Зарозуміла мова – Засоби словотворчого увиразнення мовлення – Художньо-мовленнєва організація літературного твору – ЗОВНІШНЯ ФОРМА ХУДОЖНЬОГО ТВОРУ – ЛІТЕРАТУРНО-ХУДОЖНЯ ТВОРЧІСТЬ
Зарозуміла мова (рос. “заумь”, “заумный язык”) – це специфічний різновид індивідуальної словотворчості, що вбирає в себе слова і словотворчі звороти, які характеризуються ослабленістю або й повною відсутністю предметних значень, буквально – мова, що лежить за межами раціонального розуміння (узвичаєних його норм), безпредметна мова.
Основні принципи зарозумілої мови були вироблені на початку XX століття в поетиці російських футуристів, зокрема відомих теоретиків футуризму – Олексія Кручених та Веліміра Хлебникова. Передісторія появи самого терміна, за словами О. Кручених, була такою: “Наприкінці 1912 р. Д. Бурлюк якось сказав мені: “Напишіть цілий вірш з “невідомих слів”. Я й написав “Дыр бул щыл”, п’ять рядків, які й помістив у своїй книжці “Помада”, що готувалася до друку (вийшла на початку 1913 р.). В цій книжці було сказано: вірш зі слів, що не мають певного значення. Весною 1913 р., за порадою М. Кульбіна, я (з ним же) випустив “Декларацію слова як такого” <…>, де вперше була проголошена зарозуміла мова й подавалася більш повна її характеристика та обгрунтування” [цит. за: 38, 17]. Зокрема, там писалося, що “думка та мовлення не встигають за переживанням натхненного, тому митець може висловлюватися не лише загальною мовою (поняття), але й особистою (творець індивідуальний) і мовою, що не має чіткого окресленого значення (не застиглою), зарозумілою” [цит. за: 38, 264]. “Таким чином, – коментує процес зародження зарозумілої мови Жан-Філіпп Жаккар, – спочатку це “невідомі” слова, які стоять біля витоків зарозумілості, потім поява суміші звуків та букв, неможливих для фонетичної системи російської мови (щ + ы; ш + щ), а потім змінюється й значення слова в процесі поглибленої роботи над фонетикою” [38, 17]. Експерименти над словом, що привели до появи зарозумілої мови, проводилися в основному з опорою на звукову сторону мовлення, з наданням звукам мови і окремо взятому звукові виняткового значення: “Ще в 1913 р., – писав О. Кручених, – ми намітили “теорію відносності слова”: настанова на звук – приглушення значення, тиск на підсвідомість, – омолодіння слова!”; “Зарозумілість… загострена фонетика – розгадування через звук, або виявлення звуком нашої підсвідомості” [цит. за: 38, 275; 23].
“…слово, – писав інший теоретик зарозумілої мови В. Хлебников, – звукова лялька, словник – зібрання іграшок. Але мова природно розвивалася з небагатьох одиниць абетки; приголосні та голосні звуки були струнами цієї гри у звукові ляльки. А якщо брати сполучення цих звуків у довільному порядку, наприклад: бобэоби або дыр бул щ (ы) л, або Манч! Манч! (або) чи брео зо! – то такі слова не належать до жодної мови, але водночас щось говорять, щось невловиме, але існуюче <…>… ці довільні сполучення (звуків), гра голосу поза словами, отримали назву зарозумілої мови. Зарозуміла мова – означає те, що лежить за межами розуміння. <…> Те, що в закляттях, замовляннях зарозуміла мова підпорядковує і витісняє зрозумілу, доводить, що в неї особлива влада над свідомістю, особливі права поряд із зрозумілою. Але є шлях зробити зарозумілу мову зрозумілою.
Якщо взяти одне слово, скажімо “чашка”, то ми не знаємо, яке значення має для цілого слова кожен окремо взятий звук. Але якщо зібрати всі слова з першим звуком ч (чаша, череп, чан і т. д.), то всі інші звуки один одного взаємознищують, і те загальне значення, яке є в цих словах, і буде значенням ч. Порівнюючи ці слова на ч, ми бачимо, що всі вони означають “одне тіло в оболонці іншого”; ч – означає “оболонка”. І таким чином зарозуміла мова перестає бути зарозумілою. Вона перетворюється в гру за усвідомленою нами абеткою – новим мистецтвом, на порозі якого ми стоїмо.
Зарозуміла мова виходить з двох передумов:
1) Перша приголосна простого слова керує всім словом – наказує іншим.
2) Слова, що починаються на одну приголосну, об’єднуються одним і тим же поняттям і немовби летять з різних боків в одну й ту ж цятку свідомості.
<…> Таким чином зарозуміла мова є майбутньою світовою мовою в зародку. Тільки вона може об’єднати людей. Зрозумілі мови вже роз’єднують” [103, 627-628]. Наводимо характерний зразок практичного використання зарозумілої мови у В. Хлебникова (монолог Зангезі з однойменної “надповісті”, площина XIX): “КЗангези подводят коня. Он садится.
Зангези
Иверни выверни,
Умный игрень!
Кучери тучери,
Мучери ночери,
Точери тучери,
Вечери очери.
Четками чуткими
Пали зари.
Иверни, выверни.
Умный игрень!
Одним з найвідоміших практиків зарозумілої мови в українській поезії початку XX століття вважається Михайль Семенко:
Я – нічий. Я – ніхто. Мене не знає історія.
Мій девіз – несталість і несподіваність.
Хочете? Я зримую зараз: Істерія.
Я остроїв поезію в стрій ні разу не надіваний.
(“Поезійка зарозумілості”)
Як зауважив С. Єфремов, “хоча Семенко й хизується тим, що не хто, як він, “остроїв поезію у стрій ні разу не надіваний”, але це навіть до української поезії не зовсім так: не він перший завітав до нас із “футуризмами”. Пальму першості все ж треба віддати Василискові Гнедову, що в збірці “Небокопи” (1913) надрукував поукраїнському “Огняну свиту”, а в ній непохитно вибрав патент на свій винахід:
Перша его – футуристична пісня
На українській мові.
Усім набридли Тарас Шевченко
Та гопашник Кропивницький.
Ніхто не збреше, що
Я свиданий
Забув Українців (sic!)”
[40, 651].
У цілому в українській поезії футуристичні експерименти зі словом, поетика зарозумілої мови не дістали такого поширення як у російській поезії
(2 votes, average: 3.50 out of 5)