Захист Вітчизни нашими предками
Збройна боротьба східних слов’ян. Історія знає чимало прикладів, коли в винищувальних війнах припиняли своє існування цілі племена, народи, держави. З давніх часів право на життя і свій подальший розвиток треба було відстоювати, а тому питання збройної захисту набували першорядне значення.
Наші найдавніші предки – східнослов’янські племена. Вони вели осілий спосіб життя, успішно розвивали землеробство, скотарство, ремесла, а коли нападав ворог – мужньо і вміло захищалися.
У період розкладання первісно-общинного ладу і зародження феодальних відносин у східних слов’ян участь у військових підприємствах не було привілеєм для одних і тягарем для інших, а придбання необхідних умінь і навичок для військових дій було справою всіх, хто до цього був здатний.
Найближчими сусідами східних слов’ян на півдні були кочують в причорноморських степах гуни і авари, а потім – хазари, печеніги, половці. При чергових набігах вони грабували, забирали полонених, спустошували східнослов’янські землі. Все це змушувало приділяти велику увагу збройний захист. Східні слов’яни будували великі укріплені городища, оточені земляними валами, ровами, частоколом з колод, вдосконалювали своє озброєння, чому сприяло успішний розвиток ремесел. У найдавнішої російської літописі “Повість временних літ” збереглися відомості про походи руських князів на столицю Візантії Царгород (Константинополь) (907, 914 рр.). У цих походах брали участь і полоцкие дружини.
Але частіше потрібно було захищатися, а успіх приходив, коли діяли спільно. При черговому набігу половців в 1168 році великий князь київський Мстислав, зібравши всіх удільних князів, звернувся до них зі словами: “Друзі і брати! Залишимо междоусобие; споглянув на небо, оголивши меч і, закликавши ім’я Боже, вдаримо на ворогів. Славно, брати, шукати честі в поле і слідів, прокладених там нашими батьками і дідами “. Половці були розбиті. У спільних походах проти кочівників разом з київськими князями брали участь зі своїми дружинами князі: полоцький Давид, гродненський Мстислав, туровський Гліб, Пінський Ярослав та інші.
У 1240 році, захопивши гирлі Неви і місто Ладогу, шведи мали намір перегородити новгородцям вихід до Балтійського моря. Військо шведа Я. Біргера пройшло по Неві і розташувалося табором біля річки Іжори. Новгородський князь Олександр Ярославич з невеликим загоном і дружиною полочан підійшов до шведського табору і вщент розгромив противника. Літописець високо відгукнувся про білоруський воїна Якова Полочанінов. За його словами, той, “наіхав на шведський полк з мечем, мужествовав багато”. Після бою князь Олександр Невський особисто дякував хороброго воїна. Ще більш нищівної поразки було нанесено хрестоносцям на Чудському озері в 1242 році.
Куликівська битва. Яскравим прикладом об’єднання сил проти спільного ворога з’явилася Куликовська битва (1380), де під керівництвом великого князя московського Дмитра Донського билися і прийшли зі своїми загонами князь полоцький і псковський Андрій, його брат князь Дмитро Ольгердович, князь Дмитро Боброк, Друцький князь Гліб. Битва почалася з поєдинку між двома богатирями: російською Олександром Пересветом і монгольським Челубеем.
Невська битва
Невська битва (ліворуч – Олександр Невський, справа – Я. Біргер, на передньому плані – Яків Полочанін). Давньоруська книжкова мініатюра XVI в.
Поєдинок Пересвіту з Челубеем
Поєдинок Пересвіту з Челубеем. Художник М. Авілов
Обидва загинули в смертельній сутичці. Потім зблизилися війська, і почалася битва. Завзятість і запеклість Куликівського битви літописець у знаменитому “Оповіді про Мамаєвому побоїще” описує так: “На тому полі зійшлися сильні полки разом, з них виступили криваві зорі від сяйва мечів, точно блискавки блищать. І був тріск ламких копій і удари мечів “.
Об’єднаними силами Золотій Орді було завдано нищівного удару, в результаті якого її військовому й політичному пануванню було завдано серйозної шкоди. Білоруси можуть пишатися мужністю і відвагою своїх предків – воїнів, що прийшли на Куликове поле, щоб брати участь в справедливій боротьбі всіх братніх східно слов’янських народів.
Грюнвальдська битва. Ще одним прикладом спільної боротьби з ворогом є знаменита Грюнвальдська битва, в якій проти Тевтонського ордена хрестоносців плечем до плеча билися литовські, польські, білоруські та російські герої.
Битва відбулася 15 липня 1410 біля села Грюнвальд. Почалася вона зі сміливою атаки кінноти Вітовта. Атака була рішучою і потужною, вершники вже громили німецьких бомбардирів і наблизилися до лицарів, але були зустрінуті лавиною стріл арбалетників і лучників. І тут кинулася в бій закута в броню стіна лицарської кінноти. Виступили і передові польські полки. Вороги зійшлися в січі.
Стояв неймовірний гул від бойових кличів, криків, іржання коней, брязкоту зброї. “Нога наступала на ногу, обладунки вдарялися об обладунки, і піки прямували в обличчя ворогів…” Довгий час війська билися без жодного успіху. Вітовт, забувши про втому і зневажаючи небезпеками, з’являвся то в одному, то в іншому місці битви, закликав і вів у бій своїх воїнів. Потужний удар нанесли німці по центру, де стояли воїни смоленського, оршанського і мстиславського полків. Росіяни боролися відчайдушно, стримуючи в кілька разів перевершує їх супротивника. Польський історик XV століття Ян Длугош писав: “… російські витязі з смоленської землі, побудовані трьома окремими полками, стійко билися з ворогами… Тим заслужили вони безсмертну славу”.
Грюнвальдська битва
Грюнвальдська битва (фрагмент). Художник Я. Матейко
Магістр Тевтонського ордена Ульріх фон Юнгінген, відчувши, що сили противника на межі, встав на чолі своїх військ і пішов, як він вважав, на розгром ворога, але прорахувався. Поляки з одного боку, литовці – з іншого вдарили по війську Юнгінгена. Сотні прусів, а за ними й лицарі, покидавши прапори і зброю, почали здаватися в полон.
Не вдалося ордену закувати слов’янство в ті кайдани, які були знайдені переможцями після битви в таборі хрестоносців. Мужність і відвага наших предків у їх боротьбі з німецькими загарбниками при Грюнвальді – золота сторінка військової доблесті і слави білоруського народу. Доблесть і слава білоруських полків. Царський уряд не давало зброї багатьом народам, для білорусів ж ніколи ніяких обмежень не існувало. Більше того, з них формувалися цілі полки.
Полоцький полк. Найвищим досягненням військового мистецтва кінця XVIII століття було взяття неприступної на ті часи турецької фортеці Ізмаїл. У безприкладному штурмі під командуванням А. В. Суворова брали участь воїни Білоруського єгерського корпусу і Полоцького піхотного полку. У критичний момент штурму, коли ворог прагнув скинути атакуючу колону з кріпосного валу, командир Полоцького піхотного полку підполковник Ясунскій повів полочан в контратаку. Їх рішучі дії змусили турків відійти, кинути свої позиції і бігти. Але й полочани понесли втрати, загинув смертю хоробрих їх мужній командир підполковник Ясунскій. Тоді на його місце встав полковий священик Трохим Куцінскій. З хрестом у руці він захопив за собою солдатів, поставлена перед полком завдання було виконано.
Полочани мужньо билися в Бородінській битві, захищаючи знамениту батарею Раєвського, у штурмі Лейпцига і при взятті Парижа, в облозі Варни і захисті Севастополя.
Мінський полк. Частина корпусу маршала Жюно і полки князя Ю. Понятовського 26 серпня 1812 прагнули відрізати 1-ю гренадерскую дивізію від основних сил Багратіона. Мінський 54-й піхотний полк у складі дивізії, зробивши маневр, раптово контратакував французів і поляків, розсіяв їх бойовий порядок і відкинув на вихідні позиції. Про його командира, полковника А. Красавіна, в нагородному листі надруковано: “предводительствовать довіреним йому полком із зразковим безстрашний і, перебуваючи під сильним гарматним вогнем, діяв відмінно і подавав підкоманду свій приклад личною хоробрістю, причому отримав сильну в ногу від ядра контузію”. У подальшому полк громив і гнав загарбників у напрямку Малоярославця, Смоленська, Логойська, Радошковічей, Вільшан, Гродно.
Лихі білоруські гусари. Серед полків, іменувалися назвами білоруських міст, найбільш найстарішу і багату подіями літопис мав Білоруський 7-й гусарський полк. Тільки при штурмі фортець Силістрії і Рущук під час війни з Туреччиною їх трофеями стали 82 ворожих прапора і 437 знарядь.
Відчайдушні рубаки Гродненського гусарського полку під командуванням Кульнева вносили сум’яття і сіяли паніку серед французів в 1812 році. У бою під Клястіцамі 30 липня загін Кульнева грунтовно поплескав частини маршала Удіно, захопивши майже весь його обоз і 900 полонених. У села Боярщина прямим попаданням французького ядра Кульнева відірвало обидві ноги. Смерть настала майже миттєво. Яків Петрович Кульнев заслуговує вічної пам’яті. Навіть у Фінляндії він залишив про себе самі добрі спогади як про воїна-лицаря по відношенню до переможених. Саме таким Кульнев увійшов у фінську національну літературу. У Гродненському гусарському полку він став полковником, а потім генерал-майором, Георгіївським кавалером. Полку було присвоєно його ім’я.
Немає таких нагород, яких би не удостоювалися білоруські полки – від Георгіївських Прапорів до срібних труб – почесний символів бойової доблесті.
Від кого і як захищалися наші найдавніші предки? Хто в ті часи брав участь у захисті від ворогів?
Розкажіть про Грюнвальдській битві.
Розкажіть про мужність і відвагу воїнів Полоцького полку при штурмі фортеці Ізмаїл та про бойові подвиги білоруських гусар.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)