ЯК МИ КОЛИСЬ УЧИЛИСЬ – ОСТАП ВИШНЯ
Дуже рано починалася за старих часів професійна на селі освіта.
Тоді вона починалася, коли Ванька або Одарочку було вже “одлучено” і коли Ванькові або Одарочці сорочка підіймалася вище того місця, про яке ви зараз не думаєте, і зав’язувалася вузлом на спині.
– Щоб не закаляло! А то воно в мене, вибачте, на втори слабеньке.
Ванько (або Одарочка) у цей час свого віку вже міцно трималося за материну спідницю і весь час:
– Мамо! Моні!
– Ось не мамай мені над душею! На ось дубця, пожени гуси за ворота. Він у мене хороший хлопець! Пожени, пожени! Мама на базар поїдуть, гостинця куплять! Отак, отак їх! Гиля, кричи, гиля! Отак! От цяця Ванько! От цяця! А Меланя кака,- вона мами не слухає! Жени! Жени!
Це були перші й найранніші кроки нашої освіти. Гуси – це був перший і обов’язковий етап нашої освіти. Програма нашої освіти у нас на селі складалася на підставі споконвічних традицій і на підставі життьових умов.
Їхніми інструкціями ми керувалися, за їхніми вказівками ми йшли.
Так, значить, перша наука – це гуси.
Пасти гуси, впасти їх так, щоб у чужі копи не вбралися, пригнати додому всіх до одного – це була програма нашого “технікуму”, першого, сказати б, курсу.
Коли ви цього іспиту не складете, коли у вас одберуть де-небудь у чужому просі або на чужій стерні картуза або ж ви, навчаючись поціляти, бахнете гусеня грудкою по голові і приженете додому замість восьми гусенят семеро,- крім того, що на вас буде побито нового-новісінького віника, вас ніколи не переведуть на вищий курс.
Вищий курс – це свині.
Самі ж ви, певна річ, розумієте, що це вже справа далеко серйозніша, ніж гуси.
Свиню ви вже в самій сорочці не впасете. Тут уже обов’язково потрібні були штани… Хоч і з прорішкою ззаду, а проте штани, та ще й на одній підтяжці.
Замість дубця потрібний невеликий кийок.
Цю справу доручалося громадянинові від шести років. Раніше – ні. Бо тут треба було певної вже кваліфікації, < а найголовніше – поважності.
Сказати:
– Аля! Бодай була вона тобі здохла! Це не те, що невинне й наївне:
– Гиля-гиля!
Тут уже треба було, щоб свиня почувала, що над нею є верховне начало, треба було вчасно й уміючи вхлудити її кийком, не хапаючись і не нервуючись, а свідомо своєї гідності, ніби так, між іншим, прослати на вигоні басом:
– А куди ж ото ти пішла? Кажи, га? Куди ря-а-а-а-ба? А потім солідно додати:
– Сибірки на тебе нема!
“Володарем” над свинями ми були до десяти-одинадцяти років. Потім ішли такі “курси” вищої освіти:
Телята.
Вівці.
Корови.
Коні…
Переступивши на телячий курс, вже “дозволялося” вкрасти в батька паперу й закурювати цигарку з кінського кізяку або прохати в прохожих (тільки не з свого села):
– Дядю, закурить нема?!
– Нема!
– Так дайте ж хоч сірничка!
В цей час (узимку) починалася й загальна освіта в місцевій церковноприходській або в народній школі…
Звичайно, коли була та школа та були чоботи, щоб у школу ходити.
Дійшовши до кінського курсу, ввечері вже можна було, пригнавши коней додому, вискочити на вулицю на колодки.
Коли мати, було, почнуть:
– Уже, сибіряко, хата тобі чимсь тхне!? Уже на вулицю! Можна було матері відповісти:
– Та?!
А як батько почнуть, краще мовчати. Бо в батька аргументи були значно солідніші:
– Ти не той, не дуже! Що ото чоботи вже бутилками пристроюєш? Ти мені дивись! Поб’ю на сукиному синові істика до цурки!
Батькові іноді тільки можна було сказати, та й то потихеньку:
– Та я хіба, тату, що?! Я ж – нічого…
Кіньми закінчувалася освіта в нашому “технікумі”.
Освіта в “технікумі” провадилася однаково для хлопців і дівчат.
З певними, розуміється, відмінами: одночасно з “технікумом” хлопець вчився погоничувати, тесати, стругати, а дівчинка – коноплі брати, тіпати, прясти, вишивати.
А далі функції хлопчачі й дівчачі різко розмежовувалися: хлопець ішов на плугатаря, на косаря, а дівчина на полільницю й на в’язальницю.
Співати вчилися разом на колодках. Співать – це обов’язково, як дихати.
Закінчувалася наша освіта материними словами: Женить би вже лобуряку слід!
Або:
– Та моя вже доросленька! Кума казали, що Іванів Максим уже напитував! Мабуть, так у М’ясниці й обкрутимо! Час уже!
Кінець був нашій освіті.
А тепер як подивишся – і семилітки, і десятилітки, технікуми, інститути, університети, академії… Ой як “тяжко” тепер нашій молоді! Нам було значно легше!
1923-1954 pp.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)