ЗАЧАРОВАНА ДЕСНА – ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО – Повість – ЖАНРИ ПРОЗИ – У КРАЇНІ ДИТИНСТВА

Олександр Довженко (1894-1956) народився на Чернігівщині в сім’ї хлібороба. Маленький Сашко змалечку любив рідну землю. Батько й мати були неписьменні, а дід, колишній чумак, умів читати. У сім’ї любили жарти, цінували дотепне слово.

Олександр Довженко відомий усьому світу як кінорежисер, сценарист, актор.

Він вважав, що митець покликаний показувати світові, що є прекрасним, що прекрасне є найбільшим і найвеличнішим з усіх благ. Таким величним і прекрасним благом є життя, щастя людини. Життя і в радості, і в смутку треба цінувати. Цінувати кожну його мить. Прикро, як говорив Олександр Довженко, що “так багато краси марно проходить мимо наших очей”.

Прочитай уривки з автобіографічної кіноповісті Олександра Довженка.

Кіноповість – це повість, що створена для постановки кінофільму.

Життя і внутрішній світ героя твору

ЗАЧАРОВАНА ДЕСНА

(Уривки)

Збирались ми на косовицю завжди довго. Вже було сонце зайде, а ми ще збираємось. Що клопоту, а лайки, мати лає когось, потім, побачивши мене, як заголосить:

– Уже на возі, oй!.. Малого хоч би не брали! Комарі з’їдять!

– Не з’їдять, цілий буде, – сердиться батько.

– Так утопиться в Десні, от щоб я пропала, втопиться!

– Не втоплюся, мамо!

– Невіглас! Упадеш там з кручі в прірву, ой лихо мені!

– Ну, мамо, чого б я падав з кручі… годі… – я трохи не плачу.

– Так косою заріжешся. Кажи, будеш плигати поміж косами?

– Не буду! Ой їй же ти богу – не буду!

– Брешеш! Сашечко, останься дома, – благає мене мати. – Там так страшно в кущах!

– Не страшно, мамо.

– Там же ями в озерах!

– Я не полізу в яму.

– Та гадюки там у лісі, ой!

– Ну, мамо, годі… ат!

– Не їдь-бо, синочку. Не пускайте його!..

На моє щастя, на материні прохання ніхто не звертає уваги. Батько востаннє оглядає воза.

– Чи все взяли, що треба?

Все взяли: картоплю, цибулю, огірки, хліб, казан, велику дерев’яну миску, волок, рядно, косарський прилад, граблі – все вже на возі.

І ось відчиняються ворота, мати хреститься і щось приказує, коні рушають – ми їдемо.

Я не оглядаюсь. Коло хати мати-зозуля кує мені розлуку. Довго-довго, не один десяток років буде проводжати мене мати, дивлячись крізь сльози на дорогу, довго хреститиме мені слід і стоятиме з молитвами на зорях вечірніх і ранішніх, щоб не взяла мене ні куля, ні шабля, ні наклеп лихий.

Довго вириватимусь я в дорогу, поспішаючи в тривожну далечінь. Прощання перейде колись у картини мої, розлука зів’є собі гніздо в моєму серці. Всі покидатимуть когось і поспішатимуть назустріч невідомому, і комусь буде жаль. Тільки я ще нічого не знаю про се.

Я лежу на возі. Навколо, спинами до мене, дід і батько з косарями. Мене везуть у царство трав, річок і таємничих озер. Віз наш увесь дерев’яний: дід і прадід були чумаками, а чумаки не любили заліза, бо воно, казали, притягає грім. До Десни верстов1 п’ять дуже складної дороги. Переїхати треба дві великі калюжі з гнилицями, що ніколи не висихали, два мости, потім знову одну гнилицю, потім два хутори з собаками і село Мале Устє по вузесеньких вуличках, далі треба їхати вздовж річки крутим берегом і боятись, щоб не перекинутись у воду, потім треба було брати праворуч униз і з розгону – через річечку бродом, далі на гору і з гори, і знов на гору і з гори, а далі праворуч раз і другий, і знов понад річкою між осик і дубів, і вже аж там, над самою Десною, було моє царство. (…)

Чумацький віз тихо рипить піді мною, а в синім небі Чумацький Шлях показує дорогу. Дивлюсь я па моє небо і повертаю з возом і косарями праворуч і ліворуч, і зоряний всесвіт повертає разом з нами, і я непомітно лину в сон, щасливий.

1 Верства – тут: давня назва міри віддалей.

Прокидаюсь на березі Десни під дубом. Сонце високо, косарі далеко, коси дзвенять, коні пасуться. Пахне в’ялою травою, квітами. А на Десні краса! Лози, висип, кручі, ліс – все блищить і сяє на сонці. Стрибаю з кручі в пісок до Десни, миюся, п’ю воду. Вода, ласкава, солодка. П’ю ще раз, убрівши по коліна і витягнувши шию, як лошак, потім стрибаю на кручу і гайда по сінокосу. І вже я не ходжу, а тільки літаю, ледве торкаючись лугу. Вбігаю в ліс – гриби. У лози – ожина. В кущі – горіхи. В озері воду скаламучу – риба.

Отак я раюю днів два або три, аж поки не скосять траву.

    Назви персонажів прочитаної частини твору. Хто головний герой? Від чийого імені ведеться розповідь? Підготуйтеся до читання в особах тієї частини, де розповідається про збори на косовицю. Як треба читати слова матері, Сашка, батька? Чому Сашкові дуже хотілося на косовицю? Які приємні відчуття переживав Сашко на Десні? Прочитай цю частину, а потім перекажи від імені Сашка.

Серед багатьох споминів про своє дитинство є в Довженка й такий.

– Пустіть колядувать! – чую голос дівочий знадвору. Я – зирк у вікно: то не повний місяць з зоряного неба усвітив у хату перед Новим роком. В маленькім віконці, якраз проти печі, рожевіє на морозі дівоче лице.

– Пустіть колядувать! – питається ще раз.

– Співайте! – голосно одказує мати.

– Кому?

– Сашкові!

– “Молодець Сашечко та по торгу ходив, святий вечір…” – заспівало зразу аж чотири дівки, і вже хто знав, чи то від морозу, чи такі дівчата і слова колядки у зимовий вечір, тільки снів лунає так дзвінко і гучно і світ став одразу такий урочистий, що в мене, малого, аж дух захопило. Притулившися на лавці край вікна під рушниками, щоб не помітили дівки, я весь перетворююсь на слух. І вони тоді довго і повільно, ніби линучи в безмежну далечінь часу, на сімсот, може, літ, виспівують мені талан. І ось, вслухаючись в чарівні слова, я починаю видіти: великий молодець, ходжу я по торгу з конем серед крамарів і купців. І мушу я ніби продати коня, бо слова мої співали так: “Ой коню, коню, ти порадо моя. Ой порадь ти мене, та продам я тебе за малу ціну, за сто червінців”. А кінь у яблуках, шия крута, червона стрічка в гриві, одспівує мені на вухо не продавати його і спогадати про себе. Я почуваю біля вуха його ніжні м’які губи, а слова коневі у дівчат такі, що повік пам’ятатиму: “Ой чи ти не забув, як у війську був, як ми з тобою бились з ордою, да як же за нами турки влягали, ой, да не самі турки, пополам з татарами. Да догнали ж бо нас аж на тихий Дунай, до крутого берега, – святий вечір…”.

Що ж мені робити? Вже коні ворожі іржуть на Дунаї і ворожі стріли піють недолю мені. Тоді, розкривши широко очі, я почуваю, ніби якась сила піднімає мене з лави і виносить з хати прямо на коня, і тут кінь мій скочив, “Дунай перескочив, да Дунай перескочив, копита не вмочив, і ні шаблі кінця, ні мене, молодця, – святий вечір…”.

Я вертаюсь з Дунаю до хати, оглядаюсь: аж і мати співає, гойдаючи колиску, і в неї зовсім не хатня мрія, щось зовсім не буденне, ніби сама вона теж лине десь у просторах свого серця, і дівки за вікном на морозі під зоряним небом. Ой як гарно! А Дунай широкий та глибокий. Вода холодна, аж сичить. А по тім боці турки й татарва лютують, що так багато я їх потоптав конем.

Потім співали другі й треті дівки. Чого тільки не чув я про себе. Там уже я і збирав війська, аж землі важко, і вибивав ворота у чужі городи, і орав поле сизими орлами, і засівав поле дрібним жемчугом, і мостив мости все тесовії, і постилав килими все шовковії, і сватав паняночку з-за Дунаєчку, з-за Дунаєчку королеву дочку. І лісами їхав – ліси шуміли. Мостами їхав – мости дзвеніли. Городами їхав – люди стрічали, поздоровляли, – святий вечір…

Потім мене переносили вже зовсім сонного на піч. Там я і засинав на житі серед пісень, міцно обнімаючи за шию свого яблукатого коня. Там я давав собі слово ніколи не продавати його ні за які скарби. Так і не продав я його по сей день. Ой коню, коню, не продам я тебе. Як би часом не було мені трудно, як турки й татарва не обступали на торгу мене, не розлучуся з тобою ні за яку ціну. (…)

Тільки було це так давно, що майже все вже розтануло в далекім мареві часу, як сон, і потонуло. Одна лише Десна зосталася нетлінною у стомленій уяві. Свята, чиста ріка моїх дитячих незабутніх літ і мрій… Далека красо моя! Щасливий я, що народився на твоєму березі, що нив у незабутні роки твою м’яку, веселу, сиву воду, ходив босий по твоїх казкових висипах, слухав рибальських розмов на твоїх човнах і казання старих про давнину, що й досі, дивлячись часом униз, не втратив щастя бачити оті зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах.

    Які колядки співали дівчата? Хто їх головний герой? Де побував в уяві Сашко, слухаючи колядки й засинаючи? Якими своїми думками поділився Олександр Довженко? Прочитай останній абзац. Чому повість має таку назву? Чому в назві Десна зачарована? Спробуй пояснити, чому цей твір не просто повість, а кіноповість? Що в ньому особливого? Чи погоджуєшся ти, що основна думка твору – хвала красі рідного краю? А можливо, хвала роду, хвала рідному краю, його красі, які посіяли в душі тоді ще малого Сашка добро, уміння бачити й бажання творити красу? Уявіть, що вам треба за цією частиною створити сценарій кінофільму. Продумайте, скільки буде кадрів, що на них треба відобразити, скільки ролей усього, яка музика, де треба, на ваш погляд, знімати фільм за складеним сценарієм. Створіть малюнковий план сценарію.

Чи знаєш ти?

У зоряну ніч на небі видно величезну кількість зірок, які зливаються в одну туманну хмару. Від середини цієї хмари зірки ніби розбігаються в обидва боки, утворюючи смугу світла. Ця смуга простягається через усе небо, ніби широкий слід від літака. Ось цю смугу в нічному небі й називають Чумацьким Шляхом.




1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

ЗАЧАРОВАНА ДЕСНА – ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО – Повість – ЖАНРИ ПРОЗИ – У КРАЇНІ ДИТИНСТВА