ЮВІЛЕЙ ІВАНА ЛЕВИЦЬКОГО (НЕЧУЯ)

Він був українцем і українським, виключно українським письменником тоді, коли многі його ровесники твердо вірили, що свобода і соціалізм знищать швидко всі національні різниці […] Він стояв на своїм становищі й тоді, коли з легкої руки Костомарова та Драгоманова пішов гуляти по Україні поклик до плодження якихось гібридів, semivirumque bovem, semiboveraque virum (Бика наполовину чоловіка, і чоловіка наполовину бика (латин.)), тобто інтелігентів, які б для ширшого світу були росіянами, “русскими”, а для “домашнего обихода”, себто супроти українського мужика – українцями. І власне в пору найживішої пропаганди сього неприродного і глибоко неморального поклику Іван ЛевицькиЙ, мов нічого й не бувало, творив повісті, призначені зовсім не для мужика або не виключно для мужика, а для “всесословної” української нації, для українських інтелігентів, таких, яких бачив, може, очима свого духа в будущині, в народження яких вірив, вірячи в живучість і суцільність своєї нації. ЛевицькиЙ був у важку, войовничу, заогнену пору тим, чого в таку пору і найрозумніші не розуміють – був артистом, творцем живих типів і більше нічим.

В тіснім зв’язку з характером творчості їв. Левицького стоїть його мова. Се вже не та поетична, декуди аж переборщено поетична та квітчаста мова Марка Вовчка, не штучна, силувана, академічно неповертлива мова Куліша,- се переважно буденна мова українського простолюддя, проста, без сліду афектації, але проте багата, колоритна і повна тої природної грації, якою вона визначається в устах людей з багатим життєвим змістом. ЛевицькиЙ ніде не ганяється за язиковими ефектами, не стає на котурни, а коли де й попадаються у нього чисто язиково ефектовні місця (пор. відомий опис невдалого фейерверка: “Тріснуло, блиснуло, і показався синенький димок”), то вони приходять якось так ненароком, самі собою, немов без волі автора, мов граціозні рухи у вродливої, здорової людини.

Нехай же ще довгі літа ясніють над Україною ті тихі та бистрі очі, що підглянули в ній так багато здорового, своєрідного, чистого, та вміли підглянути й нездорове, невродливе та пусте. Нехай той духовний велетень у тілі пігмея довго ще любується своєю рідною Україною і чарує перед нами своїм любим словом її красу та горе й радощі її дітей.

1905 р.

Франко Іван Зібрання творів: У 50 т.- Т. 35.-С. 371-376.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

ЮВІЛЕЙ ІВАНА ЛЕВИЦЬКОГО (НЕЧУЯ)