Художні обрії прози 20-30-х років – Українська література 1920-1930 років
Перші десятиліття XX століття принесли Україні жорстоку братовбивчу війну 20-30-х років, мільйони смертей і втрату здобутої державності. Долі країни співзвучна драматична доля її літератури, яка знову піднялася на захист гуманістичних цінностей. Україна й національне письменство були точкою перетину загальних конфліктів і закономірностей доби. Цю тенденцію виразно змоделювали наші прозаїки. Крізь зображення українських реалій набули загальнолюдського звучання теми: людина й жорстока доба, самотність індивіда і проблема його духовних можливостей, особа й колектив, агресивність, руйнівні дії революційних мас і зіткнення розуму з ницими інстинктами. Письменники намагалися, об’єктивно аналізуючи страшний час, виявити, куди прямують людство й Україна.
Жанрова система прози. Події громадянської війни й пореволюційної доби визначили тематичний ряд прозових творів 20-30-х років. Ця проза відзначається інтенсивним жанрово – стильовим оновленням. Розвивається коротка епічна форма: ескіз, етюд, шкіц, новела, оповідання, згодом – повість і роман. Паралельно функціонує багато стильових течій, напрямів і художніх манер письма: символізм (Гнат Михайличенко, Галина Журба), експресіонізм (Осип Турянський, Іван Дніпровський, Іван Сенченко), імпресіонізм (Михайло Івченко, Мирослав Ірчан, Григорій Косинка, Андрій Головко), орнаменталізм (Микола Хвильовий, Петро Панч), неоромантизм (Григорій Епік, Олесь Досвітній, Юрій Яновський, Олександр Довженко) та інші. Складна дійсність змальовується багатоаспектно й багатогранно: поряд із реалістичним принципом правдоподібності проза використовує романтичні засоби, умовно-асоціативні форми, фантастику, гротеск, алегорію.
Новелістика. Новелісти продемонстрували високу художню майстерність у змалюванні драматизму життя і долі людини. Новації митців у жанрі новели такі вагомі, що забезпечили їй європейський рівень. Ці твори були національні за духом і модерні за формою та стилем.
З’являються збірки “Новели” Гната Михайличенка, “Сині етюди” Миколи Хвильового, “Дівчина з шляху”, “Червона хустина” Андрія Головка, “Мамутові бивні”, “Кров землі” Юрія Яновського, “Військовий літун”, “Проблема хліба” Валер’яна Підмогильного,”Переможець дракона” Гео Шкурупія та інші. Серед жанрових різновидів малої прози у цей час найпоширенішими були етюди, ескізи, акварелі, новелетки (Андрій Заливчий, Гнат Михайличенко, Василь Чумак, Василь Еллан-Блакитний). У 20-х роках розвивається реалістична новела з елементами імпресіонізму (Григорій Косинка, Валер’ян Підмогильний), з’являються новели й оповідання філософського спрямування (Валер’ян Під могильний, Аркадій Любченко, Гео Шкурупій). Остап Вишня створює новий жанр – усмішку, що синтезує у собі жанрові ознаки гумористичного оповідання й фейлетоне.
Новела й оповідання тепер будувалися на художній правді й простоті, на увазі до людської долі й аналізі її психіки. У психологічній малій прозі Валер’яна Підмогильного, Петра Панча, Миколи Хвильового, Бориса Антоненка-Давидовича змальовано образи інтелігенції на тлі революції, громадянської війни й часу по ній. Душевне сум’яття, депресія, намагання якось пристосуватися до “нового життя”, яке нищить духовно і фізично, зумовили виникнення в прозі низки трагічних ситуацій і світлих постатей. Митці дотримувалися принципу: нічого зайвого, не викладати подробиці – хай обрана риса дасть гостро й повно відчути ціле; не коментувати і не оцінювати – хай говорять вчинки героя і підтекст, лексика, барви, звуки. Творам цієї доби притаманні естетична виразність сюжетно – композиційних елементів, плинність викладу, гра словом.
Особливу популярність у читачів мали новели й оповідання Андрія Головка (1897-1972). У них простежується тема становлення характеру дитини у драматичних умовах громадянської війни і суворої повоєнної дійсності з її голодом, розрухою, сирітством. Стали хрестоматійними “Пилипко”, “Червона хустина”, “Дівчина з шляху”, “Інженери”. За манерою письма Головко – імпресіоніст. Ось вночі степом мчить юний вершник Пилипко: “Тихо. Степ… Десь у хлібах кричав перепел, і туман стелився до річки. Пахло полином. І тишею, спокоєм віяло звідусіль. На мить хлопцеві здалося, що так і є: тихо, спокійно. А це він привів коня пасти на ніч…” У річищі поетики імпресіонізму розповідач ретельно фіксує запахи і барви, слухові і зорові враження пастушка від нічного степу. Так само за допомогою зорових образів, влучних порівнянь створено портрет Пилипка: “У нього очі – неначе волошки в житі. А над ними з-під драного картузика волосся – білявими житніми колосками”. Портрет хлопчика-пастушка відіграє важливу композиційну роль, обрамлюючи новелу. Смислову функцію у творі виконують образи-символи хліба, житнього лану, пролитої за волю крові, сонця, що символізує визволення і перемогу селян над окупантами. “Вибили німців з села.
Андрій Головко
Вранці, як сонце з-за левад глянуло, воно було вільне”. Пилипко здійснює героїчний вчинок: розшукує і приводить у село партизан, щоб врятувати батька й односельців від розстрілу. Набуває символу самопожертва хлопця за волю людей. У новелі “Червона хустина” звичайна хустина дівчини Оксани перетворюється в традиційну пісенну китайку, символізує трагедії героїв – Оксани та вбитого бійця. В обох новелах оповідач спостерігає за подіями очима Пилипка й Оксани, отже, висловлює думки, що належать героям.
Інакше будував свої новели Юрій Яновський (1902-1954) – яскравий представник неоромантизму. Сюжети його новел відзначаються динамічністю дії, несподіваними поворотами і пригодами героїв, змальованих у незвичайних, романтичних ситуаціях. Новеліст інтригував читача загадками й несподіванками, зміщенням часових площин, ускладненою композицією. Зокрема, у новелі “Історія попільниці” автор застосовує інтригуючий романтичний вступ: “У робфаківця на столі стоїть попільниця. Зовнішнім виглядом, білою фарбою вона нагадує плисковату морську мушлю. В дійсності ж – це кістка з лоба чоловіка…” Як і в новелах романтиків Едгара По, Ернста Теодо – ра Гофмана, у творі Яновського відчувається щось містичне, таємниче, бо на кістці викарбувано ще й ім’я головної героїні новели – колишньої власниці цього черепа і нареченої студента. Фабула новели детективна: політрук Степан Марченко закохався у надзвичайно вродливу друкарку штабу Оксану Полуботок. Він і не підозрював, що його майбутня дружина – денікінська шпигунка, яка у слушний момент зраджує і свого коханого, і справу революції. Новела написана від першої особи – учасника подій, що надає оповіді враження безпосередності, водночас і певної суб’єктивності, оскільки всі події проходять через свідомість героя і відбивають його ставлення до них. У твір вклинюється вставний епізод, розказаний білогвардійцем. Саме він повідомляє Степанові про зраду Оксани, описує сцену розстрілу та втечі політрука. Образ Марченка розкривається найяскравіше у смертельному двобої з ворогами. Герої новел “Роман Ма”, “Туз і перстень”, “Кров землі” Яновського – бійці революції, “братішки-матроси”, люди мужні, надійні та безкорисливі у дружбі. Вони захоплені романтикою побудови “нового світу” і свято вірять в цю ідею. Своїми новелами письменник руйнував, за словами академіка Олександра Білецького, “стару форму” побутово-описового оповідання, поєднував вигадку з репортажем, творчу фантазію і документальну вірогідність.
Аркадія Любченка (1899-1945) називали одним із найбільших новелістів доби. “Його новели – це неначе старовинна грецька будівля. Нема в ній ні дуже синього неба, ні нарочитих ефектів, ні розхристаності деяких його сучасників. Навпаки, в його мистецькій будівлі є класична гармонія усіх елементів літературного твору: мови, сюжету, композиції і стилю” (Юрій Стефаник). Митець прагнув поєднати в новелах дві стильові тенденції: реалістичну, з глибоким психологізмом та ліризацією, імпресіоністичними вкрапленнями (“Гордійко”, “Чужі”, “В берегах”) та неоромантичну (“Гайдар”, “Зяма”). Письменник майстерно оволодів психологічно-виражальними можливостями першоособової оповіді. Любченко плекав “рубану прозу”, тобто короткі, мов спалахи, речення, які передають хвилинні враження і настрої персонажів, багату кольорову палітру.
Системою образів новели “Кров” письменник утверджує думку: влада – це завжди відповідальність. Лідер і маса – цей мотив алегорично розгортається у творі. Старий вовк-вожак уже не може виконувати свою роль, але мусить бути завжди попереду, вести зграю за собою. Всезнаючий оповідач майстерно відтворює стан вовків, їхнє світовідчуття. Автор немов проникає в душу старого вовка, передає його страх. Любченко застосовує новелістичний пуант (франц. pointe – лезо, гострий кінець), тому фінал вражаючий. Зграя вовків мала от-от накинутись на старого вожака, щоб роздерти його. Однак за цих трагічних обставин доля дарує йому шанс померти красиво, востаннє у житті відчути насолоду погоні, боротьби й перемоги.
Повість. Нових якостей набула і повість, зобразивши ідейні, духовні й етичні шукання людини першої третини XX століття. Вона спиралася на національну традицію, яка в XIX столітті досягла розквіту в таких жанрових різновидах, як родинно – побутова, соціально-побутова, історична, пригодницька, психологічна, фольклорно-лірична. Тепер письменники сміливо йшли на експеримент, застосовуючи новітні прийоми письма: монтаж, часові зміщення, асоціативне мислення, мозаїчну композицію, “потік свідомості” та інші. Це, зокрема, засвідчує символістська повість “Блакитний роман” Гната Михайличенка, насичена символікою, алегоричними образами, багатою колористикою, ліризмом. У такий спосіб автор моделював хід революційних подій в Україні. Блакитний колір символізує загадковість душі персонажів, зосібно Ти й Інни. Інна – це Україна, Ти – український народ. Автор тонко відтворює складну гаму почуттів героїв. Вони бурхливо реагують на калейдоскопічну зміну подій в Україні, переживають за її долю.
Серед жанрових різновидів вирізняється лірична повість, у якій часто розповідь ведеться від імені ліричного “я”. Тут органічно поєднуються ліризм із достовірністю, конкретністю і навіть документальністю зображуваних подій. Часто ліричні повісті писали в поетиці імпресіонізму. Скажімо, імпресіоністичним повістям Михайла Івченка “Шуми весняні”, “Горіли степи” притаманні ліричний драматизм і глибокий психологізм. У біографічній повісті про Сковороду “В тенетах далечини” митець порушує питання зв’язку людини з вічністю і “душею” рідної землі. Чотири імпресіоністичні повісті створив Андрій Головко – “Можу”, “Червоний роман”, “Зелені серцем”, “Пасинки степу”.
Повість “Можу”(1922) написано “рубаною прозою”, тобто речення тут називні, безособові, короткі, неповні, як “відрубки”: “Гарно”, “Було сумно”, “Так молодо пахло із степу”. Вони передають відповідну емоційну атмосферу, створюють бентежний настрій. Сюжет будується не за класичним зразком, коли наявні такі його вузли, як експозиція, зав’язка, розвиток дії, кульмінація, розв’язка, а розвивається відповідно до змін настроїв і переживань головного героя повісті – Гордія. Відтворено й колективізм, утвердження “нового побуту” (палять ікони), ригористичної моралі, коли кохання, альтруїзм, індивідуальний світ особи перекреслюються в ім’я суспільної моралі. Повість пройнята сонячним світлом, оптимістичним ствердженням життя вчорашнього бійця, смертельно хворого на сухоти Гордія.
Жахливі події Першої світової війни як глобального злочину імперіалізму, її антигуманний характер знайшли відображення у творах Ольги Кобилянської, Леся Мартовича, Марка Черемшини, Василя Стефаника, Мирослава Ірчана, Юрія Смолича, Осипа Турянського.
Жанрова палітра повісті цієї доби характеризується великими аналітичними й пізнавальними можливостями. Вона випробовує детективну й сатиричну поетику (Юрій Смолич, Микола Хвильовий), збагачується мотивами пригодництва (Олесь Досвітній, Юрій Яновський) й історичного біографізму (Степан Васильченко), а головне – витворює такий новий у письменстві жанр, як кіноповість. Тут поєднуються в одне ціле жанрові ознаки епосу й кіно. Сюжет і авторські описи, коментарі, відступи, характеристики героїв розробляються, як і в повісті, але доповнюються кінематографічними прийомами розповіді (розподіл дії на дрібні сценки, лаконічні діалоги, монтажний принцип поєднання й чергування епізодів тощо). Творцями жанру кіноповісті були Олександр Довженко, Андрій Головко, Микола Бажан, Юрій Яновський.
Роман – дзеркало життя. Якісно нового рівня художнього синтезу досяг роман, посідаючи з кінця 20-х років панівне місце. “Американці” Олеся Досвітнього, “Останній Ейджевуд” Юрія Смолича, “За плугом” Варвари Чередниченко, “Бур’ян” Андрія Головка – перші твори цього жанру, що змалювали історично правдивий і епічно широкий погляд на епоху та її людей. У романі “Бур’ян” (1927) Андрія Головка образ села Обухівки, “забутої Богом глухомані”, з крайньою бідністю, беззахисністю селян, виростає до символу зруйнованої війною й поневоленої більшовиками України. “Нова влада” тільки проголошує справедливість і рівність, а насправді її пронизує корумпованість. У селі багатії під керівництвом комуніста-переродженця, голови сільради Матюхи “звили собі гніздо”, захопили владу й жорстоко визискують селян. їх підтримує районне керівництво – секретар райкому партії Миронов, начальник міліції Сахновський. Радянська влада, покликана по-новому організувати життя, виявилася антигуманною, жорстокою. Права людини цинічно нехтувалися, особу приносили в жертву химерним, безликим і знелюдненим ідеям. Порушується в романі і традиційна проблема особи і суспільства, висунута ще романтиками, але тепер уже не в плані антитези “людина” – “міщанське середовище”, а в значно глибшому соціальному і психологічному планах, породжених новою владою. Автор майстерно будує напружений сюжет, дія розгортається за принципом дихотомії (розчленування на дві частини, які зіставляються): протиставляються образи комуніста-переродженця Корнія Матюхи і комуніста Давида Мотузки, також існують інші опозиційні пари. Духовна велич Мотузки, що виростає з народної етики, й аморальність Матюхи окреслюють характерні полюси нової доби, порушують проблему антигуманності влади з не меншою глибиною і трагізмом, ніж це робили українські романісти XIX століття. Андрій Головко досліджував у своєму романі актуальні проблеми часу, примушуючи читача замислитись над тим, чи гуманною є більшовицька влада, чи притаманний їй рух до вищих і кращих форм, у чому полягають гідність людини, сенс і мета її існування.
Міжпредметні паралелі.
Роман утверджувався в умовах, коли запанували теорії про “смерть” роману. В 1923 році англійський поет Томас Стернз Еліот писав у зв’язку з появою роману “Улісс” Джеймса Джойса: “Роман помер з Гюставом Флобером і Генрі Джеймсом”. Через два роки іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гасет поклав вину за “смерть” роману на Федора Достоєвського і Марселя Пруста, які, мовляв, вичерпали всі його потенційні можливості й стимули для подальшого розвитку. В Україні аналогічні погляди щодо роману захищав критик Фелікс Якубовський, твердячи, що І роман віджив свій вік. Проте Олександр Білецький в огляді української прози за 1925 рік бачив перспективи роману і закликав митців створити новий роман, пророкуючи йому провідну роль в українській літературі.
У кінці 20-х – першій половині 30-х років романна форма активно розвивається, набуває цікавих жанрових різновидів. Романи “Майстер корабля”, “Чотири шаблі”, “Вершники” Юрія Яновського, “Мати” Андрія Головка, “Місто”, “Невеличка драма” Валер’яна Під могильного, “Недуга” Євгена Плужника, “Вальдшнепи” Миколи Хвильового, “Марія”, “Волинь” Уласа Самчука – це важливі віхи українського еносу, свідоцтво його зрілості. Роман повніше і глибше за інші жанри дав панораму політичних, суспільних і духовних відносин першої половини XX століття, висвітлив процес формування людини в її моральних пошуках і зв’язках з іншими людьми, охопив історичний, філософський і етичний матеріал. Роман стає напрочуд гнучким: він зберіг і традиційні засоби розкриття конфлікту (боротьба героїв, діалог, авторський коментар, ясна розв’язка тощо) і набув непрямих засобів (підтекст, позафабульні компоненти, деталі, що набувають символічного лейтмотиву, використання прийомів кіно). Застосовуючи класичну композицію щодо часу і послідовності розгортання подій, романісти водночас послуговуються і модерною, із переставленням часових площин і видіннями, поверненням минулого, як це робиться в кіно. Виникають новелістичний роман (“Чотири шаблі” й “Вершники” Юрія Яновського), роман-розв’язання (“Майстер корабля” Юрія Яновського, “Вальдшнепи” Миколи Хвильового),роман панорама (“Мати” Андрія Головка), роман-памфлет (“Сорок вісім годин” Юрія Смолича). Продовжують розвиватися соціально-побутовий і психологічний романи (“Місто”, “Невеличка драма” Валер’яна Підмогильного, “Визволення” Олександра Копиленка, “Чад” Якова Качури), біографічний (“Аліна і Костомаров”, “Романи Куліша” Віктора Петрова-Домонтовича), історичний (“Мазепа” Богдана Лепкого, “В степах” Сави Божка), сатиричний (“Інтелігент” Миколи Скрипника, “По той бік серця” Юрія Смолича, “Голландія” Дмитра Бузька, “Недуга” Євгена Плужника), науково-фантастичний і пригодницький (“Сонячна машина” Володимира Винниченка, “Прекрасні катастрофи” Юрія Смолича, “Чорний Ангел” Олекси Слісаренка, “Двері в день” Гео Шкурупія). Культивують інтелектуальну прозу й утверджують урбаністичний роман Валер’ян Під могильний (“Місто”), Віктор Домонтович (“Без грунту”, “Доктор Серафікус”), насичуючи свої твори глибоким психологізмом, філософськими роздумами, парадоксальними судженнями, полемічністю. Роман-епопею утвердили в українській прозі Богдан Лепкий (“Мазепа”) та Улас Самчук (“Волинь”).
Зі становленням тоталітарного режиму в 30-х роках роман зазнає кризи, втрачається його критично-пізнавальне значення, художня правда поступається “лакуванню” дійсності, описовості. Влада вимагає від романіста “оспівувати” соціалістичну індустріалізацію і колективізацію, культурну революцію з її пафосом “нової пролетарської моралі” і “нової людини”. Внаслідок такого соціального замовлення виник виробничий роман, в якому людинознавчий аспект поступається описові виробничих процесів, адміністративних конфліктів. Пропагуються “шпигуноманія”, обов’язкове викриття “буржуазних спеців”, “класових ворогів”. Такою ж одновимірною стала і проза про село і колективізацію.
Проте не ці негативні ознаки визначають обличчя українського роману доби. У його зміст могутньо входить вся багатоаспектність тогочасного життя. Роман стає дзеркалом епохи.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)