Язичницька релігія слов’янських племен
Серцевиною культури стародавніх слов’ян, як і культури будь-яких народів, є їх світогляд. Етнографія слов’янських народів дає нам багатий і дорогоцінний матеріал щодо вивчення вірувань стародавніх слов’ян та їх залишків у сучасній релігійній культурі.
Говорячи про духовну культуру давніх слов’ян, треба мати на увазі весь комплекс їх міфологічних уявлень, який у літературі отримав назву слов’янського язичництва. Вчені виділяють два етапи його розвитку. Перш ніж слов’яни почали будувати спеціальні святилища, вони поклонялися різноманітним силам природи.
На думку М. Костомарова, суть язичництва полягала в обожненні природи, визнанні мислячої сили за предметами та явищами довкілля, поклонінні сонцю, небу, воді та землі, вітру, деревам, птахам, каменям тощо, що віддзеркалено в різних байках, віруваннях, святах та звичаях, створених і впроваджених на підставі цього обожнення природи. “Релігійні уявлення слов’ян частково втілилися у формі ідолів, але у них не було ні храмів, ні жерців. Вони мали досить неясні уявлення про людину після смерті, потойбічний світ здавався їм продовженням справжнього життя”1.
Людина прагнула відчувати єдність із природою та прихильність останньої, оскільки щохвилинно пересвідчувалася у своїй залежності від неї. Тому первісні вірування демонструють шанобливе ставлення людей до природи, до навколишнього середовища – насамперед до сонця, води, землі, дерев, а особливо до тварин і птахів. Обожнюючи воду, людина приписувала їй особливу жи-вотворність. Весняні й літні народні свята завжди супроводжувалися купанням або обливанням. Звідси уявлення про “живу” і “мертву” воду. Давні слов’яни молилися воді та приносили їй жертви. Звичай кидання у воду дрібних монет, що існує й сьогодні, – відгук прадавніх жертвоприношень.
Велике значення у світогляді індоєвропейських народів, у тому числі й слов’ян, крім вогню й сонця мало обожнення місяця, землі-матінки, зірок, а також вітру та дерев. Загальнослов’янське слово “гай” визначало лісовий простір, який огороджувався та оберігався, де відправлялися священні обряди, відбувалися моління, ворожіння, жертвоприношення (їжа, речі, тварини). Певну міфологічну функцію виконували сакральні камені – символи міцності та вічного існування. Вони були лише складовою частиною культу і використовувалися, ймовірно, як жертовні вівтарі. Однією з таких пам’яток є камінь з Межигір’я Тернопільської області2.
З церемонією ворожіння та магічними діями навколо хліба пов’язують вироби з глини у вигляді “хлібців”. Також знайдено уламки та цілі посудини із зображенням різноманітних солярних знаків і хрестів. Деякі з них вчені інтерпретують як язичницькі календарі. Вважалося, що сакральна символіка забезпечувала родючість грунту, високі врожаї, захищала від злих сил, оберігала людину від хвороби. На думку М. Поповича, у слов’ян, на відміну від кочових народів, переважають вертикаль і потрійна класифікація. До виділення трьох рівнів та чотирьох сторін світу додається символ кола як засобу відокремити свій, освоєний світ від світу чужого, дикого, небезпечного. Садиба, українською “обійстя”, дослівно означає “місце, яке обходять навколо”. У всіх слов’ян зафіксований звичай оборювати поселення магічним колом для боротьби з епідеміями та епізоотіями.
Практично в кожній дослідженій пам’ятці І тисячоліття до н. є. знайдено прикраси з язичницькою символікою. Найцікавішими є амулети, які підвішували на шнурах, одягали на шию або носили в торбинках. Оберегами ставали предмети з кістки, металу, каменю, глини. Найпоширенішими є різноманітні підвіски з дірочками та вузликами. Брязкітливі підвіски-амулети складалися з намиста, куди входили металеві дзвіночки, підвіски спіралеподібної форми (спіраль, закручена сім разів), різноманітні кільця, ланцюжки. Вони повинні були відганяти злих духів не лише своїм виглядом, а й звуком, що утворювався під час руху. Слід зазначити, що ювелірні вироби VI-VIII століття, зокрема пальчасті, зооморфні та антропоморфні фібули, нашивні декоративні бляшки, є відображенням уявлень східних слов’ян про земний, небесний і підземний світи, про різноманітні божества, які порядкують світом.
Анімістичний світогляд був основою усіх стародавніх вірувань, у тому числі і слов’янських. Він глибоко проник у художню культуру і навіть у мову. Ми й досі говоримо: сонце сходить і заходить, ударив грім, вітер виє, дерева шепочуть. Усе це є вираженням анімістичного світогляду наших прапрабатьків, хоч тепер мало хто вірить у реальний зміст таких словосполучень, а ми сприймаємо їх як фразеологічні трафарети. Втім, для стародавньої людини це була правда. За допомогою ранніх форм релігійного мислення люди вчилися узагальнювати свій життєвий досвід, розвивати уявлення про навколишній світ, шукати першопричину буття.
Язичницькі вірування давніх слов’ян мали утилітарну спрямованість. Основна ідея – господарський добробут і процвітання роду. Носії черняхівської культури володіли повною сумою знань, що особливо виявлялося в умінні складати господарські календарі, які свідчать про існування знань щодо руху небесних світил, закономірностей розвитку природи тощо.
Основою слов’янського світогляду була демонологія, переважно – культи предків і природи. “Давній слов’янин, – пише польський дослідник Г. Ловмянсь-кий, – жив серед світу духів, рівнозначних за силою та впливом. Вони оживляли та заповнювали всю природу, яка їх оточувала. Людина почувала себе залежною від них, намагалася відвернути їх шкідливі дії та прихилити до себе”1.
Демонологія у слов’ян була досить розвинутою. З літописних даних відомі лісовики, водяники, полудениці (духи спекотного полудня), русалки, крикси (духи крику). Дуже поширеними були берегині, водяниці, упирі тощо. Усі демони зображалися антропоморфними істотами, але позбавленими індивідуальних рис, виступаючи групами, чим відрізнялися від богів. Деякі з них становили цілу ієрархію й осмислювалися не лише як “нечиста сила”, а й як іпостась домашнього духу (домовики, хлівники, лісовики). Значне місце у слов’янській міфології посідали лісові або водяні демонічні істоти, що походили від душ людей, померлих не своєю смертю, – русалки, мавки та інші. Представлені в опоетизованому світлі, вони могли не лише допомагати людям, охороняти їх, але й приносити нещастя. Щодо берегинь, то вони були водними створіннями, близькими до русалок. Простір між людьми та демонами заповнювали напівдемонічні істоти: відьми, вовкулаки. Так, відьма – це певна особа, яка знаходиться серед живих, але знається з демонами, а вовкулак – труп якоїсь конкретної особи, що оживає.
Відповідником жерців у первісну добу була група людей – носіїв магічної сили, які керували одночасно релігійними обрядами. Писемні джерела називають їх ведунами, волхвами, чародіями, чудесниками, віщунами, ворожбитами. Також окремо виділялися професійні знахарі. У слов’ян, для яких військова діяльність до періоду раннього середньовіччя не мала особливого значення, волхви могли бути організовані у замкнуте, впливове коло хранителів вірувань та духовної культури (М. В. Попович, 1985).
Культ природи, обожнення окремих її елементів і поклоніння їм були пов’язані із землеробськими та скотарськими заняттями. Слов’яни створили багато богів, серед яких наймогутнішими були: бог неба – Сварог, сонця – Даж-бог, вітру – Стрибог, родючості і скотарства – Велес (Волос), бог грому і війни
– Перун. Культ сонця втілювався у символічних знаках на кераміці, прикрасах, предметах культу, увійшов у поховальні ритуали.
До найпомітніших археологічних споруд, пов’язаних з язичництвом, які значною мірою відображають духовний світогляд давніх слов’ян, належать святилища, тобто місця жертвоприношень. Писемні джерела повідомляють про існування “храмов идольских “(святилища-житла), “капищ”(святилища відкритого типу), “требищ”(святилища-жертовники).
Були капища, ізольовані від поселень, які обслуговували, на думку вчених, територію з кількома городищами. Можливо, це були племінні ритуальні місця
– сакральні центри окремих племен (Київ, Ржавенці, Роденськ, Збручанськ, Горбівське). Київське святилище було великим культовим центром, можливо, полянського князівства. У центрі так званого міста Володимира було розташоване капище, де князь установив ідолів, які зображали шістьох головних богів Русі: Перуна, Дажбога, Хорса (бога місяця), Стрибога, Симаргла (бога підземного світу) і Мокоиіі (богині дощу та води).
Центральне місце в давніх культах відігравало жертвоприношення надприродним істотам за принципом: “Ти – мені, я – тобі”. У жертву приносилися їжа, молоді тварини, інколи молоді люди та діти, полонені. Була поширена так звана будівельна людська жертва, яка присвячувалася закладинам будинку, за це згодом у християнську добу встановлювалося надзвичайно жорстке покарання.
Усі святилища мають приблизно однакову архітектуру: їх утворюють невеликі круглі або овальні майданчики з плоскою поверхнею, оточені ровом або валом. У ровах або на валах знаходилися вогнища, а в центрі майдану – ідол. Останній виготовлявся переважно з дерева. Перун, установлений Володимиром Великим у Києві, теж був дерев’яним. Проте такі ідоли до наших днів не збереглися, до нас дійшли кам’яні язичницькі скульптури. Найвідомішою з них є так званий збруцький ідол, виявлений на р. Збруч біля с. Личківці Тернопільської області у 1848 р. (зберігається у Краківському музеї), у якому, практично, знайшов вияв увесь пантеон язичницьких божеств. Загальний космогонічний зміст ідола і його зображень на кожній з чотирьох граней було розшифровано таким чином: він символізує розподіл Всесвіту на небо – світ богів, землю – світ людей і підземний світ, таємничі мешканці якого тримають на собі землю. Головне місце посідає богиня родючості з рогом добробуту. Ліворуч від неї знаходиться бог-воїн із шаблею – Перун. У середньому ярусі – земля з хороводом жінок та чоловіків, які взялися за руки. У нижньому ярусі – підземні боги. Уявлення про триярусну будову світу є характерним для багатьох індоєвропейських народів. Спільна шапка, під якою знаходяться чотири небесні істоти, відображає, можливо, різні іпостасі єдиного вищого бога.
На думку О. Лосєва, героїчний антропоморфний образ міфологічного персонажа є вищим етапом у розвитку міфологічних уявлень давніх народів.
Особливості слов’янської язичницької міфології:
– міфи тісно пов’язані з природою, хліборобським або скотарським побутом предків;
– визначене коло персонажів: батько й мати – господар та господиня; їхні сини та доньки; їхні поля та худоба; хата як модель Всесвіту;
– насиченість міфологічної сюжетики атрибутами родинного побуту;
– відсутність потворних рис та якостей у зовнішньому вигляді язичницьких богів;
– поліфункциональність кожного язичницького божества, водночас сприяння його трьом сферам: родючості, суспільному та родинному щастю, війні;
– амбівалентність демонологічних персонажів.
Результатом тривалої еволюції усієї системи міфологічних поглядів було утворення соціальної ієрархії, що, в свою чергу, пов’язано з розвитком суспільних відносин давньослов’янських племен. Кожній з цих стадій відповідають своя міфологічна система і форми організації сакральних дій:
– патріархально-родове суспільство – поклоніння предкам, силам природи, система зооантропоморфних божеств (сакральні пам’ятки – малюнки на господарсько-побутових предметах, общинні святилища, ідоли черняхівської культури);
– племінні та міжплемінні центри VIII-IX століття – поклоніння вищим сакральним божествам, які з племінних згодом трансформуються у державні (сакральні пам’ятки – Збруцький ідол, Київське капище з пантеоном язичницьких богів).
(2 votes, average: 2.50 out of 5)