Якість населення: освіта і кваліфікація
Важливими складовими частинами, що характеризують якість населення, служать також відомості про його освітній рівень і кваліфікації трудових ресурсів.
Згідно з даними ЮНЕСКО, в 1950 р. частка елементарно неписьменних серед дорослого населення світу (старше 15 років) становила 44%. До 1990 р. рівень неписьменності знизився до 26,9%, до 2000 р. – до 20,6%. У таблиці 53 наведені дані, що характеризують положення з неписьменністю в двох групах країн та окремих регіонах.
З наведених у таблиці 53 даних випливає, що в економічно розвинених країнах в 1980 р. елементарно неписьменних дорослих було 3,4%. Однак і цей порівняно невисокий показник привернув до себе багато уваги у зв’язку з введенням поняття про так званої функціональної неграмотності. Під функціональною неграмотністю розуміють нездатність людини адаптуватися до політичних змін у суспільстві, до структурних, технічних і технологічних змін в економіці, зрозуміти необхідні пояснення та інструкції, що стосуються трудової діяльності і т. д. Тому функціональна неграмотність, якої в США були схильні 23 млн, а у Великобританії – 6 млн осіб, вважається однією з головних причин безробіття. У колишньому СРСР, згідно з переписом 1989 р., неписьменним виявилося 2% населення старше 15 років, або 4,3 млн осіб, а функціональна неграмотність була значно вище.
Останнім часом статистика ООН публікує лише вибіркові відомості про неписьменність в розвинених країнах. По них можна судити про те, що в Європі, наприклад, дещо більшою часткою неписьменних на загальному майже нульовому тлі виділяються країни південної її частини – Іспанія, Греція і особливо Португалія (8% у чоловіків і 16% у жінок).
Що ж до країн, що розвиваються, то, як випливає з даних таблиці 53, за абсолютною чисельністю неписьменних в 1980 р. виділялися Південна і Східна Азія завдяки насамперед Індії (251 млн чоловік), Китаю (219 млн), а також Пакистану (43 млн ), Бангладеш (42 млн), Індонезії (27 млн осіб). Неважко підрахувати, що більше половини всіх неписьменних у світі тоді доводилося на дві, правда самі багатонаселені, країни – Індію і Китай. За цими двома регіонами слідувала Африка на південь від Сахари.
Генеральна Асамблея ООН за ініціативою ЮНЕСКО проголосила 1990 Міжнародним роком грамотності. Підсумки його потім були розглянуті органами ООН, які прийняли відповідні рішення про заходи щодо подальшого подолання та попередження неписьменності в її різних формах і з впровадження освіти для всіх. До 2000 р. було намічено скоротити чисельність неписьменних до 22% і забезпечити охоплення початковою освітою всіх дітей. Хоча в повній мірі здійснити ці плани не вдалося, проте деякі зміни на краще відбулися. Так, до 2005 р. частка неписьменних серед осіб старше 15 років в Африці на південь від Сахари знизилася до 38%, в арабських країнах Близького і Середнього Сходу – до 30 в Латинській Америці – до 11,8, у Східній Азії – до 12, у Південній Азії – до 34%. Деякі країни, що розвиваються тепер витрачають на освіту 7-10% свого ВВП (Ботсвана, Намібія, Зімбабве, Туніс, Лесото), перевершуючи в цьому відношенні більшість розвинених країн світу.
З країн, що розвиваються, відомості про які не увійшли до таблиці 54, можна назвати кілька великих держав, де частка неписьменних людей у всьому населенні залишається ще досить значною. З країн Азії це Індія (36% неписьменних), Іран (20), з країн Африки – Єгипет (35), Алжир (30), з країн Латинської Америки – Болівія (18), Бразилія (17), Мексика (15%) . У Китаї частка неписьменних становить 9%, і в тому числі серед жінок – 15%. До цього потрібно додати, що величезний розрив між розвиненими і країнами, що розвиваються в термінах навчання також продовжує зберігатися. У групі розвинених країн середня тривалість навчання становить 10 років (у США, Канаді, деяких країнах Західної Європи – 12 років і навіть більше), а в країнах, що розвиваються – близько чотирьох років.
Головний же висновок, який можна зробити на основі аналізу таблиці 54, невтішний: за 20 років (1980-2000 рр..) Загальне число неписьменних у світі навіть дещо збільшилася – насамперед за рахунок Південної Азії, арабських держав і Африки на південь від Сахари.
Інший показник того ж ряду – частка людей з університетською освітою серед населення віком від 25 до 64 років. За цим показником з великим відривом від інших країн лідирують США (24%). До групи країн, де цей показник знаходиться в межах від 10 до 15%, входять країни Західної Європи (ФРН, Великобританія, Франція, Іспанія, країни Північної Європи), а також Канада, Австралія і Нова Зеландія.
Нарешті, якість населення (трудових ресурсів) характеризується також кваліфікацією робочої сили, як провідного компонента продуктивних сил. У свою чергу, така кваліфікація залежить від рівня освіти, наявності трудових навичок, ступеня залученості у виробництво і т. д. Все це, разом узяте, формує так званий сприятливий діловий клімат, який у більшості випадків впливає не тільки на розвиток, а й на розміщення виробництва.
Особливо велике значення кваліфікація трудових ресурсів придбала на сучасному етапі НТР, коли робоча сила, яка володіє новаторським потенціалом, стає навіть більш важливим фактором розвитку, ніж передові технології. Це безпосередньо пов’язано з усе більшою інтелектуалізацією праці, характерною для постіндустріального суспільства. Говорять навіть про революції в трудових ресурсах, що почалася наприкінці XX в. Вважається, що для підвищення конкурентоспроможності працівника він повинен пройти три послідовні стадії: 1) загальна шкільна освіта; 2) отримання професійної освіти, навчання в аспірантурі; 3) реалізацію отриманих знань у сфері трудової діяльності при суміщенні її з подальшим утворенням і самоосвітою. Не випадково у більшості країн сучасного світу нині здійснюються реформи освіти – як середньої, так і вищої. У США вже в середині 1990-х рр.. частка осіб, які отримали середню освіту, склала в структурі робочої сили 90%, а отримали закінчене і незакінчену вищу освіту перевищила 55%.
Росія була і залишається однією з найосвіченіших країн світу. І нині вона зберігає досить високий освітній рівень: майже 1/3 всіх зайнятих у її народному господарстві має вищу і середню спеціальну освіту. У Росії більше 7 млн студентів. Проте соціально-економічна криза 1990-х рр.., Залишковий принцип фінансування освіти, зростання безробіття не могли не позначитися на кількості і якості трудових ресурсів. На думку багатьох дослідників, сучасний стан робочої сили Росії не відповідає вимогам ринку. У багатьох галузях, особливо в машинобудуванні, в 1990-і рр.. відбулася суттєва втрата кваліфікованих кадрів, тому ставлення до освіти і відповідно до якості трудових ресурсів має бути переглянуто виходячи з того, що вони є найважливішими компонентами національної безпеки країни.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)