Єреван
Походження Єревана губиться в глибині століть, назва ж міста, як прийнято вважати, відбулося від вірменського дієслова “еревель” – з’явитися. Це пов’язується з переказом, ніби місцевість ця перша з’явилася погляду який сходив з Арарату Ноя, який і побудував тут перший послепотопного місто.
… У 1916 році на Ванській скелі була знайдена кам’яна літопис урартского царя Аргишти I, який зійшов на престол в кінці VIII століття до нашої ери – у важкий для країни час, коли її жителям довелося вступити в боротьбу з ассирийцами. Його батько цар Менуа, при якому почалося піднесення Урартського царства, від інших царів відрізнявся своєю будівельною діяльністю, про що говорять залишені ним численні клиноподібні написи. Він будував фортеці, палаци та храми, з його ім’ям пов’язано зміцнення міста-цитаделі Тушпи та спорудження цілої системи оборонних фортець на ближніх і дальніх підступах до нього. Цар Менуа спорудив безліч іригаційних каналів, серед яких користується популярністю канал Шаміра, досі подає воду в район міста Ван.
Цар Аргишти I продовжив справу батька. На п’ятому році свого царювання, що було в 782 році до нашої ери, він побудував фортецю Еребуні і поселив у ній 6600 воїнів.
За велінням бога халдеї Аргишті, син Менуа, каже: “місто Еребуні я побудував для могутності країни Біайнілі (і) для упокорення ворожої країни. Земля була пустельною (і) нічого не було там (раніше) побудовано. Могутні справи я там зробив 6 (?) Тисяч 600 воїнів країн Хаті і Цупані я там поселив…”
Але в якому саме місці цар Аргишти I звів фортецю і з неї чи починався Єреван – на ці питання наука не могла відповісти до 1950 року. У той рік археологічні розкопки проводилися на пагорбі Арін-Берд, який височить на околиці Єревану. Археологи знайшли тоді безліч чудових фресок, що збереглися на древніх стінах, але відразу витягти все було неможливо. І тоді вони вирішили все відритий на час засипати землею – довірити їй безцінні фрески ще на рік! Поруч лежала базальтова плита, яка заважала брати землю. Коли робітники відсунули її, то поглядам вчених постала клинописна напис. Тепер треба було порівняти літопис, знайдену на Ванській скелі, із знов виявленими відомостями. Факти збіглися, і було встановлено, що Еребуні – це перша назва Єревану і що місто було засноване в 782 році до нашої ери. Так з далеких століть прийшло в наш час кам’яне послання про те, як і коли виник один з найдавніших міст світу.
При заснуванні міста цар Аргишти I безсумнівно враховував свої стратегічні цілі, розглядаючи Еребуні як військовий плацдарм, укріплював позиції Урарту в північній частині завойованих земель. Клинописні написи вказують, що цитадель Еребуні постійно розширювалася, обростаючи все новими спорудами.
Найбільшим спорудою цитаделі був палац, який служив царю резиденцією, коли він бував у цьому районі Араратській рівнини. Палац зберігся настільки добре, що його вцілілі стіни, висота яких досягає чотирьох метрів, цілком чітко описують його загальний план – з парадними залами, культовими спорудами і т. д.
У декількох кілометрах від Арин-берда підноситься інший пагорб – весь червоного кольору. Він так і називається Кармін-блур – Червоний пагорб. Наприкінці 1930-х років учені виявили тут клинопис, згадується ім’я іншого урартского царя – Руси. А на кам’яному фундаменті древнього храму було висічено назва фортеці та міста – Тейшебаини, названого на ім’я бога війни Тейшеба. Місто це був молодший Еребуні, і тому археологічні знахідки в ньому виявилися багатшими. З Еребуні в Тейшебаини перекочували зброю, шоломи, сагайдаки, щити, прикраси з бронзи, золота і срібла. Тейшебаини була потужною фортецею, а місто – великим адміністративним центром, оточеним садами, виноградниками та полями пшениці.
Тейшебаини прожив одне сторіччя і загинув на початку VI століття до нашої ери. Його штурмували скіфи, у фортеці вирувала пожежа, на століття забарвила пагорб у вогненно-червоний колір. Життя в Еребуні тривала до V-IV століть до нашої ери. З падінням Урартського царства на Араратській рівнині виникли нові міста – Арташаті, Двін та інші, які відсунули Єреван на другий план, однак і при цьому місто продовжувало відігравати важливу роль у житті країни.
Нове піднесення Єревана пов’язано із зростанням міста Двіна, який у другій половині V століття став столицею Вірменії. Двін швидко зробився великим торговим центром, і одна з його торгових караванних доріг проходила якраз через Єреван, що й сприяло його розквіту.
Перші письмові джерела про Єревані вірменською мовою відносяться до початку VII століття. На церковному соборі, скликаному в 607 році Католикосом Абраама в місті Двіні, були присутні (як сказано в “Гірке-Тхтоц” – “Книзі писань”) два представники від Єревану – настоятелі Давид і джаджик. До цього часу по своїй території і за кількістю жителів Єреван був вже вище звичайних сільських поселень. У ньому розміщувалася укріплена фортеця, з якої городяни не раз відбивали натиски арабських завойовників.
Іноземні навали приносили серйозної шкоди економічному розвитку Єревану і всієї Вірменії. В XI столітті почалася було відносно мирне життя було знову перервана чужоземним нашестям. Турки-сельджуки, а потім монголо-татари, вогнем і мечем завойовували Вірменію, зруйнували багато міст, а деякі взагалі стерли з лиця землі. При монголах були збережені тільки ті з вірменських міст, які були перетворені в адміністративні центри, до їх числа ставився і Єреван. З другої половини XIII століття він знову стає важливим вузловим пунктом на шляхах з Араратській долини в Північне Закавказзі.
Як “столиця Країни Араратській” Єреван вперше згадується в XV столітті, однак протягом ще майже довгих чотирьох століть місту не довелося йти по шляху свого природного розвитку. Середньовічний Єреван за рівнем свого розвитку так і не досяг масштабу великого міста: щоразу, як тільки з’являлися скільки-небудь помітні ознаки пожвавлення і творчої життя, місто розорявся іноземцями, після чого йому доводилося відроджуватися заново.
В кінці XIV століття Єреван зазнав нападу армії Тимура, 1554 року турецькі війська зайняли місто, зрадили його вогню, а над жителями вчинили дику розправу. Не минуло й 50 років, як перська армія під командуванням Шах-Аббаса оточила Єреван, де зміцнилися головні сили турецьких військ. Попереду своїх військ до стін фортеці в облозі Шах-Аббас погнав беззбройних вірменських селян, в цей же час в самому місті турки вчинили різанину залишилися жителів. Крім того, солдати обох армій полювали за людьми, брали в полон жінок і дітей і продавали їх на невільничих ринках.
Військові дії між Туреччиною і Персією припинилися тільки в 1639 році – за рахунок розділу Вірменії: західна частина країни відійшла до Туреччини, східна разом з Єреваном – до Персії. Східною частиною Вірменії керував Сардар (перська губернатор), а Єреваном – призначуваний їм поліцмейстер, якому підпорядковувався величезний чиновницький апарат, зміст якого важким тягарем лягало на жителів.
Основна частина населення Єревана складалася з корінних жителів – вірмен, які традиційно займалися землеробством, тваринництвом і садівництвом. До кінця XVII століття в їх заняттях вельми значну роль стали грати ремесла – гончарство, столярне, лудильне та ін Як і в інших середньовічних містах, ремісники Єревана були об’єднані в цехи, покликані захищати їх від феодального гноблення. Однак величезні багатства щорічно привласнював Сардар, двір якого по розкоші своєї мало чим відрізнявся від шахського. Один з останніх Сардар, відомий під ім’ям Гусейн-Кулі-хана, незважаючи на свій похилий вік, утримував гарем, у якому була вкрита більше 60 жінок. Цей Сардар був справжнім тираном: він стратив людей, які виступають проти іноземного гніту, за його примхи багатьох позбавляли мови, очей, рук… Особливою жорстокістю відрізнявся брат Сардара – Гасан-хан, про який у романі “Рани Вірменії” зачинатель нової вірменської літератури Х. Абовян писав як про справжнісінькому звірі, від “одного кроку якого тремтіли гори і ущелини. Для нього що голова людини, що цибулина – було одне і те ж”. Гасан-хан тренувався у стрільбі, стріляючи зі свого палацу в бік дороги, що розташовувалася на правому березі Раздана. І часто потрапляв у селян, коли вони зі своїми волами поверталися з міста в село…
Розправа з найменшого приводу, а часто і без жодного приводу, чатувала городян на кожному кроці, тому кожен намагався якомога ретельніше сховатися від всевидющого ока сардарскіх погромників. Хоча єреванцями платили особливий податок за нічну охорону, нерідко в їх будинку вночі вривалися бандити, причому найчастіше це були самі помічники Сардара. Х. Абовян у згадуваному вже романі зазначав, що “люди… яку хвилину чекали, що ось-ось на них впаде вогонь з неба, – так кожен здригався і тріпотів за себе, так боявся ненароком потрапити в біду… Увечері чоловік не знав, настане Чи для нього ранок; на світанку не надіявся, що здоровим і неушкодженим закриє до ночі очі”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)