людей, серед іноземців.

Непомітно моя хода переходить на біг. Я біжу Хрещатиком, крізь натовп незрозумілих мені людей, розштовхуючи їх геть. Моє чорне пальто біжить за мною, воно нагадую мою тінь.

Зупиняюсь я лише у якомусь дворику. Тут жодної людини, я оточений будинками позаминулого століття. Я падаю на коліна прямо у сніг, гімно та грязюку. Хапаю руками голову та починаю ревіти наче скажений звір, посмікаюись сірим стінам розбитими губами, дивлячись на сіре небо крізь розбить окуляри.

Приходить нічь та бачить людину у брудному чорному пальті, що лежить серед брудного снігу та намагається розгледіти крізь чорні хмари зорі.

Зорі дивляться на цю самотню та, у той же час, щасливу людину, навкруги неї переплелися життя та смерть.

Біла осінь вкрила тіло людини наче простирадло, ховаючи від іншого світу.

Я – людина, я лише один серед міста, один серед всесвіту і один серед білої осені.

Я відчуваю, що вже йду геть.

Київ-Париж, маєток ЛяСерже-Київ

(18 жовтня-29 листопада 2002 року)

(1 votes, average: 5.00 out of 5)