Юрій Федькович, Історія української літератури XIX ст. століття

ЮРІЙ ФЕДЬКОВИЧ

(1834 – 1888)

Вагоме місце в загальноукраїнському літературному процесі 60,-80-х років займає поетичний, прозовий і певною мірою драматургічний доробок Юрія Федьковича. Творчість його, прикметна людинолюбним моральним пафосом, увагою до незвичайних психологічних станів героя, виразністю й дохідливістю слова мала, крім того, особливе значення нового потужного активатора художніх пошуків у письменстві західноукраїнського регіону, де працював письменник.

Юрій Федькович (повне ім’я і прізвище – Осип Домінік Гординський де Федькович; ім’я Юрій письменник прибрав у зрілому віці, по виході з армії прийнявши православ’я) народився 8 серпня 1834 р. в с Сторонець-Путилів (тепер селище Путила Чернівецької області). Батько його – спольщений шляхтич – займав незначні адміністративні посади, мати походила з сім’ї українського священика.

На 1846-1848 pp. припадає навчання Федьковича у нижній реальній школі в Чернівцях. Грунтовне й доповнене згодом знання німецької мови, яке виніс Федькович зі школи, стали передумовою німецькомовної творчості, що розпочалась у роки заробітчанських мандрів юнака по Північній Молдавії та Румунії.

З листопада 1852 р. до лютого 1863 р. Федькович перебуває на службі в цісарській армії, дослужується до чину лейтенанта першого класу, стає-учасником австро-італо-французької війни 1859 р. (безпосередньої участі в бойових операціях не брав). Уважно й співчутливо приглядається Федькович-офіцер до сповненого драматизму життя простого солдата, вчорашнього селянина, пізніше це стає матеріалом однієї з провідних тем його поезії та прози.

Новий ряд німецькомовних творів з’являється після знайомства Федьковича в Чернівцях з німецьким поетом, фольклористом і літературознавцем Е. Р. Нойбауером. Серед членів місцевого мистецького гуртка були й представники молодої західноукраїнської інтелігенції, котрі заохотили офіцера австрійської армії писати також рідною мовою. Вони ж опублікували перші його українські вірші в полемічній брошурі “Slovo па slovo do redaktora “Slova” (Чернівці, 1861), спрямованій проти москвофільської орієнтації газети “Слово” Б. Дідицького та культивованого нею “язичія”. Приклади творчості невідомого доти поета наводилися з метою протиставлення мові та змісту далеких від народного життя творів, що здебільшого ними заповнювались москвофільські часописи. Вірші Федько-вича, вміщені у брошурі, викликали широкий інтерес.

В 1862 р. у Львові вийшла в світ окрема збірка – “Поезії Іосифа Федьковича” за редакцією і з передмовою Б. Дідицького, який, виявивши добре художнє чуття й такт, привітав молодого автора, дав високу оцінку його творам. “Ся книжечка,- писав пізніше І. Франко,- сталася дійсною основою слави Федьковича” [33, 122]. Письменник переживає значне творче піднесення. У 1863 р. у львівському тижневику “Вечерниці” (ідея його заснування належала Федьковичу) вміщено перші його українські оповідання – “Люба – згуба”, “Серце не навчити”, “Штефан Славич”.

Останнє з названих уже. написано після армійської служби. На той час Федькович сприянням своїх товаришів К. Горбаля, А. Кобилянського, Д. Танячкевича був добре обізнаний з поезією Шевченка, творами Марка Вовчка, Г. Квітки-Основ’яненка, П. Куліша. Молоді діячі народовського руху, що “відвоювали” письменника у москвофілів, залучили його до співробітництва у виданнях “Мета”, “Нива”, “Правда”. Проте стосунки Федьковича з літераторами-народовцями також не були тривкими. Кризою в їх взаєминах позначений львівський період діяльності Федьковича (1872-1873) на посаді редактора народовського товариства “Просвіта”.

За винятком зазначеного нетривалого перебування у Львові, Федькович з 1863 до 1876 р. жив переважно у Сторонці-Путилові, був кілька років шкільним інспектором Вижницького округу, активно виявив себе в громадській діяльності на селі. Федькович виношує плани викладання у школах народною мовою, видає “Співаник для господарських діточок” (1869), де вміщує чимало своїх творів для дітей, складає “Буквар” (не надрукований). Як педагог Федькович обстоював зв’язок школи з життям, господарською діяльністю, критикував засилля церковної схоластики.

У 60-х роках Федькович активно виступає на сторінках галицької преси з художніми творами (вірші, поеми, оповідання, а далі й драми), робить спроби розширення їх тематики, розбудови поетики, що, проте, не завжди знаходило співчутливу підтримку літературних кіл. У 1867-1868 pp. у Коломиї вийшла нова збірка – “Поезії Юрія Городенчука-Федьковича” (у трьох випусках). Незважаючи на те, що містила вона значні зразки Федьковичевої поезії – поеми “На могилі званого мого брата Михайла Дучака у Заставні”, “Циганка”, “Дезертир” (своєрідністю трактування фантастичних явищ відзначалась і наслідувальна за сюжетом поема “Мертвець”, певним художнім експериментом були позначені інші твори збірки), книга не здобула того визнання у читацької громади, на яке заслуговувала.

1876 р. Федькович завершує поетичний цикл “Дикі думи”, ,що являє собою своєрідний підсумковий огляд художніх ідей і мотивів його поезії (надрукований у журналі “Правда” та окремим відбитком). Початком того ж року датовані “Повісті Юрія Федьковича” – книга, видана заходами М. Драгоманова в Києві й складена з оповідань, що доти публікувались у періодиці. Проте письменник на той час уже втратив інтерес до прози, зосередивши основні зусилля на писанні драматичних творів.

У Чернівцях, куди після смерті батька (1876) переїхав жити Федькович, поглиблюється усамітненість письменника. Він періодами відходить від будь-якої літературної праці, дає волю давньому зацікавленню астрологією, компілюючи великі за обсягом трактати (німецькою мовою) про вплив небесних світил на людську долю. В 1884 р. буковинська інтелігенція робить спроби навернути письменника до літературного та громадського життя. З січня 1885 р. Федькович стає редактором новоствореної газети “Буковина”, де друкує кілька своїх творів. Наступного року місцева громадськість відзначила 25-річний ювілей літературної діяльності Федьковича, що стало певним заохоченням його до подальшої праці. Помер письменник 11 січня 1888 р.

Художню спадщину Федьковича складають твори багатьох жанрів поезії, прози та драматургії. Насамперед залежно від роду і жанру визначаються риси його творчого методу.

Естетичні погляди Федьковича базувалися передусім на набутку більш ніж півстолітнього загальноєвропейського культурного руху по лінії преромантизм – сентименталізм – “Sturm und Drang” – романтизм. З набутої ними багатої скарбниці художніх ідей Федькович формував свій творчий метод, розвивав і в окремих моментах поглиблював їх стосовно досить своєрідного матеріалу дійсності, що його оточувала, та не менш своєрідного особистого життєвого досвіду. В поезії Федькович – найповніше і найяскравіше виражений романтик, що не виключає, втім, елементів сентименталізму і навіть (у кількох ранніх віршах) залишків класицизму. Менше романтичних рис сум’яття самотньої душі героя, поривів до несповідимого мають драми й проза письменника, для яких більш характерні ознаки сентименталізму та просвітительського реалізму. Першим літературним спробам Федьковича притаманні безпосередність, “наївність” ліричного чуття, пізніше доповнюване тяжінням до масштабних епічних узагальнень (у поемах, трагедіях “Довбуш” і “Хмельницький”, циклі “Дикі думи”).

Починаючи як поет німецькомовний, Федькович сприйняв, а далі й переніс у контекст українського художнього мовлення чимало традицій, характерних для німецької літератури, її художніх ідей, мотивів і форм (як новочасних, так і архаїчних), вироблених у творчості Гердера, Бюргера, Гете, Шіллера, Улакда, Гейне, поетів-романтиків, у тому числі й у творчості письменників середнього рівня, навіть авторів популярного чтива. Німецька література (в її перекладній частині) стала також основним джерелом ознайомлення письменника з доробком Шекспіра, Кальдерона, Андерсена, Е. Тегнера, іспанською і сербською поезією.

З німецької літератури Федькович запозичив і ряд поетичних сказань та легенд, намагаючись прищепити їх на грунт зображуваної ним дійсності, у власному художньому світі. На час перших кроків Федьковича-письменника переважно напівлегендарною в німецькомовній (німецькій та австрійській) літературі виступає й сама тема Буковини та України. Йдучи у першовитоках від життя, знаючи реальну Буковину в деталях, Федькович, тим часом в ряді випадків (поеми про опришків, драма “Довбуш”) дивився на Буковину крізь призму європейської легенди про неї. Реальні враження й легенда до останку співіснують у творчості письменника: романтична ідеалізація Буковини то ігнорується (поеми “Новобранчик”, “Дезертир”), навіть заперечується (поема “Лук’ян Кобилиця”), то активно стверджується і навіть доповнюється його власними домислами (гадка про чорноморське чи половецьке походження гуцулів на чолі з їх королем Уцом або ж Гуцулом – у “Диких думах”, “Довбушеві” та ін.).

Першими друкованими творами Федьковича були німецька балада та романтичне оповідання “Der Renegat” (1859). Творчість німецькою мовою письменник не припиняв до кінця життя, видавши дві збірки поезій (“Gedichte”, 1865; “Am Tscheremusch. Gedichte eines Uzulen”, 1882) та надрукувавши ряд віршів у часописах. Кілька творів, у тому числі німецький авторський переклад трагедії “Довбуш”, лишилися в рукописах (видрукувані пізніше в багатотомному виданні “Писаня Осипа Юрія Федьковича”). У німецькомовній творчості Федькович розробляє здебільшого ті ж проблеми, розгортає ті ж мотиви, що й у творчості українською мовою; нерідко німецькомовний твір є перекладом чи переробкою українського твору поета або навпаки. Так, збірка “Am Tscheremusch” за своїм змістом фактично тотожна більшій частині циклу “Дикі думи”. Кілька німецькомовних віршів є варіаціями на теми народних пісень. Поетичні писання Федьковича німецькою мовою були досить схвально оцінені українськими, німецькими, австрійськими, чеськими літературознавцями.

Одним із важливих імпульсів творчості Федьковича як письменника українського стала його любов до народної пісні, винесена з дому. А в армії він співає з жовнірами народні пісні й сам виступає в ролі складача “співанок”. Із цими напівфольклорними, напівлітературними творами пов’язаний його перший український вірш “Нічліг” (“Звізди по небеснім граді…”), складений, імовірно, в травні 1859 р. під час походу полку в Італію.

Федькович напрочуд легко інтегрував у своїх творах стильові форми українського фольклору, в ряді випадків – і його змістові структури. Вплив народної пісні (зокрема “жовнірської”), народної оповіді, анекдоту, казки вчувається в багатьох жанрах творчості письменника. Разом з тим, особливо в початковий період, Федькович орієнтувався на досвід своїх найближчих попередників у західноукраїнському літературному процесі. Ранні вірші свідчать, що поет знав і цінував художні здобутки “Руської трійці”, А. Могильницького, Б. Дідицького та ін.

Невдовзі після свого літературного дебюту Федькович переймає уроки доти невідомих йому східноукраїнських прозаїків Г. Квітки-Основ’яненка та Марка Вовчка, як поет – знайомиться (у більш-менш повному обсязі – уже по виходу своєї першої збірки) з творчістю Шевченка.

Поезія Шевченка мала для Федьковича значення виняткове. Сприйнята на етапі інтенсивних пошуків нових шляхів у творчості, а крім того, й за обставин очевидної спільності деяких рис художнього бачення світу обома поетами, поезія Шевченка стала для нього однією з основних парадигм (а в певний період – чи й не єдиною парадигмою) художнього мислення. Далеко більше, ніж безпосередні львівські наставники, Шевченко справив вплив і на визначення суспільно-політичних, національних, світоглядних орієнтацій Федьковича (йдеться, зокрема, про антимонархічні настрої буковинського поета, його наближення до справжнього образу України з її минулим і майбутнім, до ідеї національної соборності тощо), і на формування поетики.

Творчість Федьковича переконливо засвідчує, що в перші два десятиліття по смерті Шевченка він був тим митцем, котрий найглибше розумів художній світ поета, володів хистом найточнішого прочитання його поезії: найповніше “розгадав” ті можливості, які містив у собі Шевченків поетичний стиль,- проте виявлено все це здебільшого парадоксальним чином – у наслідувальних з боку Федьковича творах та їх фрагментах. Федькович у ряді творів 60-х років (деякі з них увійшли до складу “коломийської” збірки) дає змогу конструкціям і манері вислову, вичитаним у Шевченка, бути засобом вираження власного художнього світу (явище це важко кваліфікувати як епігонство, оскільки наявна свідома стилізація з боку безперечно самобутнього митця); в окремих же випадках інтенсивне стилізаторське начало Федьковичевої творчості вело поета до двозначного за своїм смислом поєднання самостійної художньої думки із буквальним вмонтуванням виразів і фраз Шевченкової поезії. Прикметно, що позначені наслідуванням Шевченка твори Федьковича належать здебільшого до здобутків його творчості – поряд із цілим масивом інших його виразно самобутніх творів.

Такими є головні чинники, що мали значення для формування естетичних, світоглядних переконань і поетики Федьковича. “Федькович,- писав І. Франко,- се талант переважно ліричний; всі його повісті, всі найкращі його поезії навіяні теплим, індивідуальним чуттям самого автора, всі похожі на частки його автобіографії […] І в тім іменно й лежить чаруюча сила його поезії, в тім лежить порука її живучості, доки живе наша мова…” [27, 38]. Всепроникне ліричне почуття є характерною рисою творчості Федьковича, з ліризмом пов’язані найбільші здобутки його як у поезії, так і в прозі, і навіть (хоча зовсім не це передбачалося письменником як домінантне) – у драматургії.

Авторському “я” в поезії Федьковича притаманна гранична відкритість свого внутрішнього світу, довірливо розрахована на співучасть адресата. Безпосередній емоційний відгук з боку ліричного суб’єкта подекуди здатен ставати внутрішнім змістом твору: в самому цьому відгуку, у самій ліричній присутності автора знаходить внутрішнє самообгрунтування те чи інше враження, набуває самодостатнього смислу виклад дуже різних за своїм психологічним змістом ситуацій і переживань: від заспокійливих і відрадних – до прикрих, похмурих, відверто песимістичних. Ліричне почуття тут грунтується на захопленому, ентузіастичному, невідступно супроводжуючому лабільний рух переживань і думок, сприйнятті довкілля (“Хто це летить із-за моря комоньом крилатим, Як біль, білим? Вона! Вона! О моє ти свято! Де ж то горе поділося 3 широкого світа? Де ж ті зими студенії?.. Лиш квіти та квіти!”1). Імітація розкутого діалогу здійснюється поетом насамперед завдяки великій кількості звертань, одухотворюючих персоніфікацій та ін. Пов’язуються воєдино особа героя та атрибути (дібрані за фольклорним зразком) обстановки переживання, висловлюється це з незвичайною простотою й вимовністю (“Калина – білі квіти, В калині вітер віє, Там буду я сидіти, Зо мною соловіє…” [1, 65]). Виразності ліричному викладові Федьковича надають тяжіння до гострої конфліктності ліричного сюжету, акцентація суперечностей зображуваного, різкість і глибина протиставлення як у межах короткого описового фрагменту (“Ой спит же він на багнеті В цісарськім дворі, Та й снит му ся, що ходит десь. По синій горі…” [1, 46], так і в медитативних напруженнях думки (“Як та доля невірная Топче наші квіти Свойов ногов зелізною!.. Що ж мусим робити? Ту доленьку не всилувать, Ані умолити!” [1, 182]).

Збірка 1862 р. написана Федьковичем цілком у часі його армійської служби; вона відбиває загальне почуття обтяжливості цього стану, що, зрощене ностальгічною романтично-сентиментальною уявою поета про рідне Підгір’я, над яке “на світі вже ніт”, мало також і цілком реальне підгрунтя (почуття малозабезпеченого поручика-русина в інонаціональному офіцерському середовищі). В художньому просторі, створеному збіркою, зведено два світи: армійський, що сягає аж “поза шкляні гори” на бойовиська під італійськими містами,- і світ значно ближчих Федьковичу цивільних і культурних інтересів, емоційним епіцентром якого виступає селянський гуцульський побут. Перебуваючи в протиставленні за логічною схемою, ці світи насправді взаємоперетинають один одного, природно поєднані багатьма елементами. Це й постать поета між ними, і образи вояків, що взяті до служби з гір, і присутність звичного фольклорного бачення в зображенні воєнних подій, і постійні гадки, навіть марення й містичні видива (як у вірші “Трупарня”), що переносять героїв у їх рідне середовище.

Збірка засвідчила незвичайне для свого часу різноманіття тем, жанрів, способів викладу. Складається вона із двох розділів: перший (“Думи і співанки”) об’єднує твори медитативно-описової, медитативно-зображальної та медитативно-повістувальної лірики; другий (“Балади та оповідання”) – твори – ліро-епічного плану зі значно відчутнішим повістувальним сюжетом. Досить широкою є зображальна палітра: це й поверхове інкрустування теми фольклорними образами, й органічний сплав фольклорної образності та індивідуального переживання, й емоційний політ суб’єктивної уяви при загальному обрисуванні обставин чи виміченні незначних подробиць, і виразність змалювання предметно зримих подій і ситуацій (як у віршах “Рекрут”, “Дезертир”, “Сонні мари”). Образ автора у цій збірці також має ряд варіацій. Основна з них – “співець”, образ, дещо віддалений від реальної біографії самого поета і зміщений у бік образу простого жовніра (“Думи мої”, “До руського боянства”); вирисовується в ряді творів і складніший образ, що з ним пов’язані глибокі медитації, бентежні роздуми (“Вечір на Підгір’ю”, “Пречиста діво, радуйся, Маріє!”, “Молитва”, “Мій образ”, “Сонні мари”).

Серед тем цієї збірки – журливі роздуми про скороминущість молодості; перші згадки про смерть (“Неділя завтра”, “Як я, браття, раз сконаю”), що далі в творчості поета розвинуться в оригінальну її інтерпретацію; з-посеред не зовсім виразних віршів любовної теми – два твори (“У полі, гей, у полі!”, “Воля не бранка. Панна та й Циганка”), в яких уже вгадуються перші ознаки Федьковичевої концепції кохання як погибельної пристрасті.

Близькими до цієї концепції є балади про опришків – “Добуш” і “Юрій Гінда”, й ще одна, заснована на чужоземному переказові та інолітературній обробці легенда, що варіює як тему опору проти національного й соціального гноблення, так і, ще більше, тему закохання героя,- “Киртчалі”. У явищі, яке могло б бути проаналізоване в дещо суттєвіших параметрах з точки зору літератури пізнішого часу (зокрема реалістичної), поет виділяє моменти поверхові: незвичайну вроду, незвичайну силу, незвичайні стосунки героя з жінками тощо, значення яких примножується й підкреслюється завдяки становищу, яке посідає герой і з’ясування якого не входить у наміри автора. Фатальним чинником у житті героїв усіх трьох балад виступають їхні любовні пригоди: феномен жінки в житті пасіонарного героя, не без симпатії зображеного поетом, доведено до краю в баладі “Киртчалі” (співець-воїн стає зрадником своїх співвітчизників болгар, закохавшись у доньку турецького баші). Від цих та подібних загалом поверхових атрактивних сюжетних схем Федькович не відмовлявся й пізніше, всіляко намагаючись видобути з них нове й глибше звучання, пожвавити їх та задіяні в них образи силою фантазії, увиразнити ліричними одкровеннями. З часом і з образом Довбуша в поезії Федьковича (вірші “Сам”, “Городенчук”, “Довбуш”, “Дзвінка”, “Убогий легінь”, трагедія “Довбуш”) починають асоціюватися більш чи менш виразні уявлення про свободу особистості, красу незалежності людини, певну опозицію щодо суспільства.

Провідним у збірці 1862 р. є зображення “зелізної долі” цісарського жовніра, продовжене з залученням нових мотивів у поезії та ряді прозових творів наступних років. Слідом за “Кавказом” Шевченка Федькович вніс в українську поезію потужне антимілітаристське звучання, звернувшись до теми обтяжливої для народу армійської служби. Сприйнята й відображена вона насамперед з точки зору простого жовніра; авторська позиція у прямих чи опосередкованих формах інтегрує бачення дійсності учасником воєнних походів та інших військових заходів, його рідними (найчастіше тут фігурує мати), коханими, друзями. Жовнірське життя розкривається поетом у найбільш хвилюючих і драматичних епізодах: відхід новобранця та його прощання з матір’ю, милою (“Золотий лев”, “Рожа”, “При відході”); спомини про домівку в казармі, “як сонце загасне, як нічка заляже”, чи на варті (“Святий вечер”, “Ой нічка то тиха”, “У Вероні”, “Рекрут”, “Старий жовняр”, цикл “Думи”); смерть жовніра чи тяжке передчуття її (“Звідзи по небеснім граді”, “Під Кастенедолев”, “Товариші”, “Трупарня”, “Лист”, поема “Пуга”); туга родини й давніх товаришів за жовніром (“Сестра”, “Флояра”). У споминах відірваного від дому жовніра постають і мальовничі картини Підгір’я (“Сонні мари”, “Ой вийду я з хати”).

При створенні цих та інших віршів Федькович щедро використовував образи й мотиви “жовнірських” пісень, якими була багата Буковина. Однак уже з перших творів поет виявляє тяжіння до метафоричної образності й символічного іносказання, значно розвиває й примножує ці народнопоетичні елементи (наприклад, опис можливої смерті жовніра: “…Завтра рано, раненько В шовкові трави, Зелені мурави Поклонюся низенько” [1, 53]). Основою сюжету ряду віршів стають уявні, фантастичні вчинки персонажа.

Ставлення до фольклору – один із очевидних пунктів розходження поетики Федьковича й Шевченка. Із багатошарової й багатогранної фольклорної спадщини Федькович запозичує насамперед захоплюючу казкову метафоричність сприйняття, тоді як увагу Шевченка привертає жорсткий, якомога більше наближений до реальної психології драматизм страждання. Метаморфози героїв Федьковича видаються ефектно-декоративними на тлі психологічно розгорнутого перетворення скривдженої дівчини в Шевченковій “Лілеї”. У місткі метафори конденсується Федьковичем-поетом одна з ідеомоделей народного розуміння державної політики: “Цісарськая слава Красить наші китаєчки Кроваво, кроваво” [1, 112],- і все ж тут немає гнівного, рішучого неприйняття цієї “цісарської слави”, її саркастичного нігілювання, як це має місце в подібних випадках у поезії Шевченка, не вилучений звідси й певний відтінок милування “цісарською славою” з боку того, чиєю кров’ю будуть краситися “китаєчки” в її ім’я. Жовнір багатьох творів Федьковича – м’який, надламаний душевно герой, який у барвистих метафорах і – нерідко – сентиментальних тонах виражає своє пасивне мучеництво (“…Є і в мене крила, Лиш що мокрі-мокресенькі: Сльозонька зросила” [1, 113]).

Жовнірська тематика в творах Федьковича, як поетичних, так і прозових, не вичерпується, втім, картинами смутку, глухого кута. В першій збірці поета вміщено й “Кельнер-марш” – бадьорий, безтурботний, грайливий ритмічно й інтонаційно відгук на вихід із попереднього місцерозташування полку майора Кельнера (в якому служив свого часу Федькович). Гостроту жовнірської теми знято в пізньому для творчості Федьковича, позначеному певним ступенем офіціозних уявлень співанику “Пісні жовнярські” (Чернівці, 1887).

У творах Федьковича, написаних між першою і другою збіркою, жовнірська тема знаходить глибше художнє, філософське й публіцистичне осмислення. Своєрідною паралеллю до вірша “Золотий лев” (убога мати мріє зібрати гроші, щоб викупити у цісаря сина-жовніра) виступає, посилюючи смисл цього мотиву, вірш “Писанки” – твір позверхньо іншої тематики, заснований на народному апокрифі: мати Божа приходить із писанками, як із дарунком, до Пілата й простодушно гадає його умилостивити: “Пилатію, воєводо, Славний государю, Пусти мені мого сина… Одного і маю…”2.

Народно-гуманістичне в своїй основі емоційне неприйняття офіційних стосунків залежності й підлеглості в цісарській армії, виразні антимілітаристські й антицісарські настрої, глибоке співчуття до простого селянина в мундирі, “руського сина”, змушеного захищати чужі національні й станові інтереси, дістали відображення в поемах “Новобранчик” (1862; через випади проти пануючих віденських “німчиків” і католицької церкви поема не була за життя поета надрукована повністю) та “Дезертир” (1867).

Герой першої з них, син удови, прощається з матір’ю й сестрою і йде до війська, де його чекає тяжка служба з побоями. У далекій Італії одержує звістку з дому про те, що рідні його повмирали. Покинувши військо, він “блудить гаєм”, врешті, стріляється з карабіна. У поемі сильним є її публіцистичний елемент. Повістувальна лінія твору неодноразово переривається прямими звертаннями поета до співвітчизників, котрі мусять усвідомити своє підневільне становище. Спільниками в боротьбі за “руський талан” він бачить майбутню Україну з символічними постатями нововоскреслих козаків та отамана, який “з гробу встане”. За гостротою ідейно-політичної проблематики “Новобранчик” перегукується з рядом інших творів Федьковича 60-х років, таких як “Осьмий [шостий] поменник Тарасові Шевченкові на вічную пам’ять!”, “Осьмий поменник Тарасові Григоровичеві Шевченці на вічную пам’ять”, “[Посланіє на Україну]”, “Здоров чесному субору “Просвіти” у Львові!”, вірші “Нива”, “До мого брата Олекси Чернявського, що збудував міст на Черемоші у Розтоках”, поема “Лук’ян Кобилиця”, деякі вірші циклу “З окрушків”. У творах цих звучить, хай не скрізь послідовний і концептуально аргументований, але пристрасний протест поета проти адміністративного, юридично-правового, ідеологічного, релігійного (“Щоб римського анцихриста туманища згасли”) чужоземного гніту, під яким перебуває населення Буковини й Галичини і який гальмує розвиток його духовного життя й культури. Спрямовані на розбудження національного самоусвідомлення, згадані твори Федьковича містили й більш чи менш виразні роздуми про шляхи виходу з політичної западні. Вільною від утопізму й наближеною до реалій дійсного історичного життя є поема “Лук’ян Кобилиця”. У ряді творів поет послуговується біблійного походження образністю та патетикою, не зупиняється перед змалюванням картин кривавої боротьби.

Твором, у якому найповніше і найзмістовніше представлена не тільки жовнірська тема, а й світоглядна та естетична проблематика всієї творчості поета, найсуттєвіше у баченні ним людини і дійсності,- є поема “Дезертир”. Постала вона з переробки “Новобранчика”, проте в підсумку обидві поеми виявилися самостійними, хоча й схожими за сюжетом творами.

Автор змінює передусім сюжетні параметри героя: Іван (таке ім’я мав і герой “Новобранчика”), ідучи в армію, залишає дома дружину з дітьми; перебуваючи на службі, він одержує лист, у котрому оповідається про недугу дружини, її поневіряння в пошуках шматка хліба, злидні, голод і тугу його синів. Лист цей змушує жовніра до втечі. Уже близько дому, в “Галіції”, його затримують, за вироком суду тяжко карають побиттям. Згодом, знову стоячи на варті, Іван читає ще один лист: повмирали його діти, назавжди прощається з ним дружина. Цісарський стрілець закінчує життя самогубством.

Незначними, на перший погляд, змінами та уточненнями сюжету (порівняно з поемою “Новобранчик”) автор багатократно ускладнює моральну проблематику твору. Найвище емоційне градуювання у відносинах героя зі своєю сім’єю зумовлене не тільки спогадами про сімейне щастя, почуттями до коханої дружини, батьківською любов’ю,- героя-жовніра пов’язує із сім’єю величезний моральний обов’язок перед стражданнями найдорожчих людей, які залишилися напризволяще, їхнє горе, якому він ніяким чином не може зарадити, завдає йому невимовних мук. Навіть самогубство кладе край лише його власним стражданням, але не є зміною становища, навіть не покутою за безмежну провину перед сім’єю, у якій він по суті не винуватий. Свою провину герой забирає з собою в небуття.

Якщо поема “Новобранчик” має більш публіцистичне звучання, торкаючись поодиноких гострих моментів соціального й національного життя, то в “Дезертирі” засвідчено передусім філософське, художньо-антропософське бачення людини, а замість елемента публіцистичного значно ширше розгорнуто ліричне начало.

Специфічний фабульний матеріал для поеми дала Федьковичеві сама дійсність. Дезертирство було явищем цілком реальним в австрійській армії. Мотиву дезертирства письменник приділяє увагу на початку 60-х. років у вірші “Дезертер”, оповіданні “Штефан Славич”. У поемі “Дезертир” драматичний, багатозначний випадок утечі з армії Федькович піднімає до високого поетичного узагальнення.

Поема пройнята яскравим, багатогранним протиставленням двох сфер життя. Сплетені автором воєдино, опозиційні лінії витворюють ширшу, більш узагальнену опозицію: розкутому духовному життю, особистості, яка починає усвідомлювати його правомірність, протистоїть цілий світ із незрозумілим Богом, байдужою долею, запрограмованими на корисливість і зло людьми, світ, що немилосердно нівечить будь-які відрадні помисли індивіда. З великою поетичною виразністю зображує Федькович трагедію безправної людини, для якої навіть дезертирство не може стати порятунком. Федькович першим в українській літературі прийшов до безпосереднього художнього втілення ідеї протистояння людини й мілітаристської експлуататорської держави – одного з головних конфліктів нового часу.

Сама концепція героя-простолюдина, який наділений гостротою відчуття й великою силою переживання, але який водночас позбавлений значної глибини суб’єктивного самоусвідомлення і виступає насамперед як об’єкт впливу тих чи інших обставин, іде від сентименталістських уявлень. Ними ж зумовлені й співчуття в авторському ставленні до героя та присутність у творах ідеї, що розуміння життя героєм, його вимоги елементарного задоволення своїх духовних потреб, його, зрештою, гідність переросли те образливе становище, в якому він перебуває.

Як особистість герой “Дезертира” загалом невиразний (хоча зображений докладніше, ніж герой “Новобранчика”). Попри всі індивідуальні подробиці (насамперед у зворушливих епізодах взаємин Івана зі своїми малими дітьми), герой поеми є скоріше типовим знаком, що репрезентує безправну людину, зокрема буковинського селянина; навколо цього знака організована складна система авторських роздумів, апеляцій, концептуальних паралелей, ліричних одкровень. Відтак головна сфера розкриття особистішого начала міститься не в образі героя, а в загальній власне авторській позиції.

Позначена поема й романтичними рисами – в спробі контрастного емоційного протиставлення двох світів та акцентації глибокої чужості для героя того стану, в якому він змушений перебувати; в самому мотиві дезертирства, на якому лежить романтичний відтінок ескапізму, знайомий із контексту інших творів поета, зокрема його лірики. Ці романтичні риси підсилено й доведено до очевидності системою ліричних відступів у тексті поеми. Нарешті, романтичні витоки має наголошення завідомої незглибності, непояснимості, складності влаштування світу. Ця поетична концепція певною мірою пояснює загальну пасивність героя Федьковичевої поезії, відчуття ним непомірності й практичної неможливості здійснення якихось змін. Іншою гранню розкривається вона в мотивах “люби-згуби” та смертельної спокуси (в ряді інших творів поета). З нею ж пов’язане фігурування в поемі образу-поняття долі та розгортання проблематики теодицеї.

“Дезертир” належить до тих творів Федьковича поемного жанру (серед них також – “Свекруха”, “Новобранчик”, “Мертвець”), крізь які проходить – і цим додано нових значень художньому узагальненню твору – пристрасний авторський роздум про Бога. За цим образом стоїть і християнсько-релігійне розуміння верховної сутності, й закономірність природи та людської історії, і весь світ у своїй претензії мати смисл та певну доцільність.

Проблематика теодицеї присутня і в одному з найвідоміших віршів Федьковича (з першої збірки) “Пречиста діво, радуйся, Маріє!”. Вірш цей не мав за мету “викриття” божого промислу (її й не міг ставити поет у першій збірці); він не є маніфестацією антирелігійної, атеїстичної абощо спрямованості, як це донедавна стверджувалось у відриві від усього контексту творчості поета (пор. вірш “Віра”). Автор прикро вражений суперечністю між бузсумнівною для нього величчю й благістю Бога, його милосердям (уособленням якого традиційно виступає Мати Божа) та світом страждання й горя. Де в чому подібне розкриття теми Божої Матері – славлення Богородиці, навіть надривне, перед лицем страждання, з бажанням упевнитися в існуванні вищого, незбагненного божого задуму – має місце в циклі П. Тичини “Скорбна Мати”.

Однією з найхарактерніших складових оригінальної художньої концепції Федьковича є трактування поетом любовного почуття. Світ Федьковича пройнятий еросом – як у поезії, так і в творах інших жанрів; художній вияв його позначений передусім романтичним підходом. Любовна пристрасть тут не просто гіперболізується,- вона веде персонажів до незворотних учинків, реалізується через авторський добір відповідних рис характеру (з одного боку, потребує несамовитої, затятої впертості героя, зарозумілості, пихи, “фудульності”, з іншого – глибокої вразливості та помисливості), певною мірою поглиблюючи його, якщо не посилюючи. Практично лише на периферії основних сюжетів це почуття виступає однозначно втішним; але здебільшого там, де воно стає в центр, розвиток його позначений гострим і напруженим драматизмом.

У ряді творів страждання закоханих спричинене зовнішніми перешкодами (“Гуляли”, “Ілем”, “Йому й її”, “Прощі”, поеми “Свекруха”, “Волошин”; в останній мотив цей ускладнено непорозумінням персонажів), але значно частіше болючі для серця, а то й трагічні події на грунті закохання зумовлені байдужістю одного з партнерів (“Гой зійшла зоря”, “Явір”), свідомим вибором, у тому-числі розважливо-корисливим, іншого влаштування життя (“Сонце”), а ще більше – чинниками суто психологічними, які назовні виглядають як бажання завдати болю, випробувати межі терпіння, навзаєм уразити одне одного (“На зеленій млаковині”, “Присягався”, “Сон”, “Богачева”). Інтенсивне за силою, часто сліпе й егоцентричне почуття до іншої людини в більшості випадків завдає взаємних мук героям; єдине і відрадне звільнення від них настає лише зі смертю. Кохання у багатьох творах Федьковича, особливо в баладах,* повістувальній ліриці, а також ряді оповідань, виявляється як прямування до смерті (смерть від любовної туги та самогубство); певну протидію еротичній самоволі героїв письменник вибудовує в прозових творах – над нею домінує етикет поведінки легіня-гуцула, але це не відміняє, лише побільшує трагічне розв’язання конфліктів.

Сфера любовних взаємин у творчості Федьковича – тема, в якій найяскравіше представлені уявлення про некерованість світу, незалежність його від волі, а тим більше – від раціонального розрахунку людини. Свою оригінальну концепцію “серця”, яке “орудує усев нашев долев”, є “першим” і “старшим паном чоловіка”, Федькович найповніше виклав у поемі “Циганка” (1867). В поодиноких авторських трактуваннях (баладний диптих “Дві пісні рожеві”, 1865) любовна пристрасть постає як замах на душу іншої людини, символічно зіставлена навіть із кривавим злочином.

В основному в останній період творчості (цикл “Дикі думи”) розгортає Федькович тему спокуси (передусім спокуси смертельної), надаючи нових романтичних характеристик зображуваному поетичному світові. З очевидністю проглядає завдання, яке ставив перед собою поет: художньо реанімувати певну сферу народної демонології, язичницьких вірувань, зокрема образи істот, які уміщені народною фантазією на межі природи й людського світу і наділені функціями заманювання, зваблювання, взагалі діями, небезпечними для свободи волі людини та її життя (частину цих образів і пов’язаних з ними мотивів Федькович парафразував із західноєвропейських літератур і фольклорно-міфологічних систем, приживляючи їх у просторі свого художнього світу на буковинський грунт). У творах циклу у формі персоніфікацій виражена складність, неусвідомленість внутрішнього світу людини для неї самої, незбагненні для неї власні її потяги й бажання (“Бісків”, “Сокільський”, “Римська княгиня” “Керманич”, “Черемська цариця”, “Сокільська княгиня” та ін.).

Цикл “Дикі думи” був спробою поета систематизувати основні теми та ідеї своєї поетичної творчості; він містив ряд V вагомих поетичних творів, крім того, мав значення літературного експерименту щодо рішучого розширення поетичної лексики за рахунок гуцульської та суміжних говірок (така ж стилістична робота здійснювалась того часу Федьковичем паралельно в перекладах трагедій Шекспіра). Проте для “Диких дум” притаманною є й задана схематична манера, яка пригнічує не раз засвідчену в інших творах Федьковича лабільність, розкутість поетичного переживання, форсує певну одноманітність у мотиваціях ліричного сюжету, в емоційних станах головного героя.

Завданням вдихнути нове життя у народну міфологію позначена також реконструкція “маланочних” пісень. До фрагментарних залишків текстів, що супроводжували свято Малайки (Щедрий вечір напередодні Нового року, народне свято, яке за християнським календарем збігається з днем преподобної Мелани), та до відголосків давніх обрядів (“водити маланку”) поет шляхом творчого домислу намагався приростити відсутні, на його думку, елементи, отже, повністю відновити міфологічний обряд. Так постали цикли “Наша Маланка дністровая” та “Ти Місяцю, ти Королю! Красна Малайка є з тобою!” з відповідним (у передмові) трактуванням походження свята та описанням належного дійства. Історія Маланки укладається автором за зразком календарно-природного міфа про вкрадену й потім визволену бранку (пор. історію Персефони у давньогрецькій міфології) та, не без суб’єктивних інтерпретацій з боку автора, прив’язується до пантеону давньослов’янських богів.

Поглиблення й розбудова загальної романтичної настанови відбувається і в інших поетичних творах Федьковича. Натхненний, дещо екзальтований ліризм поета спрямовував його погляд на такі явища в поведінці, відчуттях і думках людини, які ще не були предметом відображення в українській поезії. Федькович, зокрема, захоплює в поле своєї художньої обсервації факти підсвідомого та ірраціонального, своєрідно їх витлумачуючи (сновидіння, передчуття, психічний перегук у просторі, осяяння в зрозумінні природних процесів тощо – “Сонні мари”, “Вечір на Підгір’ю”, “Флояра”, “З окрушків”, “На могилі званого мого брата…”). До зразків Федьковичевого “яснобачення”, викликуваного переважно енергією ліричного начала, належить ряд епізодів поеми “Мертвець”. У ній поет розгортає умовне, але переконливо й послідовно аргументоване художнє уявлення про спосіб буття після смерті; поема є одним з найглибших проникнень художньої фантазії у “потойбічний” світ. У поемі увідчутнюється також, започаткована в творах більш раннього періоду (“У полі, гей, у полі!”, “Неділя завтра”, “Як я, братя, раз сконаю”, “У море!”), продовжена в поемі “На могилі званого мого брата…”, доповнювана темами смертельної спокуси та самогубства, спроба естетизації смерті. Вона у Федьковича постає як спокійне, навіть замилуване заглядання в небуття – не як вираження надривного відчаю, чорного гумору тощо. Сам підхід до такої спроби (не мотивація, пов’язана з образом страждання) робить Федьковича у цьому відношенні попередником декадентських овітомоделей в українській поезії.

У творах Федьковича складається романтичний образ поета, митця (“співця”). У ньому підкреслено передусім феномен творчого обдаровання, факт ненатужної, мимовільної легкості, з якою той готовий “співати, що Підгір’є діє, Як тамки сонце світить, як там місяць гріє…” [1, 29]. Найповніше цю особливу роль митця, а поряд з цим і гордість з приводу свого заняття, свого крилатого натхнення виповів Федькович на початку одного з розділів поеми “Дезертир” (“Музо моя віршована, Невінчана доле…”).

Проте талант свій поет (як образ) часом відчуває не тільки як радісну, а й як тяжку ношу, що завдає йому прикростей і турбот. Талант постає як невідступний внутрішній обов’язок знову й знову висловлювати свої почуття, відгукуватися на явища, що вражають душу чи сумління; в окремі хвилини поет навіть ладен його позбавитись: “Я пропив би молодого Віку половину, Або пішов на кладбище Та ляг у могилу. Аби мене лиш лишили Ті думи крилаті…” [1, 191]. Талант, нарешті, згідно з романтичними світоуявленнями Федьковича, прокладає незриму межу між поетом і рештою людей. Значно гостріше, ніж у творчості інших українських романтиків, відчуває він свою винятковість у буденному світі, особливий емоційний стан. Поет, як вимальовується цей образ із творів Федьковича, не гордує людським світом, але глибоко, іноді з сумом, усвідомлює нетотожність форм світосприйняття своїх власних та оточення (“Як то в світі докоротать Немилого віку?.. Боже правий, Боже добрий, Великий наш світе! Колись дав ми иншу душу, І инші дав груди, Чому не дав иншу землю. Не дав другі люде?..” [1, 176] .

Образ поета, навіть його зовнішні прикмети, в творчості Федьковича подано в еволюції. Напочатку це самозабутній співець (схожий із відповідною постаттю поезії Т. Падури) (“Куди ж ти їдеш, поручнику пане, Федьковичу молоденький?..” [1, 25]), багатий на “співаночки”, які хоче заспівати “славному субору”; далі це герой у ситуації вибору ролі (“Сам”, “Доля”, “Убогий легінь”, “Sangers Loos”), де він обирає роль поета, та у відчутті гострої суперечності свого мистецького буття в середовищі, яке його не зовсім розуміє (“З окрушків”, “Городенчук”, “Керманич”); це, нарешті, гуцул-Невір, автор і він же головний герой (під іменем Марко) циклу “Дикі думи” (іменується він також і “половчанином”: на його прикладі поет пробує реалізувати свою фантастичну “теорію” етногенезу гуцулів; проте, як справедливо зауважує один із дослідників, “душевний стан героя цього циклу цікавіший і важливіший, аніж його історичне походження”3). Йому притаманний складний комплекс небайдужого душевного ставлення разом із митецьки-професійною відстороненістю до всього, що діється: чи хрестини, чи похорон – він однаково “трембітає” нещасним людям. Цю свою нову позицію поет (як образ) прагне утвердити замість відвертого ескапізму ряду творів більш раннього періоду (найяскравіше виявленого в циклі “З окрушків”), і все ж він відділений від інших дистанцією певного виняткового стану душі. Федькович не спромігся, як Шевченко, вписати образ поета в проблематику сучасного йому життя так, щоб він ані вивищувався штучно над дійсністю, ані ухилявся від неї, а щоб багатогранність зв’язків з нею була його природним внутрішнім станом.

Попри все це, осмислення феномена поетичної творчості вирізняється у Федьковича примітною глибиною. Поет виявляє рухливу суперечність між “стражданням” і “співом” (творчістю), між творчістю й життям (біографією, долею), прозирає складність відношень між творчістю й еросом і стає у цьому попередником поезії кінця XIX – початку XX ст., зокрема тих мотивів, що розроблялися символістами.

Пристрасне ставлення Федьковича-поета до дійсності базується не тільки на романтичному світоуявленні, а й має більш раціоналістичні, подекуди й просвітительські засади. Емоційне неприйняття багатьох явищ дійсності виражається в гостросатиричних інтонаціях, органічно пов’язаних із ліризмом поета (найочевидніше взаємодія сатири та ліризму простежується в поемі “Новобранчик”). У сатиричний струмінь Федьковичевої поезії потрапляють церковно-релігійне лицемірство (“У горах”, “Я гадав, що лиш у Римі…”), продажність і корисливість галицьких верховодів (“Наші “старі”, “Чому тоті наші пани…”), національна нетерпимість (“Страж на Русі”). Поєднуючи ліричне узагальнення й концептуальний художній роздум, Федькович відкривав необхідність щирих, сердечних взаємин людей різних національностей (поема “Волошин”, оповідання “Три як рідні брати”, “Штефан Славич”). Одним із перших українських літераторів він висував ідею нероздільності українських земель (“До мого брата Олекси Чернявського, що збудував міст на Черемоші у Розтоках”, “Нива”, “Україна”). З великим внутрішнім переконанням провіщає поет образ майбутньої соборної України (“У науці, у розраді…”).

Поєднуючи сентименталістський і романтичний підходи в зображенні людини, поет усе ж не уник моментів, коли вони, у своїх найхарактерніших рисах, починали взаємосуперечити. Поезія Федьковича має, здавалося б, усі риси психологічно глибокого, співвідносного з європейськими літературами романтизму, всі риси, крім однієї, вочевидь, найголовнішої – особистості героя. Співчуття тому чи іншому персонажеві, навіть ентузіастичне чи й екзальтоване захоплення ним, або ж довірливі розчулені інтонації у відповіді автором своїх скрух ще не могли самі по собі надати героєві таких глибин, які можливі лише за умови концептуального протиставлення героя й оточення, усвідомлення й прийняття ним свого відособлення.

Федькович-поет ще не розкривав тією мірою, якою давала змогу його романтична естетика, конфліктності людини, не йшов до цілісності героя через розщеплення його внутрішнього світу.

Найширше в творчості Федьковича представлена розробка романтичної позиції маргінала, героя-втікача (“дезертира”), що так чи інакше (у своєму сюжетному функціонуванні, в своїх жанрово-стильових характеристиках, у колі наданих йому переживань) уникає усієї пригноби дійсності, не готовий до безпосереднього діалогу з її жорсткістю та інертністю.

Загалом герой Федьковичевої поезії – пасивно-страждаючий, переважно сповнений меланхолії і резигнації. Він не здатен покластися виключно на себе, може існувати тільки в доброзичливому середовищі – сім’ї, родини, свого села, любих товаришів – “камраттів”, побратимів, поза цим середовищем він гине. Фактично чи не всі ключові теми Федьковича-поета ведуть до ідеї смерті, передусім до такого її романтично привабливого різновиду, як самогубство (або ж нарочитий пошук загибелі), залишаючи героєві свободу самому обрати його спосіб і час. Але навіть і в самогубстві герой Федьковича не утверджується як повновага індивідуалізована особистість (як це відбувається, приміром, із героєм “Зів’ялого листя” І. Франка); сентиментальна нота, яка постійно бринить в образі героя, ще не дає змоги перевести його звучання у беззастережно нову якість.

Природа ліричного таланту Федьковича, як уже зазначалося, багато в чому подібна до Шевченкового. Основою цієї подібності є, крім багатьох інших моментів, уміння художньо відобразити ліричне переживання в розвитку, зосереджуватись на глибоко внутрішньому житті, фіксувати стильовими й композиційними засобами рух емоційних станів і їх відтінків. Буковинському поетові вдавалися також значні за обсягом ліричні твори, в яких одноманітності уникнуто асоціативною зміною об’єктів ліричного переживання та зміною способів викладу. Чергування описів, роздумів, повістувальних елементів – широко застосований прийом в одному з перших віршів Федьковича “Сонні мари” (подібне ж у віршах “Вечір на Підгір’ю”, “Неділя завтра”). До кращих набутків поезії Федьковича належить лірична поема “На могилі званого мого брата Михайла Дучака у Заставні” (1867), яка за загальними принципами побудови стоїть поруч з поемою “Кавказ”, віршем “А. О. Козачковському” Шевченка, поемою “Похорон друга” П. Тичини, разом з тим розгалужена, поліфонічна структура поеми, може, як рідко який інший твір Федьковича, несе на собі виразну печать особливостей письма, не раз випробував них у його творчості: виклад фактів дійсного життя (армійське побратимство, смерть одного з товаришів уже по виході зі служби) ведеться в поемі паралельно з їх символічним відображенням в уяві поета; частими тут є описи передчуттів, візій проникло звучать звертання автора до землі (“Земле моя, нене моя, Голубко моя, Пахучими васильками Майованая…” [1, 255]), яка забрала “вірного товариша”, до Нечуя – ангела смерті, до коханої, до самого “братика Михайлика”.

Різномаїття поетичних жанрів Федьковича творить одну з найобширніших і найбагатших індивідуальних жанрових систем в українській поезії XIX ст. Окрім ряду рідкісних (а то й курйозних на той момент літературного розвитку) жанрів віршованого повістування, силогістично-медитативної та медитативно-повістувальної лірики (легенди, віршовані оповідання про святих, поменники, віршові послання, посвяти, гімни, молитви, романси, баркарола і та ін.), жанрова система поезії Федьковича включає в себе оригінальні жанрові модифікації, що є результатом грунтовної розробки власне ліричного” вірша в царині медитативно-зображальної та медитативно-повістувальної лірики, а також поеми й балади з різним співвідношенням повістувального й ліричного елементу, з домінантними ознаками різних творчих методів і видів сюжету. Поема та зазначені модифікації ліричного вірша були тими жанрами, через розробку яких проходив основний жанровий розвиток української поезії XIX ст.

У жанровому доробку поета особливу увагу звертає на себе невеликий обсягом (від 12 до 24 рядків) ліричний вірш, що містить живий, багатий відтінками чуття виклад значущої для суб’єктивної свідомості події (рідше – ситуації), зовнішньої чи розгорнутої у внутрішньому світі, масштабної за своїми душевно-психологічними наслідками, з переважним перебігом емоції від певного піднесення до жалю, безнадійного стану і розпачу. Одним з перших в українській поезії Федькович випробував звучання ліричних мініатюр, у яких фіксується миттєвий спалах почуття. Серед них виділяється цикл “З окрушків” – новаторське жанрове явище в українській поезії. У циклі (складають його 24 твори; доповнюють цикл і декілька інших віршів з доробку “середнього” періоду творчості) зібрано й афористичні за формою публіцистичні висловлювання, й романтичні роздуми про самотність душі поета, й імпресіоністичні вираження мерехтливих, плинних настроїв героя у залитій місячним світлом ночі.

Більшого розголосу, ніж поезія, набула свого часу (особливо в Наддніпрянській Україні, де була відомою збірка його “Повістей…”) прозова творчість Федьковича. Саме тут він постав відкривачем Буковини як об’єкта правдивого літературного зображення, майстром захоплюючого, адресованого найширшому читачеві, малого прозового жанру, визначним стилістом, що вільно й артистично почувається в стихії українського загальнолітературного й діалектного слова. Проте глибина бачення людини, її внутрішнього світу в прозі Федьковича не може, однак, дорівнятися кращим здобуткам його поезії.

В сюжетній основі багатьох оповідань Федьковича лежить атрактивна подія або ж історія екзотично сильної пристрасті – на тлі і в конфліктно-змістовому контексті не менш екзотичного звичаю. Місцем дії, як правило, виступає Буковина – просторовий образ, що в свідомості митця пройшов внутрішню еволюцію від загальних уявлень про відповідник “романтичних” місцевостей до переважно точного, принаймні у зовнішніх подробицях, зображення. Романтизованими (але не достоту романтичними!) рисами, загалом відомими з далеко не рідкісних зразків літератури XVIII – першої половини XIX ст., позначені мешканці Буковини – “діти природи”, примітивно-цілісні натури, зображені без поглибленої психологічної деталізації й нюансування внутрішнього с;віту, як носії необорної пристрасті, стійкої ментальної установки, нав’язливого почуття, афекту. Найгостріші переживання їх визначаються здебільшого вільним розвитком симпатій та антипатій, рідше – факторами зовнішніми, від них незалежними (відхід юнака у військо тощо). “У зображенні Федьковича,- писала Леся Українка,- незважаючи на печальні сюжети, Буковина постає завжди певною мірою у святковому вигляді; його герої страждають більше від кохання, ніж від тяжких економічних суспільних умов, а це навряд чи так було на Буковині навіть у більш щасливі для буковинського селянства 60-ті роки” 4.

Ідеалізований, піднесений погляд на зображувану дійсність, особливо на життя мешканців гір, окремі “романтичні” (тобто активно культивовані романтизмом та епігонськими щодо нього течіями, але відкриті значно раніше) прийоми були заявлені в прозі західноукраїнських письменників ще до виступу Федьковича. Вирішальний вплив на Федьковича-прозаїка мала все ж творчість східноукраїнських письменників – Г. Квітки-Основ’яненка й особливо Марка Вовчка, про яких він захоплено відгукувався в листах і художній стиль яких намагався творчо засвоїти. Переймаючи окремі схеми й прийоми, що були вироблені в літературі до нього, Федькович у прозових творах зумів вдихнути життя в зображувані постаті й епізоди, наділивши їх виразною своєрідністю. Письменник надав оригінальної інтерпретації й динаміки відомим своїми інваріантами сюжетам, у викладі й будові оповідань акцентував власне світорозуміння, окреслив психологічно переконливі, хоч і неглибокі, ситуації й риси характерів.

Оповіданнями “Люба – згуба” та “Серце не навчити” Федькович розпочав розробку художньої концепції непереборного, пристрасного почуття, яку з певними модифікаціями переніс слідом за цим у ряд ліричних віршів і поем. Перші два оповідання об’єднані подібністю основної сюжетної лінії (суперництво за дівчину між рідними братами в першому, і між легінями-побратимами – в другому, яке завершується вбивствами та самогубствами), їм притаманні деталізовані, проте динамічні описи (природа гір, церковні свята, весілля, одяг, прикраси, зброя гуцулів, звичаї простого народу тощо). Поетизуючи сильне любовне почуття, Федькович ще більше намагається поетизувати, а значною мірою й ідеалізувати красу гуцульських звичаїв. Конфлікт цих оповідань полягає відповідно не стільки в зіткненні індивідуальних любовних домагань, скільки в протистоянні бажання вільного любовного вибору, з одного боку, й кодексу лицарської честі – з іншого, в ситуації, коли рішення, зумовлені ними, не збігаються. У названих та інших (“Побратими”, “Безталанне закохання”, “Стрілець”, “Хто винен?”) близьких за темою оповіданнях зазначений кодекс, етикет, народне етичне положення чи повір’я домінують над ідеєю любові й побудованого на ній родинного життя. В оповіданнях Федьковича “серце” потрапляє в стабільні, добре врегульовані й регламентовані права звичаю; його, з одного боку, справді “не навчити”, не переконати в недоречності домагань, але, з іншого боку, не стається й так, як воно хоче. В результаті цього свавілля “серця” відбуваються трагічні події, непоправні інциденти.

Переважно через вчинки незвичайні – вбивство і самовбивство – виказує герой силу свого кохання в більшості Федьковичевих оповідань цієї тематики. Трактування цього почуття (ще не особистості самого героя, його носія) наскрізь пройняте романтичною парадоксальністю. Прагнення героя нерідко сповнені духу внутрішньої суперечливості, що призводить до кривавої драми чи самогубства, в окремих випадках здатні наводити на думку, що герой шукає не стільки взаємності почуття чи щасливого шлюбу, скільки загибелі в ім’я любові (цей тип з належною грунтовністю описаний у літературі пізніше, див. напр., “Гранатовый браслет” О. Купріна, “Митина любовь” І. Буніна). Особливо виразно мотив кохання як “згуби” звучить у ряді поезій, де Федькович усуненням побутових описів, обставинного тла, посиленням динамізму надає йому виразно романтичного характеру (“Дві пісні рожеві”, “Присягався”, “Богачева”, “На зеленій млаковині”, “Черемська цариця”, “Сокільська княгиня”).

Кодекс честі гуцула-легіня – найвища моральна норма в оповіданнях Федьковича. Сила любовного почуття того чи іншого героя здатна вести до конфлікту між братами, побратимами тощо, проте моральний імператив лицарства залишається в основі непохитним. Хоча загальна орієнтація на художнє представлення таких норм могла мати у Федьковича літературне походження (прадавні белетристичні й історичні мотиви беззавітної дружби, вірності слову і т. ін., зібрані уже в “Gesta Romanorum”, активізовані середньовічною “рицарською” традицією, а також класицистичною й сентиментально-романтичною літературою XVII-XIX ст.; один із численних зразків таких творів – перекладена Федьковичем балада Ф. Шіллера “Порука”), письменник, зображаючи звичаї гуцулів, спирався, без сумніву, також на відомі йому залишки архаїчних форм у тогочасному житті. Вони виявляються в точній регламентації гідної, визначеної віком і становищем поведінки, у тривкості сердечної прив’язаності, в урочисто-підкреслених жестах дружби, в щедрій гостинності (очевидно, в окремих моментах не обійшлося й без ідеалізуючого домислу з боку автора, наприклад, у зображенні строгої й надміру системної субординації взаємин різних вікових груп чоловічого населення в оповіданні “Люба – згуба”). Проте з цими етнічними особливостями звичаю нерозривно пов’язане й допущення непомірного егоцентризму та зарозумілості, що в крайніх виявах здатні навіювати персонажеві гадку про право розпоряджатися чужим життям. Органічно випливає з цих особливостей і певна декоративність самої поведінки: значну увагу в житті й помислах героїв приділено мальовничим позам, пишному одягу й зброї (так, з усього, що найдорожче для героя оповідання “Люба – згуба”, який задумав братовбивство й самогубство, це – кресаня).

На виявах поважливої звичаєвості, зображення яких має виразну печать суб’єктивної авторської оцінки, значною мірою заснований моральний ідеал письменника. Герої оповідань Федьковича прагнуть відстояти, утвердити, поширити те, що вважають справедливим; їм незнайома рефлексія й сумніви, і це в стильовому контексті з іншими елементами художнього світу Федьковичевої прози виступає однією з прикмет їх привабливої цілісності (“Сафат Зінич”, “Таліянка”).

Мотив ширення і нав’язування “справедливих” поглядів транспортується, нарешті, у своєрідний “педагогічний анекдот” (при цьому дещо вивітрюється любовна тематика), яким є оповідання “Опришок”. Герой твору додержується старосвітських поглядів (порівняймо образ Данила Гурча з однойменного оповідання Марка Вовчка). Він успішно справляється з перевихованням зухвалого молодика, вдаючись до вдаваної чи справжньої крутості. В оповіданні знайшли вияв просвітницькі орієнтації, що ними найбільше позначений пізніший період діяльності письменника, гумористично-бурлескні елементи стилю й сюжетотворення, які спорадично виявлялися вже в перших прозових творах. Мотив перевиховання з примусу присутній і в оповіданні “Стрілець”. Не випадковим у цьому плані було звернення Федьковича до переробки комедії Шекспіра “Приборкання непокірної”. І те й інше подає свідчення досить поміркованих, а то й консервативних поглядів письменника і, звичайно ж, іще раз ставить під сумнів романтичний характер його прози.

Тематика жовнірського життя найповніше представлена в оповіданнях “Три як рідні брати” та “Штефан Славич”, поєднана в них із мотивами, відповідно, побратимського звичаю та “люби – згуби”. Смисловою домінантою цих оповідань є ідеї любові, дружби й солідарності людей різних націй, проте ідейна й моральна концептуалізація текстів відбулася на тлі ослаблення їх художньої переконливості.

Мотив побратимства, розроблюваний у більшості оповідань на гуцульському матеріалі, а тут дещо видозмінений у зв’язку з перенесенням частини дії в інше географічне й національне середовище, є сюжетною і настроєвою основою оповідання “Три як рідні брати” (пізніша розширена переробка – “Ангіль хранитель”). Оповідання, втім, позначене загальною позитивно-моралістичною заданістю, сентиментальною розчуленістю в авторському викладі, певною екзальтованістю вираження почуттів і переживань дійових осіб – рисами, які ще більше посилені в пізнішій переробці з нав’язливим, неглибоким релігійним лейтмотивом надії на ангела-хранителя та зближення його образу з роллю того чи іншого побратима.

Солідарність простих армійських чинів зображена і в оповіданні “Штефан Славич”. Головним своїм мотивом оповідання перегукується з поемою “Дезертир”, проте художнє трактування причин дезертирства у цих творах різне; неоднаковим є й пафосне звучання твору: з одного боку, в мотиві “люби – згуби” письменник наразі не вбачає вагомих доказів для естетичної й моральної героїзації дезертира Штефана, з іншого – Федькович-прозаїк не може піднятися над побутовим матеріалом до широких антимілітаристських узагальнень, як це під силу Федьковичеві-поету.

Та модифікація повістувального жанру, в якому працював Федькович, і та стильова манера, яку він обрав, не давали змоги прозовим творам письменника ні досягти глибоко реалістичного зображення дійсності, притаманного більшості європейських літератур цього часу, ні навіть утриматись, як це сталося з поезією Федьковича, в колі романтизму. За своїм творчим методом його оповідання різними гранями (здебільшого їх репрезентують різні твори)’ наближаються то до типового сентименталізму, то до “просвітительського” різновиду реалізму. Ознаки, що виділяють Федьковичевих героїв з-поміж середовища,- суто зовнішні й поверхові. Поза тим письменник не розкриває можливої складності їх характерів, поведінки, роздумів; навіть врода їх, виступаючи чи не головним побудником сюжетного руху, не постає у духовній або фізіологічній своїй характерності, в сприйнятті її та визначеному діянні на партнера, як це стається в психологічно глибших зразках прозових творів, відомих на той час (“Манон Леско” аб. Прево, “Страждання молодого Вертера” Гете, “Адольф” Б. Констана тощо). Герої оповідань Федьковича наділені здатністю глибоко, аж до самогубства, переживати, але ця сюжетно задекларована здатність до переживання – не індивідуальна, тобто сама по собі ще не представляє того чи іншого героя індивідуальністю, тим більше не робить його особистістю. Герої виступають тут пасивними жертвами власного почуття, гіпертрофованого емоційного сприйняття, але не вміщують у собі певної внутрішньої концепції, за якої тільки й можливий романтичний герой,- щонайбільше вони є аргументами до авторського романтично-сентиментального, по суті, винесеного поза їх образ уявлення про ірраціональне облаштування світу. Ясна річ, у змістовій структурі твору така природа героя не могла повноваго протистояти феноменові етикетного звичаю, якому приділена значна увага, пересилювати його в ім’я романтичного самоствердження героя чи реалістичного аналізу дійсності.

В історії української прози оповідання Федьковича посідають своєрідне місце за жанровими, пафосними, стильовими ознаками. Засновані на новелістичній структурі (виразно новелістичними є розв’язки майже всіх оповідань), ці твори слідом за “Оленою” М. Шашкевича, зразками прози М. Устияновича стимулювали розбудову жанру новели. На фоні “мінорного” звучання творів багатьох українських письменників 60-80-х років, особливо тих, що порушували тему народу, простолюду, оповідання Федьковича вирізняються безпосередньо вираженим оптимізмом, просвітительськи ясною, піднесеною вірою в здорові моральні начала людини. Передумови наявності цих рис далеко не вичерпуються заданою моралістичною настановою, якій тією чи іншою мірою підпорядковані твори письменника. Сам широкий образ дійсності – попри драматичні пригоди персонажів, їх смерть тощо – побудований у Федьковича на життєствердних пафосних основах, у розвитку її домінують логіка й смисл, персонажі поселені в атмосферу загальної зацікавленості, співчутливості, небайдужості, перебувають в постійному полі авторського емоційного відгуку, яким знімається можлива трагічна безутішність. Оповідання, очевидно, мали для письменника значення тієї жанрово-стильової форми, у якій він, щоправда, з долею певної однобічності, вів пошук твердих онтологічних підвалин, відтворюючи, а ще більше конструюючи їх художнім домислом, звільнявся від станів бентежності й невизначеності, що на них стихійно натрапляв в окремих сферах творчості як поет.

Ряд оповідань Федьковича (“Люба – згуба”, “Серце не навчити”, “Сафан Зінич”, “Безталанне закохання”) виступають довершеними в своєму роді стильовими зразками. їх відзначає проникливо відчута, адекватна зображуваним подіям тональність оповіді, майстерність вибору планів художнього представлення, де загальний виклад, немовби конспективний начерк об’ємнішого твору, з якого усунуто психологічну мотивацію, інтроспекцію переживань, чергується з більш деталізованим розгортанням зображення у вузлових, кульмінаційних моментах твору, наводяться найважливіші характеристичні висловлювання героїв, максимально змістовні короткі діалоги, здійснюються епізодичні спроби розкриття психології персонажів, випробувано широкі можливості композиційних рішень (описи, відступи, ретардації, ущільнення розповіді, паралельний виклад подій тощо). Точною, стилістично економною є мова прозаїка, в лексичних і граматичних основах орієнтована загалом на мову Наддніпрянської України, водночас забарвлена неповторним колоритом буковинсько-гуцульської говірки. Становлячи певний крок у поступі української прози свого часу, просуваючи її розвиток у багатьох окремих аспектах і навіть виступаючи там найвищим здобутком, оповідання Федьковича водночас у своїй функціональній характеристиці відігравали також і роль творів для народного читання. Не випадково сучасники зауважували їх близькість до літературного жанру “народних оповідань”, а представники літературного народництва – суголосність їх загальному колу естетичних настанов цієї течії.

І все ж охарактеризована вище модифікація оповідання, яку розробляє Федькович-прозаїк, з її проблемами, жанровими, стильовими, образотвірними та іншими параметрами в цілому була невідповідною його можливостям як художника. Коли внутрішня художня еволюція повела Федьковича до потреби масштабніших узагальнень, він не побачив можливим здійснити це в прозі, але переніс таку роботу в драматургію, результати якої неоднозначні.

Драматургії Федькович приділяв значну увагу починаючи з 1865 р. Драматичний рід літератури письменник з часом почав уважати за найголовніший – як у вияві спроможностей автора, так і в характеристиці самої літератури, відносячи драму до пори її розквіту. Першим твором Федьковича-драматурга був жарт на одну дію “Так вам треба!” У творі з живим народним гумором представлено ряд побутових сцен, в основному залицяння до багатої вдови та двох її доньок. Пізніше (1884) Федькович розширив п’єсу до трьох дій, назвавши її “Сватання на гостинці”. Ця, за жанровим визначенням автора, “мелодраматична фрашка” ввібрала багато народних пісень і приспівів до танцю та відповідних авторських стилізацій, поповнилася новими діалогами (здебільшого в корчмі), проте розбудова в цілому не пішла на користь творові; нововведені фрагменти виявилися переважно зайвими, ослабили напругу дії, уневиразнили начерки характерів персонажів, що простежувались у першому творі.

На побутовому матеріалі основана мелодрама “Керманич, або Стрілений хрест” (перша, прозова, редакція – 1876 p., друга, віршова,- 1882 р.), в окремих сюжетних лініях якої відчутні ремінісценції з опери К. М. Вебера “Der Freischlitz” (“Вільний стрілець”; лібрето Ф. Кінда). У п’єсі багато любовних пар, залучених у складну інтригу. Значне місце в творові посідають поетичні перекази, передусім про короля Гуцула, котрий дрімає у Сокільському (тут мають місце алюзії давньонімецької, не раз оброблюваної поетами й драматургами-романтиками легенди про короля Ротбарта (Барбароссу), заснованої на постаті короля Фрідріха І Гогенштауфена, що жив у XII ст., а також відгомони міфічних теорій приятеля Федьковича поета Нойбауера), увага акцентується також на ставленні героїв до “стріленого” хреста, що впливає на їхню долю. Подібні міфічні мотиви й маніпуляції з сакральними предметами виступають на передній план у п’єсі “Довбуш”. Проте це (та пов’язані з ним ознаки перестарілості художньої форми) – лише поверхові характеристики твору, над яким письменник працював найбільше і який мусив посісти чи не найголовніше місце у Федьковичевому художньому світі.

Довбуш (а дещо пізніше й Хмельницький з однойменної трагедії) – герой, до якого закономірно прийшов письменник, шукаючи по можливості масштабну й універсальну постать, репрезентанта найглибших і найоригінальніших своїх уявлень про ті аспекти дійсності, що виступали ключовими протягом усієї його творчості.

Образ Довбуша, сам по собі аж ніяк не новий для письменника на етапі драматургічної діяльності, відбиває тривалу еволюцію художнього бачення його – від героя піднесеної романтичної балади з першої віршової збірки до героя похмурої трагедії, де цей образ набуває нового концептуального значення й поглиблених вимірів, насамперед психологічних, що їх не могли повною мірою умістити в собі, приміром, ні постаті жовнірів – страдників та втікачів з війська^ ні злиті з гуцульською природою “стрільці” та “керманичі”, ні закохані легіні, персонажі Федьковичевих оповідань. Герой народних легенд, ватаг опришків Довбуш володів, в очах письменника, тим ступенем зовнішньої свободи, що давав змогу вирішувати на цьому образові масштабні художні завдання. Крім того, для Федьковича важило, очевидно, й те, що герой цей взятий із питомої етнічної стихії, примноженні у своїй значущості силою народної поетичної уяви, не запозичений, принаймні у зовнішніх своїх характеристиках, із чужого літературного зразка; своїм Довбушем Федькович наче вписував Гуцульшину в ряд славетних країв, що зродили відомих героїв.

Можна згадати висловлювання І. Франка, Лесі Українки, інших критиків про невідповідність того образу ватажка опришків, який постає у творах Федьковича, історичній правді. У Федьковича, однак, не йшлося про достовірність фактів історії, ні про соціально-критичний аналіз явищ опришківства, ні навіть про феномен лідера певної спільноти; з усіх рис легендарно-історичного Довбуша драматург обирає досить вузький і навіть односторонній аспект, ігноруючи (чи довільно трактуючи) інші. Драматургу знадобилася виняткова особистість на роль протагоніста його психологічної концепції – і Довбуш дуже доречно до цього надавався.

Перших два “отвори” (дії) п’єси “Довбуш” Федькович написав у 1867-1869 pp. (у 1869 р. їх надруковано в журналі “Правда”). Вони подають надто далеку й розлогу передісторію щодо гаданого головного героя – Олекси Довбуша, населені великою кількістю дійових осіб. Заплановану “дивоглядію в п’ять отворах” драматург тоді так і не закінчив, повернувшись до цього задуму пізніше. Перший, незакінчений варіант п’єси написаний у творчо розкутішій, жвавішій манері, ніж пізніший варіант, містить чимало поетично виразних фрагментів (особливо це стосується пов’язаних з образом Василя Довбуша, батька Олекси), лірично-філософських роздумів про “любу”, облуду надії і підступність смерті, що доповнюють і розвивають комплекс ідей поетичних творів, написаних приблизно того ж часу, зокрема поеми “Циганка”; творчо своєрідним є обгрунтування філософської позиції активно-евдемоністичного “вживання життя”, окремі проникливі узагальнення й афористичні вислови, зблиски метафоричної образності. Взяті безвідносно до творчого задуму як самостійний художній текст, ці перші дві дії першого варіанта “Довбуша” становлять у стильовому відношенні, можливо, найвище досягнення Федьковича-драматурга.

У 1875-1876 pp. Федькович створює німецькою мовою повну редакцію п’єси (не збереглася), відразу потому – її україномовну переробку, а в 1884 р. на її основі – ще одну під назвою “Довбуш, або Громовий топір і знахарський хрест. Трагедія в п’ять ділах” (цей остаточний варіант перекладено й німецькою мовою; третя українська та друга німецька редакції майже ідентичні). В доопрацьованому варіанті п’єси Федькович виразно посилив її трагедійну спрямованість, дещо редукував коло персонажів та відсік сторонні сюжетні відгалуження, проте й тут збереглися рецидиви розглянутого на історичному протязі епічного задуму з багатоманіттям сюжетних ліній і ходів.

Через ці та інші причини трагедія “Довбуш” навряд чи сценічна (з кінця 1876 р. й до початку 80-х років п’єса зрідка бувала на театральній сцені у Львові та Вижниці; в XX ст. жоден театр не брався до її постановки), архаїчна за своєю драматургічною побудовою та атрибутикою (в сюжеті переважають надзвичайно заплутані, карколомні інтриги; з невиправданою легкістю, на манер старовинних трагедій, здійснюються. численні вбивства; присутні передавнені романтичні мотиви загрози кровосуміші – у стосунках Довбуша з усіма героїнями – та обреченості роду загинути в один день тощо), герой, її виписаний дуже нерівномірно (Довбуш непереконливий як, вождь цілого, міфологізованого в драмі, гуцульського народу проте змістовність і основний смисл твору полягає в, іншому.

У трагедії “Довбуш” Федькович поглиблює й підносить на новий рівень узагальнення один із провідних мотивів своєї творчості – мотив “люби – згуби”. Поряд із його ускладненням відбувається художнє дослідження певної сфери психічного життя взагалі; ірраціонального походження пристрасті захоплюють у свій полон ряд персонажів п’єси. На специфічному національному типажеві й у сфері улюбленої, не раз випробуваної художньої проблематики Федькович ставить віддалену варіацію “донжуанівського” сюжету, даючи відтак оригінальну його інтерпретацію (можна було б твердити, що головного героя своєї п’єси, справжнє ім’я якого Дон Жуан, письменник іменує Довбушем, наділяючи окремими, не завжди найсуттєвішими рисами ватажка гуцульських опришків і такого ж роду фактами його дійсної історії, якби у п’єсі час від часу не увідчутнювався ще один мотив – утопічної концепції вільної Гуцульщини з її Довбушем як гуцульським Барбароссою). Український драматург ревізує зазначений сюжет насамперед через посилення й ускладнення реагувань-відповідей оточуючих персонажів на вчинки головного героя. Наділений надзвичайною привабливістю, здатністю розбуджувати любов, гордий, сповнений самоповаги легінь потрапляє в трагічну ситуацію з тими силами, які сам викликає і навзаєм носить у собі. Трагедія постає як твір про складне почуття любові-ненависті (з супровідними його обертонами), незворотному розвиткові якого, по суті, немає конструктивного вирішення. У п’єсі Федьковича “люба” легко долає перепони між людьми, але коли ненароком обертається в свою протилежність, герої опиняються в величезної напруги конфліктному полі (Довбуш і Цора, Довбуш і Дзвінка), де все перебуте набуває раптом протилежного смислу. Радісне й добровільне і жертвування індивіда своєю свободою в іншому смисловому трактуванні відразу виступає грубим посяганням на його свободу (сцена виманювання Довбушем магічного хреста). Трагедія “Довбуш” становить певний перелом у Федьковичевому баченні природи людини. До часу створення цієї п’єси ) письменник міркував, що релікти гуцульського звичаю, які частково збереглися в дійсності (і які він побільшував своєю художньою уявою, як-от у циклі “маланочних” пісень), здатні вирішувати внутрішню суперечність індивіда, між суб’єктні конфлікти (які, в свою чергу, як чутливий художник, він також фіксував і закоріненість яких не міг не вбачати в темних глибинах душі). Пошуки самогубства, складні любовні перипетії, непоясниме бажання душевно вразити чи не найдорожчу людину – все це, зображене Федьковичем у ряді віршів, поем, оповідань, нібито нейтралізується, знімається чи принаймні набуває іншого, більш позитивного смислу при зіткненні зі старовинним гуцульським звичаєм. Аж у “Довбушеві” письменник змушений відкликати таку ілюзорну гадку. Натомість із п’єси випливає інший висновок: індивід мусить знайти межу в своєму заграванні з ірраціональними силами, за якою ці сили стають непідвладними його задумам і волі, з невідворотністю ведуть його до загибелі, приниження гідності іншої людини, психологічного краху. Парадокс полягає в тому, що для “люби” не існує цієї проблеми, коли ж неконтрольована пристрасть натикається на заперечення й ускладнення, ця межа виявляється уже перейденою. Трагедія “Довбуш” має важливе значення для Федьковичевого художнього трактування почуття, і в цьому плані посідає також своє самобутнє місце в психологічному дослідженні внутрішнього світу людини українською літературою того часу. П’єсі не можна відмовити і в поодиноких вдалих сценах, поетичній довершеності окремих виразів і реплік, монологів. Перспективним був і той аспект задуму, щоб у ролі поводиря постав герой, позначений ірраціональними рисами натури (мотив, інтенсивно розроблюваний пізніше, в літературі початку XX ст.).

Звернення до типу героя, наділеного значною свободою особистісного вибору, закономірно підсумувало й Федьковичеву тему долі України; йдеться про трагедію “Хмельницький” (1887-1888, три редакції). Інтерес письменника до образу українського гетьмана був запрограмований ще в перших його поезіях – “Україна”, “Козак”, “Der Kosak”. Відчуваючи обмеженість своїх знань, якою позначені й названі поезії, Федькович цього разу намагався йти за історичною наукою (зокрема, за працями М. Костомарова та деякими польськими джерелами). Незважаючи на те, що за цих умов письменник усвідомлював небезпеку підкорення творчої фантазії позахудожньому началу (в листах цієї пори неодноразово сам підкреслює різницю між “історичним” і “драматичним” героєм), він її все ж не обминув. “У своєму “Хмельницькому”,- зазначає упорядник видання і перший критик цієї п’єси Федьковича,- він дає нам те, перед чим перестерігає в своїй передмові, а саме – “драматизований сегмент нашої історії”. Драматичний сюжет трагедії “Хмельницький” становить не поетична концепція, не творчий помисел Федьковича, але сама історія Хмельницького і Хмельниччини, яку поет перестудіював на основі монографії Костомарова. Сюжетова конструкція Федьковича лежить у тім, що він вибирає, сполучує з собою, часами анахронічно, і виводить на сцену вибрані моменти з історії Хмельниччини” 5. Відтак п’єса Федьковича має в підсумку подібність до драматизованої історичної хроніки.

У трагедії “Хмельницький” письменникові вдалось окреслити параметри лише зовнішньої масштабності героя, реальне ж наповнення її значною мірою втрачається, малорозгорнутим є особистісний вимір головної постаті: Хмельницький у цій п’єсі нерідко постає анемічним резонером, здебільшого коментатором тих подій, які відбуваються з ним і навколо нього, а не їх головним учасником, призвідцем і вершителем, так, як це, зрештою, було в історії. Як і в трьох редакціях “Довбуша”, у п’єсі “Хмельницький” герой також суціль обплутаний підступами недоброзичливців; інтриган (російський воєвода, “плешпотент московського царя” Бутурлін) тримає під своїм наглядом всі основні приводи дії і, зрештою (подібне ж відбулося з Василем та Олексою Довбушами), ставить героя в скрутне становище.

Разом з тим Федьковичу вдається проникнути у сутнісні сили історії, які роблять його Хмельницького трагічним героєм. Те, що Хмельницький стає жертвою обману (це дещо педальовано стверджується в п’єсі) і в фатальний спосіб нав’язує Україні тривалу й виснажливу московську неволю, ще не вичерпує собою трагізму ситуації героя. Основна трагедія його, як випливає з п’єси, в тому, що в історичних, геополітичних, політико-економічних обставинах свого часу він не міг ніяким чином утвердити Україну як незалежну самостійну державу й себе як її главу – при всіх своїх державницьких, дипломатичних, воєначальницьких та інших талантах, при всьому блиску своєї особистості. Розуміння цього обмежує його свободу, змушує відчувати розбіжність між істинним становищем і тимчасовою роллю (“Для того ж видиш, друже, що я мушу Хотіти, що не хочу? – Але я На Господа святого уповаю! Бо іншого ратунку тут не знаю!.. Коли не пан – то хай здаюсь хоть пан”,- такі міркування головного героя наведено в одному з варіантів першої редакції п’єси6). Ця апріорна неможливість утвердити в новому статусі себе та Україну, з одного боку, і з іншого – визначні особисті якості, котрі поривають героя поза ці обставини й обмеження, зрештою, поза свій історичний час, і становлять основу й внутрішнього конфлікту героя у трагедії “Хмельницький”.

Порив героя, безперечно, надає цьому образові певних романтичних ознак; є й інші елементи твору (постать Касандри, невістки, невипадково найменованої саме так, з орієнтацією на її “пророцьку” роль у п’єсі), які змушують згадати тяжіння письменника до романтичного напряму. Проте трагедія “Хмельницький” виконана в значно стриманішій стильовій образній манері, ніж відповідний масив віршів і поем, чи й навіть трагедія “Довбуш”. П’єсу “Хмельницький” з її виключною увагою до історичної подійності, з беззастережним домінуванням у ній зображення обов’язку над будь-якими особистими почуттями скоріш усього можна кваліфікувати запізнілим відгомоном просвітительського класицизму в українській драматургії.

У так званий львівський період діяльності Федькович здійснив ряд перекладів та переробок п’єс іноземних авторів. Найбільш творчо вільним підходом відзначається переробка невеликої комедії німецького драматурга Е. Раупаха, що у Федьковича дістала назву “Запечатаний двірник” (щоб побратися, молода пара обертає собі на користь комічну халепу з батьком дівчини, сільським головою (“двірником”), який стоїть на перешкоді їхньому коханню; за життя автора п’єса не друкувалася, з 1984 р. була в репертуарі Чернівецького музично-драматичного театру ім. О. Кобилянської). З німецької мови Федькович переклав драму Р. Готшаля “Мазепа”.

Одним із перших серед українських письменників він звернувся до спадщини Шекспіра, травестувавши його комедію “Taming of the shrew” (“Приборкання непокірної”) у “фрашку” “Як козам роги виправляють” (1872), а також переклавши трагедії “Макбет” та “Гамлет”. “Федькович, можна сказати, проломлював тут перші льоди”,- писав про ці переклади І. Франко. Зауваживши, що “Федькович не вмів по-англійськи і перекладав Шекспіра з німецького” та що “білий вірш у нього виходить важкий, неорганічний та немелодійний”, критик, проте, наголошує на мовній вартості цих перекладів: “Федькович розвинув тут велике багатство своєї лексики, користуючись головно гуцульським говором, якого скарбівно він, можна сказати, вичерпав до дна… Кулішів переклад, хоч артистично більше вигладжений, все-таки далеко бідніший на лексику і загальнозрозумільший та подекуди більше шаблоновий, коли тимчасом Федьковичів переклад менше докладний, хроповатий та невироблений, але більше колоритний, ви-являє більше власної праці перекладача” [33, 393]. Уважне вчитування в поетику Шекспіра при перекладі його творів залишило певний слід у Федьковичевій роботі над створенням трагедії “Довбуш” та “Хмельницький”.

Творчість Юрія Федьковича – яскрава сторінка української культури другої половини XIX ст. Винятково своєрідна генеза його естетичних ідей, різноманітні й незвичайні впливи, яких зазнав письменник, а разом з тим глибока індивідуальна самобутність митця спричинилися в сукупності до постання багатобарвного, новаторського за своїм характером художнього явища, що впродовж десятиліть привертало увагу сучасників, а також по-своєму засвідчило закономірно-природний, неухильний зріст національної культурної ідеї в усіх етнічних регіонах України.

Федьковичу належить помітна роль у розширенні художніх обріїв української поезії та прози; з його творчим набутком пов’язані урізноманітнення стильових регістрів і збагачення образних засобів художнього викладу, подальша розбудова жанрової системи поезії (і малої прози), художнє проникнення в окремі явища людської психології.

З плином часу не втрачає естетичного значення художня майстерність поета й прозаїка, окремі художні тексти якого, особливо в поезії, розкриваються новими смисловими пластами, а весь художній світ, створений письменником, приваблює натхненно любов’ю автора до свого героя, наскрізним захопленим емоційним відгуком, великим, до кінця не пояснюваним запасом віри в здорові життєві начала.

1 Федькович Ю. Твори: У 2 т. К., 1984. Т. 1. С. 182. Далі при посиланні на це видання в тексті зазначаються том і сторінка.

2 Писаня Осипа Юрія Федьковича. Перше повне і критичне видане: У 3 т. Л., 1902. Т. 1. С 155.

3 Krhoun M. Basnicke dilo Jurije Fedkovyce. Bmo, 1973. S. 285.

4 Українка Леся. Малорусские писатели на Буковине // Зібр. творів: У 12 т. К., 1977. Т. 8. С 67.

5 Колесса О. Переднє слово // Писаня Осипа Юрія Федьковича.1938. Т. 3. Ч. 2-Б. С XIV.

6 Писаня Осипа Юрія Федьковича. Т. 3. Ч. 2-Б. С. 311.

Список рекомендованої літератури.

Федькович Ю. Твори: У 2 т. К., 1984.

Юрій Федькович в розвідках і матеріалах. К., 1958.

Гуць Г. Є. Юрій Федькович і західноєвропейська література. К., 1985.

Драгоманов М. Переднє слово (до видання “Повісті Осипа Федьковича” // Драгоманов М. Літературно-публіцистичні праці: У 2 т. К., 1970. Т. 1.

Коржупова А. П. Юрій Федькович: Літературний портрет. К., 1963.

Лукіянович Д. Співець гуцульських гір Юрій Федькович. Львів, 1934.

Маковей О. Життєпись Осипа Юрія Гординського-Федьковича. Львів,1911.

Нечиталюк М. Буковинський Кобзар. Літературно-критичний нарис. Львів, 1963.

Пазяк М. Юрій Федькович і народна творчість. К., 1974.

Франко І. Осип Юрій Федькович (Кілька слів по поводу 25-літнього ювілею його літературної діяльності) // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. К., 1980. Т. 27.

Франко І. Перше повне видання творів Федьковича // Там само.1982. Т. 33.

Шалага М. Й. Юрій Федькович: Життєвий і творчий шлях. К., 1984.

Юрій Федькович: Тези доповідей респ. наук, конф., присвяч. 150-річчю з дня народження Ю. Федьковича. Чернівці, 1984.



Історія української літератури XIX століття
Автори: М. Т. Яценко, О. І. Гончар, Б. А. Деркач, І. В. Лімборський, Є. І. Нахлік

“Історія української літератури. XIX століття” має завданням системне висвітлення розвитку нової літератури від часу її становлення (кінець XVIII – початок XIX ст.) до початку XX ст., коли була створена літературна класика такими її фундаторами, як І. Котляревський, Г. Квітка-Основ’яненко, Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров, Марко Вовчок, Ю. Федькович, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, М. Старицький, І. Франко та ін.

(1 votes, average: 5.00 out of 5)