Західноукраїнський літературний дискурс
У першому розділі “Національний Космо-Психо-Логос і національна ідентичність” розглядається культурологічний аспект понять “нація” та “національна ідентичність”. Наголошується на тому, що національно-культурний організм (- це певна автономна психо-інформаційна і духовна система, що входить у надсистему-людство і має свої підсистеми (особа, родина, професійні страти, тощо), відзначається цілісністю, самореалізацією, самозбереженням і самовідтворенням і типологією, властивою1 і. для1 окремих [людських осіб. З погляду міфо-ритуальної теорії культури та структурної антропології; чиї поняття та підходи лягли в основу цього дослідження, нація є живим організмом-світом, де все дорівнює усьому, усе гомеоморфне: людина (мікрокосм) – етнос, нація (мезокосм) – світ (макрокосм), звісно ж із врахуванням того, що людину і етнос відрізняються від гомеоморфного з ними світу природи своєю
Здатністю мислити, переживати, вступати в діалог з іншими людьми, з Богом і світом.
Нація – це комплекс якостей, реакцій на світ, слова і жести, рух, у просторі – Космо-Психо-Логос, до творення якого спричинилися різні “хімічні” сполуки, серед яких не останню роль відігравали і ландшафт, грунт, у який Бог “посадив” даний етнос, і спосіб жити в світі справіку, опановувати простір і ще якісь генетичні властивості, що, відшліфовувані історією, укладаються у саме такі риси національного характеру. Історія – це творчість колективного суб’єкта – етносу, нації – історія її культури і свідомості. Світова історія – поліфонія культур, множинність етнічних свідомостей з їхніми світами, що разом складають людство.
Національний космос – це порядок речей у світі, певне співвідношення вартощів, сприймання простору і часу, свободи і долі, верху і низу, далини/ширини, світла/темряви, неба/пекла, чоловіка/жінки, себе і Іншого. Світ-макрокосм-людство заряджений, запущений енергією менших світів мезокосмів (народів, етносів, націй), кожен з яких, крім спільного для всього людства колективного підсвідомого, має і власний проект існування, свій ідеал самореалізації і самоутвердження у макросвіті.
Усе, що з’явилось і існує, постійно загрожене поверненням до небуття, не-існування – поглиненням хаосом і функціонує у боротьбі із цим хаосом, мусить постійно відновлюватися-перетворюватися. Щоби відновити свої виснажені біологічні ресурси, повинне “померти”- бодай на мить повернутися до першопочатку і з новою силою відродитися – до хаосу – в плані космічному, в оргію – у плані соціальному, у темряву (насіння), у воду (хрещення).
Творення космосистем різного рівня – єдиний онтологічний процес, хіба розпадається на два потоки – космогонії (творення космічних об’єктів) і антопогонії (творення людини, структури її психіки з первісних вод колективного підсвідомого – неба ідеалів – Супер-Я, земних можливостей -‘Я; пекла бажань – Воно). Цю двоаспектність творення світу підкреслює і Біблія: Бог створив людину на шостий день Творіння. Те саме їй подарував свій космогогічний талант – творити речі, культуру – другу природу.
Процес національної самоідентифікації теж космогонічний за своєю природою: у момент самоосмислення відбувається відновлення національного образу світу.
Далі у дослідженні розглядаються різні аспекти поняття ідентичності, його типологія (різні види ідентичностей, серед яких найбільш стала і універсальна національна ідентичність), його схожість-не-схожість із поняттями “тотожність”, “самосвідомість”, його онтологічний і культурологічний сенси: і індивідові, і нації потрібна ідентичність, щоб не тільки дати лад власному життю, а й впорядкувати світ навколо себе, ідентичність усуває відчуття загубленості, непевності, незахищеності, непоінформованості.
У роботі національна ідентичність трактується передовсім як самосвідомість культури, надіндивідуального, інтелектуального механізму, компенсує, зменшує невпевненість і незнання індивідуальної свідомості і є її доповненням.
Національна література як один із найпотужніших засобів збереження у світі мезокосму – етнічної, національної ідентичності виховання національної самосвідомості найпромовистіше розповідає світові і самому народові про своєрідність його мелодії у симфонії народів-на “небесах буття”. Та її роль не зводиться хіба до підтримання у часі наративної тотожності нації, а разом із іншими видами духовної діяльності є своєрідним космогонічним міфом, який зміцнює, відновлює і “тримає”‘ космосистему – світ і націю і їх “дублікат” – психосистему – самосвідомість, індивідуальну і колективну. Література є найчутливішим сейсмографом, що фіксує усі розлади в загроженій космосистемі – Втому, виснаження біоенергії на всіх космічних рівнях – від природи до людини і нації.
У другому розділі “Західноукраїнський текст 30-х рр. XX ст.” розглядаються семіотичні аспекти осмислення історії, історико-культурної епохи як семіотичного об’єкта, семіотичні особливості західноукраїнського тексту?0-х рр. XX ст.
У підрозділі “Історична епоха як семіотичний об’єкт” з’ясовуються особливості трактування історичного процесу з погляду семіотики – як комунікативного процесу, у якому інформація, що поступає у ті чи інші канали сприйняття, обумовлює ту чи іншу зворотню реакцію суспільного адресата (соціуму – колективної особи), адресантом же може, бути як окрема особа (культурний чи громадський діяч) – тоді історичний процес постає як комунікація між соціумом і індивідом, так і соціум, колективна особа (наприклад, чужий соціум, що оголосив війну) – тоді це комунікація і між двома соціумами, і між індивідом і соціумом і т. д. Кодом тут виступає певна мова, де “словами” і “фразами” будуть ті чи інші події, що їх вичитує об’єднаний навколо “мови” соціум-колективна особа, як безпосередній сучасник і творець подій, так і їх інтерпретатор, що реконструює текст цією “мовою” як минулий з перспективи теперішнього. Нижче уточнюється поняття тексту в семіотиці – тексту як мови і тексту як знака і їх застосування у даній роботі. Далі розглядаються дві моделі сприймання часу – космологічна (міфологічна), що дивиться на минуле як па вічне повернення усього сущого, неперебутніх вартощів і першоформ, тоді подія є значимою настільки, .наскільки вона співвідноситься із першоподією, і історична, що оцінює події минулого з попряду теперішнього і можливого майбутнього, передбачає лінійність і незворотність, неповторюваність подій. Обидві моделі сприймання минулого, як правило, існують паралельно з домінуванням то одної, то другої, залежно від історичної ситуації – у суспільно-політичному житті, у мистецькій сфері переважає космологічна, у науці (окрім філософії) – історична. І сама проблема відродження чи збереження національної ідентичності ставить на перший план космологічну свідомість.
У підрозділі 2.2. “Семіозис української історії 10-30-х рр. XX ст. (акціональний код)” коротко відтворено текст української історії від
Розпаду двох..імперій до 30-х рр. в його подієвому – акціональному варіанті (коді), докладніше – перебіг подій у Галичині після програшу у визвольних змаганнях.1917-1920 рр. і окупації Східної Галичини поляками, курс польського режиму на денаціоналізацію і декультуризацію українського населення і відновлювальні – етнозахисні дії галицьких інтелектуалів, усієї української людності задля збереження національної ідентичності (на економічний визиск – український кооперативний рух, на закриття шкіл – засновування шкіл і гімназій на власні кошти, Таємного університету, партійна робота, видавнича діяльність тощо).
У підрозділі 2.3. “Галичина 30-х років XX ст. як культурологічний та психологічний феномен (семний код)” уточнюється поняття тексту і його кодів. З-посеред різних типів кодів тексту найбільш продуктивними для прочитання тексту її торичної епохи – західноукраїнського тексту 30-х рр. видалися п’ять кодів наративних текстів Р. Варта: акціональний (код подій, голос Емпірії), референційний (культурний, голос Знання), герменевтичний (код загадки), семний (голос Особистості), символічний (голос Символу). Більшість із них легко прикласти і до “наративного” тексту історії (Барт Р.5/2.- М., 1994, с. 33).
Акціональний – код подій і вчинків, що вкладаються у причинно-подієві і хронологічні ланцюжки, у процесі осмислення – семіотизації минулого ці події і вчинки можна групувати за допомогою узагальню-вальних акціональних назв: “війна”, “перемир’я”, “поразка”, “втрати”, “відступ”, “окупація”, “пацифікація”, “нормалізація” тощо.
Культурний, або референційний, код – це код людських знань – суспільних уявлень, думок, культури, як вона передається у книжках. Тому Барт називає культурний код безіменною книжкою, кращим зразком якої є шкільний підручник. До культурного коду можна зарахувати і риторичний код епохи, щі об’єднує усі правила говоріння (кодовані форми розповіді, мовлення – повідомлення, резюмування тощо), хронологічний код -“датування” подій, певна ідеологія часу (тобто переважання космологічної або історичної моделі сприймання часу) і соціо-історичний код, що пов’язує висловлювання із усією сумою засвоєних через освіту знань про час, народ, країну.
Герменевтичний код (код загадки) – це питання, які постають при сприйманні тексту: “Хто це?”, “Чим ця людина видатна настільки, що включена у семіозис?” Варт” пише,-що герменевтичний код – це така “сукупність одиниць, функція яких полягає в тому, щоби в той чи інший спосіб сформулювати питання, а потім відповідь на нього, так само й вказати на різні обставини, що здатні підготувати питання або затягнути підповідь, або ще так: сформулювати загадку і дати її розгадку” (Барт Р.3/2. – М., 1994, с. 211).
Семантичний код – це ряд конотацій, що включають у себе значення і означуване, це зорі на небі тексту, що тріпочуть сенсом. “Сема (чи конотативне означуване) – це конотатор, що відсилає до людей, місць і предметів, а її означуваним є та чи інша прикмета” (Барт, там само, с. 211). Це такі прикмети (атрибути), як “складність”, “знаменитість”, “похмурість”, “надмірність” і т. п. Наприклад, події пацифікації у Галичині 30-х рр., крім акціонального сенсу, є означуваним жорстокості і політичної примітивності польського окупаційного режиму. Усяка сема іщв’яз^на з певною ідеологією, що втілена в історичній особі (у тексті історичної епохи) чи в літературному персонажі (у літературному тексті). Тому.’колена людська особистість (як індивідуальна, так і колективна) є набором-ревних СЄ|М, скажімо, українці як колективна особа вирізняються таким ‘набором с^м: інтровертивність, емотивність, індивідуалізм, несхильність до підпорядкування, терплячість, але до певної межі і т. п. Серед них західні; українці, передовсім галичани, мають свій “піднабір”, про що йтиме мова нижче.,
Висока національна самосвідомість галичан була і залишається наймаркантнішим семним атрибутом їх характеру і “сюжету”.
Картина галицького світу після визвольних зазнала значних трансформацій: відкрився і став реальним донедавна міфічний (і містичний), сакральний простір “Великої України”. Галичани ентузіастично переживали свою “малість” у великому просторі всієї, України – частини цілого. Звідси – сакралізація цілої загальноукраїнської території – і готовність жертовно служити всій Україні, стимулююча діяльність галичан серед західних українців інших теренів – Буковини, Волині, Закарпаття, Холмщини. Тому культурологічне поняття Галичини ширше, ніж географічне – уся Західна Україна — “те, що духово й політично оглядається на Львів” (Шлемкевич М. Галичанство.- Мюнхен, 1956, с. 7).
Дослідники української етнопсихології (Ярема, Япів, Кульчицький, Мірчук, Віконська, Шлемкевич) підкреслюють галицький раціоналізм, перевагу розумових первнів і східний ірраціоналізм, стихійність, емотивність) що проявлялося ще в княжі часи (Данило Галицький і спонтанний Ігор Новгород-Сїверський тощо). У козацькі часи, на думку Шлемке-вича, персоніфікацією Сходу був Хмельницький (“раптове пробудження, осяяння”), а Конашевич-Сагайдачний – Заходу, навіть їх зовнішність є втіленням цієї опозиції: “стихійно-барокова” Хмельницького і худорлява, гострокутна — в Сагайдачного.
У Шевченка є щось із спонтанного вибуху гарячого гейзера з глибин української душі, легкість із Божої ласки і неперевершена силу вислову одночасно. Слово добуте із сердешної поводі й ірраціональної темниці, із недер стихії. У Франка – “тяжка боротьба із матеріалом, його слова – це свідомЦ раціональні удари каменярського молота об тверду скелю” (Шлемкевич, там само, с.66).
Характер простору, в якому протікає життя етносу чи субетносу, вигранює і його характер. Східноукраїнський формувався в умовах степу – відкритого, безмежного і непевного простору, що поглинає у себе. Дорога на ньому – така ж непевна і безмежна – до горизонту, якого ніколи не можна досягнути. Ця відкритість, безмежність розковує стихію у душі людини. Галицький простір обмежений, стиснений, ускладнений перешкодами і переходами, долати його важко, але зусилля ці дисциплінують людину, стимулюють думку і працю.
Далі з’ясовується особливість переживання простору-Дому – великого, етнопростору, і малого, Житла, Господи. Дім – це символ родини – сім’ї чи етносу – усього, що відмежоване фізично і метафізично від решти простору. Статус Дому: він (житло чи етнопростір) живий, якщо в ньому присутня людина, одухотворює його своєю любов’ю, ідентифікуючи себе із ним. Втратити Дім – втратити свою самість, можливу лише на своєму місці – у своєму Домі. Звідси – не-присутність, непомітність українців у світі, нечуткість українського голосу, бо діалог можливий лише між власниками Дому, бездомний нездатний до діалогу, бо його не видно і не чути, він у поза-просторі, він говорить, а його не чують, як не чують голосу привидів. Тому проголошення незалежності України – це, крім усього, і перехід із анти-простору в простір, оприявнення етносу, нації у світі.
Дім-Держава – це Житло, що захищає народ, націю від хаосу небуття, але й народ повинен захищати його своєю присутністю – не тільки фізичним, а й метафізичним проживанням і переживанням цього простору оживляти його, дати йому стати мертвим.
Після поразки національно-визвольних змагань український світ знову розколовся надвоє, галичани з-під австрійського панування, під час якого їм вдалося утвердити досить широкий український “стан посідання” – розгалужене українське громадянське суспільство, потрапили під польське і знову мусили боротися за його збереження, за українську присутність у новій польській державі, коли ця держава робила все для того, щоби стерти цю присутність, перевести їх із небуття у буття. У той Якщо в другому розділі роботи розглядався текст, семіозис якого був витворений у “лабораторних” умовах дослідницької роботи, то цей розділ буде присвячений аналізові тексту, що витворив себе сам, тексту, що є субтекстом (дискурсом) загального західноукраїнського культурного тексту 30-х рр., тексту як знаку, як самоописування. Там – текст як факти (мова) реальності, тут – як факти свідомості, текст висловлювань адресатів комунікативного акту – діалогу людини (людей – субетносу) із історією. При самоописуванні це сюжет про Мене, при дослідницькому описуванні – сюжет про Іншого. У першому випадку домінує космологічний (міфологічний) текстотвірний механізм мислення, у другому – дискретно-історичний.
У попередніх розділах ми описували західноукраїнський культурний текст 30-х рр. і його найприкметніші коди, компонуючи їх, витворюючи їх “сюжет” відповідно до поставленого нами завдання, концепції роботи і теоретичних методів дослідження, якими послуговуємось. У цьому розділі намагатимемось відтворити текст про себе самої епохи, витворений самими учасниками подій, нараторами розігруваного дискурсу.
Кожне ім’я, слово і голос у цьому тексті-дискурсі таять у собі в згорнутому, спресованому вигляді розмаїті сюжетні ходи Єдиного Сюжету проминулої епохи. Ми, однак, перекодовуючи (з тексту про Мене в текст про Іншого), компонуючи цей текст наново, відбиратимемо тільки ті’імена, слова, голоси, що вкладаються у сюжет, заданий темою і завданням нашого дослідження – збереження національної ідентичності в умовах “смерті” українського космосу.
У підрозділі 3.1 “Голоси західноукраїнського (30-х рр. XX ст.) текстуального світу і їх “проекти реальності (риторичний код)” відтворені, “озвучені” голоси західних українців того часу – їх висловлювання про світ, Україну, про себе і інших предикатів дії наративного тексту західноукраїнської історії 30-х рр.
Предикат-дія об’єднує навколо себе цілий клас мотивів, які узагальнено можна назвати творенням. Таким творенням, чином, що об’єднувало в собі головну дію персонажів західноукраїнської історії, було збереження Ч утвердження національної ідентичності, боротьба за суверенну Українську державу, незалежно від політичних орієнтацій самих актантів. Ця дія пронизувала і літературний процес у Галичині 30-х рр. XX ст., і загальнокультурну атмосферу.
Основною “сценою”, де розігрувався західноукраїнський літературний дискурс 30-х рр. були галицькі періодичні видання: літературний процес у Західній Україні ініціювали видання різної політичної і культурологічної орієнтації – націоналістичної (“Вісник”), ліберально-демократичної (“Назустріч”), комуністичної (“Нові шляхи”), національно-християнської (“Дзвони”), а також журнал уенерівської еміграції “Ми”, що виходив у Варшаві. Кожне із цих видань, виходячи у світ, заявляло про свою ідеологічну та мистецьку платформу уже самою манерою висловлювання, риторикою, оприявнюючи характер соціо – і ідеолектів його редакторів та авторів.
Лінгвістичний дискурс західноукраїнської періодики насичений афективно забарвленими словами – позитивно: “Україна”, “Нація”, “Нарід”, “Держава” (переважно з великої літери), “рідний край”, “матір-ня мова”, “визволення”, “герої”, “воля”, “енергія”, “борці”, “перемога” – і негативно: “большевизм”, “атеїзм”, “матеріалізм”, “зрада” – або експресивно: “блазні”, “масонерія”, “гермафродити” (найбільше у “Віснику”). Це не була штучна політизація лексики, а мова і мовлення, які творилися безпосередньо у процесі політичного праксису, мова і мовлення, які не тільки відображали, а й творили нове мислення і свідомість.
Політико-ідеологічний поверх літературного дискурсу 30-х рр. розгортався навколо геополітичних опозицій: Україна/Європа, Україна /Польща, Україна/Росія, Україна/УРСР, Схід/Захід (у загальносвітовому і українському масштабах), а також ідеологічних: національне/соціальне; національне/інтернаціональне; національна самосвідомість/національна зрада: націоналізм/матеріалізм (фашизм-комунізм).
Львівські часописи генерували-творили і Львівський текст української культури. Львів “говорив” своїми вулицями, будівлями, пам’ятниками, історією, ідеями і міг сприйматися як певний гетерогенний текст, причому двояко: місто як простір і місто як ім’я. Львів як простір перебував, у досить складних взаєминах із Землею: з одного боку, був ізоморфний Українській Землі в неукраїнській державі, певним чином втілював, репрезентував цю неіснуючу державу (був державою духа), усю Галичину і взагалі Західну Україну, був ідеалізованою моделлю українського всесвіту, особливо в 30-х рр. і лежав у центрі цього всесвіту, водночас виступаючи тимчасовим (замість Києва) центром, з другого, був ексцентричним стосовно політичного простору, в який входив, – Польщі, залишаючись водночас і польським Львовом (у певній мірі – єврейським), що могло б сприяти синтезу культур, натомість в тодішній політичній і соціально-психологічній ситуації дало лисіє протистояння культур і загострення екзистенційного коду Львівського тексту.
Львів став головою і мозком національного організму – уполітичним, виховавчим, економічним, культурним, літературним – із своїм, львівським, стилем. Львів був і простором-надтекстом, де формувалися і утверджувалися і культурні межі української свідомості, у тому числі й через гострі дискусії, які часом велися в дусі, як казали самі учасники, баби Палажки, що виказувало прикмети фрустрації, невротичного намагання перенести) власну Тінь на політичного супротивника.
Метамовний код західноукраїнського літературного дискурсу структурувався навколо опозиції література-не-література, що розпадалася напідрядні: наша-не-наша, заангажована чиста, елітарна/масова, література-графоманія,’ нова/стара, українська/радянська тощо.
В силу цього, що Східна Україна внаслідок терору була вилучена з процесу” творення української культури, літератури, західноукраїнські письменники свідомо брали на себе роль заміни: “А в нас, коли українська (духом) творчість за Збручем вже не існує, коли такі чільні поети, ЯК:Рильський, українські тільки мовою, якою пишуть, кожна індивідуальність поцейбіч набирає сили більшої для нас вартості” (С. Гординсь-ки’й.- Назустріч.- 1936.1.02.- С. 254).
Західноукраїнські літератори, при всіх відмінностях своїх політичних та. естетичних позицій, головну свою увагу спрямовували па спільне завдання: підтримуючи вогонь загроженої національної ідентичності, утверджувати присутність у світі неприсутніх для нього українського народу та його культури.
Тому в західноукраїнському літературному дискурсі найпродуктивнішми були космогонічні жанри: історична повість (роман) – код Минулого, ”золотого віку”, голос Часу; “сільська” проза – код Простору, голос Землі.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)