ЄДИНІ – КАТЕРИНА ЕЛЬФ
/драматично-романтично-психологічна казка з хеппі-ендом/
Чому йому так боляче? Біль, немов електричні заряди з високою напругою пронизують тіло. А ще декілька місяців тому він і не здогадувався, що сидить на електричному стільці, і що керує його стратою дівчина, без якої не міг і не може жити й навіть існувати. Особливо після того, що сталося сьогодні. Сьогодні…
– Вибач, Стефанику… але між нами вже не буде нічого, зовсім нічого, – суха вимова, ніби і не було тих п’яти місяців чарівної казки. – Та й взагалі не було у нас нічого, так – пригода… – а як же “Стефанику, я так тебе кохаю!”,Ненавиджу цю фразу, тепер – ненавиджу, ніколи не хочу її більше чути, вона брудна і слизька, і ніколи нікому її не скажу /оце вже точно – ніколи/ – …П’єр… я ж тобі ще раніше казала, що ми з ним давно вже знайомі. Ще до того, як він поїхав до Франції, П’єр зізнавався мені в коханні… – Франція дуже гарна країна і така романтична, на відміну від П’єра, хоча йому, Стефанику, не подобались і країна, і її представник… Обручка з тихим дзенькотом прокотилася по столику в кафе, впала на підлогу… дзень-дзень… іще трохи – і зупинилась біля його черевика… дзень… на внутрішній стороні блискавкою сяйнув напис – “Єдина”.
В кімнаті пролунав тихий стогін:
– Мар’яно… – і хлопець сховав перекошене від мук обличчя в долонях. Чому саме ВОНА? Чому не одна з тих багатьох інших, котрих він кидав, не знайшовши серед них Єдину? Чому не одна з тих кинула його, а саме ВОНА? Так беземоційно, сухо… Все, що він робив до зустрічі з нею і останні п’ять місяців тепер не має змісту. Навіщо щось робити, якщо нема для кого? А як не збожеволіти, зустрічаючи їх майже кожен день /Мар’яна живе двома поверхами нижче, а цей Ква-ква знімає кімнату в сусідньому під’їзді – поближче до нареченої/, дивлячись, як вона лащиться до нього, чи то дійсно його кохаючи, чи то кохаючи його великі гроші і французьку вимову. Збожеволіти… можна збожеволіти від цього болю, що хвилями накочується на тебе, і з кожною новою хвилею максимум зростає… Єдиний вихід – це піти…
Хлопець сів на канапу. Його вже спокійне і бліде обличчя нагадувало машкару, машкару Байдужості. Повільно і зосереджено він оглянув кімнату: фіранки темно-коричневого кольору закривали вікно, не пускаючи до кімнати жодного сонячного промінчика; усі меблі, в тон до фіранок, похмуро зливалися в одну темну масу, що давила на мозок з усіх куточків; і навіть килим, що взагалі був набагато світлішим, тепер став майже чорним. “М-да, обстановочка прям як у мене в голові. Те, що треба для такої справи. Залишається одне питання: як?”
Думки повільно, як равлик, переповзали від одного способу – піти з цього довбаного світу – до іншого, і ніяк не могли знайти оптимальний варіант. Він все ще занадто любив себе, щоб покінчити життя самогубством брудним і неестетичним шляхом. Але піти він мусив, щоб не відчувати цю хворобу, цей біль… взагалі нічого не відчувати… повністю розчинитися в неіснуванні.
“Я хочу розчинитися в тобі, Мар’яно, чуєш, Мар’яно!… Ти мій єдиний світ, світ, де я щасливий…”
– Ти мій світ, Мар’яно. Якщо нема тебе, немає і мого світу… – прошепотів змучений тугою хлопець. І раптом Стефаник згадав, що у його друга, Крота, є дещо. І це дещо розв’язує питання: як? “Буду, як круті бізнесмени і політики, – куля в любий череп – і всьо… “простенько, но со вкусом”, як каже Кротяра.”
– Хі-хі-хі-хі… мені теж подобається ця його фраза, та й взагалі він чувак прикольний. Диви, ще й тобі в пригоді став.
Стефан у повній апатії повільно повернув голову в бік, з якого тільки що пролунав голос… і не дуже здивувався, побачивши свою ідентичну копію. Йому взагалі зараз було все одно, навіть якби перед ним з’явився інопланетний гість, а тут лише іще один екземпляр Стефаника. Нормальний собі галюн на почві психічного розладу. Он, людям як, бува, не щастить – різні там уроди бігають, чудовиська з фільмів жахів, а йому хоч в цьому пощастило.
– Сам ти глюк, – якось ображено пробурмотів галюн.
Деякий час в кімнаті панувала тиша. Але, як виявилось, у близнюка було “недержание речи”:
– Ти знаєш…е-е… непогано придумав з цим… як його… а згадав – з кулею. Романтика, блін… Джеймс Бонд у дауні! Хі-хі-хі-хі… – знову придуркувато захихотів глюканат. – Ти хоч… цей… знаєш на чо треба кляцнуть, щоб псіська вилетіла… тьфу, я хотів сказати куля.
“Так… здається, не зовсім ідентичний… говорити, думати і сміятись його вчив точно_не_я”, – подумав Стефаник, якого цей глюк починав вже дратувати, хоча ще п’ять хвилин тому його стан можна було описати трьома словами: пофігістично-апатично-болючий.
“Треба просто не звертати увагу… Зараз головне зайти до Крота, всі зусилля пустити на те, щоб друг ні про що не здогадався, непомітно забрати його “іграшку”, повернутись сюди і…”
– Продірявити стелю… Хі-хі-хі-хі-хі… – придурошна постать двійника у кутку аж зігнулась від сміху, – Дон-Жуан де Марко в скруті… – знову злісно заржав глюканат.
Від останніх слів у Стефана потемнішало в очах, і біль з новою силою пронизав тіло /друзі в жарт іноді називали його так за перебірливий смак і шалений успіх у дівчат/. Хлопець підскочив з канапи і кинувся геть…
До будинку Крота йти було хвилин з п’ятнадцять, але для Стефаника вони розтяглися на вічність. Остання хвиля болю висмоктала всі сили, що ще лишалися в знесиленому муками тілі, і, пересуваючи ноги за звичкою, хлопець йшов на повному автоматі. Як і слід було очікувати, близнюк-галюн тінню шкандибав за ним, не замовкаючи ні на хвилину, але потенційний втікач з цього світу не звертав на нього жодної уваги. Він йшов, не помічаючи людей навколо себе, тільки місця, спогад про події в яких спричиняв нову /хоч і не дуже сильну/ хвилю болю, привертали його увагу. Бутік одягу… “…як тобі ця суконька… правда ж вона мені дуже личить… диви, яка спідничка – і як раз до моїх очей…”… ВОНА обожнює гарні та модні речі і радіє кожній покупці, як дитя…, а ось і їхнє улюблене кафе… ні! стоп… ЇЇ улюблене кафе, йому воно завжди здавалося занадто буденним і схожим на всі інші… але це не має значення, головне, що вони там були разом і провели не одну щасливу годину… ще трохи пройти і… йому на очі потрапила їх “заброньована” лавочка… він хотів підійти і сісти, згадати все, але не наважився. Пройшовши трохи далі, не витримав й обернувся: їхню з Мар’яною лавочку зайняла якась закохана парочка…
– Ні! Де ти-и-и! Будь ласка! – новий “електричний заряд” пронизав тіло Стефана. Зігнувшись вдвічі, обхопив голову руками, ніби намагаючись захиститись від когось, хто посилав у нього ці “заряди”. Але біль не проходив, і, намагаючись хоч якось його полегшити, хлопець рвучко вирівнявся і побіг…
За деякий час, коли біль трохи притупився, перейшов знову на крок і одразу ж почув біля свого вуха голос глюканата:
– Ой, ти диви, яка ляля знайшлась, – подумаєш, його лавочку зайняли. Ти… цей… знаєш, ще заплач.
– Заткнися! Чуєш, ти! Заткнися! – закричав на нього Стефан.
– Уті-путі, які ми чутливі, – покривлявся двійник. – До речі, ти знаєш, що твоє коханнячко ще місяць тому вже зустрічалося зі своїм П’єром… хм… дивно, що в тебе роги не виросли… слухай, може тобі до лікаря сходити, а то, знаєш, недостатня кількість кальцію в організмі і таке інше… хі-хі-хі-хі-хі… у-хо-хо… ха-ха-ха-ха… – згинаючись і трохи не падаючи, несамовито реготав придурок-галюн.
“Ідіот, ідіотські жарти і взагалі все ідіотське… якщо це плід моєї уяви, то вона, здається, в мене вже хвора аж занадто. Якщо вона придумала мені такого садиста, то вона стопроцентна мазохістка”, – стомлено подумав нещасний об’єкт нападів і спробував саркастично посміхнутись, але вийшла якась страшна гримаса. Кинувши спроби заспокоїти придуркуватий плід своєї уяви, хлопець втік у спогади.
Він йшов, йшов і йшов, вже не знаючи, куди і навіщо, а перед очима стояло обличчя Мар’яни. Біль, постійний, але тупий, продовжував жерти його мозок і душу. Вимити… вилити хоч трохи цей біль у сльозах… але очі лишались Сахарою – такі ж сухі і палаючі від полум’я всередині.
– Ей! Куди це ти? Ти що, забув? Ти ж збирався застрелитись, а не вмирати від передозування пішої ходи. У тебе що, батарейки енерджайзер в одному місці? Що, хочеш повільної смерті? То треба було різати собі вени, поки був удома. Так нє ж – він як всі не може, йому якісь пушки давай. Ти ще срібні кулі пошукай, може у якогось мисливця на вампірів знайдеться для тебе пара кульок. Нєфіг людям психічний стрес робити, вони ні в чому не винні. І взагалі… – Стефан номер два продовжував щось іще бубоніти, але хлопець його вже не слухав. “Цей придурок правий лише в одному – я зовсім забув, що йду до Кротяри за його “іграшкою”… хм… ось і знайомий провулок… дивно… я вже мав давно його пройти…” Але “завислий” мозок відмовився думати і закрив цю тему. А за декілька хвилин Стефан номер один вже підіймався сходами на другий поверх, де жив його друг. Оскільки всі процеси в мозкові, як і в усьому організмі, йшли дуже повільно, то майже все робилося на автоматі. Підійшовши до дверей, хлопець поклав руку на ручку і… двері відчинилися. Стефан квадратними від подиву очима дивився на двері, що зі “скиглінням” відчинилися. “Якого біса! Крот завжди зачиняє двері – у нього ж євроремонт і купа зовсім не дешевої апаратури…”. Рвучко увійшовши, він опинився у незнайомій квартирі… “А це ще що за жарти?”. Озирнувся і подивився на двері. Вони були аж геть не схожі на двері до квартири Крота. Прислухався, але навкруги панувала тиша. “Напевно, хтось забув зачинити двері.” Повернувся, щоб вийти та його дещо зупинило: у кімнаті ліворуч горіло світло. Чому Стефана потягло у ту кімнату, він і сам не міг пояснити, йому було зовсім не цікаво, що тут діється, але він пішов… Маленька кімнатка була ледь освітлена /дивно, що він помітив це світло біля вхідних дверей/ і нагадувала йому його кімнату – така ж похмура і сумна; фіранки, що закривали вікно, зливалися зі стінами, і тому здавалося, що у кімнати взагалі вікон ніколи і не було. Світло, що хоч трошки освітлювало все навкруги слабеньким жовтим світлом, лилося з настільної лампи у формі чудернацького дерева, в якого врізнобіч стирчало не то коріння, не то гілля, що стояла на столику біля ліжка. Всі ці лампові прикиди кидали на стелю, стіни, підлогу і меблі дивні тіні, які наповнювали кімнату химерністю і загадковістю. На ліжку спала дівчина… погане освітлення не давало Стефану роздивитися обличчя. “Все ясно… Заснула, а двері причинити забула. Хм… ти диви – придурок кудись зник… цікаво…”. Хлопець знову зібрався йти геть, та повернувся і ще раз оглянув кімнату. “Ні… щось тут не те… не те… Стоп! Що я взагалі забув у цій кімнаті? І все-таки, що тут не так?” Повільно обдивився ще раз ліжко. “Ось воно!” Біля дівчини на ліжку в хаотичному Безладі валялися коробочки з-під ліків. Не треба бути великим генієм, щоб здогадатись – дівчина отруїлась. Стефан відвернувся від ліжка у пошуках телефону… і побачив парочку, що мовчки стояла в кутку до цього моменту.
– І що це ти зібрався робити? Часом не “швидку” викликати? Тьфу, яке неподобство! Ну ти скажи: нафіг їй та “швидка”, а тобі морока? Я правий, люба?
Дівчина, що виявилась точною копією тієї, що отруїлась, відповіла:
– Чиста правда, любий. Стефанику, – звернулася дівчина-глюк до хлопця, – Не муч себе. У моєї, – вона кивнула на ліжко, – є те, що тобі потрібне: у тій шафці в нижній шухлядці під білизною лежить револьвер її батька, до речі, дуже старий і набагато якісніший за теперішні – ніякої осічки, один постріл і – ти у нормі!
Стефан продовжував тупо роздивлятися пришиблену парочку.
– Чого ти ще стоїш? Ти тільки подумай, яка картина масльом вийде: Ромео і Джульєтта теперішнього часу – стопудово. Обіцяю, стопроцентна гарантія, що вам “пришиють” Оскар… – і два глюканата дружно заржали.
“Ні… оце вже занадто. З моїм галюном усе ясно, а от що ЇЇ глюк робить в моїй уяві – це вже зовсім незрозуміло.”
– Мовчіть краще, зрозуміли? Хоча нє, скажіть ліпше, де у неї телефон.
– Ти це чула? “Мовчіть краще!” – перекривив хлопця його плід уяви, – У тебе що, затьмарення розуму? Забув, за чим ти йшов до свого друга? Я, в принципі, людина дуже доброзичлива, тому тобі підкажу, але це востаннє, якщо забудеш – до мене не звертайся, – з цими словами Стефан номер два підійшов до хлопця впритул, встав навшпиньки і заверещав: – Ти збирався застрелитись!!!
Від такого крику у Стефаника заклало вуха, і він відчув, як в ньому прокидається лють:
– Мовчати! Жодного слова! Циц! – заверещав у відповідь він.
– Добре. Кричати більше не буду, – погодився глюканат. – Але послухай, що я тобі скажу, розумний ти наш: а якщо вона смертельно хвора, і її прийдеться повільно вмирати в муках, або в неї ситуація подібна до твоєї, але ще гірша, у? Що ти на це скажеш?
“Може, він дійсно правий… хіба я, той, що збирається зробити те ж саме, маю право змінити її вибір?”
– Люба, розкажи йому трохи про свою, – попрохав напарницю близнюк. Та підійшла до хлопця і поклала руку на його плече…
…Біль… страшний біль… я не витримаю більше… чому цей світ такий жорстокий… не можу без НЬОГО… він мій Є…
Стефан хапав ротом повітря, як риба, викинута на берег, і ніяк не міг оговтатись – настільки близькими і сильними були страждання дівчини. Він не знав чому, але тепер був упевнений, що повинен урятувати цю дівчину, тому негайно розпочав ретельні пошуки телефону.
– Нє, ну ти глянь на нього! Стараєшся для нього, робиш все для нього, а він що? Це просто фірмове свинство.
– Ти знаєш, мені більше повезло. Моя така мила – просто ангел! Навіть не знаю, чим тобі зарадити.
– Хі-хі-хі-хі… – захіхікав чимось задоволений глюк Стефаника. – Здається, я знаю… Гей! А що ж робитимемо з Мар’яною, га?
В мозок Стефана впилися голочки болю, він зблід і застиг, мов камінь.
– Ні… ні… – зашепотів хлопець, намагаючись відігнати цей біль… і раптом побачив те, що шукав – телефон. Не вагаючись ані секунди, він кинувся до нього…
– Молодий чоловіче! – звернулася до Стефана лікар, яка тільки що вийшла з палати, біля якої сидів хлопець. – Все буде добре. Вашій дівчині ніщо вже не загрожує. Я вас запевняю. Можете трохи з нею побути, але поки що вона непритомна.
Він зайшов у палату, сів на стільчик біля лікарняного ліжка і почав ретельно розглядати дівчину, що на ньому лежала. Вона була така гарна, і від неї линуло таке світло і тепло, що у нього самого на душі стало тепло і світло, ніби там зійшло сонечко. Взявши її маленьку ручку, що була стиснута у кулачок, у свої, він розігнув пальчики… і йому на долоні випала обручка – на внутрішньому боці сяйнув блискавкою напис “Єдиний”. Стефан декілька хвилин дивився на неї, потім одягнув собі, дістав з кишені обручку, яку віддала йому назад Мар’яна, й одягнув дівчині. Сонячні промені торкнулися її обличчя, дуже повільно вона розплющила очі… Хлопець так само повільно нахилився до неї… і поцілував…
– Єдині… – із зітханням промовив хтось. – Як і ми. Правда ж, люба?
– Так, любий, як і ми вічно закохані Єдині…
І дві примари повільно розтанули в сонячних променях.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)