Християнський світогляд Василя Стефаника: шлях духовного зростання

На допомогу вчителеві

Д. Єсипенко,

Бакалавр

Київського національного університету

Ім. Тараса Шевченка

“Бог – це єдина істота, про яку я не можу сказати, що це – “я”,але я також не можу сказати, ідо Він – Інший по відношенню до мене…” [Романо Гвардіні; 4, 82]

Велика роль українських (і не лише українських) письменників полягає у формуванні морально-етичної та естетичної культури читача. Творчість класика української лііератури Василя Стефаника – це долучення до одвічних цінностей українського народу і загальнолюдських. За походженням, баченням свого громадського і мистецького призначення він – письменник виразно національний Широким с коло і незмінною – актуальність його світоглядних уявлень про вічні питання людського буття. Виявлені в епістолярії і новелах авторські концепти часом випереджають ідейно-філософські пошуки доби. (Концепт – наскрізна, головна думка; виразник ідеї, ментальної культури, світогляду; має ширше семантичне охоплення, ніж символ; є “об’єктивно існуючим”, на відміну від “поняття” – результату домовленості між людьми.)

За цими ознаками його творчість належить до світового культурного надбання. У цій статті здійснена спроба висвітлити ставлення письменника до релігії і визначити неоднозначність та модифікацію його уявлень про Бога протягом життя. Матеріалами до розгляду означеного питання є біографічні факти, спогади сучасників Василя Стефаника і – в першу чергу – його власні розмисли, висловлені у епістолярії.

На розвиток релігійної свідомості, як і загалом на становлення особистості Василя Стефаника, визначальний вплив мала матір. З нею пов’язані найдорожчі спогади дитинства, вона завжди опікувалась ним найбільше. Любов письменника до матері була настільки сильною, що він розірвав зносини з батьком, який одружився вдруге після смерті першої дружини.

Відхід у вічність матері став трагедією всього життя Василя Стефаника.

“З дому я їхав так, що поза собою не лишав нічо, лишень мамин гріб, а перед собою нічого не видів. Мігєм станути посеред дороги і не вертатися, і дальше не йти… Я цілював сухі руки моєї мами і студене чоло і чув-єм над собою заметіль життя без світла “[13, 196- 197].

Творчість для Стефаника стала офірою матері, втіленням його любові, вдячності і пам’яті про Неї. “Наробилася коло мене, набідилася. А тепер я для неї працюю. Мої чувства і моя фантазія лишень на єї послузі. Я так довго буду працювати, аж єї гріб замкну у своїй голові та й тогди вона ме мати найкрасшу могилу” [13, 201].

У чому ж причина, що вже і дорослим Василь Стефаник тягнеться до матері (до спогадів про неї), як у дитинстві? В усіх його згадках вона – втілення любові і справедливості у світі, який завжди був жорстоким. І вже коли Теміда моєго тата, моїх рідних, моїх учителів була сліпа, вона ставала в обороні моїй і не лиш моїй, бо Теміда єї видюча”, – пише він своєму польському товаришеві В. Морачевському [13, 173].

Однак мати не лише втілювала справедливість для хлопчика, вона навчила його вірити в істину і добро. Попри трагічну настроєвість більшості творів письменника, у них завжди вчувається внутрішня сила життя і правди, надія на переродження світу.

Зі спогадів Василя Стефаника дізнаємося, що у їхній родині кожного вечора перед сном неодмінно проказували “Отче наш” (за цим слідкувала саме мати). Певно, найбільшим святом і втіхою для малого Василя був Святвечір Різдва Христового. У листі до В. Мо-рачевського він пригадує ці найяскравіші дитячі спогади: “Аді отак собі гадаю за ті болі і надії і радости. Святий вечір різдвяний. Попід небо, помєжи хати, під вікнами – малі хлопчики колядують (я давно також ходив з ними). Як срібні дзвоночки, як ті срібні зорі з неба, як коли би вони над селом співали. То хлопці. В одній хаті телятко вродилося на саме різдво. Тато, мама, діти оглядають і радуються, а хлопці колядують, а помєжи їх голови звізди крізь вікна до хати уходять. І радість, радість – усім радість. Як я колядував, як малий хлопчик у хаті цілював телятко у шию. Ой радість, надію – різдво святе” [13, 128].

Відчуття святості, радості, світла у Святий Вечір супроводжуватимуть Василя Стефаника все життя. Значення коляди – радісної звістки про народження Хри-ста – усвідомлюється ним як духовний зв’язок людей і Неба, тривання багатьох поколінь віруючих. В. Коста-щук пригадує відвідини хати Стефаника на Різдво 1930 року. Припрошуючи гостей до святкової вечері, господар просив заспівати коляди: “…колядуйте, бо сьогодні Р! здво. Але ви, газди, заколядуйте мені старої, такої, якої колядували ще ваші дєді…

…по столі поплила давня-прадавня коляда:

То як Семен на горі орав, радуйся! Радуйся, земле, Син Божий нам народився!”

Пісня, зразу несміла, захрипла, зривалася чимраз сильніше, колисалася під такт хитання сивих голов…

Стефаник зворушений, в очах блестять сльози. Підходить до голов при столі, цілує в сивий чупер”. Літні, вже сиві господарі зворушені і захоплені піснею, як у дитинстві.

Василь Стефаник говорить про етичний і естетичний феномен народного пошанування християнського Свята протягом вже багатьох віків: “Задивлений десь далеко, говорить до нас:

– Ви, молоді, хапайте цю коляду й ховайте її в свої пазухи, як найдорожчий скарб. Ця коляда в’яже нас з тисячоліттям, так співали ще за Володимира Великого. Так з покоління в покоління аж до нас: “Радуйся, земле, бо Син Божий народився!” Чи ви в цих простих, давніх словах і в цій прекрасній мельодії, яка пливе з тих мужицьких грудей, не чуєте тої три радости Нашої Землі, що народився Син Божий?”. (Василь Костащук. “Різдво у Василя Стефаника” (Спомин) [6, 163]).

Упродовж усього життя – і особливо наприкінці його – Василь Стефаник повертається думкою до свого дитинства як до часу закладення основ морального виховання, витворення світовідчуття і принципів поведінки. Такі спогади є також імпульсом творчості, чи оптимістично-життєствердної основи. Витворюючи-вишиваючи чорною ниткою художнє життя персонажів, Стефаник все ж хоче бути автором життєдайних новел, “здоровлєм України”[13, 172].

Ми згадували вище про синівську образу на батька після його другого одруження: невдовзі по материній смерті. Однак Василь зумів пересилити свій гнів: він пригадав усе те добро, що йому зробив батько: “А я тата тепер аж полюбив, бо донині я єго не любив. Нагадав-єм собі, як він приїзжав до мене до школи. Спав зі мною і тримав мою голову цілу ніч на правій руці. То така рука, щодо сегодня ніколи не змучилась. Я полюбив свого тата і тішуся”[13, 167]. Любов і повага, п’ята християнська заповідь, перемогла: “Шануй батька твого і матір твою…”.

Цікаві свідчення про особливості дотримання Сте-фаником приписів життя християнина знаходимо у спогадах Богдана Лепкого (Б. Лепкий. “Три портрети. Франко — Стефаник – Оркан”; [9]). Ці згадки стосуються краківського періоду життя обох письменників. Богдан Сильвестрович, який сам походив зі священницької родини, критично висловлюється про таку сторону вдачі співвітчизника: “До церкви не ходив, але не можу сказати, щоб у Бога не вірив. Все подавав себе за хлопа, за газдівського сина. Шанував традиції хлопські, до яких у першу чергу належить віра й церква.

… пригадую собі, що по смерті мами, на свята, був у церкві, прийшов разом із нами на гроби і святкував по всім приписам традиції…” [9, 88]. Саме після смерті матері, у час важкого морального зламу, як ніколи гостра потреба Василя Стефаника шукати опору у вірі.

Певні підстави для висновків щодо нехтування Стефаником формальним дотриманням християнської обрядовості у Лепкого були. Син Василя Семеновича, Кирило, пригадував, що їх з братом (Юрієм) не було охрещено аж до виповнення йому шести (братові – п’яти) років. І то зроблено це було лише через те, що була необхідна довідка для вступу у початкову школу [14,419].

Життєвий досвід письменника підказував йому, що часом дотримання лише форми – не “духу” – християнського віровчення призводить до зворотного ефекту. Він говорить про дотримання прихожанами посту. Йдеться не про духовне очищення через перемогу плоті, а про неймовірне фізичне виснаження: працею і голодом. Піст не є утриманням від їжі в першу чергу. Окрім того, мають бути певні послаблення для вагітних у його дотриманні. Приблизно такі думки Стефаника звучать суголосно сучасним рекомендаціям православної церкви. Але на початку XX ст. здоров’ям матері і дитини не дуже опікувались. “Багато, особливо жінок, постять страшно, декотрі і слабі постять і тим чином вбивають себе. Наші панотці, хоч би із релігійних приписів, повинні добре уважати, хто має постити, а хто ні. Мені видиться, що більший гріх, як мати, плекаючи дитину, зіслабне і умре, а за нею дитина, ніж такий піст” (стаття “Жолудки наших робітничих людей і читальні” [12, 55]). Збереження життя і народження нового є важливішим за формальне (голод) дотримання посту.

Подібні погляди Василя Стефаника, які втілювались у його поведінці, видавалися досить радикальними у той час. Власне, його громадсько-політична активність і виражалась у приналежності до партії радикалів. Вона – ця партія – мала значну прихильність серед “мужиків” і багато ворогів з-поміж польського та спольщеного духовенства. Фактично певний час відбувалась боротьба між ксьондзами і радикалами за “ідеологічний контроль” над селянами. Стефаник навіть визначає це протистояння словом “війна”: “Радикали вже кілька років як сточили війну з попами… Вони (попи – Є. Д.) прикликають поєзуїчених василіян на місію і закликають не читати радикальних часописів, не єднатися в радикальні товариства і не товаришувати із знаними радикалами. Зато закладають братства серця Ісусового, присилають свої книжочки і газету місійну… виходить молодому попові ясно як на долоні, що хтось мусить ті товариства розбивати і що мужики є дуже непобожний народець…” (“Молоді попи” [12. 70]). У словах Стефаника ховається певна іронія. Поруч із думкою про нібито “безбожність” селян він зауважує, що “у всіх наших церквах щонеділі повно мужиків”, які слухають Слова Божого. Причина приязного ставлення людей до радикальної партії – це те, що “вона єднає в собі всіх бідних і покривджених і терплячих” [12, 71 ]. У той час як герої нарису – молоді попи – поскидали трираменні хрести, позаводили братства зегса иегизошедо (“Ісусового серця” – Є. Д.) іхотять церкву СПСЛЬЩИТИ”. Тут маємо Стефаникове і народне чуття національної ідентичності саме через свою, православну, віру. Цей національно-духовний імператив – добро – на користь нації і всьому людству – знаходить відображення і у творчості письменника [5, 148].

Вільнодумність, радикальність Василя Стефаника у поглядах на життя – що цілком природно – виявляються у юному віці. У одному з листів до своїх кореспондентів письменник навіть пише про містично-інфернальну природу своєї творчості: “…кожна моя дрібниця, яку я пишу, граничить з божевіллям… пишу на те, щоби прийти ближче до смерті, – і коли ви пишете, що я сиджу на скарбах, то це правда, і ті скарби є закляті, я їх відкопую і попадаю в руки чорта” [2, 225].

Однак сумнівів у релігійності батька син Василя Стефаника Юрій не має: “Його відношення до Церкви завжди було доброзичливе. Він ніколи не виступав проти духовенства… Часто ходив, доки міг ще ходити, до русівської церкви, хоч т. зв. практикуючим християнином не був. Сільську політику він завжди вів у згоді з місцевим священиком [15, 72].

Маловивченими і особливо цікавими у контексті питання є зв’язки Василя Стефаника з митрополитом греко-католицьким Андрієм (Андреєм) Шептицьким. Останній був чільником українського католицизму східного обряду 43 роки: з 1901 до 1944. Окрім значних успіхів у розбудові греко-католицької церкви, він сприяв поширенню мережі українських освітніх закладів. Також опікувався долею сотень вірян, допомагав влаштуватися на навчання, роботу, при виїзді за кордон; застосовував свій авторитальні ресурси.

Смерть Шептицького у 1944 році та встановлення радянської влади відкрили трагічну сторінку історії греко-католицької віри на теренах Західної України.

Василь Стефаник знайомиться з Андрієм Шептицьким ще у 1897 році в Русові, де останній як молодий священик проводив духовну місію. Майбутній митрополит вже тоді справив на письменника велике враження. “З того часу він мав багато подиву для різнобічної культурної діяльности великого митрополита. Ще в 1900 р. він пише лист до о. Кирила Гамора-ка (свого майбутнього тестя – Є. Д.), де з захопленням розповідає про перші кроки цього князя церкви на митрополичому престолі і стверджує, що “митрополит льояльно держиться взглядом русинів”‘, – пише Юрій Стефаник [15, 63].

Зв’язки з цією духовною особою поновлюються у 1931 році. Листування між ними не припиняється до смерті новеліста у 1936 році.

У радянські часи знайомство Василя Стефаника “з Андрієм Шептицьким замовчувалось. Певна річ, немає листів до нього у найповнішому – тритомному – зібранні іворів та епістолярію письменника. Привідкрито цю сторінку життя Василя Стефаника вже за часів незалежності публікацією у “Записках Наукового товариства імені Шевченка” [10, 392-393].

Ставлення літератора до митрополита – підкреслено шанобливе. Це виявляється у звертанні: “дорогий нам всім архипастирю”, “ексцеленціє, всім нам найдорожщий, наш митрополите”, “дорогий наш український владико” і подібних [10, 313-323].

Декілька разів Василь Стефаник вдається до помочі митрополита у влаштуванні побожних і розумних, але бідних молодих хлопців до Духовної Академії у Львові [10, 311, 313]. Письменник знає, що Шептицький допоміг реалізуватися багатьом українським талантам, вважає його не лише “великим мужем”, а й “знатоком штуки” [10, 320]. Часом доводилось новелістові прохати і за себе та свою родину допомогти-в матеріальній скруті [10, 323].

“Проте не треба думати, що зв’язки між радикал-соціалістом Стефаником і греко-католицьким митрополитом Шептицьким були весь час рівними. Було і зближення (зокрема у 20-30-х роках), і розходження у відносинах, інколи тенденції до поляризації точок зору на одні й ті ж явища”, – зазначає дослідник епістолярію двох діячів [10, 310]. Однак дискусія між ними завжди відбувалась у межах конструктивного обговорення, супроводжувалась поважним взаємним ставленням. Зрештою, Василь Стефаник визнає: “Багато я наблудив зглядом Вас, нашого найвисшого і найулюбленого достойника. Прошу з приводу коляди дарувати мені мої блуди і дикі претензії, які я в хвилі слабости смів Вам писати. Трактуйте мене все, як невинного за-блуканого чоловіка, який все від давен давна любив і Вас особисто і Вашу високу науку” [10, 321]. Письменник І побачив у сучасникові видатного історичного діяча і адекватно оцінив його велику роль у духовному, культурному і державному розвитку України.

З серпня 1936 року А. Шептицький видав пастирський лист, спрямований проти політики геноциду до українців у 30-х роках у Радянській Україні. У ньому він також виступив проти поширення антигуманних і антихристиянських ідей на українських землях.

Василь Стефаник захоплено відгукується на це послання до українців за кордоном: “Недавно перечитав я Ваше прегарне посланіє до українців проти комунізму. .. Само посланіє є одною з найкращих речей, які появилися в останніх роках в українській літературі. Я все був Вашим великим приклонником. а тепер перед смертею є сто раз більшим” [10, 323]. Відомо, що письменник, попри важкі матеріальні умови, відмовився від іменної пенсії Радянського уряду, коли дізнався про його державну політику на українських землях.

Двох видатних діячів української культури єднає усвідомлення цілості України, її території, розірваної між різними країнами. Українська мова також має бути єдина. У останні роки життя Василь Стефаник особливо переймається справою “перекладу” своїх творів національною (літературною) мовою. “Він чомусь уважав, що писати діялектом – це національний злочин” Навіть перед самою смертю просив “подати собі свої переклади” [15, 73].

У одному з листів від імені усіх українців, багатомільйонної нації (наголосимо, про націю – вже не народ – йдеться), Василь Стефаник дякує за багаторічну подвижницьку діяльність митрополита: “…я чую на собі найсвятіший обов’язок національної вдячності… зложити Вам разом з міліонами українців найнижший поклін за Вашу найвисшу культурну працю, яку Ви від десяток літ чините” [10, 321].

Певно, так про митрополита могли б сказати багато його свідомих сучасників; подібно оцінює його і сучасна історія. Однак, окрім того, ставлення Василя Стефаника до А. Шептицького – глибоко інтимне. Роль цієї людини у становленні духовного світу письменника – дуже велика. Михайло Стефаник згадує слова дядька: “Я кілько разів приїду до Львова, то наперед іду до митрополита Шептицького. Мені нагадуються ті часи, коли ще моя мама брала мене за руку і провадила на приходство. Я так добре чуюся, коли виджу перед собою таку велику білу голову, що журиться не тільки за якусь частину, але за цілий нарід. Бо не знаєте, як тяжко бути свідомим, що довкола вас вже нікогісенько нема, хто думав би за вас, на чиї плечі звалювалися би тягарі” (Стефаник Михайло. “За правдиве духове обличчя В. Стефаника” [15, 72]). Митрополит – духовний батько письменника. Поруч з рідною матір’ю це та людина, що веде його до Бога.

У останні роки життя недуга не полишає письменника. Він відчуває наближення смерті, все частіше згадує батьків. Прагне сповідатись, перш ніж долучитися до них у вічності [15, 176]. Син письменника Юрій, друзі і близькі пригадують останні місяці-дні його життя. “У травні 1936 р. Стефаник, напівмертвий, їде до Львова. Тоді зайшов до митрополита Шептицького і попросив, щоб о. Климент Шептицький, брат митрополита, приїхав до Русова його висповідати” [15, 73].

В останню добу життя він згадує євангельські притчі. Свою хворобу порівнює з історією про Лазаря: “…то вже забагато – від ранку мордує мене якась гарячка, на губах повикидало, як у біблійного Лазаря…” [8, 369]. (“Був же хворий один, Лазар…”: їв.11:1; [1, 1326]). Про добрих сусідок, які хочуть полегшити передсмертні страждання, Стефаник говорить: “Я знаю…що ви милосердні жінки, як ті самаритянки…” [8, 370]. Вочевидь, тут йдеться про притчу про милосердного самаритянина (Лк. 10:29; [1, 1281]).

Думками письменник уже в іншому світі. Але фізично він все ще живе. Товариш, Василь Костащук, пригадує: “Хворий нібито западався в інший світ, то виринав із нього, то втрачав притомність і тоді розмовляв зі своєю матір’ю й сестрою Марією, то цілком свідомо питав, чи худобі давав хто їсти… і чи люди їли…” [§, 370]. У останні хвилини буття – на межі життя і смерті – поруч з Василем Стефаником найближчі люди. Серед них – “русівський парох” отець Михайло Дольний, якого він дуже любив і поважав. Останні передсмертні слова “Я йду до своєї хати, це не моя”. Вночі 7 грудня 1936 року отець Дольний вийшов від письменника: “Уже”. [8,370] [15,73].

Чи не найповніше як мислитель, гуманіст, особистість Василь Стефаник виявив себе у листах до Вацлава Морачевського, свого польського приятеля. Багаторічна (40 років!) дружба дала можливість їм пізнати, зрозуміти і полюбити одне одного.

“Його чиста душа не заплямована жодною вульгарною думкою, жодним негідним почуттям. Був хлоп’ям у білій сорочці, пройшов через життя як святий”, – так писав про українського новеліста його краківський товариш [1 І, 309]. Він підмітив, що біля Стефаника завжди “ластівки пурхають”. Ці пташки традиційно пов’язані з щастям, радістю, Божою милістю. Існує навіть християнська легенда, що ластівка була на розп’ятті Христа і крала цвяхи, якими його хотіли прибити [3; 329]. Зв’язок людини з цією пташкою – це дивовижна ознака її високої душевної краси і чистоти.

“Любов” – так одним словом називає Морачевський душевну сутність друга. “Я назвав би Стефаника стихійно-чулим.. Всі ознаки великої любові, про яку я так довго розказував, думаючи про Стефаника, всі ознаки того почування мають відтінок чулості. Це не спокійна рівновага філософа, що все пізнав… Це не демонська любов, що серце їсть, ані любов себелюбця, віддзеркалена в земних проявах” [11; 145]. У таких запереченнях – увиразнення ознак Стефаникової любові:

– вона не самозамкнена, не холодна і не всезнаюча;

– не пристрасть на межі з антиподом: ненавистю, гріхом;

– не егоїстична;

– не сьогочасне вдоволення “земних” потреб.

Письменник відкриває своє серце людям, понад усе – тим, які найбільше цього потребують, бо страждають. У своєму рідному Русові він відчував несправедливість життя і разом з тим бачив справжню духовну красу і переймався нею. “Любов Стефаника поблажлива, сліпа, нерозумна любов людей до землі. В його селі кожний тин має якийсь чар, лише йому властивий, кожне дитя грається по-своєму, як ніде на світі; старі – дотепні і гарні особливою красою, малі відзначаються чулістю неповторною”; “У своєму рідному Русові знайшов усю долю й недолю людську, знайшов мудрість філософів і поезію життя” [11; 141, 308].

Пізнання життя, його страдницького первня, давало ще одне відчуття – болю. “Любов була йому натхненням, біль був йому натхненням. А біль тим глибший, чим глибша любов. Між цими почуттями колихалася його душа” [11, 309]. Болить йому власне, болить і чуже (смерті рідних і близьких, важка хвороба; злидні, голод односільчан, поневіряння українців-емігрантів…).

Любов – етично довершене почуття. Вона є найміцнішою основою людського існування, “усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить!” (1 Кор. 13:7; [1, 1417]). Тому трагедія і біль життя відступають перед ним. В. Морачевський наголошує на життєствердності творчості письменника: він “зовсім не впадає в розпач… Хіба перед ним є світло майбутньої перемоги? .. .зі слова Стефаника бухає сила, впевненість в себе, майже гордість” [11, 145]. Зрештою, і сам Василь Стефаник вважав, що наступні покоління матимуть його творчість за “здоровля України”.

Багатий і цікавий епістолярний спадок письменника є плідним грунтом для аналізу його особистості в світлі визначеної проблематики. У розмислах про себе, про інших, про світ і його влаштування він найповніше виявляється як великий людинолюб, філософ і – людина віруюча.

Основний масив листів, опублікований у III томі видання творів Василя Стефаника, датується 1895-1902 роками [13]. Це період молодості новеліста, його формування як людини і митця, входження в літературу зі своїми першими творами. Ми вже відзначали сміливість, позаканонічність поглядів юного письменника. Додамо постійне метафізичне враження подиху смерті, що супроводжує його ще з дитинства. Між 1890 – 1902 роками світ полишають найближчі люди: сестра Марія, двоюрідний брат Лука, перше кохання Євгенія Бачинська, мати Оксана, товариш І. Плешкан. Згодом – батько, дружина Ольга Гаморак… А на додачу лікарська практика, а ще – нервова хвороба, неврастенія…

“А ти всевидящеє око! // Чи ти дивилось звисока…?//…Око, Око! Не дуже бачиш ти глибоко”, – лунає з Шевченкових рядків [16, 210]. Так само докір Вседержителеві за біль і страждання людини можна почути і від Стефаника у момент розпачу і відчуття своєї слабкості: перед трагізмом і несправедливістю існування: “…Боже, чого ти такий недобрий, чого другим наворотом пхаєш у руки ту гірку і брудну чашу, що зветься моєю молодостею. Ти тоді не пошанував своєї дитини, ти не відвернув від неї ані одного злого. …я був такий милий і добрий, такий чистий. А ти не відвернув від мене тої чаші. Боже, ти прокляв мене, боюсь наказав з моєї душі зробити кузню і кувати в ній чистий метал люцкого слова і єго любови… А я слабий і сам…

Ох, відійми від уст, бо гірка чаша. Молюся, чолом буду молитву по каміні писати, твою молитву, відійми!” (лист до О. Гаморак від 15/11 1901р. [13, 230 231]. 06-раність – честь. Обраність – відповідальність водночас. Василь Стефаник відчуває своє мистецьке призначення і високе зобов’язання перед світом (“Ми, сильні, повинні нести слабості безсилих…” Рим. 15:1, [1, 1402]).

Часом його охоплює повна апатія, і тоді зриваються зболені нерозважливі слова: “Я так богато потратив, що всякі сльози і крики є смішні, мої утрати, то є серце, переїдене смертю, то є серце, затроєне житям, то є серце, згорене безнадійністю… Я сижу на роздорожю: в один бік веде дорога до пекла, але вона мені не страшна, а в другий йде дорога до неба, але вона мене не манить” (‘березневий лист 1900р. до О. Гаморак, [13, 207]. Однак коли зневіра, фізична неміч минає, у серці запановує – віра “…сили приходять, то я знов підоймаюсць, знов лечу у висоти. І чую шум орлиних крил попри острі, піднебесні скали, і чую самоту орла і висоту єго…”. Він так само самотній (“А я слабий і сам”), але вже не безсилий хворий, а могутній орел думки (“а ті, хто надію складає на Господа, силу відновлять, крила підіймуть, немов ті орли… “(Іс.40:31; [1, 890]).

Не лише для Василя Стефаника, й для багатьох поколінь людей сакральне місце відновлення душевних сил у спілкуванні з Богом – це церква “…хотів би-м найти таку тихеньку, мохом порослу церкву, десь на забутім присілку. Притулив би-м коліна до сі нерівних плит і губами своїми розпік би-м студений камінь на вогонь і так просив би-м пощади і помилуваня для серця, що в кусні розкравшеся!..” (грудень 1900, лист до О. Гаморак, [13 228]).

Письменник живе болем усіх поколінь, його обличчям “спливають всі сльози діточі”. Він навіть іронічно говорить, що, поза власним бажанням, бути іншим не може. Бо так вихований він, бо такий світ: “Я за себе майже ніколи не думаю… Се зле, бо не трудно лишити себе при боці а говорити за других, спасати їх еіс. Посвячувати себе комусь є тому глупость, що є фанатизм. В такій тупості я зріс і донині ховаюся” (лист до В. Морачевського від 30/Х 1895р. [13,46]). Посвята новеліста – не лише у його творчості. Він завжди намагався ділом допомогти тим, хто потребував помочі, – свідчать сучасники.

Ми ніколи не прочитаємо у його творах чи епістолярії осуду навіть найбільших злочинців (“не судіть, щоб не суджено й вас”). У двох листах до В. Морачевського (датованих листопадом 1897р.) В. Стефаник пише про трагедію його знайомого з гімназійних літ, Федора Котюка. Той вбив свою дружину, бо, за його власними словами, “ему дорікала за то, що свого не пильнує, а ходить поміж люде і балакає їм за злість панів та за кривду мужицку” [13, 124]. Він скоїв злочин і осиротив трьох дітей (сам дістав 7 років тюрми). Федір заповів Стефаникові доглянути за дітьми — і той виправдав довіру: “Як можу, так стараюся о єго поле”і єго діти. Разом з попом католицким, бо той піп каже, що Христос би не писав ему єго проступок за вину” [13, 124]. Так само не засуджує селянина і письменник. Він дбає про майбутнє сина нещасливця, прохає В. Морачевського також допомогти хлопцеві [13, 125]. Так, ніби дослухається слів апостола Павла: “Пам’ятайте про в’язнів, немов із ними були б ви пов’язані, про тих, хто страждає…” (Євр.13:3, [1, 1480]).

Як знаний вже літератор, Василь Стефаник не чваниться перед односельчанами, навпаки – ніколи не відмовляє у допомозі у різних, переважно адміністративних, справах (його особистий авторитет часто був запорукою успішного їх вирішення).

Був переконаний, що нестерпно важкі умови життя притлумлюють найкращі людські якості. Тож докладав усіх зусиль, аби винести цей позитив “на світ Божий”: “Вони, ті мужики, були дітьми невинними, із-за достатку землі вони могли щось любити і носити повні пазухи ясного ідеалізму. Тепер вони не сміють нічо любити. Хліба лишень, їди, одежі вони прагнуть, аби душу погодувати. За сими брутальними вимогами пропадає їх ідеалізм або тікає в саму глубину душі. Зо дна душі я єго винесу на світ божий і я буду його показувати яко силу і спасеня для нас” [13, 183].

Бути свідком страждань – і не мати змоги допомогти,- понад моральні сили письменника. Тому вражав його вид емігрантського гурту на краківськім вокзалі, враження від побаченого спричинювало тривалі нервові напади. Особливо болить йому контраст: радість однієї людини поруч з трагедією іншої: “Було у суботу великодну, а я вийшов на дворець (вокзал – Є. Д.), аби радуватися обличєм усіх тих, що їдуть на Великдень до своїх. Такий гомін, такий заколот!.. якесь весілє учуваю. Старим бабам половина морщин на лиці пропало, дідусі бадьорно простуються, а молодь ніг під собою не чує. Така радість!

В почекальні брудній у кутку під залізною пєчею сидить молодиця, жовта, як віск. Робить вражінє людини на мак стертої, на винне яблоко стовченої. На колінах дитина буракової барви, в грубій сорочці батьковій. Уродила десь в почекальні, а тепер пістує в почекальні. Се емігрантка…” (лист до В. Морачевського від 16/ІУ 1896 року, [13,62]).

Одначе любов до життя завжди перемагає. Попри всю злиденність і безпросвітність існування, людину завжди супроводжує віра у краще майбутнє. Часом вона може забажати смерті, але потім знову відгукнеться на поклик долі: торувати життєву дорогу далі: “Хорі гризуть бараболю, та кажуть: “Коби бог душу спрьи-тав, бо й дітям вже надокучили і собі обридли”. Як сонце засвітить, тоті хорі кажуть: “Коби хоть крішку молока, може би ще христьинин підвівся!”.

Сонце вічне все ворушить житя і вчить єго любити!” (листдоО. Кобилянськоївід21/Х 1898р., [13, 153]). Бо таким влаштовано світ, і ніщо не здолає прагнення людини до життя. Бог не дає випробувань більших, аніж можна витерпіти.

Ніщо не є випадковим. Закони світобудови – досконалі, вони несуть гармонію. Навіть нежива природа є втіленням краси і спокою для уважного і чутливого митця: “Якось занесло мене до Велички (село біля Кракова – Є. Д.) /’ я оглядав копальні солі. Файна, небоже, мертва природа! Глубоко в сирій земли нападає тебе гармонія безглядного супокою, сну камінного… Мертва ся природа незнаними законами кристалізуєся в чічки, в листочки, в деревця і стремить до того, аби зробити поміст, перехід між тим, що ми зовемо світом неорганічним і органічним… Великий гімн природі промикаєся десь з нескінченної далечини і чоловік переконуєся, що все одно, чи бути першим, чи послідним вогнивом предовгого ланца природи…” [ІЗ, 73]. Не все можна зрозуміти, однак не можна не захоплюватись величчю і всепродуманістю світових зв’язків, природи неживої і живої. “Які то численні діла Твої, Господи, – Ти мудро вчинив їх усіх, Твого творива повна земля!” (Пс. 103(104):24, [1,745]).

Тому людина має цінувати світ, кожну мить свого життя в ньому. Проживати з думкою про вічність, а не переймаючись сьогочасними короткотривалими дрібницями. Василь Стефаник співчуває своїм сучасникам, що. знають лише таке існування: “Маю жаль до оточеня, бо сковане воно. Невільне в авдиторії та й у шинку, натягнене в театрі та й брехливе перед питомими дітьми. Всі читають газети ранішні і пополуднішні та й балакають “новинки”‘… Зривають собі очі, ядерне, червоне м ‘ясо висижують і мізки собі висушують” (лист до В. Морачевського, 15/ІІІ 1896р., [13, 59]).

Письменник не відмежовує себе від загалу, не самоідеалізується. У іншому листі він наголошує, що на межі століть людство втратило чіткі орієнтири. “Плутати грішне з праведним”: матеріалізується народна приказка; абсолюти добра, істини нівелюються за відсутності віри. У новому віці письменник вгадує пєредознаки воєн: безглуздих і жорстоких. Після ніцшевих “Бог помер” світ пізнав більша зла, ніж справедливості, породив більше нелюдів, ніж “надлюдей”: “Зву себе і таких, як я, грішниками… Хто видумав кулі і карабіни і силу облічив розгону олова, сей не провадить війни. Стріляють і гинуть ті, що дістали готовий карабін з кулею і силою.

Сумний час настав, бо ніхто не хоче признавати грішників і праведних – всі люде…. В спіжарни (коморі – Є. Д.) сидять не Ubermensch (нім.”надлюди”, автор визначення – Ф. Ніцше – Є. Д.), але Unmensch (нім. “нелюді!” – Є. Д.)” [ІЗ, 87].

Справедливість все одно переможе – вірить письменник. І буде – “кожному згідно з ділами його” (Мт. 16:27, [1, 1209]). “Хто з нас щасливий у бога, то зогниє V траві, а хто гріх заробив, то того власна дитина кулею прошиє… “[13, 140].

Василь Стефаник – віруюча людина. Християнські основи його світогляду були закладені у сім’ї, в першу чергу матір’ю. Віра була тим стрижнем, що допомагав зносити важкі життєві випробування, смерті близьких, тілесну недугу. Справжньою школою духовного зростання стало для нього знайомство і листування з митрополитом А. Шептицьким. Свідчення друзів і рідних (Б. Лепкого, В. Морачевського, В. Костащука, ІО. Стефаника, К. Стефаника та ін.) дають можливість встановити трансформацію ставлення письменника до християнського віровчення, а власне до форми, не “духу” віри. Певно, найбільш ревним – в усіх відношеннях – християнином Василь Стефаник став наприкінці життя. Доказом цього є лист його сина, Ю. Стефаника, датований кінцем 1936р. (смерть новеліста настала в ніч на 7 грудня цього ж року).

“Найдорожчі Тату!

Ваш останній лист… я одержав і тішуся дуже, що хочете вертати до віри батьків. Ви маєте повну рацію, коли кажете, що Ви не були ніколи ані радикалом, ані атеїстом. Ви, на мою думку, є все Українцем і належите до цілої нації, а не до якоїсь більшої чи меншої групи, щодо про, лем вічних, то я знаю одно: ви не ходили до церкви, ані не били поклонів, але Ви ніколи не були жодним фарисеєм. Ви в своєму житті не скривдили нікого, навпроти – Ви все помагали бідним людям, скільки лише могли. Через те Ви не потребували шукати Бога в церкви, бо він був у Вас самих, у Вашім серці. Тому тепер, тату, коли Ви почуваєте себе хворими і змученими, я мав абсолютну певність, що Ви не потребуєте журитися дуже минулим. Ви зробили стільки добра для свого народу і для своїх близьких, що Бог і вічність для Вас не страшні…” [15, 176].

Повною мірою, оригінально і творчо виявилися ключові авторські концепти світобачення у новелах Василя Стефаника. Характерною рисою персонажів творів є неодмінна релігійність у сприйнятті світу. Особливості цієї якості спробуємо виявити у наступній статті: “Чи знають Бога герої новел Василя Стефаника? (вивчення творчості письменника у світлі християнського віровчення)”.

Література

1. Біблія або Книги Святого Письма Старого і Нового Замовну К, 1992. 1528с.

2. Гнідан О. Василь Стефаник. // Історія української літератури. Кінець XIX початок XX сі. У двох книгах. Книіа 1. К.,2005. 624 с.

3. Жайворонок Віталій. Знаки української етнокультури. Словник-довідник К., 2006. 703с.

4. Зелених Т. І. Віра в Бога як характерна риса художнього світу героїв В. Стефаника. // Наукові записки. Харківський державний педагогічний університет ім. Г. С. Сковороди. Вин. З (39) Харків, 2004

5. Іванишин Петро. Основні аспекти національно-духовної диференціації. // “Покутська трійця” й літературний процес в Україні кінця XIX початку XX століття. Матеріали наукової конференції 14 15 травня 2001 року в м. Дрогобичі – – Дрогобич, 2001 425с.

6. Кобзей Тома. Великий різьбяр українських селянських душ Торонто, 1966.

7. Ковалів Ю. І. Літературознавча енциклопедія. У 2-х томах. Том 1 К., 2007 608 с.

8. Костащук Василь. Володар дум селянських. // Василь Стефаник у критиці та спогадах: Стані, висловлювання, мемуари. Упорядкування, вступна стаття та примітки Ф. П. Погребенника К., 1970. С.484.

9. Лепкий Богдан. Три портрети. Франко Стефаник – Оркан Львів, 1998. 142с.

10. Листи Василя Стефаника до Андрія Шептицького. Вступна стаття і примітки Олега Купчинського. // Записки Наукового товариства імені Т. Шевченка, т. ССХХІ. Праці філологічної секції Львів, 1990. – 382с.

11. Морачевський Вацлав. Із статті “Василь Стефаник”. // Василь Стефаник у критиці та спогадах: Статті, висловлювання, мемуари. Упорядкування, вступна стаття та примітки Ф. П. Потребенника К., 1970. с.484

12. СтефаникВ. Повне зібрання творів: УЗ г.:Т.2 К., 1953.

13. Стефаник В. Повне зібрання творів: УЗ т:Т. З К., 1954.

14. Стефаник Кирило. Син про батька. // Василь Стефаник у критиці та спогадах: Статті, висловлювання, мемуари. Упорядкування, вступна стаття та примітки Ф. П. Потребенника К., 1970. – с.484.

15. Стефаник Юрій. Роздуми про батька – К., 1999. – 223с.

16. Шевченко Тарас. Твори в п’яти томах. Т.2.Поетичні твори(1847 1861) К., 1984. 302с.

(1 votes, average: 5.00 out of 5)