“Зачарована Десна” – Олександр Довженко (1894-1956) – Українська література 1940-1950 років
Довженко розпочав роботу над кіноповістю “Зачарована Десна” 1942 року, а оприлюднив твір у журналі “Дніпро” в 1956 році. “Автобіографічне кінооповідання” – таке жанрове визначення творові дав автор. Почерк сценариста позначився на специфіці сюжету: замість цілісної сюжетної лінії – набір епізодів, картин, які зринають у пам’яті митця. Спогад є основною формою змалювання життя, композиційним засобом для висловлення різноманітних вражень. До того ж, у повісті нерідко зникає межа між спогадом і дійсністю. Водночас впадає в око сюжетна двоплановість твору. Перший план – основна сюжетна лінія кіноповісті – знайомить читача з малим білоголовим Сашком, передає його дитячі враження, сцени радісного захоплення навколишнім світом. Другий план – ліричні відступи зрілого майстра, в яких філософськи осмислено процес художньої творчості, красу людської праці, взаємозв’язок природи та людини.
Стильовий почерк автора можна визначити як романтично забарвлений, лірично-поетичний, закорінений у національний епос і водночас реалістичний у зображенні побутових деталей. Основний лейтмотив повісті – це гімн людині праці, її духовному багатству і красі, безмежному терпінню. Через увесь твір проходить думка, що митець може сформуватися, тільки пізнавши історію, традиції, культуру рідного народу.
Система характерів. Змалювання роду, сім’ї, де засівалися перші зерна добра і людяності, оптимізму і гумору, любові до батьків і шанобливого ставлення до людей праці, – одна з головних тем Довженкової творчості. “Писалося ж це во ім’я доброго звичаю і з повагою до свого роду”, – зазначав митець ще у “Землі”. З особливою силою зазвучала ця тема в “Зачарованій Десні”. Автор залишив теплі спогади про прадіда і прабабу, діда і дядька, батька з матір’ю, своїх братів. Кожен характер – глибоко народний і водночас індивідуалізований, у кожного є якась особлива риса, свій талант.
“Ціди мої – це щось подібне до призми часу”, – стверджував письменник. Вони у творі виступають живими символами епохи, уособленням народної мудрості, втіленням споконвічних національних традицій. Відкриває цю галерею дід Семен, “дуже схожий на Бога”. Найбільше любив дід сонце і “прожив під сонцем коло ста літ, ніколи не ховаючись у холодок”.
Дід Семен був письменним, тож часто читав і захоплююче розповідав онукові казки. Повість наскрізь пронизана мотивами гуманізму, любові до “всього живого”. Дід любив гарну бесіду і добре слово, був “добрим духом лугу і риби”, “розмовляв з усім живим, що росло і рухалось навколо”. Він завжди з любов’ю і теплом відгукувався про людей.
Напрочуд колоритно змальовано у творі постать прабаби Марусини. Марусина була маленька й прудка, очі мала такі видющі й гострі, що сховатись од неї не могло ніщо у світі. “їй можна було по три дні не давати їсти. Але без прокльонів вона не могла прожити й дня. Вони були її духовною їжею. Вони лились з її вуст потоком, як вірші з натхненного поета, з найменшого приводу. Це була творчість її палкої, темної душі”. В авторських інтонаціях чується стільки тепла, жалю та співчуття до багатостраждальної селянки! Коли ж вона віддала Богу душу, її поклали під іконами на столі. І лежить вона, “згорнувши ручечки і теж по-своєму неначе посміхається”.
Чи не найбільше місце в повісті відведено спогадам про батька письменника – Петра Семеновича. Про нього автор говорить як про людину внутрішньо інтелігентну, чия духовна краса була виявом етичної культури всього трудового народу. “Багато бачив я гарних людей, але такого, як батько, не бачив”, – писав з гордістю автор. Петро Семенович любив землю і був добрим хліборобом (“Скільки він землі виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий”).
Елемент краси завжди присутній при змалюванні чи то внутрішнього світу батька, його вчинків, чи портрета. Він був взірцем людської досконалості, виразником і носієм народної моралі. Народженому продовжувати славний козацький рід, батькові довелося поховати дванадцять дітей, що померли від пошесті. “Гірко плакав він над ними: “Дітки мої, соловейки! То чого ж так рано відспівали?..” З чим порівняти глибину батькового горя? Хіба з темною ніччю”. Олександр Петрович, уже як
Кадр із фільму “Зачарована Десна”
Зрілий майстер, вдається до аналогій: подібна сила страждання, розпачу і гніву зазвучить у словах Петра Семеновича на початку війни, коли німці захоплять Київ і Україна втрачатиме тисячі своїх безталанних синів-соловейків.
Глибоким, щирим ліризмом пройняті спогади письменника про матір. “У незчисленному ряді жіночих образів образ матері заступив собою всі інші”, – читаємо в “Автобіографії”. У “Зачарованій Десні” мати Довженка постає невсипущою селянкою-трудівницею (“Нічого в світі так я не люблю, як саджати що-небудь у землю, щоб проізростало. Коли вилізає саме з землі всяка рослиночка, ото мені радість, – любила проказувати вона”). Щастя світилося на обличчі матері тоді, коли тримала на руках немовля, невимовні горе й розпач – коли ховала синів чи проводжала в далекі світи. Подібно до народного епосу, скорбна матір, що проводжає дітей у далеку дорогу, в повісті порівнюється із зозулею: “Коло хати мати-зозуля кує мені розлуку. Довго-довго”.
Змальовуючи колоритні характери представників нашого народу, Олександр Довженко загострює увагу читачів на тому, що бездержавна українська нація втрачає розуміння самої себе і свого призначення у світі. Проблема самоідентифікації на сторінках “Зачарованої Десни” звучить голосом набату, який попереджає і насторожує. Для прикладу візьмемо нібито побутову розмову сина з батьком: “- Що там за люди пливуть? – Орловські. Руські люди, з Росії пливуть. – А ми хто? Ми хіба не руські? – Ні, ми не руські. – А які ж ми, тату? – А хто там нас знає, – якось журливо проказує мені батько. – Прості ми люди, синку… Хохли, ті, що хліб обробляють… Колись козаки, кажуть, були, а зараз тільки званіє зосталось”.
Однією з особливостей “Зачарованої Десни” є та, що автор у творі виступає удвох іпостасях: маленького Сашка, який пізнає світ, і дорослого Олександра Петровича, що коментує колишні події мудро й дотепно, відтворюючи світ реальний і уявний. Найбільше вражає читача світ, витворений буйною дитячою фантазією. Образи незвичних коней, чию розмову підслухав Сашко, і казковий образ яблукатого коня з різдвяної колядки. Творча уява дитини примушувала зірку скотитися з неба, рибу – скинутися в річці, лева – з’явитися на березі Десни.
Почуття гумору було родинною ознакою Довженків. “Основна риса характеру нашої сім’ї – насміхатись над усім і в першу чергу один над одним і над самим собою”, – згадував письменник. Тож у повісті “Зачарована Десна” багатьма барвами ожило образне, іскрометне слово Довженка.
Митець не ідеалізував патріархальне село, не був прихильником стародавніх способів землегосподарства. Проте Довженко був переконаний, що жодна людина, яку б посаду не обіймала, ніколи не повинна забувати свого національного коріння, сімейних традицій, сили рідного слова.
Один із визначальних чинників формування світогляду митця – природа, відчуття її краси. Природа в повісті – одухотворена, все в ній живе, промовляє, виконує якусь функцію (Пірат був пес-трудяга: допомагав по господарству; ворона завідувала погодою; коні й качки розмовляли, як люди). Рікою життя, символом рідної України для Довженка була Десна. Ця прекрасна повновода річка з її запашними луками, багатими сінокосами становить вагому частку життя героїв повісті.
Зачаровує читачів і сьогодні Довженкова думка про те, що велике щастя – бачити зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах. Вона споріднена з думкою німецького філософа Іммануїла Канта про найвищі постулати людини – моральний закон у собі й зоряне небо над головою.
Міжпредметні паралелі.
У 1964 році на кіностудії імені Олександра Довженка було знято художній фільм “Зачарована Десна”. Режисер Юлія Солнцева ввела нових колоритних персонажів – Колодуба (актор Володимир Гусєв ) і полковника (актор В’ячеслав Воронін). Роль матері Довженка вдало зіграла Зінаїда Кирієнко, самого Олександра Петровича – Євген Самойлов, малого Сашка – Володя Гончаров.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)