З думою про студентство – Історія української літератури. Кінець XIX – початок XX ст
Л. Горболіс,
Доктор філологічних наук
Суми
Заздрю нинішнім студентам, які мають змогу вивчати творчість маловідомих, забутих, заборонених митців, знайомитися з архівами українських письменників, працювати з новими, ідеологічно незаангажованими підручниками.
Нещодавно бібліотеки вищих навчальних закладів збагатилися підручниками із курсу історії української літератури та літературної критики кінця XIX – початку XX ст. Книга підготовлена колективом кафедр української літератури XX ст. Інституту філології Національного університету імені Тараса Шевченка та кафедрою української мови і літератури Національного університету авіації за участі вчених-педагогів Вінницького педагогічного університету ім. М. Коцюбинського, Прикарпатського університету ім. Василя Стефаника, Національного педагогічного університету ім. М. Драгоманова, Львівського національного університету ім. І. Франка, Тернопільського педагогічного університету ім. В. Гнатюка, написаний за програмою загальних курсів з української літератури для філологічних факультетів педагогічних інститутів та університетів і є продовженням “Історії української літератури XIX ст. (70-90-ті роки)”.
Підручник складається із двох частин – “Українське народознавство кінця XIX – початку XX ст. в контексті національно-визвольних змагань” та “Українська література кінця XIX – початку XX ст. у персоналіях”. У першій частині висвітлюються суспільно-політичне життя країни, умови, за яких інтелектуально-творчі сили нації шукали нові шляхи поступу української літератури. Так, скажімо, у підрозділі “Історико-літературний дискурс доби (1890-н913)” його автори Н. Гаєвська, О. Гаєвська, О. Мішуков знайомлять із широтою культурних інтересів української інтелігенції, акцентують на участі організацій, товариств, партій у формуванні політичної нації, розглядають особливості розвитку журналістики, утвердження українського слова в періодиці, суспільному та культурному житті країни. Матеріал цього підрозділу викладено цікаво, дохідливо, аргументовано.
Відзначається змістовністю, глибиною висвітлених проблем підрозділ “Речники та ідеологи самостійності України (підготував Г. Семенюк), де на достатньому фактичному матеріалі висвітлюється роль та значення діяльності М. Грушевського, В. Липинського, М. МІхновського в утвердженні українства, національної свідомості народу. У матеріалі подано короткі біографічні нотатки про життя діячів культури, що важливо, оскільки їхня доля, як вдало проілюстровано в підручнику, – органічна складова історії України. Матеріал вибудовано таким чином, що кожен студент має змогу відчути атмосферу боротьби за українське слово, національну культуру.
Цілком логічним видається введення до структури підручника підрозділу “Україна у вирі революції (1914-1920)” (автори О. Гнідан, О. Гаєвська, Н. Скоробагатько), у якому означені шляхи національного піднесення, висвітлена діяльність Центральної Ради. У цьому підрозділі по-новому зазвучали спрямовані на захист мови, культури праці Д. Дорошенка, М. МІхновського, М. Грушевського, І. Лисяка-Рудницького, В. Винниченка. Вони допоможуть студентам аргументовано розв’язати чимало проблем, виявити сутнісне в національно-визвольних змаганнях помежів’я. Слушним є залучення до першої частини матеріалів під заголовками “Український жіночий рух 20-х років XX ст. Його ідеологія й завдання”, “Жіноча журналістика”, “Нація і жінка в рецепції публіцистів “Жіночої Долі”. Вони утворюють своєрідну цілісність і сприяють глибшому вивченню феміністичних засад українського письменства (скажімо, формуванню образу сильної жіночої особистості у творчості митців), ролі жінки в культурно-просвітницькій та громадсько-політичній діяльності в Україні кінця XIX – початку XX ст. Концептуально важливою є думка про те, що тип української вольової жінки складався історично (сс. 62, 63). Отже, риси характеру сильної, вольової, енергійної жінки в українській літературі кінця XIX – початку XX ст. не принесені зовні, а історично зумовлені, заглиблені в добу матріархату, Київської Русі, козаччини, в родинно-звичаєву обрядовість українців.
Про “різнобарвну китицю індивідуальностей”, “нову генерацію” (І. Франко) українських митців, жанрову, стильову, тематичну своєрідність їх творів ідеться у підрозділі “Нові стежки “Молодої України” – цікавому, проте неоднорідному з погляду фактичного і змістового наповнення. Скажімо, стаття “Напрями і течії в українській літературі кінця XIX – початку XX ст.” (автор О. Єременко) є дещо поверховою, поспішною у викладі думок, що може зашкодити активному засвоєнню навчального матеріалу студентами. Так, наприклад, автор, зауважуючи вплив на творчість українських письменників філософських концепцій, називає лише прізвища Ніцше та Шопенгауера, забуваючи при тім здобутки А. Бергсона, К.-Г. Юнга та ін. Чимало думок, тез О. Єременко залишає відкритими, неконкретизованими, що може спричинити їх нерозуміння студентами, як-от: “Глибокий скепсис і особистісна агресія ніцшеанства не відповідають ментальним засадам українського світогляду, проте окремі складові були творчо засвоєні О. Кобилянською, С. Черкасенком, В. Винниченком, Г. Хоткевичем, М. Яцковим, О. Плющем, Б. Лепким” (с. 71). Які складові? Як саме засвоєні? Тут, у загальних частинах підручника, слід оперувати конкретикою. Дозволимо собі стверджувати, що у кінці XIX – на початку XX ст. переосмисленню моральних цінностей сприяють не лише ідеї Ф. Ніцше та А. Шопенгауера, С. К’єркегора та ін., на чому (лише!) зауважують сучасні вчені Т. Гундорова, С. Павличко, Я. Поліщук та ін., а й суспільно-економічні обставини, значення яких літературознавці не враховують. Говорити лише про вплив праць філософів і применшувати роль суспільних обставин означає не об’єктивно оцінювати мистецьке життя, літературний процес в Україні кінця XIX – початку XX ст. Наприклад, ідеї Ф. Ніцше поширюються в Україні тоді, коли наш селянин у силу економічних обставин залишає землю, відривається від звичаїв, активно формує систему народно-релігійної моралі, відчуває потребу переосмислити християнську мораль, наблизитися до Бога, шукати в Нього справедливості й захисту. І ті, скажімо, експерименти з мораллю у творчості В. Винниченка “спровоковані” саме дійсністю, реальними обставинами.
Звичайно, всі аспекти, що стосуються напрямків і течій в українській літературі кінця XIX – початку XX ст. у межах підрозділу висвітлити важко, а то й просто неможливо, але концептуально важливе для означеної проблеми слід викладати чітко, без будь-яких погрішностей – це запорука належного опанування студентами навчального матеріалу. Бракує конкретики на сс. 73, 74, 81 та ін., де текстовий матеріал про імпресіонізм, символізм, декаданс тощо не проілюстрований назвами творів, як-от: “Показовим у цьому плані є звертання модерністів до образу Шевченка…” (с.74). Без названих письменників та їх творів нівелюється та показовість, про яку мовить О. Єременко. Такі прорахунки у підручнику ускладнюють засвоєння студентами навчального матеріалу, унеможливлюють організацію їхньої самостійної роботи.
Як відомо, питання про напрямки, течії в українській літературі кінця XIX – початку XX ст. досить повно представлено в численних монографіях, наукових збірниках, статтях, захищених дисертаціях. Однак ці праці (або хоча б їх висновки, узагальнення) автор чомусь не залучив. Чи не є це прикладом того, що наукові студії, дисертації залишаються незапитаними, знехтуваними, неапробованими у вузівських підручниках, навчальних посібниках, на лекціях та практичних заняттях? Чи не спрацьовує загрозливий для науки принцип – “написав-опублікував (захистив)-забув”? Ми не вміємо чи не хочемо прислухатися один до одного, щоб працювати на спільну справу?
Важливим для оптимального вивчення курсу історії української літератури і літературної критики кінця XIX – початку XX ст., багатогранного осмислення розвитку українського письменства є висвітлення теоретикоестетичних пошуків в українському літературознавстві цього періоду (підрозділ підготував М. Гнатюк). Зокрема зауважено, що у 90-х pp. XIX ст. наукові праці І. Франка з проблем історії української, польської, російської літератур, порівняльного літературознавства набувають всеслов’янського, і зрештою, всеєвропейського резонансу і мають значний вплив на дальший розвиток усього українського літературознавства, особливо перших десятиріч XX ст., коли українська література стає частиною загальноєвропейського літературного процесу, коли вся європейська культура чітко означила потребу радикального оновлення світоглядних орієнтацій та естетичних засад творчості. Як прихильника порівняльно-історичної школи, продовжувача студій М. Драгоманова, М. Дашкевича, І. Франка представлено у підручнику О. Колессу. Звичайно, хотілося б щоб цей фахово підготовлений матеріал буз значно ширшим, об’ємнішим, проте обсяг підручника, очевидно, не дозволив це зробити.
У статті “Сергій Олександрович Єфремов” (автор О. Гнідан), що синтезує аналітичність, об’єктивність, полеміку, власний погляд дослідника на проблему, доказовість, інформативність тощо, проаналізовано (із заувагами про позитивне й хибне) літературознавчу діяльність українського вченого.
Важко життєву і творчу долю кількох талановитих митців “виписати” в одному підручнику – необхідно сказати про особливе, сокровенне, долучитися до секретів творчої лабораторії митця, зауважити еволюційні процеси в доробку, тематичний, проблемний, жанровий діапазон та стильові ознаки його творів тощо. Проте авторам рецензованого підручника це вдалося. У другій частині “Історії…” подано літературні портрети О. Кобилянської, Лесі Українки, Грицька Григоренка, М. Коцюбинського, О. Маковея, В. Стефаника, Марка Черемшини, Л. Мартовича, А. Тесленка, живі образи митців, патріотів, особистостей із вразливими душами й непростими життєвими долями. У всіх без винятку міні-портретах відчувається непідробна залюбленість кожного автора-дослідника у творчість митця. Такий спосіб викладу матеріалу разом із глибокими спостереженнями, висновками максимально наближають студентів до постаті письменника та його доробку.
Попри те, що над другою частиною працювали різні автори, вона цілісна, бо всіх, хто створював літературні портрети, об’єднувала спільна мета – донести студентам велич постатей митців, їх подвижницьку працю на ниві українства, самобутність їх творів. Доробок митців поданий без ідеологічних нашарувань, як самобутнє явище, що синтезує новаторські тенденції й спадкоємні традиції. Розповіді про М. Коцюбинського, О. Маковея та ін. – активних учасників громадського, культурного, просвітницького життя порубіжжя, а також всеукраїнських змагань за свободу і незалежність – допоможуть студентам осягнути особливості літературного процесу. Потрібним, вважаємо, є залучення матеріалів архівних фондів, епістолярію, записників митців тощо. Так, скажімо, до біографічної розвідки про О. Кобилянську слушно залучені її щоденники, що розповідають про “стезю тернисту і нерівну”, про те, як гартувалася воля, формувався творчий хист, світогляд О. Кобилянської. Записи мисткині, безперечно, зацікавлять студентів, збагатять сучасну молодь досвідом працювати над собою і самостверджуватися.
У межах підручника авторам удалося синтетично висвітлити творчість письменників, їхні висновки про той чи інший твір – результат глибоких спостережень, зокрема, таких: “Великою заслугою Кобилянської є порушення в повісті теми праці як головного чинника в оцінці людини, у визначенні її права на місце в житті, на його блага. Глибше осмислюючи сутність народного світогляду, Кобилянська показує роль праці не тільки як вимушену необхідність, як умову матеріального існування, а й як внутрішню потребу людини, що забезпечує повноту морального, духовного буття її” (с. 158) чи “Письменницька концепція землі і людини на ній пройнята своєрідним настроєм світлого пантеїзму. Кровна єдність із землею визначає духовний світ героїв, мораль і закони, вона є неусвідомленою основою уявлень селянина про життя, смерть і вічність” (с.159). Своєрідним доказом історичної зумовленості жіночих типів є висновок О. Гаєвської: “Читачі творів О. Кобилянської легко можуть самі переконатися в тому, що героїні нашої письменниці – це не типи надлюдини Ніцше. Більше того – людиноненависницька концепція Ніцше була неприйнятною для Кобилянської. Така людина, чи радше “надлюдина”, або ще краще “бестія”, могла бути ідеалом нацистів, а не Кобилянської. Не сприйняла вона і зневажливого ставлення модного філософа до жінки…” (с. 123). Подібних міркувань та узагальнень, що допоможуть студентам сформувати уявлення про національні засади українського письменства, у підручнику чимало.
Автори літературних портретів акцентують увагу на самобутності поезії та драматургії Лесі Українки, підкреслюють своєрідність жіночих образів утворах О. Кобилянської, виявляють національну зорієнтованість М. Коцюбинського, який “за традицією українства органічно став європейцем, не підпорядковуючи український дух чужині, не нехтуючи своїм, а підносячи себе й свою індивідуальність до європейських висот” (с. 306). Цікаво, науково обгрунтовано висвітлено творчість В. Стефаника, Марка Черемшини, Л. Мартовича, А. Тесленка. Доробок кожного з них представлено як важливу ланку літературного процесу кінця XIX – початку XX ст.
У рецензованому підручнику яскраво й багатогранно подано непростий суспільно-політичний період, коли українська література знаходить нові шляхи розвитку, утверджується нова загальноєвропейська система жанрів і стилів, виразного політичного звучання і національно-визвольного характеру набирає національна тематика.
Переконана, що підручник допоможе студентам у підготовці до заліків, іспитів, зорієнтує у виконанні різного виду письмових робіт та організації самостійної роботи. Для глибшого опрацювання окремих питань студенти можуть звернутися до рекомендованих у кінці кожного підрозділу джерел. Підручник усутнить самоствердження кожного свідомого студента як гідного спадкоємця своїх попередників в утвердженні та популяризації рідного слова, як представника нації, причетного до великих набутків, якими є твори українських письменників порубіжжя.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)