“Я маю надію прислужитися своєму народові…” Осип Маковей
Кінець ХІХ – поч. ХХ ст. знаменитий появою у літературі нового покоління перехідної формації, з європейським літературним смаком, новочасними суспільними і політичними поглядами, з душею, що рветься до соціальної, гармонійної і щирої діяльності.
Сформований під знаком гуманітарних цінностей, Осип Маковей своєю творчістю обстоював національну незалежність та ідентичність українців як повноцінної самодостатньої європейської нації. У цьому контексті його творчість продовжила й збагатила найкращі традиції як українського поетичного слова ХІХ ст. (бурлеску І. Котляревського, гумору С. Руданського, громадянськості І. Франка, Лесі Українки, П. Грабовського, М. Старицького, сатири В. Самійленка), так і мелодійність, глибину чуття української народної поезії та західноєвропейської літератури.
Маковей увійшов до літератури в середині 80-х років ХІХ ст. – у час деструктивних змін літературних канонів, позначений пасивністю політичного життя, протистоянням неонародництва і модернізму. Як неонародник, Маковей усвідомлював потребу максимальної консолідації інтелектуальних сил, щоб відкрити своє істинне національне обличчя, пришвидшити процес самоідентифікації та послабити суперечності, які дедалі більше наростали між сферою духовного життя суспільства і реальною дійсністю. Цій меті підпорядкував життя, діяльність і творчість Маковей.
Літературна спадщина Маковея велика і різноманітна. Найголовніші прижиттєві видання його творів: ” Поезія” (1894), “Подорож до Києва” (1897), повість “Залісся” (1897), збірка оповідань “Наші знайомі” (1901), “Оповідання” (1904), історична повість “Ярошенко (1905), “Пустельник з Путні” та інші оповідання” (1909), поема “Ревун” (1911). Цикл поезій “Гірські думи” (1899), збірки нарисів “Кроваве поле” (1921), сатиричних оповідань і нарисів “Прижмуреним оком” (1923); велика кількість поезій, фейлетонів, літературно-критичних та педагогічних праць, колосальний епістолярій і понині “спочиває” в архівах, чекаючи свого дослідника і видавця.
Написанню поеми “Ревун” передували такі події. Наприкінці 1909 р. Осипа Маковея запрошують до Львова на вакантну посаду вчителя жіночої семінарії. Та за ці роки в нього склалися “дуже добрі” службові відносини в Чернівцях. “Красних не може собі й бажати, – відповідає він К. Студинському. – Директор людяний, вірить і поважає мене, не контролює майже ніколи: учу я, як хочу. “Гайдамаків” читаю, не викидаючи “ніже тієї коми” у школі, в клясі” [4, 125]. Щоб проміняти волю на неволю, треба “чогось грандіозного”.
Перспектива “ходити поміж дощ з ляхами” і “не бути певним куска хліба” – не приваблювала. Службу не боюся, писав він дружині 26 жовтня 1909 р., – але львівську руську громаду ненавиджу, і все! Скоро би я в ню вліз, я без війни з нею не всидів би. Забагато там брехні і облуди, щоб я мовчав”. З іншого боку, рамки провінційного містечка, віддаленого від центрів культурного життя Галичини, були надто вузькими для повної реалізації багатогранного таланту і наукового зацікавлення Маковея. Львів – великий культурно-інтелектуальний центр, де “є з ким поговорити, є в кого порадитися, є книжки”, чого так бракувало в Чернівцях. Та й на малу батьківщину – до Яворова – ближче. Після тривалих і тяжких роздумів восени 1910 р. Маковей прийняв запрошення.
Поема “Ревун” була завершена раніше (1909-1910), проте надрукувати її автор не наважився, побоюючись,”сатира певно, не припаде до смаку всяким великим і малим ревунам” (3,Ф.59). Закінчивши поему, Маковей зробив двадцять рукописних відбитків і надіслав “добрим знайомим у писаних”, зокрема і К. Студинському: “Ревун – се наш типовий політичний Дон-Кіхот, чоловік, що береся до поважних справ без поважного приготовленя; се дурисьсвіт з патріотичними фразами на устах, шлягер (пустомеля. – Н. О.) і очайдух, котрий знає, що у нас може багато зискати, а нічого не втратить. Хто лише дивиться на наше суспільне життя в Галичині не засліпленими очима, сей добачить не одного такого Ревуна і між представниками народу, і в самім народі” [4, 236].
Перший відгукнувся Б. Лепкий: “Написаний “Ревун” гладко і легко та такою мовою, що дай Боже, щоб усі писали, [4, 134] отже, чого Вам більше треба? Чи друкувати – то вже Ваша річ. Бо “ревуни” свого Вам не дарують. Можете бути певні. Як маєте охоту поборотися, то друкуйте, а ні, то нехай люди в рукописі читають. Воно своє зробить.
А коли маю бути щирий, то радив би Вам дещо позатирати індивідуальних рисів, бо занадто видно адресатів. Та ще можна б при остаточнім читанню опустити дещо з того, що властиво до теми не належить (…) Так як тепер є, то ревун нагадує героїв Плявта, а опісля підходив би більше до Терентія. Той останній, на мою гадку, більше надаєся для Вашого способу писання. У Вас є субтельний сміх, а не такий жировий, на цілу губу” [2, 409-410].
Маковей не послухав поради Лепкого і залишив текст без змін. У поемі піддано різкій критиці буржуазний парламентаризм, зокрема виборчу систему в колишній Австро-Угорщині. Політичне дворушництво, ворожість у ставленні до народу, зрада і запроданство – саме цим уславили себе пани посли австрійського парламенту. “Заспів” та 20 розділів поеми простежують життя і рух політичної кар’єри “найславнішого” пана Мирка Ревуна.
Після щасливого дитинства, незакінченого навчання в гімназії Мирко Ревун опинився в газеті “Діло”, в якій виступав з різкою критикою гімназії та професорів, а потім уже взявся на поетів. За рік
Сім поетів він позбавив
Слави їх за двадцять літ;
П’ять повістярів прославив
Так, що став гіркий їх світ!
[5, т.1, 284].
Та скоро він зрозумів безперспективність своєї роботи і послав
Всіх поетів чорту в зуби!
Музикантів – на сміття!
Маляри най топлять груби!
Лиш посольство – се життя…
Будь той посол і худоба,
І дурак із дураків,
Він – незаймана особа,
Він – учитель руснаків!
[5, т.1, 285]
Перший крок до здобуття права бути послом Мирко Ревун розрахував точно – “стажування” у посла Скоропуди.
Посол сей був адвокатом,
Аристо – і демократом,
Буржуа, соціалістом,
А в потребі й анархістом.
Як кому було потрібно,
Все він боронив подрібно,
Параграфом і крутарством,
Людяністю і варварством.
[5, т.1, 289].
Пройшовши “школу” в такого посла, Ревун і сам став не меншим “патріотом” і комбінатором. Він розгортає широку діяльність: організовує селян, навчає їх, “як панів прогнати з хати”, все робить для того, щоб завоювати довір’я у виборців і стати послом. Свою програму Мирко висловлює в довгому виступі на селянських зборах. Він знає, чого хоче мужик, обтяжений непосильними податками, не захищений законом, зморений дармовою підневільною працею.
Все те треба вам добути!
Треба ж знати, треба чути,
Де, в кого найти усе,
Що вам щастя принесе.
Я готов іти до бою!
Не поможу головою,
То поможу кулаком,
Всюди з братом мужиком!
[5, т.1, 315].
Ревун клянеться солодкими словами, що за хлопа “дасть і кров, аби він лиш був здоров”. Всі ці обіцянки канули в Лету зразу ж після обрання його послом. Свої ревунські здібності не міг застосувати у Відні – “мова страх тяжка й тверда!”.
Він тому й не відзивався,
Слухав інших і дрімав;
До роботи вже не рвався
І охоти вже не мав!
[5, т.1, 319].
Справжньої, корисної діяльності Ревун в парламенті не проявив. Тільки раз наважився на “героїчний” вчинок, взявши участь у парламентській бучі, спровокованій брехливою промовою міністра.
А Ревун се як почув, –
До міністра, та до чуба!
Раз лише його махнув –
І сердезі вибив зуба
[5, т.1, 321].
Вибитий зуб міністра приніс йому славу героя-патріота, страждальця за народ. Він став вагомим аргументом “патріотичної діяльності” посла Ревуна у звіті перед виборцями. Ревун не мав, власне, про що й розповідати. Тут йому став у пригоді вибитий міністрів зуб, якого він привіз із собою як доказ його “патріотичної” діяльності на користь селян. Ревун говорить про нього, як про “великий порятунок… у недолі мужика”. Вихваляючись здобутим “трофеєм”, він патріотично вигукує:
Гризли вас ворож зуби,
Доводили до загуби,
Ваше м’ясо рвали ласо,
Проливали вашу кров –
І не мали ви нікого,
Щоби вибив хоч одного!
Я наважив, пику спражив –
Гляньте: се міністрів зуб!
[5, т.1, 325].
Все сказане Ревуном – чиста правда: і про визиск народу, і про мужицьку кров, і про “ворожі зуби” гнобителів, від яких селян ніхто й ніколи не захищав. Але ця ілюзія розвіюється при читанні останньої строфи, яка має гостро сатиричний характер. Ревун обіцяв своїм селянам-виборцям багато: скасувати податки, поділити між селянами панську землю і ліси, захищати їхні інтереси. І замість всього цього – вибитий міністру зуб.
У поемі “Ревун” О. Маковей висміяв різних “дурисвітів з патріотичними фразами на устах”, викрив їх облудність і фарисейство у ставленні до народу і його інтересів. Політичний авантюризм і брехливість, демагогія і маскування під патріота-народолюбця, кар’єризм і угодовство – визначають суть Ревуна і “ревунства”, породженого і виплеканого часом і середовищем, вичерпну характеристику якому дав Л. Мартович у листі до колишнього свого учня Карбулицького: “Подумайте лише: 1. Убійник – національний герой; 2. Чужоложник – найкращий син; 3. Злодій – оборонець чужої честі; 4. Адвокат-дерун – найкращий патріот;
5. Редактор – опришок-провідник; 6. Посол – дурень-світило Русі і т. д. А ми всі є тільки на те, щоби перед отими ріжними героями та світилами чолом бити. Се справді просто сплачені монети у нас про добро і зло – дикі інстинкти горою понад усяку справедливість” [6, 10].
З усього сказано письменник зробив рішучий і безкомпромісний висновок: “Наше суспільне життя оперте в великій мірі на неморальних і шкідливих основах”. Його сатирична поема – це своєрідна ін’єкція, що знешкоджувала і направляла ті основи. Прізвище головного героя поеми стало називним для політичних хитрунів і демагогів з мандатом посла до парламенту, адвокатів, суддів, що спекулювали народними інтересами, наживаючись на їх праці.
Ідейно-політичні опоненти зустріли Маковея наклепами і провокаціями. “Сі політики воювали зі мною явною брехнею”, “лаяли і безчестили тільки для того, що оце чоловік, сильний в пері, не йшов навмання за ними і поважився мати свою думку. Не можу без почуття огиди згадувати сих часів…” Надмірна увага до своєї персони найбільше дивувала Маковея марнотратством “націоналдемократичної енергії” для “поборювання чоловіка, котрий ніколи не бажав і не бажає бути активним політиком, а лише звичайним громадянином”.
Відповіддю усім недругам була сатирична поема “Ревун. Гостра критика галицької інтелігенції за її міщанство, захланність, кар’єризм, фальшиве народолюбство, егоїзм, підле політиканство викликали бурю протестів з боку галицьких “ревунів”, які пізнали себе в сатиричних образах поеми. Позицію Маковея в громадських справах цілком схвалювала Леся Українка, вважаючи, що “замовчувати йому те, в чому він не годиться з проповідниками політики Буковинських русинів”,”було трудно, просто неможливо”, “бо тепер такий час, – писала вона в листі до О. Кобилянської, – що не раз і син проти батька мусить повстати, хоч і як то тяжко для обох”. В численних сутичках з різними супротивниками, зокрема й з урядового табору, Маковей змушений був шукати компроміс у службових справах (так було неодноразово в Чернівцях і у Львові), але принципами демократичного діяча-правдолюба він не поступався ні перед ким.
Ще при житті Маковей мав надію прислужитися своєму народові, щоб він його згадував добрим словом. Сатира письменника набула характеру не тільки соціально-психологічного, а й соціально-політичного, філософського. Вона стала зразком для наступного покоління українських письменників, в творчості яких зростала сила сатиричного викриття, розширювався і поглиблювався предмет сатири, дедалі більше різноманітними і досконалими ставали її художні форми й засоби.
Осип Маковей нещадно розвінчував, висміював, засуджував все, що ставало на перешкоді людям бути людьми, що тримало в неволі його народ, заважало національному поступу. Сатира письменника не втратила актуальності й нині. Відгукуючись на злобу дня, він намагався зачепити найголовніші проблеми життя людини. Його гострий проникливий розум ніколи не зупинявся на поверхні життя, а проникав у глибину явищ в її сокровенну сутність.
Література
1. Козоріс М. О. Маковей / /Маковей О. Вибрані оповідання. – Харків; Київ, 1929.
2. Лепкий Б. Лист до Маковея 27 вересня 1910 р. // Журавлі повертаються: З епістолярної спадщини Б. Лепкого. – Львів, 2001. – С.409-410.
3. Маковей О. Лист до Ольги Маковей від 26 жовтня 1909 р. // ВР ІЛ ім..Т. Шевченка НАН України. – Ф.59. – Арк. 319.
4. Маковей О. Лист до К. Студинського від серпня 1910 р. // У півстолітніх змаганнях: Вибр. листи до Кирила Студинського. – К., 1993. – С.236.
5. Погребенник Ф. О. Маковей // Маковей О. Твори: В 2 т. – К.,1990. – Т.1. Поетичні твори. Повісті.
6. Цит за кн. Засенко О. Осип Маковей (Життя і творчість). – К., 1968.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)