Зачарована Десна – Олександр Петрович Довженко – ЛІТЕРАТУРНИЙ ПРОЦЕС 40-50-х років ХХ століття
Проблематика, автобіографічність твору
У 1957 р. з’явилася друком збірка повістей Олександра Довженка “Зачарована Десна”, від якої фактично почався “відлік” письменницької слави.
Вражаючим документом доби є “Щоденник” О. Довженка, а шедевром його творчості – “Зачарована Десна”. У преамбулі до кіноповісті письменник пояснив причину її написання “довгою розлукою з землею батьків” і бажанням “усвідомити свою природу на ранній досвітній зорі коло самих її первісних джерел”.
Задум написати твір виник у Довженка ще в роки Другої світової війни. Про це він говорить у листах до рідних, у “Щоденнику”, маючи намір видати таку книжку, яка б “принесла людям утіху, відпочинок, добру пораду і розуміння життя”. Про свій намір письменник уже чітко заявляє 30 березня 1948 р. Проте “Зачарована Десна” з’явилася лише в 1955 р., за рік до його смерті.
Кіноповість “Зачарована Десна” – твір новаторський за художньою формою та за постановкою і розв’язанням проблем. Автор намагається дослідити, які основні фактори формування людської особистості, у чому духовне джерело справжнього таланту, яка роль праці в житті людини. Новаторським цей твір можна назвати ще й тому, що Довженко висвітлює глибокі філософські категорії, серед яких: шляхи народу й людини до щастя, прекрасне й потворне в житті, покликання, сутність людини, її можливості, добро і зло, життя і смерть.
“Зачарована Десна” – автобіографічний твір, спогади письменника про дитинство, перші кроки пізнання життя, про “перші радощі, і вболівання, і чари перших захоплень дитячих…”, про діда і прадіда Тараса, прабабу, матір і батька, коваля діда Захарка, дядька Самійла – неперевершеного косаря.
Спогади ці час од часу переростають в авторські роздуми – про “тяжкі кайдани неписьменності і несвободи” , інші лиха й страждання трудових людей України і разом з тим – багатство їхніх душ, внутрішню культуру думок і почуттів, їхній смак, їхню вроджену готовність до “найвищого і тонкого”.
Автор переконливо довів, що дитинство – найщасливіший і водночас найвирішальніший час в житті кожного. Те, якою зросте людина, залежить від багатьох факторів, які впливають на неї в перші роки життя, коли формуються її смаки, принципи та переконання. Отже, із “Зачарованої Десни” ми можемо дізнатися не лише про дитячі роки Довженка, а й про дитинство тисяч селянських дітей, що зростали в радості навпіл із горем та печаллю.
Оповідач у творі – сам письменник, який виступає у двох образах: як автор і як герой кіноповісті – маленький Сашко. Відповідно й розповідь має двоплановий характер. Перший план – це своєрідне поетичне відтворення світу в дитячій свідомості (письменник зосереджується на внутрішньому світові хлопчика), другий – філософські роздуми зрілої людини-митця про сенс людського буття, роль дитинства у формуванні особистості. Саме в роздумах найбільше розкривається літературна особистість автора. Письменник прагне показати межу між добром і злом, красивим і потворним, велич духовних можливостей простої людини і тягар трагічних випробувань, що випадає на її долю.
Письменник прекрасно знав народний побут, звичаї, духовний світ селянина, його психологію. Можна сказати, що “Зачарована Десна” – своєрідна енциклопедія сільського життя України кінця XIX – початку XX століть.
Темою кіноповісті “Зачарована Десна” є спогади письменника про своє дитинство, про кровний зв’язок з народом і рідною землею.
Митець закликає любити життя, цінувати й берегти все те прекрасне, що дав тобі твій народ, що робить людину духовно багатою та щасливою, не забувати про свої корені, бути гідним сином своїх батьків, свого народу – така ідея кіноповісті.
У публіцистичному відступі звучить гнівний осуд фашизму, війни.
Якщо брати в широкому плані, то прочитується й ідея вічності життя, вічності людського роду й народу, який пройшов через страхітливі випробування далекого й не дуже далекого минулого.
Особливістю кіноповісті “Зачарована Десна” можна вважати відсутність чіткого сюжету, однак це не перешкоджає читати твір з неослабною увагою.
Для втілення художнього задуму автор звертався до випробуваних часом джерел – фольклору і класичної літератури. Письменник запозичує з фольклору принцип “нанизування мотивів, використання ліричних і публіцистичних відступів, традиційних зачинів і закінчень, обрамлення, поетичної антитези і зіставлення, ретардацій” (ретардація – штучне уповільнення дії з метою звернути увагу читача на дану подію, епізод, думку).
Композиція кіноповісті “Зачарована Десна” являє собою органічне поєднання ліричних і філософських роздумів літнього Довженка з романтичним, чистим поглядом малого Сашка.
У творі можна виділити окремі новели (“Город”, “Хата”, “Смерть братів”, “Смерть баби”, “Повінь”, “Сінокіс”, “Коні”, “До школи”), ліричній публіцистичні відступи. Але твір є цілісним: це суцільний потік думок, спогадів, що напливають одні на одні, та зображення умов, в яких формувався світогляд майбутнього митця (побут, оточення).
Особливості композиції “Зачарованої Десни” зумовлені ще й жанром твору – кіноповість. Звідси й фрагментарність, швидка зміна “кадрів”, планів, яка не впливає на цілісне сприйняття ліричної, сповненої тонкого гумору авторської сповіді. Сам О. Довженко як кіносценарист вважав, що сценарій (а кіноповість “Зачарована Десна” є одночасно сценарієм до однойменного фільму) треба писати двома руками: в одній тримати маленький тонкий пензлик для виписування дрібних деталей, а в другій – великий пензель створення описів стокілометрових обширів, пристрастей, масових сцен.
Образи кіноповісті “Зачарована Десна”
На все життя О. Довженко зберіг у своєму серці образ ріки, на якій пройшло його дитинство, яку він називає зачарованою: “А на Десні краса! Лози, висип, кручі, ліс – все блищить і сяє на сонці. Стрибаю я з кручі в пісок до Десни, миюся, п’ю воду. Вода ласкава, солодка. П’ю ще раз, убрівши по коліна і витягнувши шию, як лошак, потім стрибаю на кручу і гайда до сінокосу. І вже я не ходжу, а тільки літаю, ледве торкаючись лугу. Вбігаю в ліс – гриби. У лози – ожина. В кущі – горіхи. В озері воду скаламучу – риба”.
Така поліфонічна картина незайманих багатств природи дивує і чарує читача, особливо сучасного. Письменник утверджує взаємозв’язок людини і природи як необхідну умову духовності, показує благотворний вплив природи на людські розум і почуття, особливо дитячі.
Образ природи розкривається читачеві через образ малого Сашка. Спостережливий, наділений почуттям прекрасного, хлопчик щоліта бачив, якими барвами вигравав город. Дитяча пам’ять вбирала ті кольори й запахи у свою чутливу душу: “…огірки цвітуть, гарбузи цвітуть, картопля цвіте. Цвіте малина, смородина, тютюн, квасоля. А соняшника, а маку, буряків, лободи, укропу, моркви!” Знав, яка рослина як пахне і який смак має квітка. Хлопчик любив усе в природі: “…пташиний щебет у саду і в полі. Ластівок любив у клуні, деркачів – у лузі. Любив плескіт води весняної. І жаб’яче ніжно-журливе кумкання в болоті, як спадала вода весняна”.
Картинами неповторної природи наповнена вся кіноповість “Зачарована Десна”. Це й описи повені, сіножаті з “фамільною вороною”, і змалювання свійських тварин, і полювання дядька Тихона, і ще безліч перлинок – міні-пейзажів на зразок: “Дивлюся у воду – місяць у воді сміється”, “чумацький віз тихо рипить піді мною, а в синім небі Чумацький Шлях показує дорогу” чи “хмари по небу пливуть вибагливо й вільно і, пливучи в просторах голубих, вчиняють битви і змагання…”
Оповідач у кіноповісті – то малий Сашко, то літній митець Довженко. І їхні розповіді органічно переплітаються навіть у характеристиках героїв.
Так, хлопчик любить батька за працьовитість і красу, а зрілий письменник шанує волелюбні батькові риси: зневажав батько начальство і царя, любив гостре, влучне слово, розумів такт і шанобливість. На образі Сашка простежуються шляхи формування особистості і її таланту. Одне з таких духовних джерел, яке надихає митця на творчість, – це, безумовно, краса природи. Але найсильніший фактор – краса людської праці.
З дитинства хлопчик був оточений людьми, що не мислили свого життя без праці. Його рідні й односельці – хлібороби та косарі багато справ переробили за своє життя. І робота для них була не тільки необхідністю, а й духовною потребою. Хлопчик спостерігав також, як трудяться бджоли, співчував коням, яким доводилося тяжко працювати, трудився й сам. Перші мозолі з’явилися на дитячих руках ще тоді, коли малий ходив у тютюні, мов у лісі. А взірцем працьовитості завжди були найближчі люди. Батько Сашка “скільки… землі виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий!”
Невтомною трудівницею була й мати, яка любила “саджати що-небудь у землю, щоб проізростало”. Дід Семен “пахнув… теплою землею і трохи млином”, мав сухі натруджені руки, якими вмів довити линів без всяких рибальських приладь. Особливо захоплювався Сашко роботою дядька Самійла – косаря. Він “орудував косою, як добрий маляр пензлем, – легко і вправно. Коли б його пустили з косою просто, він обкосив би всю земну кулю…” То ж недаремно в ранньому дитинстві для Олександра Петровича Довженка найкращою музикою була музика праці: “Коли тихого вечора, десь перед Петром і Павлом, починав наш батько клепати косу під хатою в саду, ото й була для мене найчарівніша музика”.
На все життя зберігає письменник трепетні почуття до людей праці: “…мені й досі так соромно відпочивати там, де працюють люди”.
Маленький Сашко дитячим чутливим серцем розумів, що батькам жилося нелегко, та не міг пояснити причин. А ставши дорослим, із сумом згадував: “Було в минулому житті моїх батьків занадто багато неладу, плачу, темряви й жалю… Всі прожили свій вік нещасливо, кожен по-своєму – і прадід, і дід, і батько з матір’ю”. Хлопчик не раз помічав, що в очах у батька повно смутку через “тяжкі кайдани неписьменності і несвободи”. Та не дивлячись ні на що, уроки людяності й доброти хлопчик одержував саме від своїх рідних.
Від батьків хлопчик перейняв рису, закладену ментальністю нашого народу, – шанобливість до старших, працьовитих і чесних людей.
У кіноповісті “Зачарована Десна” зображено народні, виразно національні характери, про які потім говорили не інакше, як про “довженківські”. Твір пройнятий народним гумором, глибоким ліризмом, письменник по-філософськи осмислює духовні джерела свого народу.
Через призму спогадів маленького Сашка постають і спогади про повінь, коли батько Сашка безкорисливо рятував людей від повені, і його син допомагав гребти так, що було “жарко од труда і весело”.
Ніжності маленький Сашко вчився у матері. Проводжаючи його з батьком та дідом на косовицю, вона зозулею ” кувала розлуку “.
Здавалось, що вся народна мудрість і доброта була зібрана в дідові Семенові. Хлопчикові подобалося, як, показавши дорогу незнайомому подорожньому, дід хвилинку мовчав, а потім зітхав і казав: “Добра людина поїхала, дай їй бог здоров’я”.
Дід був прекрасним оповідачем: заворожував онуків своїми казками. Напевно, талант майстерно розповідати у О. Довженка спадковий. У прадіда Тараса “голос… був такий добрий, і погляд очей, і величезні, мов коріння, волохаті руки були такі ніжні, що, напевно, нікому й ніколи не заподіяли зла на землі, не вкрали, не вбили, не одняли, не пролили крові. Знали труд і мир, щедроти і добро”.
Малого Сашка змалечку оточував неповторний світ народних традицій, звичаїв і обрядів. Особливо поетично змальовує Довженко обряд колядування:
“- Пустіть колядувати! – чую голос дівочий знадвору.
Я – зирк у вікно: то не повний місяць з зоряного неба засвітив у хату перед Новим роком. В маленькім віконці, якраз проти печі, рожевіє на морозі дівоче лице”. Мати пускає колядницю і просить заколядувати Сашкові. І малий Сашко враз уявив себе молодцем, який ходить по торгу та продає свого старого коня, а кінь просить не продавати, нагадує, як разом билися з ордою, виручали один одного. Тоді хлопець вирішує ніколи не продавати свого товариша – коня: “Так і не продав я його по сей день. Ой коню, коню, не продам я тебе. Як би часом не було мені трудно, як турки й татарове не обступали на торгу мене, не розлучуся з тобою ні за яку ціну”. Цими словами Довженко, звичайно ж, говорить про вірність своєму народові і про все те, що йому найдорожче, як і оцей спогад про звичай колядувати людям на Новий рік.
Філософськи осмислюючи свої дитячі роки, О. П. Довженко переконує читача, що саме в дитинстві криються джерела становлення кожної особистості. А сам письменник завдяки чарівній Десні і рідним людям впродовж усього життя “не втрачав щастя бачити. .. зорі навіть у буденних калюжах на життєвих дорогах”.
Значне місце у творі відведене змалюванню природи. Усі вони динамічні. Нема у творі жодного статичного і не оживленого присутністю людини пейзажу. У них завжди діє або сам мрійник і фантазер Сашко, або хтось із його рідних чи знайомих. Сашко живе разом з усім, що оточує його: “Я пливу за водою, і світ пливе наді мною, пливуть хмари весняні – весело змагаються в небі, попід хмарами лине перелітне птаство – качки, чайки, журавлі. Летять чорногузи, як чоловіки у сні. І плав пливе. Пропливають лози, верби, в’язи, тополі у воді, зелені острови”.
Художні особливості твору
Кіноповість “Зачарована Десна” – глибоко ліричний твір, багатий на народнопісенні звороти, фольклорні образи-символи: “Коло хати мати-зозуля кує мені розлуку. Довго-довго, не один десяток років буде проводжати мене мати, дивлячись крізь сльози на дорогу, довго хреститиме мені слід і стоятиме з молитвами на зорях вечірніх і ранішніх, щоб не взяла мене ні куля, ні шабля, ні наклеп лихий”, “Із стріх вода капле, із стріх вода капле…”
У “Зачарованій Десні” автор робить читача причетним до подій твору: “Але сідаймо ще раз у вербові човни, прошу вас. Візьмемо весла ясенові і вернімось на Десну…”
Різноманітні художні засоби твору вводять читача у реальний і фантастичний світ малого Сашка.
Так, тютюн для Сашка цвів поповими ризами, кукурудза здавалась стрункими тополями. Священика під час повені батько втяг, “як сома в свій ковчег до корів і овечок”, кашель у дідових грудях клекотів, мов лава у вулкані. Порівняння, використані у творі, роблять зримими і виразними події твору, розкривають оригінальність бачення героєм навколишнього світу. .
Вже у ранньому віці майбутній митець виявив у себе здатність порівнювати: “Все жило в моїх очах двоїстим життям. Все кликало на порівняння, все було до чогось подібне, давно десь бачене, уявлене й пережите”.
Оскільки оповідь у творі йде від імені малого Сашка, то все навколо він бачить перебільшеним: слухає колядки, в яких дівчата “…довго й повільно, ніби линучи в безмежну далечінь часу, на сімсот, може, літ виспівують мені талан”. Або бійка на сінокосі, коли реальні події в дитячій уяві доповнюються фантастичними: “Вже замахнувся дід на Самійла сокирою… Тоді я не витримував і затуляв очі, а вони рубали один одного сокирами, як дрова. Кров лилася з них казанами…”
Використовує письменник і прийом контрастного зображення подій і явищ. Таким є монолог малого Сашка про приємне та неприємне, де так достовірно передано дитяче сприйняття світу, народження дитини і смерть бабусі в Довженковій хаті, яке припало на один день.
Автор реалістично змальовує побутові деталі. Реалістично описує він свою хату, схожу на “стареньку білу печерицю”, деталі побуту в ній.
Реалістично й трагічно описує смерть чотирьох Сашкових братів від епідемії, повінь у селі та багато іншого.
У публіцистичному відступі письменник реалістично змальовує нелюдські злочини фашистів і свої страждання від побаченого: “Горів і я тоді у тім вогні, загибав усіма смертями людськими, звірячими, рослинними: палав, як дерево чи церква, гойдавсь на шибеницях, розлітався прахом і димом од вибухів катастрофічних”. Це метафоричне висловлювання виростає до глибокого символу, коли автор зливається зі своїм народом.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)