Життя і творчість Андрія Чайковського

Народився Андрій Якович Чайковський 15 травня 1857 року в місті Самборі на Львівщині в родині дрібного урядовця. Рано залишившись сиротою, жив у своїх родичів: спочатку в селі Гординя Самбірського повіту, а з 1869 року – в Самборі. Майбутній письменник походив з так званої ходачкової (дрібномаєтної) шляхти, дитинство своє провів у її середовищі. До середини XVII століття ця верства населення мала привілеї, а пізніше, в 50-60-х роках, їй залишилися хіба що спогади про них. І все ж вона була сповнена гордощами за колишні права. Тепер вона відрізнялася від “простих” селян одягом, окремими рисами побуту та своєрідним мовленням.

Зростав Андрій у мальовничому краї над Дністром, серед людей працьовитих і співучих, жадібно вбирав у себе казки, легенди, оповіді про минулі часи, прислухався до пісень і парубоцьких жартів. Враження дитинства пізніше прислужилися йому як письменникові.

Першим його наставником була бабуня, з нею він опанував польський буквар, навчився читати і писати. До початкової школи не ходив, домашню науку продовжував під опікою вчителя церковної школи села Гордині Теодора Присташа. Пізніше письменник з повагою згадував його як людину розумну і добру.

1869 року Андрій став учнем самбірської гімназії. Тут відчув, які мізерні його знання української мови та літератури. Досі мав можливість прочитати лише молитовник, читанку В. Ковалевського та “Вінок для чемних дітей” Якова Головацького.

Шише в п’ятому класі гімназії вперше побачив майбутній український письменник “Кобзар”. Як надзвичайну святиню довірив йому цю книгу гімназист-товариш, який прийшов до самбірської гімназії з Перемишля.

Утискам директора самбірської гімназії попа Баревича учні протиставили культурно-освітню роботу таємного гуртка, який мав вихід на широкі кола молоді, підтримував зв’язки з гімназистами інших міст. У 1873 році до цього таємного гуртка примкнув Чайковський, а в 1877 році – став його головою.

У гімназичний період почала формуватися національна самосвідомість майбутнього письменника: його зацікавило історичне минуле України. Та першими доступними для нього книгами такого змісту були твори польських письменників – М. Чайковського, Г. Сенкевича, які зверталися до української тематики.

В гімназії він пробує писати. Брався за оповідання, драми. Твори цієї пори відзначалися гарною поетичною мовою, дотепністю. Однак скоро полишив літературні вправи. Невпевненість у власних силах, відсутність-належної оцінки з боку майстрів слова зупинили його творчі пориви.

1877 року Чайковський вступив на філософський факультет Львівського університету. Почалися ще більш нужденні, важкі дні. Не маючи чим платити за навчання, він кидає філософію і йде до війська. Через рік повертається до університету – тепер уже на юридичний факультет. Тут з головою поринув у студентське життя – очолив молодіжну організацію “Дружній лихвар”, а невдовзі став одним із засновників “Кружка правників”.

{Виходять друком нариси, оповідання, гуморески, повісті: “Вуйко” (1895), “Образ гонору” (1895), “Олюнька” (1895), “Бразілійський гаразд” (1896), “В чужім гнізді” (1896), “Серенада в навечеріє св. Войцєха” (1896), “Моя перша любов” (1896), “Курателя” (1897), “Рекрут” (1897). У них письменник показував життя ходачкової шляхти, випадки з адвокатської практики.

Вдячним матеріалом для творчості Андрія Чайковського стали також пройдені ним в юності “університети життя”, про що переконливо свідчать автобіографічна повість “Своїми силами” (1902) та близька до неї за сюжетом і ідейним задумом повість “З ласки родини” (1911).

У цих творах яскравий вияв знайшла просвітительська світоглядна концепція і просвітительська естетика письменника, який покликання художньої літератури вбачав у навчанні і вихованні читача. Щасливі кінцівки цих творів мали, за задумом автора, сконденсувати виховні ідеї: добро перемагає зло; кривда неминуче карається; терплячість, працьовитість і благородство стають для героїв запорукою успіхів, визнання і особистого щастя.)

(Багато часу в письменника забирала адвокатська робота задля кусника хліба. У ній він досяг справжньої майстерності. Його оборонні промови були сповнені щирим гумором, відзначалися розумінням людської душі, знанням юридичних законів, глибокою життєвою логікою. Вони здебільшого досягали своєї мети – виправдання підсудних. Чайковського любили селяни, бо він захищав у суді їхні інтереси, часто бесідував з ними, давав безплатні консультації.

Особливої уваги заслуговують оповідання “з судової зали”: “Ні разу не вдарив”, “Краще смерть, чим неволя”, “Хто винен?”, “За віхоть сіна”, “Жаль ваги не має”, що ввійшли до збірок “Оповідання” (1904), “Оповідання” (1920).

Андрій Чайковський не сприйняв Великої Жовтневої соціалістичної революції. Він продовжував жити “надією на сповнення… самостійницьких ідеалів”. Ці переконання і привели письменника до контрреволюційної Центральної ради, а пізніше – до буржуазного уряду Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУHP). У листопаді 1918 року Чайковського було обрано самбірським повітовим комісаром ЗУНР. (З 1914 року письменник проживав у Самборі.) Вникнувши у справи цього уряду, безпосередньо зіткнувшись із дріб’язковістю, цинізмом і марнотратством представників влади, він подав заяву з проханням увільнити його від обов’язків комісара. Проте його прохання не задовольнили.

Через двадцять років письменник знову – тепер уже в книзі спогадів “Чорні рядки” (1930) – окинув критичним поглядом безладне та злиденне післявоєнне існування Самбірського повіту і сите життя старшин націоналістичного табору. Та хоч колишній комісар і критикував західноукраїнський буржуазний уряд, але не так за його антинародну суть, як за те, що його, цей уряд, у свій час не “удосконалили”, не “зміцнили”.

У 1919 році письменник переїхав до Коломиї. Тут 2 червня 1935 року важка хвороба обірвала його життя. Залишились нездійсненними творчі задуми, плани, хоч він працював до останніх днів своїх.

У фольклорному ключі подає Чайковський образи запорожців: Семена Непорадного, який “згинав залізні штаби, а коня підіймав поперед себе, мов барана”, безіменного козарлюгу-танцюриста, людяного сотника Недолі, хороброго ватажка Тріски, січового бандуриста діда Панаса, який “не давався старості і волочився з козаками, граючи на бандурі та розвеселяючи їх грою і співом”. Автор, підкреслює такі риси запорожців, як священне почуття обов’язку перед своїм народом, мужність, винахідливість, благородство, вірність дружбі, життєрадісність).

Козаки у повісті “За сестрою” виступають не мстивими, а захисниками мирного населення. Вони високо несуть лицарську честь – не зачіпають дипломатичних гонців-татар, а татар-воїнів нищать тільки в битвах. Нищать тому, що грабіжницька політика непроханих гостей змушує запорожців боронити своїх земляків від розбою і рабства. Козаки гуманно ставляться до татар-бранців (Мустафи-аги, Гусейна), однак не милують потурнаків-українців, які зрадили вітчизну і перейшли на службу до загарбників (епізод розправи над Карим).

Теплими словами передає письменник батьківські почуття Девлет-гірея Ібрагіма: тугу за сином-одинаком Мустафою, радість від довгожданої зустрічі з ним.

Ідилічній кінцівці повісті “За сестрою” (Девлет-гірей і мурза Мустафа щиро розмовляють із Павлусем та Ганною, відпускають їх на волю) передують суперечливі роздуми Павлуся Судака, що немовби концентрують в собі переживання співвітчизників юного козака: незагойну тугу, бажання жити з татарами в мирі й злагоді, болісне нерозуміння роздорів. “…Чого вони нас зачіпають, мордують? Хіба ж ми їм заважаємо?”)


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Життя і творчість Андрія Чайковського