Яків Федорович Головацький (1814-1888)
Яків Федорович Головацький який у 30-х роках навчався у Львівській духовній семінарії та університеті, в духовній академії в Кошіце й університеті в Пешті, був насамперед ученим-славистом – фольклористом, етнографом, літературознавцем, істориком, мовознавцем, бібліографом. Серед його найважливіших розвідок – “Поділ часу у русинів”, “Очерк старославянского банословия, или Мифологии”. У своїй збирацькій і дослідницькій фольклористично-етнографічній діяльності особливу увагу Головацький приділяв регіону Українських Карпат (“Мандрівка по Галицькій та Угорській Русі”, “Великая Хорватия, или Галицько-Карпатська Русь”), заклавши разом із Вагилевичем основи українського етнографічного карпатознанства.
*** Етнографізм {греиьк. ethnos – плем’я, народ і grapho – пишу) – відображення в літературі і мистецтві національного традиційного побуту (житло, господарство, ремесла, одяг, їжа, родинне життя тощо), звичаїв, обрядів. Етнографізм – органічний складник національного в мистецтві і як його енічна константа має свої особливості в його історії. Суттєвою особливістю етнографізму в художній літературі є національна мова, словесний фольклор (у музиці – музичний, у танці – хореографічний) як виражальний матеріал (субстанція) цього виду мистецтва. Справжнє мистецтво, а особливо художня література, не може бути позанаціональним, тому етнографізм як органічний складник національного розглядається в контексті національної культури з урахуванням специфічних особливостей творчої індивідуальності митця. Етнографізм в художній літературі набув особливої ваги в період національного пробудження, появи творів народною мовою, що поступово набрала статусу літературної. Він яскарво виражений у літературах поневолених народів, оскільки, крім естетичних функцій, сприяв пробудженню національної свідомості, зближенню і консолідації вищих і нижчих станів нації, активізації визвольних прагнень. В українській літературі першої половини XIX ст. етнографізм мав ще й свої регіональні етапи розвитку, зумовлені тривалим розчленуванням України між Польщею, Росією та Австрією. Етнографізм еволюціонував разом з розвитком художнього мислення письменників, способом художнього вираження, естетичним уподобаннями суспільності. Етнографізм у другій половині XIX ст. функціонує вже в іншій художній структурі, ніж у добу раннього національного пробудження. Ще з іншим ідейно-художнім навантаженням він функціонує у творчості письменників нового типу мислення на межі XIX – XX ст. – М. Коцюбинського (“Тіні забутих предків”), Лесі Українки (“Лісова пісня”, “Бояриня”, В. Винниченка та ін. Тут етнографізм служить не так предметно-реалістичному творенню образу, як філософській інтерпретації гуманістичної ідеї автора. Свої “координати” має етнографізм письменників другої половини XX ст. (У. Самчук, Б. Харчук, Гр. Тютюнник, Є. Гуцало, Вал. Шевчук та ін.) Характер етнографізму у мистецтві залежить не тільки від своєрідності культурно-історичної епохи, а й від особливостей творчої індивідуальності митця, його світогляду, естетичних уподобань. Наприклад, у седнівській передмові до “Кобзаря” Т. Шевченко з позиції свого соціально-національного радикалізму застерігав тодішніх українських письменників від того, щоб формальний, зовнішній етнографізм не шкодив національно-визвольним прагненням українців. Формальний етнографізм, без органічного зв’язку з ідейно-художнім змістом твору, критикували І. Франко, Іван Білик, М. Драгоманов, Б. Грінченко, О. Маковей та ін. В. Самійленко в сатиричній сцені “Драма без горілки” дотепно висміяв драморобів, які вульгарним етнографізмом дискредитували українську драматругію і театр. Проблема етнографізму в історії української літератури ще чекає на окреме фундаментальне дослідження.
У 30-40-х роках Я. Головацький написав ряд віршів (1861 р. він створив ще одну поезію – “Братові з-за Дунаю”). За винятком віршових записів в альбоми І. Срезневському та В. Ганці, вони публікувалися в альманахах “Русалка Дністровая”, “Вінок русинам на обжинки” і в газеті “Слово”. Типово просвітницький притчево-алегоричний вірш Головацького “Весна” завершується знаменним висновком-настановою: “Хто працює, оре, сіє, Той і плодів ся надіє!” Лірико-повчальне спрямування (“Лучче плисти потихоньки, Та певненьким ходов…”) має й інша його фольклорно-алегорична поезія, теж надрукована у “Вінку” – “Річка”. Серед романтичної лірики поета вирізняється “Туга за родиною”, пройнята любов’ю до свого народу, рідного краю, рідної мови. Неясні, невмотивовані почуття “туги й жалю” ліричного героя (“Моя доля”) насправді несуть відбиток “лиха віку” – відчуття скутості, несвободи особистості в умовах несправедливого суспільства. Чи не найвдаліший вірш Головацького – громадсько-культурний маніфест “Руський з руським повстрічався…”, позначений щирістю почуттів і поетичністю вислову. В цьому творі, а також у поезії “Братові з-за Дунаю” письменник закликає наддніпрянських і наддністрянських українців до єдності. Двовірш демонструє віру поета у “велику будучність” слов’янських народів.
У творчості “Руської Трійці” (найвіразніше – у Шашкевича) втілено три основні типи героя: романтично-історична постать ватажка народних мас; романтично-психологічний тип непересічної індивідуальності, яка страждає у пошуках особистого щастя, й просвітницько-романтичний тип сучасної освіченої молодої людини, яка прагне служити національно-культурному відродженню рідного народу.
Разом із братом І. Головацьким Я. Головацький підготував хронологічно другий – після “Русалки Дністрової” – західноукраїнський літературно-науковий альманах “Вінок русинам на обжинки”, у двох книгах якого (Відень, 1846, 1847) вміщено поезії, казку “Олена” та переклади М. Шашкевича; вірші, літературно опрацьовані прозою народні казки та небилиці, переклади сербських пісень і казок В. Даля, нарис про М. Шашкевича й ентографічні статті Я. Головацького; поетичні твори І. Вагилевича, І. Головацького, М. Устияновича, А. Могильницького, А. Лужецького, Л. Данкевича, К. Скоморівського; фольклорні матеріали.
Вартий уваги, як спроба ввести в галицько-руську літературу народну мову, панегірик (вінок із дев’яти сонетів) І. Головацького “Піснь радостного голоса”, присвячений російському цареві Миколі І з нагоди його візиту до Відня 1845 р. (опубліковане 1848 р.).
У 1848-1849 рр., з початком буржуазно-демократичної революції, яка в Австрійській імперії відразу ж привела до скасування панщини й запровадження Конституції (1848), в Західній Україні настало національно-культурне й літературне пожвавлення, 2 квітня 1848 р. у Львові представники буржуазії, чиновництва, інтелігенції та духовенства заснували постійно діючий орган – Головну руську раду, яка вимагала від австрійських властей проведення буржуазних реформ у промисловості, сільському господарстві, соціальних відносинах і забезпечення умов для вільного національно-культурного розвитку галицьких українців. У відозві до українського народу від 10 травня 1848 р. Рада вперше офіційно проголосила галицьких русинів частиною українського народу. За свою відзнаку Головна руська рада взяла герб галицьких князів Романовичів (ХНІ ст.) – золотий лев на голубому тлі, а національним визнала синьо-жовтий прапор (ці символічні барви “народу руського” оспівав М. Устиянович у вірші “Братки”),
Під тиском галицько-руської громадськості австрійський уряд дозволив викладання українською мовою в народних школах Східної Галичини й розпорядився ввести українську мову як обов’язковий предмет у тутешніх гімназіях (мовою викладання в них залишалася німецька). 1849 р. у Львівському університеті відкрито кафедру української мови та літератури, професором якої став Я. Головацький. На хвилі революційного піднесення у Львові з’явилися перші українські часописи. Помітно активізувала літературний процес “Зоря галицька” – перша українська політична й літературно-художня газета, яку видавала Головна руська рада з 15 липня 1848 р.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)