ЗАВИДЮЩИЙ БРАТ – МИХАЙЛО КОЦЮБИНСЬКИЙ – Українська література – Література для дітей
Казка з народного поля
Сердиться Марець*, вітрами бурхає,
Аж голі дерева стогнуть та гнуться;
Землю нещасну вдень дощиком мочить,
А на ніч морозом лютим стискає.
Хмари збирає з всіх закутків неба,
Що нікуди сонцю й глянуть на землю…
Ринуть веснянії води рікою,
Дороги та греблі щиро руйнують,
Мокрая ж хвища на полі й у лісі
Билинку зелену снігом вкриває…
Сердиться Марець… віщує десь серце,
Що скоро настане з світом розлука,
Й Квітню квітчастому, меншому брату,
Йому доведеться землю оддати…
Заздрість гадюкою в серце вповзає,
І він замишляє діло недобре;
Квітня квітчастого, меншого брата,
Згубити він хоче з світу безвинно;
Дума покликать до себе у гості,
Втопити, зрадивши брата у річці.
Здумав – і радісно стало лихому,
Неначе він добрее діло готує.
Зараз всі хмари роздмухав по небі,
А сам Поклонився сонцю ясному:
Просить він в сонечка помочі з неба –
Буйнесенькі стануть теж у пригоді –
Землю сушити, травицею вкрити,
Первоцвітом, рястом гаї замаїти.
Тільки що глянуло сонце на землю,
Вже й стежка біленька в’ється болотом;
Пташка щебече в повітрі прозорім,
Травиця зелена з снігу вилазить.
Бачить, що сонечко щиро працює.
Пташок посилає Марець лукавий –
Тих, що то з вірою просто летіли, –
В гостину до себе брата прохати.
Квітень, почувши запросини Марця:
– Поїду, – зрадівши, каже, – до брата! –
Й очі веселі від щастя засяли,
Бо дуже бажав він з братом зустрітись.
Зараз почав він збиратись в дорогу:
Лаштує чумацьку мажу; на нашу
Рясту, фіалок готує для коней,
А сам надягає шати зелені.
– Гов! А куди се ти, братику, їдеш? –
Хтось крикнув іззаду голосом дітським.
Квітень жахнувся та, скинувши оком,
Молодшого брата – Мая – побачив.
Май був хлопчина, на диво, вродливий;
Як небо, очиці сині-блакитні,
Шати на ньому із квітів польових,
Аж пахощі гарні віють від нього;
В пишній короні росинки перлисті
Так грають на сонці, мов самоцвіти;
Скаже він слово – то так і здається,
Що то соловейко в лузі співає.
Квітень вітається з Маєм та й каже:
– До Марця у гості, братику, їду! –
Май же відразу чогось засмутився,
Аж чорна хмара чоло покрила.
– Знаєш що, – каже, – друже єдиний!
Скажу тобі нишком дивнії речі:
Матінка наша, Весна запашная,
Було, чи головку миє та чеше
Сину – дитині найменшій, коханій,
Чи, спатоньки вклавши в постіль тепленьку
Палко цілує – заплаче гіркими
Й крізь сльози до мене так промовляє:
“Трьох породила вас мати нещасна!
Ох, трьох соколів – на горе одного:
Марець – найстарший – недобра дитина:
Він матір нехтує, в серці плекає
Злість проти брата молодшого – Квітня.
Боюсь я, дитино, лиха якого:
Сам здоров знаєш, що в Марця потуга,
Бо вітром й водою він володіє!”
Раю я, братику, будь обережним!
Як візьмеш на віз ще човен та сани,
Щоб безпечніше було у дорозі,
Тоді рушай сміло в гості до Марця!..-
Слухає Квітень розумної ради
Й на мажу складає човен та сани…
Щиро обнялись брати на прощання…
От рушили коні – й Квітень поїхав.
Разно біжать коненята ситенькі;
Дорога суха, аж курява в’ється,
Збоку зелені ниви простяглися,
Неначе оксамит, сяють на сонці.
Небо безхмарне високо синіє,
А долі первоцвіт лісом подався;
Пташка щебече в повітрі веснянім…
Ох, Боже, як любо весну стрічати!..
Радісно в Квітня тріпоче серденько,
З грудей же могутніх пісня іллється;
Полем лунає, лісами, лугами.
До неба сягають згуки чудові…
Довго вже їде так місяць щасливий.
Як от хтозна-звідки хмари узялись:
Небо вдягнули у чорнії шати,
На землю спустились дощиком й снігом.
Холод повіяв, вітри заскиглили,
Як часом холодні звірі у нетрях;
Темрява, хвища, щось падає мокре,
Пристали в болоті коні ступати.
Що се?., шумить щось в долині так грізно?..
Ось ближче… ще ближче… клекіт вже чути…
Видко, як котяться хвилі скажені, –
То річка у повідь берег поняла.
Бачить сполоханий Квітень, що лихо, –
Спускає він хутко човен на воду,
Сани з собою бере й коненята,
В руках його дужих весла аж гнуться…
Хвилями річка на човен аж скаче –
Відскакують з плюском хвилі від човна;
Криги здорові пливуть звідусюди,
А вітер із снігом в очі шмагає…
Бореться Квітень веслом з бистриною,
Між кригами в’ється вужем, сказав би;
Сили останні свої добуває
Й з розгону наскочив човном на берег…
– Годі! – сказав він, втираючи чуба…
Аж гульк – коли степ весь снігом біліє!
Вдарився Квітень руками об поли,
Та нічого діять – гірш вже не буде.
Коні впрягає у сани і їде.
В глибоких заметах брьохають коні,
Хуга замітає снігом дорогу,
Мов пекло у полі – світа не видко!
На ніч мороз як потисне страшенний:
Понівечив, лютий, ряст та фіалки,
Ті, що то Квітень взяв коням на пашу,
Й самого крізь шати Квітня доймає…
Змерз подорожній, аж труситься, бідний,
Мороз витискує душу із тіла;
К світу ж немов потеплішало трохи…
Минається сніг вже, всюди болото.
От, як зайнявся край неба на сході
Й червоними стали хмари з краєчку, –
Марець прокинувсь й пішов оглядати
Своє королівство – землю нещасну.
Став край дороги, на палицю сперся,
Сердиті в простору вирячив очі;
Пика – червона від вітру чи злості –
Засіяна густо вся ластовинням.
Свита на ньому пошарпана, в дірах,
Забовтана теж по пояс в грязюці;
Замість корони – копиця волосся,
Та й те у безладді вітер розкидав.
– Пробі! рятуйте! ох, Квітень вже їде! –
Враз крикнув з нестями Марець; а далі
Як заскрегоче від гніву зубами,
Аж вітер бурхливий зразу ущухнув.
Хмари від ляку розбіглися з неба,
І сонце братів двох зустріч осяло.
Слухає Марець пригодоньки Квітня,
Як Май йому раяв їхать в гостину.
Слухає пильно, а далі як скрикне:
– Чекай же ти, Маю, вороже клятий!
Я ж тобі, братику Маю, придбаю!
Не раз і не два ще Марця згадаєш! –
Скрикнув так грізно і, парою знявшись,
Полинув в оселю чорної хмари,
Квітню квітчастому, меншому брату,
Своє королівство – землю – лишивши…
Й досі ще Марець лютує на брата:
Залізе уранці нишком в садочок,
Квіти та зілля морозом потопче,
Аж довго Май бідний плаче росою…
* М а р є ц ь – березень.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)