Захистімо росіян! (про ідейні дупла у стовбурах абстракцій) – Віталій Радчук

Скажу зразу: не було би потреби боронити пасіонарний і гордий народ, який і сам за себе годен постояти, має названу його іменем потужну державу, свідомо й чесно працює на розбудову України у складі її громадянства, якби не замах на здоровий глузд. Щоправда, і здорового глузду не завжди буває досить, коли треба встановити істину. Надто – серед різних правд. Ми ж бо звикли говорити, що сонце “ходить по небу”, “сходить (чи заходить) рано”, не вельми й думаючи про те, що насправді це рух планети довкола своєї осі і світила. Очевидне, вчив Гегель, – від того, що воно очевидне, – ще не є пізнаним. Але в нашому випадку доволі подбати про тверезий глузд, зв’язавши доступні факти у межах елементарної формальної логіки, не вдаючися до логіки діалектичної – на жаль, геть високочолої, бо вітчизняна освіта, і навіть найвища, не вельми сприяє тому, щоб зробити її набутком народної мудрості.

Наша доба кохається у міфах. На зміну радянським творить нові – притаманні саме їй. Нетерпляче вдивляється у дзеркало, зазирає за обрій, стаючи навшпиньки. Що ж ми очікуємо там угледіти – крім того, що є насправді? Ми ж бо бачимо часом тільки те, що хотіли б спостерегти, – певну якість. Це – людське. Нам потрібні гарні казки, – і різні, і конче, – щоб будити фантазію, виховувати в собі добро, формувати суспільні ідеали, бо без окрилення життя сіре, а майбутнє втрачає смисл. Не мріє лише нудьгар – улюблена всіма казка визначає спільну волю і долю. Чехія як незалежна держава відродилася зі спорів довкола автентичності “Краледворського” і “Зеленогорського” рукописів. Як і праведний закон та мова, міф гуртує спільноту – це важлива складова національної і громадянської свідомості. Не диво, що в нас є свої містифікатори і фантасти, є конфесійні і партійні кашпіровські та піарники, є щирі й талановиті міфотворці, як-от героїзатори давнього минулого С. Плачинда і Ю. Канигін, є і не менш проникливі деміфологізатори на взір Г. Грабовича та О. Забужко. І хоча надто рідко їхні полемічні шляхи перетинаються, усі вони перебувають у надзвичайно потужному силовому полі емоційної творчості. У казках нічого поганого нема, аж доки віра в них не заважає нам послуговуватися теплом від сонця істини. Доки казка називається казкою, а не видається за звід наукових осяянь, формул дії чи документальне свідчення в суді історії, коли є ризик розбити собі лоба у пітьмі.

Так-от, про росіян. І про тих, хто, зазирнувши навдибки за обрії часу, здіймає сенсаціями не такий вже і наївний галас. 11 травня 2002 р. під дражливою назвою “Як українці з фінно-угрів росіян робили” “Україна молода” подала розлоге інтерв’ю з п. Р. Мартинюком, представивши його як “угро-фіннолога, історика і журналіста”, який “досить своєрідно узагальнює історико-політичні розвідки про природу російсько-українського мезальянсу”. Обережно ухиляючися від оцінки “своєрідних” поглядів, газета й сама дивується зі “своєрідності” “любові-ворожнечі” двох слов’янських народів, які “зі спільної колиски вийшли, спільними коренями живляться – а ніяк порозумітися не можуть”.

Такий висновок на місці засновку – наскрізь односторонній і хибний, адже здатність до порозуміння доводять не лише міждержавні угоди, обсяги товарообміну, а й міжособистісні взаємини, мішані шлюби тощо. А багатоспальні колиски і найглибші корені проливають мало світла на те, чому підозри і тертя чи, навпаки, симпатії і взаємна підтримка виникають саме серед близьких народів. Зате їх чудово пояснюють самий факт сусідства, життєві запити, вигоди і невдачі співпраці. Спільний інтерес завжди був рушієм порозуміння. І лежав у площині сьогодення навіть у суперечках про минуле і майбутнє. До речі, з китайцями чи різноликою Африкою ми цілком знаходимо спільну мову. Чому? Бо на те є потреба, спонуки. Є воля йти вперед і оновлюватися, не закисати у плісняві. Розвиток – це боротьба суперечностей. А несхожість, розмаїття і незгоди між людьми – великий стимул для самовдосконалення і запорука загального поступу. Хіба не нудно жити у світі тотальної уніформи, незрушної рутини бажань і одноголосся, коли й заговорити нема про що? Навіть урізнобіч легше йти разом, хоч таку діалектику не вкладеш у рамки формальної логіки і вона незбагненна для здорового глузду. На щастя, в усіх землян доволі спільних інтересів і цінностей (чи треба їх тут називати?), щоб не вгризатися в горло своєму ближньому і не кидатися зграєю на зграю.

Другий засновок – як заспів: “Останнім часом слов’янськість росіян піддається прискіпливій ревізії (власне, цьому і присвячено цілу газетну сторінку. – В. Р.). Її все більше пов’язують лише з українським і білоруським елементом, котрого нараховують у сучасній Росії мільйонів так з п’ятдесят. Ще на стільки ж мільйонів “тягне” “татарсько-монгольсько-кавказький” елемент. І решта – теж мільйонів так до п’ятдесяти – це різною мірою ослов’янщені фінно-угри. Приблизно десята їх частина сьогодні ідентифікує себе саме з фінно-угорцями…, котрі намагаються відродити свою культуру, мову і навіть державні утворення – на просторі від Карелії до Оренбуржя. “Несвідомі” ж називають себе росіянами, тобто слов’янами, і тим не переймаються. Саме цей факт багато дослідників України й Росії вважають причиною українсько-російських непорозумінь, котрі спочатку були… українсько-фінноугорськими”.

Гаразд, “ми” відірвали угро-фінів від їхніх коренів і тим “породили собі мороку на багато віків”. Але яка ледача приблизність цифр за жодних посилань на джерела, імена і студії, яка підступна неточність у термінах і поняттєвих зв’язках! В одну купу звалено середньовічні впливи монгольські, тюркські і різночасові кавказькі, хоча серед цих “осіб кавказької зовнішності” набереться таке різнобарв’я, яке, либонь, нашому просвітителю і не снилося. Адже на Кавказі одних лише автохтонних мов близько 40.

Показово, що “угро-фіннолог” узагалі не оперує поняттям розвитку етносу і тому не виділяє в угро-фінському сімействі власне фінських та угорської гілок, не прослідковує стану їх живучості від етапу до етапу. Угорську (ханти і мансі) він помилково називає “фінно-уральською”, хоча уральськими, крім усіх угро-фінських, прийнято вважати ще й самодійські відгалуження (ненців, селькупів, нганасанів, енців), які поширені в тундрі між півостровами Канін і Таймир, а також у тайзі в басейнах Обі та Єнісею. Ці терени, як відомо “історику”, ніхто й ніколи не забирав у Росії. Означення “уральський”, отже, є на два щаблі вищим узагальненням. Розповісти про це нашому допитливому “журналістові” могла би перша-ліпша енциклопедія або довідник з мов, адже мова – основа етносу, або, як кажуть, душа народу.

Крім трьох державних мов – Фінляндії, Естонії, Угорщини, – а також лівської, якою в Латвії років двадцять тому розмовляло чоловік сто, розмаїта угро-фінська мовна палітра зосереджена сьогодні саме в Росії. Утім, ось уся сім’я мов: 1) прибалтійсько-фінські (фінська, естонська, іжорська, карельська, вепська, водська, лівська); 2) волзько-фінські (марійська – гірська і лугова, дві мордовські – ерзянська та мокшанська); 3) пермсько-фінські (комі-зирянська, комі-пермяцька, удмуртська); 4) угорські (ханти, мансі, мадярська); 5) саамська (слід гадати, рідна для Діда Мороза – мешканця Лапландії).

Але звернімо увагу на цікаве свідчення: марійці не розуміють мордовців, а удмурти – комі, навіть діалекти більшості мов дуже відмінні, та й загалом східні угро-фінські мови – типово аглютинативні, тяжіють до давнього синтаксису тюркського типу, а західні – переважно флективні, з букетом відмінків, на них позначився сильний вплив індоєвропейських мов (К. Тищенко. Мови Європи. Атлас-календар 2001). Отже, маємо справу з множиною самобутніх етнічних систем мислення. Зводити її до одного-єдиного “великого і могутнього” усотувача означало б просто духовно збіднювати і розумово ослаблювати Росію. Прикметно, що Р. Мартинюкові доводиться повертати смисл російським іменам, висловам, образам фольклору, тлумачити змілілі вірування. Віддаймо належне його щирому вболіванню за повернення Росії до свого коріння. Але коли відомі в етимології цінні знахідки фігурують поруч із сенсаційними домислами: 1) з фантазією про єврейсько-угрофінське жовтневе повстання проти слов’янсько-німецького панування, на тлі якого видається дивною дружба вепса В. Путіна і москаля Л. Кучми (виходить, безбородих вампірів), 2) із легендою про вибір місця для мавзолею помордовщеного єврея (чому не понімеченого калмика чи покалмиченого шведа?) Леніна з огляду на злиття (геть примарне) річок Неглинної і Москви на Красній площі, 3) з вигадкою про “расову селекцію” горілкою на Січі (“садистській”, бо “фінно-угри не мають фермента, котрий розщеплює алкоголь” – це при звичаї пити гуртом, за компанію), 4) з байкою про “липнення” Росії до України через те, що традиційно угро-фінами “пара мислиться як основа стабільності життя” (мало Білорусі? чому не США?), і под. – то дуже кортить спитати: а з якою метою на вербі навішано ці груші? Кому і нащо потрібні ці побрехеньки? На який суспільний запит твориться цей міф?…

Наш “історик” бачить угро-фінів як збірну поза часом, а тому годі очікувати, щоб він і українців розглядав не взагалі (таких ніколи не бувало), а в якийсь момент розвитку: “Слов’яни принесли фінно-угорцям православ’я, писемність, офіційною мовою стала саме слов’янська. І почали паралельно існувати два світи – слов’янський християнський і фінно-угорський язичницький”. По-перше, хто ж із слов’ян і яку саме мову запровадив як офіційну, якщо вже йдеться про добу поширення нової віри? По-друге, хіба русичі не були самі язичниками в період освоєння північних і східних територій і хіба тривалий час не взаємодіяли з іншими віруваннями слов’янські язичницькі, що й досі густо й міцно тримаються у християнстві? По-третє, у ті краї прийшло не православ’я, а неподільне тоді ще на конфесії вчення Христа, хай навіть з апокрифами. По-четверте, сам автор стверджує, що своє ієрогліфічне письмо було в ерзян, карелів і мерян, отже, писемність тут не так принесли, як підмінили чи відібрали. По-п’яте, кого ж ощасливили абстрактні слов’яни першими: “угорців” чи таки когось із збірної “фінів”, які мали тоді зовсім інші етноніми? По-шосте, якщо відтоді слов’янське слово на згаданих землях стало офіційним, то чи надовго, бо ж і татарська мова була другою офіційною в Московії і французькою опісля Петербург листувався, балакав і вів державне справочинство? Дивувалися солдати Наполеона: еліта Росії говорить французькою, а цілі села і більші обшири неподалік Москви не знають російської.

Отож-то й воно. Коли етноніми не прив’язано до періодів та й решта термінів при такому пафосі висить у повітрі, недалеко вже до нової хайль-індогерманістики. А що? Черепи давніх негроїдів знайдено і на теренах Росії, тож Ефіопія, скажімо, підпершись пушкінознавством, цілком могла би претендувати на московський Кремль, хоч тюркізм “кремль”, однокореневий “Криму”, означає “ставка хана”, а поет-класик на службі, у світі і в родині спілкувався мовою Вольтера. Тюркський компонент, попри згадку, взагалі не прийнято до уваги, бо ж “історикові,” котрий тільки “угро-фіннолог”, бачити за березами сосни і загалом ліс якось ніби й не випадає. Хоча угро-фіни, чию прабатьківщину “вчені впевнено розміщують у лісостепах між верхів’ями Дінця та Уралом” (і чиї ранні сліди є за тисячі кілометрів на захід), від сивої давнини сусідили на сході і півдні саме з тюрками, а Московія як держава є продуктом викорінення ординською деспотією саме західних впливів; ординськими тут були система врядування, судоустрій, військо, пошта, гроші, податки, насильні переселення, таємна поліція (опричнина), навіть православна церква “молилася за хана”; Олександр Невський та Іван Калита вірно служили орді, Іван Грозний і Петро І втілювали азійську модель надцентралізації та одержавлення (Л. Залізняк. Нариси стародавньої історії України. К., 1994, с.85, 216-227).

Тюрки розсіяні тепер по всій Росії. Компактно живуть у Поволжі татари (в автономії – 1642 тис. з 6317 тис. за переписом 1979 р.), чуваші (відповідно 888 тис. з 1780 тис.) і башкири (936 тис. з 1371 тис.), на Північному Кавказі – карачаївці (131 тис.), балкарці (66 тис.), кумики (228 тис.) і ногайці (60 тис.), у Приураллі – казахи, у Сибіру – тувинці (160 тис.), хакаси (71 тис.), алтайці (60 тис.), шорці (16 тис.), якути (328 тис.) і долгани (5,1 тис.). Та й острівець монголів калмики (147 тис.) сьогодні – європейці. У СРСР 1979 р. татарську мову, приміром, знало 5,4 млн. осіб, чуваську – 1431 тис., башкирську – 918 тис., карачаєво-балкарську – 190 тис., кумицьку – 224 тис., ногайську – 54 тис., казахську – 6,4 млн., якутську – 312 тис., калмицьку – 134 тис., тоді як 2,7 відсотка людності самої Росії російською мовою не володіло.

Хіба не орда “зробила з фінно-угрів” щирих росіян? Хіба не татари становили 40% війська Дмитра Донського на Куликовому полі 1480 р.? Хіба не душив антитатарських повстань Олександр Невський і не ординська за державним устроєм Московія, де цар був вищий над законом, вирізала до ноги Новгородську республіку року 1478? Отака жорстока “любов-ворожнеча” різних слов’янських народів: новгородського і московського. У книжці М. Баскакова (Н. Баскаков. Русские фамилии тюркского происхождения. М: Наука, 1979) 300 окремих статей відведено поясненню тюркських прізвищ росіян, ще сотні наймень подано у додатку списком. Ось деякі: Булгаков, Бутурлін, Сабуров, Ушаков, Корсаков, Мещерський, Суворов, Салтиков, Татіщев, Кутузов, Ізмайлов, Апраксін, Юсупов, Аракчеєв, Бібіков, Аксаков, Мусін-Пушкін, Тургенєв, Огарьов, Єрмолов, Бухарін, Ахматов, Бакаєв, Бердяєв, Карамзін, Тютчев, Тухачевський, Шишмарьов, Тимірязєв, Чаадаєв, Бірюков, Кузовлєв, Болдирєв, Єсаулов, Таганцев, Куракін, Мансуров. А ми ще й дивуємося, чого це П. Сагайдачний з ляхами 1618 р. одновірців москалів воював, та так завзято, що й досі Москва все робить, аби затерти це славне ім’я. У поляків бо навіть король був виборний! Гору брала правосвідомість – “Руська правда”, “Литовський статут”. Певна річ, при всьому бажанні козацтва “погуляти” на славу. З кримцями проти ляхів – за вольності й гідність, від нехоті бути “схизматами й бидлом”. З ляхами проти турок-бусурманів – за Христа і Європу. З москалями проти ляхів – за православ’я і свободу. З москалями проти османа і хана – за Русь і віру. І т. д. Історія – дівка примхлива, але тим і цікава, що конкретна.

З літописів знаємо, де саме за Русі у Східній Європі окремо осіли поляни, древляни, сіверяни, уличі, тиверці, (білі) хорвати, волиняни (бужани), дреговичі, радимичі, словени, кривичі, вятичі, тобто слов’яни (хоч Нестор і не називає такими двох останніх). А вони відали, де живуть чудь і єм (1983 р. естонців було 1,1 млн., фінів – 5,3 млн., зокрема десятки тис. тих і інших в Росії), ліви, водь (водську мову тепер пам’ятає з півсотні осіб), іжора (інгри, інкері – 600 чол., 1979 р. іжорською володіло 244 особи, тут далі за цим переписом), корель (карели – 138 тис., за мовою – 77 тис.), весь (вепси – 8,1 тис. і 3 тис.), меря, мурома, мещера, печора, югра (мови згасли півтисячоліття тому), мокша і ерзя (разом 1,2 млн., з яких у Мордовії 339 тис.; за мовою – 865 тис.), черемиси (марійці – 622 тис., з них в автономії – 306,6 тис., мову роду знають 539 тис.), зиряни (чудь заволоцька, комі – 326,7 тис., в автономії – 280,8 тис.; за мовою – 249 тис.), перм (150,8 тис., своєю мовою розмовляють 116 тис.), вотяки (удмурти – 714 тис. і 545,6 тис.), остяки (ханти – 21 тис. і 14 тис.) і вогули (мансі – 7,3 тис. і 3,7 тис.; пор. з угорцями, яких понад 14,4 млн.), лопарі (саами, з 52 тис. – 1,9 тис. у Росії), а також самоядь (ненці – 30 тис. і 24 тис.).

Шукати “власне росіян” Р. Мартинюк закликає в краю між Сумщиною, Орловщиною, Сходом Білорусі й Смоленщиною (тією Смоленщиною, московщенням котрої так опікувалася Катерина ІІ), тож “Кучма – росіянин” (не плутати з самоназвою, хоча в анналах ВР щось таке ніби збереглося), а “Москва виникла на кордоні росіян-слов’ян і мерян”, її, мовляв, слов’янами перейменовано. Та якби “історик” заглянув бодай до шкільного атласу, він би побачив, що сусідами мері між притоками Оки Протвою і Москвою і після заснування міста була голядь – балтомовне плем’я, далеке від своїх родичів: литви (литів), латгалів, селів, земгалів, куршів (корсі), жемайтів, аукшайтів, скалвів, прусів та ятвягів. Цей одинокий острівець індоєвропейства з його лексиконом і топонімікою, де Москва означає “мокра”, а особливо той факт, що на північ від Прип’яті та Десни вся гідронімія балтська, чимало її і південніше (див.: В. Баран, Д. Козак, Р. Терпіловський. Походження слов’ян. К., 1991, с.73; В. Топоров, О. Трубачев. Лингвистический анализ гидронимов Верхнего Поднепровья. М., 1962) багато можуть сказати про давніші контакти угро-фінів з балтами, про яких “фінно-угролог” взагалі не згадує. Балти – до того, як це сталося зі східними слов’янами, – вочевидь, пізнали і варязьку русь (і, вже за Нестором, платили їй данину). Хоч ім’я русі (“веслярі”), безперечно, дали фіни, а, схоже, що і назву столиці Київ (пор. гори Кейви і Кийські, Кийські о-ви у Білому морі, р. Київський Юган у Зах. Сибіру – атлас “Мови Європи 2001”). Швеція і сьогодні на фінських мапах – Русь (Ruotsi).

Як саме Руссю стала Велика Скіфія, як Варязьке (Балтійське) море походами й торгівлею з’єдналося з Руським (Чорним), оповідає у “Повісті минулих літ” той же Нестор. Він чітко розрізняє русь і слов’ян. Не плутає їх і грек Костянтин Багрянородний, котрий, описуючи Х ст. шлях по Дніпру, дає назви порогів руські (варязькі) і слов’янські (умовно кажучи, давньоукраїнські, бо “україн” і надалі ще довго буде чимало). Іший учений грек – Пріск Панійський, що 448 року їздив з посольством до Атилли у Придунав’я, не згадує у Скіфії (коли хочете – Гунії) ні русів, ні слов’ян, але свідчить, що там говорили зовсім різними мовами: скіфською, готською, латиною, гунською, дуже рідко – грецькою (див. сказання Пріска у кн.: Ученые записки Второго отд. Импер. Академии Наук, т. VII, ч.1, Спб., 1861. с.52). Коли вже називати росіянами русь або білорусів, то чом би не уявити Р. Мартинюка десь на Змійових валах неподалік Бористена у бесіді з Геродотом про андрофагів (людоїдів) і земляків Л. Кучми меланхленів? Цікаво, у яких термінах зміг би порозумітися наш сучасник з батьком історії, що за 9 століть до Пріска описував гіпербореїв, траків, кіммерів, скитів, агатирсів, неврів, каліпідів, алазонів, будинів, гелонів, таврів, меотів та ін.?

Спершу бо “руськими” стала ослов’янена збірна “скіфів” (від якої в українській мові не одні лише іранізми; ослов’янення самих русів-вікінгів доповнило готський внесок германізмів варязькими, як-от стяг, щогла, пуд, гість, скарб, гайстер, жебрак, гатити – див. той же атлас). Слово “Россия” – грецький переклад слова “Ruotsi-Русь” – з’явилося в кінці XV ст., коли Москва відреагувала ідеєю Третього Риму на завоювання турками Візантії. Але тільки 1721 р. Петро І офіційно оголосив “руськими” московитів, хоча бояри й ремствували, бо нічиїми бути не хотіли.

“Росіянин” ХХІ ст. – це “россиянин” чи “русский”? Шкода, – але й показово, – що обидва поняття перекладаємо одним іменником. Настрахані імперією, українці не помічають, що сьогоднішня Росія вже не змішує означень “российский” і “русский”. Зі свого боку росіянам важко збагнути, відмовившися від ілюзій, що Русь і Росія – країни різні і за часом, і в просторі, тож не може бути одного прикметника для русича і москаля, як ніколи не було для франка і француза або римлянина і румуна. Той, кому баглося розбудувати Третій Рим, мав би ухопитися за цю різницю. Сьогоднішні ж послідовники ідеї розкопують “русские” могили Х ст. на Тамані і в Криму, знаходять “русский квартал” і “русский крест” ХІІІ ст. в Херсонесі та “русские, а точнее говоря, украинские поселения” січовиків ХVІІІ ст. на окраїнах Кримського ханства (чимало прикладів такої пропаганди наведено у моїй статті “Обережно: шовінізм” – “Літературна Україна” за 11 лютого 1991 р.). Тож зі словом “москаль” сталася та ж метаморфоза, що й зі словом “хохол”: у семантиці обох горда слава бореться з ганьбою. Знаком великої біди було б, якби ці слова стали міжмовними омонімами. Але незгоди йдуть не від того, що у когось пращури – трипільці, кіммери, скіфи, венеди, склавини та анти, а в когось – угро-фіни (чиїх слів і в українській мові сила-силенна), а від небажання розуміти, хто усі ми є насправді і чого нам ще треба.

Коли ж мислити, як Р. Мартинюк, то прибалти теж із фінно-угрів “робили росіян”. Та й не тільки росіян: латиші тоді – “просто” политовчені ести. Утім, нащо далеко ходити? Сила-силенна литванізмів є в українській мові (зокрема в діалектах), а українізмів – у литовській. Зокрема К. Тищенко витлумачив десятки топонімів на теперішній Сіверщині, як-от: Шостка, Мена, Путивль, Крути, Клишки, Дейнечине, Обложки, Гукове, Гудове, Баничі, Локня, Обирки, Османь, Жукля та ін. Литванізми серед прізвищ – Бутейко, Борейко, Нарбут, Солтис, Домонтович, Бутович, Радивил, Бурбело тощо. Ось ще колоритна рідна лексика, наведена вченим зі “Словаря балтизмов в словянских языках” Ю. Лаючюте (Ленинград, 1982): баюра, блазень, валандатися, верша, відлига, вовкулака, гаразд, гилити, грудка, гультяй, гринджоли, джигун, джинджеруха, жабуриння, жлуктати, жужмом, заграбастати, заклякнути, зозуля, кавкати, карати, картати, кепсько, кишіти, клишоногиий, клумба, клуня, клякнути, ковінька, копа, локшина, лупатий, мантачка, мул, мулкий, мурзатий, нетра, нурт, охляп, пампушка, пастка, пелька, перга, садиба, стодола, скаба, скирта, твань, толока, трощити, шалапут, шлунок, нишпорити, юшка. Висновок: балти, передусім литовці, за середньовіччя зробили вагомий внесок у формування українського етносу (К. Тищенко. Литва на Сіверщині. Топонімічні свідчення. – Пам’ятки України, 2001, 1-2, с. 104).

В етногенезі, як і скрізь, діє невідворотна закономірність: все, що має початок, має і кінець. На всьому своєму історичному відтинку якість має відповідати критерію, за яким ми її визначаємо. Як у нас розуміють генеалогію? Чомусь однобічно – не бачачи, що генеалогічна крона росте у протилежний бік від гілок кореня. А ці два різновекторні розгалуження уособлюють два протилежні органічні процеси в етносі, як і в мові: 1) акумулювання ресурсів – головним чином запозичень з інших систем і завдяки цьому 2) укрупнення й урізноманітнення системи аж до поділу на дрібніші самостійні. Прикметно, що родослівну князя чи короля виводять від знатного предка (засновника династії, родоначальника). Але іноді (через поширення міждинастичних шлюбів) це таке переплетіння доль у часі, яке оживляє галерею всіх пращурів однієї особи до того коліна включно, куди лишень сягає пам’ять. У кожного ж батьків – двоє, дідів і бабів – четверо, пра – восьмеро і т. д., прогресія вичерпує можливості генофонду. Кожен – індивідуально – поєднує розмаїття елементів духовного досвіду світу, зокрема слів. Так само і кожна спільнота як цілісна множина. У російській мові академік О. Трубачов (Вопросы языкознания, 1957, 5, с.67) за етимологічним 4-томником Фасмера з 10779 слів (крім власних імен та етнонімів) виявив пізніх запозичень 6304 (понад півмови – 58,5%!), слів загальнослов’янських (і ранніх запозичень) 3191 (29,5%), власне російських слів 93 (0,9%), а східнослов’янських тільки 72 (0,8%). От тут і думай собі, де ж була і чия та колиска, ким її плетено!… Проте родослівну мов малюють від стовбура прамови тільки як крону дерева, пучком в один бік, геть забуваючи при цьому про зворотний пучок у підгрунті. Хоч автор генеалогічної класифікації мов А. Шлейхер і був ботаніком, він чомусь знехтував тим, що усяка жива мова є, по суті, історією перекладу і недоперекладу з багатьох інших, тобто синтезом мов. Крону з корінням поєднує Л. Залізняк (Первісна історія України. К., 1999, с.226). Але й образ цілого дерева не охоплює усього мережива зв’язків. У мову як модель етнічної самосвідомості часто повертається – зокрема й через інші мови – те, що колись із неї зникло. У праці “Про змішаний характер усіх мов” І. Бодуен де Куртене підкреслював, що одна на одну впливають стара мова (обрядів, церкви, переказів) і нова – мови схрещуються і змішуються не тільки територіально, а й хронологічно, тож “немає і бути не може жодного чистого, не змішаного мовного цілого” (И. Бодуэн де Куртенэ. Избранные труды по общему языкознанию, т.1, М., 1963, с. 363).

У добу панування супутникового телебачення, мобільних телефонів, радіо та Інтернету вже не випадає говорити про те, що якась мова безроздільно охоплює свою територію. Багатомовність стала масовою. Моноетнічніх держав майже нема – та й чи багато їх було? А ще ж людям не сидиться на місці – віддавна мігрують осібно і гуртом. От і виходить, як казав Гете, що теорія сіра – лиш дерево життя зелене. Проте ніякого стовбура в одвічному буянні мов насправді не існує – він лише умовність, абстракція, яка допомагає виокремити й пізнати ті риси явища, що видаються нам істотними, але яка також таїть небезпечну спокусу видовбувати мертві дупла і звивати в них гнізда лише на свій виріст.

(2 votes, average: 5.00 out of 5)