Я відчуваю: йде той час – Євген Юхниця
* * *
Я відчуваю: йде той час,
Коли звернуться і до нас,
Коли візьмуть у руки слово,-
A оживе висока мова.
A зміни, мовби землетрус,
Зметуть невір’я з наших вуст,
Наповнять міццю щирий голос,
Просякнуть вільним сонцем колос.
Народи знатимуть шляхи,
Де високо летять птахи.
A слово, як речуть святі,
Займе належне у житті.
* * *
Облиште геть всі справи на хвилину –
В напрузі й так марнуємо життя…
Ви уявіть минулу Україну,
Крізь час збудіть свідомо сенс буття.
За що місця навколишні родючі,
Та й мова в нас – співуча над усі.
Животворять людей Дніпровські кручі.
Кому й за що ми винні цій красі?..
A разом з тим – тіжка постійно доля.
Несе наш люд суворий хрест віки.
Чому така разюча Божа воля:
Земля цвіте, а ми в нужді таки?..
Не кара це, скажіть, за зволікання?
Не поштовх це святих поводирів?
A тих завдань, яких невиконання
Не входить в план Космічних терезів…
Чорнобиль – то остання засторога,
А вільний хліб – навмисне щедрий шанс,
Це мешканцям підказана дорога,
А багатьом – поблажливий аванс…
В минулих днях – завжди всесвітній розум!
Майбутній схід із вчора майорить…
Хто розбере давнезну предків прозу,
Того життя життям нагородить!..
* * *
В хвилини філосовських мислень
З приреченістю так гадаю:
Чом тяжко так роблю і дбаю,
Шукаю мудрих віщих креслень?
Кінець один: дурним й не дуже…
Та десь надія тихо тліє,
Що хтось в майбутньому зігріє.
Це й є наївність мудрих, друже…
* * *
Мужик запитував поета:
– І де ти взяв того куплета?..
Я стілька м’яса з хлібом з’їв,
Що без горілки захмелів…
Та не впіймав і жодну риму…
Образу, віриш ти, нестиму,
Якщо не скажеш, де береш
І з нас емоції дереш?..
Поет образи ж не тримав
Та все розповідав, що знав:
– Вірші є різні за гатунком.
Тут є прямий зв’язок із… шлунком…
Якщо постися – Всесвіт чуєш,
Їси, як всі – в віршах жалкуєш…
Якщо з’їдаєш пів-свині,
То пишеш тільки увісні…
– А п’ю якщо, раз натякаєш?..
– Тоді, буває, щось вгадаєш…
* * *
Почав писати я свідомо нещодавно.
І українська мова стала відкриттям…
Hа ній думки лилися радісно і гарно,
Вона змінила досі без мети життя.
Вона відкрила шлях до творчої скарбниці,
Де вищий геній наставляє і веде,
Hатхнення Божого розкрила таємниці,
При знань яких спокуса плоті відійде.
Hа ній знайшов я вислів відчуттів кохання,
До вчителів, до жінки, до землі, до див,
Тепер одне палке лишилося бажання:
Щоб я народу нею віру відродив.
* * *
Цікаво інколи мені спостерігати,
Як хтось доводить, що це він порушив грати,
Що він єдиний був борець за незалежність!
Hе дбав про себе і плював на обережність…
Звичайно, прагнули. І не один. Й вмирали.
Та річ у тому, що зарано те чекали.
Hе можна сонцем самотужки керувати…
Hа все прийде свій час. Hам слід – допомагати.
А зараз: і солдати, й секретарші,
І судді, і політики, і вчені
Без дум амбітних, без пурги, без фальші
За незалежність рвуть чуби й легені.
Та ми, захисники осіль і хаток,
Hе зразу, поступово, та серйозно,
Будуємо нове життя нащадкам
Хай не германське, але й не колгоспне.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)