ЗАМІСТЬ МОЛИТВИ – РОМАН БАБОВАЛ
Роман Бабовал
ЗАМІСТЬ МОЛИТВИ
(© Сучасність, 1999)
Добірку віршів присвячую одній із
Найдорожчих подруг – Зореславі Коваль
“в дім проломились несподівано”
“а той хто ввійде в мене”
Замість молитви
“навіщо хтось / тебе чомусь позвав в месії? – “
“отак ти родишся – із безвісти”
“на мене море безпощадне потайне чигає”
Ніби про метелика й ніби про квітку
“в руці – недогарок мого зачаття : “
“на найдорожчому із жеребців”
Замість заключного
* * *
В дім проломились несподівано
Посеред ночі
Розтрощили ворота непохитні
Й стоять – у мінеральній непорушності
Мовчать – у кам’янім наріччі
Причин уторгнення ніхто не знає :
Прийшли подарувати ладан смирну й золото –
Немов у казці?
Загарбати все зайве й лишнє що –
В обшарпаній душі?
: чи хтось їх сповістив колись що в цій труні
Яку вони осквернили черва давно вже
Мене розгризла до останньої клітинки?
* * *
А той хто ввійде в мене
Забуде все що за собою залишив
І звук і тишу і все те що не існує
(давай! – і плоть і кров і душу)
Забуде шпарку крізь яку зайшов
Забуде що існує брама вихідна
(нічого не приховуй! : я – стоокий)
Забуде й саму суть того чим був колись
І те чого по ньому не останеться
Але чи винен я?
Хіба не ви
Мене прозвали богом?
ЗАМІСТЬ МОЛИТВИ
Тадею Карабовичу присвячую
Дозволь мені на ніч одну
Тебе з хреста – хоч пізно – зняти.
Нагодувати (вже, здається,
Всі гості виїхали) рештками вечері.
Дозволь обмити твої рани у мутній
Воді (вже в мене іншої немає).
Ти начеб пити просиш, то ж дозволь
Подати чарку оцту застарілого –
Пробач, я вчора з ворогами невблаганними
Пропив усі свої найкращі вина.
Дозволь мені відтак
До самого світанку
Про себе, про свої дрібні мороки,
Про подвиги свої подиву гідні
Поважні нісенітниці верзти.
А вже раненько – теж дозволь :
Тебе знов до хреста прибити –
На пам’ятку
Про нашу виняткову зустріч.
І дай мені тоді
Пізнати
Приблизну відстань між
Гріхом і совістю.
* * *
Навіщо хтось
Тебе чомусь позвав в месії? –
Коли їх стільки вже
На цій землі було й ще буде
Щоправда – всіх
Калік сліпців повій і навіть душі
Ти лікував то словом то рукою
(торкався – кажуть – навіть мертвих)
А чи колись ти зазирнув
В оте криве розбите дзеркало
В якому криється твоє обличчя?
Повір! :
У ньому нині самого себе
Ти не впізнаєш
А вже кінчаючи бо пізно :
Чи справді той
Хто забивав в твою правицю перший цвях
Знав що свідомий був
Ти й згоден на розп’яття?
* * *
Отак ти родишся – із безвісти
Забракло пальців щоб тебе схопити
Під сонцем водянієш краплею дощу
Соломкою палаєш у стрімкім потоці
Хто ти?
Ніхто не чув про тебе
(а може ти ота
Якої й не було ніколи?)
* * *
На мене море безпощадне потайне чигає
Безодні в ньому – згубні бо манливі
Прошила око неба пара гострих мев :
Невже обіцяна земля – на віддалі лиш одного
Останнього удару вщент
Розгризеного сіллю хвиль весла?
У ранішній імлі снується
Підступний спів улесливих сирен
Що мореплавців ваблять у химерний світ
Де не було початку і кінця не буде
А чи тоді зголоситься
Хтось щоб мене
(що не оглух іще цілком)
До щогли вчасно прив’язати –
Немов прибити до хреста?
НІБИ ПРО МЕТЕЛИКА Й НІБИ ПРО КВІТКУ
Василеві Голобородьку присвячую
Метелик спершу сів на крісло, потім – на плече
На мене ніби задивився бо про нього щось пишу –
Мов чує почерк що вагається на клаптику паперу
І скрегіт олівця що недописане доорює
Мов розуміє форму місце значення кожної букви
Що в необхіднім слові як і в тих що непотрібні
Але по правді він лиш скоса споглядав
Пожовклу квітку що своїм обманним запахом
Нашіптує нові сади далеко медяніші простори
Що в цьому передсмертнім запаху востаннє
Спалахує розпачливо
Аби із кимсь бодай гідніше вмерти
: з плеча метелик раптом пурхнув
І полетів
На квітку сісти –
За менш як три секунди
У ній і з нею щез
А я в ту саму ж мить забув
Про що й кого писав.
* * *
В руці – недогарок мого зачаття :
Немов докурюю кінець життя
І вже за мною в’ється дим того
Ким (може) був колись або й ніколи
Із ворогами щирими із друзями лукавими
Не встиг вино до дна допити
(кінчалася вечеря – хтось всі келихи розбив)
Не стало часу щоб себе пізнати
Як слід або хоча б лиш мінімально
З чола стікає потом кров незмивна
Немов з порожнього дірявого відра
Клітина за клітиною противиться
Процесу затирання : лопає й
В ту саму ж мить зникає
Куди мені на цім жорстокім перехресті –
Недогарку що ніби без душі без тіла :
Коли життя зрікається ледь мертвого
А смерть цурається
Того який вже майже вічний?
* * *
На найдорожчому із жеребців
Що в цій країні продають
Зухвало я ввійшов до двору
При брамі розтоптавши кілька жебраків
Не білим хлібом а ікрою частували
Поїли винами – з найкращих з нетутешніх
Не бракувало пестощів епідермічних
Жіночі стегна прочинялись досхочу
А вже після похмілля
Як лиш пізнав хто справді я
Яким не був понині
Й не буду завтра взагалі ніколи
Із двору вийшов крадькома –
Мов злодій
Якому душу викрали
Й усе що мав.
ЗАМІСТЬ ЗАКЛЮЧНОГО
Кому ж було потрібне зайве це верзіння?
Чи другові – який встромив тобі по-зрадницьки
Між лопатки лискучий ніж?
Чи ворогу – який закам’янів від того часу
Як руку що без пальців простягнув
Мені на знак примирення?
Тобі – яку я вигадав щоб із нічого спорудити
Якесь правдоподібне оправдання що існуєш?
Собі – ім’я якого хтось давно вже викреслив зі списку
Гостей яких запрошено на довгождане свято
На той бенкет що кажуть остаточний?
(1 votes, average: 5.00 out of 5)