ХАТИНА ДЯДЬКА ТОМА – ГАРРІЄТ БІЧЕР-СТОУ – Хрестоматія з зарубіжної літератури
( Уривки )
Холодного лютневого надвечір’я у містечку П., що в штаті Кентуккі, два джентльмени завзято обговорювали якусь справу.
– Кажу ж вам, Гейлі, Том – не простий собі негр. Він надійний, чесний, здібний і порядкує всім своїм господарством пречудово.
– Себто чесний як на чорношкірого,- мовив Гейлі.
– Ні, по-справжньому чесний. Том – добрий, надійний, тямущий і побожний чоловік.
– А чи не знайдеться у вас на додачу до Тома якогось хлопчиська чи дівчатка?
Ту ж мить двері відчинились, і на порозі з’явився маленький хлопчик-квартерон, років десь чотирьох – п’яти. Був він вельми гожий та привабливий на взір.
– А ну, Джіме, покажи цьому панові, як ти вмієш співати і танцювати.
Хлопчик дзвінким і чистим голосом завів одну з тих диких та химерних пісень, що поширені серед негрів, супроводжуючи спів кумедними рухами.
– Браво! Докиньте мені малого, і хай буде по всьому… отак.
О тій – таки хвилі до кімнати зайшла молода квартеронка, що виглядала років на двадцять п’ять. Досить було перевести погляд з хлопчика на неї, аби допевнитись, що то його мати. Підхопивши дитину на руки, вона квапливо подалася з кімнати.
– Оце ви маєте товар! Та за цю дівулю в Орлеані можна хапнути ціле багатство. Перший гатунок! Ну, то яка буде ваша ціна?
– Ну гаразд, а хлопчиська все ж віддасте? – спитав торговець.
– Мені треба все обміркувати й порадитися з дружиною.
… Хатина дядька Тома являла собою невеличку рублену
Прибудову до “великого дому”, як називають негри панський будинок.
Біля столу сидів дядько Том – найперший челядник містера Шелбі. То був високий на зріст, кремезний чоловік, з лискучою чорною шкірою і обличчям суто африканського штибу, поважним та розумним на взір, а до того ж завжди добрим і приязним. Увесь його вигляд виказував спокійну впевненість і гідність, але водночас було видно, що то людина простосерда й довірлива.
Перед ним лежала грифельна дошка, і він занурено й повільно виписував на ній якісь літери. За цими його вправами наглядав панич Джордж, меткий тринадцятирічний хлопчик, що тримався вельми поважно, як і годиться вчителеві.
Незабаром у хатині зібрався чималий строкатий натовп: від поважного сивоголового патріарха, що йому перейшло вже за вісімдесят, до зелених п’ятнадцятирічних підлітків. Одразу ж зав’язалася легка балачка про се, про те. Були там і захожі люди, що належали іншим хазяям, і розмова точилася жваво й невимушено.
– Тим часом, як у хатині раба люди весело гомоніли та молилися, в панських покоях відбувалися зовсім інші події.
Містер Шелбі й торговець сиділи у вітальні, а на столі перед ними були якісь папери та письмове приладдя. Господар лічив розкладені стосиками банкноти.
– Гейлі,- мовив містер Шелбі,- я сподіваюсь, ви дотримаєте свого слова й не продасте Тома першому – ліпшому покупцеві.
– Але ж ви самі вчинили точнісінько так, добродію.
– Ви ж добре знаєте, що мене змусили до цього обставини.
– То вони так само можуть змусити й мене,- сказав торговець. – А проте я зроблю все, аби помістити Тома в добру господу.
… Містер і місіс Шелбі вже відійшли до спочивальні.
– Мені доведеться продати декого з наших слуг. Я погодився продати Тома. Можу продати й інших. Той чоловік пропонує мені чималі гроші за Елізу.
– Чому б нам не поступитися грішми? Як на мене, то я згодна терпіти хоч яку скруту. Я ж бо завжди намагалася сумлінно виконувати свій обов’язок щодо цих бідних простосердих підневільних істот. Усі ці роки я піклувалася про них, навчала їх чого могла, знала всі їхні маленькі радощі й прикрощі. Я навчала Елізу бути доброю матір’ю, виховувати дитя – то що я скажу їй тепер? Я казала їй, що людська душа дорожча від усіх грошей на світі – то чи віритиме вона хоч одному моєму слову, коли побачить, що ми вчинили навпаки і продали її дитину, продали на муки, а то й на загин!
Містер і місіс Шелбі й гадки не мали, що їхню розмову чує ще одна людина. Коли голоси замовкли, Еліза підвелася і крадькома вийшла з комірчини.
Еліза взяла аркуш паперу та олівець і квапливо написала:
“Люба моя пані! Не думайте про мене погано! Я чула все, про що ви розмовляли з хазяїном сьогодні ввечері. Я спробую врятувати свого хлопчика, не судіть мене за це. Хай віддячить вам небо за вашу добрість!”
Була холодна зоряна ніч. Еліза щільніше загорнула хлопчика в шаль, а він, зовсім принишклий од невиразного страху, міцно вчепився рученятами за її шию… Аж ось вони підійшли до віконця Томової хатини, і Еліза легенько постукала в шибку.
Том слухав її, мов сновида. І лише тоді, коли зміст Елізиних слів нарешті сягнув його свідомості, він не те щоб сів, а майже завалився на старий стілець і важко зронив голову на коліна.
– А що, старий,- мовила тітонька Хлоя,- чом би й тобі не податися геть? Час іще є, отож і йди разом з Лізі – ти ж бо маєш дозвіл ходити вільно. Не гайся.
– Ні, я нікуди не піду. Нехай Еліза тікає – вона має на те право. Але ж ти чула, що вона сказала! Коли вже доконче мають продати або мене, або всіх наших людей, то нехай ліпше продадуть самого мене.
– Скажіть моєму чоловікові,- мовила Еліза,- що я спробую дістатися Канади. А ще передайте йому моє прощальне вітання, бо, може, ми ніколи більше й не побачимось.
… Верхівці дісталися прибережного містечка аж тоді, коли Елізин хлопчик уже сливе годину спав у тамтешньому заїзді. Еліза стояла біля вікна й дивилася в інший бік, та Семові гострі очі помітили її ще здаля. В цю критичну мить Сем не розгубився: удавши, ніби йому з голови здуло бриля, він голосно йойкнув, і Еліза злякано відсахнулась. Верхівці чвалом промчали повз вікно і спинилися біля чільних дверей.
Еліза схопила дитину і притьмом збігла з ганку. Торговець побачив її лиш тоді, коли вона вже зникала за прибережним схилом. Він зіскочив з коня і кинувся за нею, мов хорт за оленицею. Знетямившися з жаху, Еліза мчала вперед, ледь торкаючись ногами землі, і за мить була вже біля самої води.
Вона зойкнула і одним стрибком перелетіла через каламутний потік. То був шалений стрибок, можливий лише в нападі безумства чи розпачу. З відчайдушним криком, гнана страхом і розпачем, вона перестрибувала з крижини на крижину,- спотикалася, мало не падала, ковзалась і знову зводилася на рівні ноги. Черевики злетіли їй з ніг, від панчіх зосталися самі клапті, за кожним скоком на крижині лишалися криваві сліди, та вона нічого не бачила, аж доки перед її очима невиразно, мов уві сні, забовванів протилежний берег.
Потім Еліза притиснула до грудей дитину і швидко рушила вперед.
… У заїзді Гейлі заходився зворушливо оповідати про свою лиху пригоду.
– То, виходить, вас пошили в дурні? – спитав Меркс. – Оце то штука!
– З цією бісовою дітворою в нашому ділі сама лиш морока,- скрушно мовив Гейлі.
– Усе, про що ви кажете, я не раз відчував на собі. Колись купив я одну молодичку, а в неї дитинча, таке вже там здихля нещасне – чи то воно горбате, чи то кривоноге. То я взяв та й віддав його одному чоловікові, щоб той спробував заробити на ньому яку абищицю, бо дістав його задурно. Ви б побачили, яку бучу вона зчинила!
– Тьху! – буркнув Том Локер. – Мої муринки таких фіглів не виробляють, будьте певні! Коли я куплю муринку з дитинчам і хочу те дитинча продати, я підступаю до неї, підношу їй до носа кулака і кажу: “Ось бачиш? Спробуй мені тільки виснути – і я геть розтовчу твою чорну пику! Твій вилупок належить мені і що з ним буде, це тебе не обходить. А як котра й подасть голос, то тут уже…- і містер Локер так грюкнув кулаком по столу, що далі все було зрозуміле без слів…
– Поговоримо ліпше про справи. То що, містере Гейлі, ви хочете, аби ми спіймали вам оту молодичку?
– До неї мені байдуже, вона належить Шелбі. Мені потрібен тільки хлопчисько. Дурень я був, що купив це бісове мавпеня.
– Ти й без того дурень! – буркнув Том.
… Сенатор Берд, на свою біду, мав надзвичайно людяне й добре серце і ніколи не був здатен прогнати людину, що потребувала допомоги.
– Я хочу знати, Джоне,- промовила місіс Берд,- чи ти вважаєш закон, який забороняє давати їжу та воду нещасним неграм, які тікають на північ, справедливим?
– Але ж ти не вб’єш мене, Мері, коли я скажу, що так?
– Не сподівалась я від тебе, Джоне!
Під цю критичну хвилю в двері просунулась голова старого Куджо.
– Нехай пані вийдуть до кухні,- мовив він.
За мить біля дверей почувся схвильований голос дружини:
– Джоне! Джоне, іди-но мерщій сюди!
На двох зсунутих докупи стільцях лежала непритомна струнка молода жінка.
– Бідолашна! – співчутливо мовила місіс Берд. – Ніхто вас не скривдить, сердешна. Тут ви убезпеченні, тож не бійтеся.
– Куди ж ви думаєте йти? – спитала місіс Берд.
– До Канади, якщо тільки знайду туди дорогу.
– Ми спробуємо вам допомогти. Тим часом, голубонько, лягайте спати й нічого не бійтесь.
Місіс Берд і її чоловік повернулися до вітальні. Містер Берд рішуче підступив до дружини і сказав:
– Ну ось що, жінко. Треба, щоб вона ще до ранку зникла звідси. Завтра той торговець пуститься в погоню. Дитину ж ніякою силою не змусиш сидіти тихо, це небезпечно. Ото матиму я халепу, якщо їх застукають тут! Розумієш, один мій давній клієнт із Кентуккі, ван Тромп, відпустив на волю всіх своїх рабів і переїхав сюди. Він купив собі садибу десь миль за сім одна, серед лісових хащів. Там вона буде цілком убезпечено.
Містер Берд поспіхом посадив Елізу в карету, і місіс Берд підійшла попрощатись.
… Доброчесний Джон Ван Тромп був колись відомий у штаті Кентуккі поміщик і рабовласник.
– Чи дали б ви притулок нещасній жінці з дитиною, що тікає од людоловів? – навпростець запитав сенатор.
– А чому ж би ні,- поважно відказав чесний Джон. – А якщо хтось поткнеться за нею сюди, я вже його зустріну, як годиться, будьте певні. Та ще є семеро моїх синів, які залюбки мені поможуть.
Прощаючись, сенатор поклав у руку Джона десятидоларову банкноту.
– Це для неї,- коротко мовив він.
Вони потиснули один одному руки й розійшлись…
А тим часом Том слухняно підвівся і, завдавши на плече важку скриньку, рушив за своїм новим господарем.
Том і Гейлі їхали курною дорогою. Проїхавши з милю, Гейлі раптом спинив коня біля придорожньої кузні і, взявши пару наручників, загадав ковалеві розклепати їх.
– Трохи замалі на такого здоровила.
Том сидів у гіркій зажурі на візку перед дверима кузні. Раптом він зачув швидкий уриваний стукіт кінських копит і побачив юного панича Джорджа.
– Це ж справжня підлота! Якби я був дорослий, вони б ніколи цього не зробили. Ось я йому зараз покажу.
– Даремно ви так, паничу Джордже. Послухайте мене. Вудьте завше добрим хлопчиком. Ніколи не цурайтеся матері.
– Так, дядечку Томе. Я буду доброю людиною, даю тобі слово. Ти не журись, я неодмінно визволю тебе і привезу назад…
… Коли все було готове і слуги пішли, молодик повагом замкнув двері і поклав ключа до кишені, а тоді обернувся.
– Джордж! – вигукнув містер Вільсон. – Хто б міг подумати?
– Здається, я добре перемінився. Горіхова кора зробила моє жовте обличчя смаглявим, наче в шляхетного пана, а волосся я пофарбував на чорне. Тож, як бачите, тепер я зовсім не схожий на того збіглого невільника з оповістки.
– Так-так, Джордже… Отже, ти втік. Ти ж пішов проти закону своєї країни.
– Моєї країни? – гірко вигукнув Джордж. – Де ж то вона є така? Хіба що в домовині. Отам би мені ліпше бути. Подивіться лишень на мене. Чи не достоту я така сама людина, як ви?
– А де ж твоя дружина, Джордже? – спитав Вільсон.
– Втекла з дитиною на руках світ за очі.
– Ось візьми, Джордже,- і, витягши з гаманця пачку грошей, він простягнув її Джорджеві.
…- То що, Елізо, ти все ж думаєш податися до Канади? – спитала господиня.
– Так, добродійко,- твердо відказала Еліза.
– Ти, здається, казала, що твоє прізвище Гарріс? – запитав Саймон в Елізи, повернувшись до кухні.
– Так,- тремтливим голосом потвердила Еліза, гадаючи, що, мабуть, про неї вже повивішувано оповістки.
– Жінко! Її чоловік у селищі, буде тут сьогодні ввечері,- сказав Саймон. – Пітер їздив учора до другої осади й застав там двох чоловіків, один із них казав, що його звуть Джордж Гарріс.
– Ти побачиш свого тата, синку! Чуєш? Твій тато скоро приїде сюди,- знов і знов проказувала Рут…
Уперше в житті Джордж сидів як рівний за одним столом з білими людьми.
– Сподіваюся, добродію, вам ніщо через нас не загрожує? – стурбовано запитав Джордж.
– Не тривожся, Джордже. На те ми й живемо на світі. Якби ми не ризикували задля доброго діла, то чого були б варті?
… Почасти завдяки хвальним рекомендаціям містера Шелбі, а почасти своєю навдивовижу лагідною та покірливою поведінкою Том несподівано для себе здобув неабияку довіру навіть у такої людини, як Гейлі. Завжди тихий і доброзичливий, готовий будь-яку мить стати у помочі судновій обслузі, Том швидко зажив прихильності всіх матросів і годинами працював з ними.
Серед подорожніх на пароплаві був один багатий та великородний молодий пан, обиватель Нового Орлеана, на прізвище Сен-Клер. З ним їхала маленька дочка, років п’яти – шести. Ця дівчинка могла правити за досконалий взірець дитячої краси. Вона й хвилини не сиділа на місці, літала сюди й туди, завжди з ніжним усміхом на устах, завжди щось тихенько собі наспівуючи.
Дівчинка часто приходила туди, де сиділи закуті в заліза невільники Гейлі. Том довго наглядав, перш ніж зважився на крок до знайомства.
– Як панночку звуть? – спитав Том.
– Єванжеліка Сен-Клер,- відказала дівчинка. – А тебе як звати?
– Там, де я жив, діти звали мене дядечком Томом.
– Тоді і я зватиму тебе так, бо ти мені сподобався. А куди ти їдеш, дядечку Томе?
– Мене везуть, щоб комусь продати. А кому – я не знаю.
– Тебе може купити мій тато. Тобі буде добре у нас.
– Дякую, маленька панночко,- мовив Том.
Тут пароплав зупинився біля якоїсь пристані. Єва та її батько стояли біля поручів. Раптом від якогось різкого поруху дівчинка втратила рівновагу і впала за облавок. Її батько, майже не тямлячи, що робить, шарпнувся був за нею, та його притримали ті, що стояли позаду: вони вже бачили, що до дитини наспіла надійніша допомога.
Том побачив, як дівчинка впала й зникла під водою, і ту ж мить кинувся за нею. Він підхопив її рукою й поплив з нею до пароплава, де сотні рук одностайно простяглись їй назустріч.
Наступний день удався гарячий та душний. Пароплав підходив до Нового Орлеана. Наш приятель Том, згорнувши руки, сидів собі на долішній палубі і позирав на купку людей у протилежному боці пароплава. Там стояла чарівна маленька Єванжеліка. Поруч неї стояв її батько. Він з поблажливою, насмішкуватою зневагою слухав Гейлі, що велемовно вихваляв свій товар, призначений на продаж.
– Ну, гаразд, чоловіче добрий, то скільки ж я на цьому втрачу, як кажуть у Кентуккі? Скільки ви думаєте злупити з мене?
– Коли б я віддав його, приміром, за тисячу триста доларів, то ледве повернув би свої гроші. Щира правда! Бачте, ось і панночка його вподобала.
– Ну, коли ви справжній благодійник, то скільки ще можете скинути, аби зробити приємність панночці?
– Таточку, ну купи його! Ну що тобі з того, скільки він коштує! – тихенько прошепотіла Єва. – У тебе ж грошей багато.
– Навіщо, ясочко? Ти хочеш, щоб він був тобі за брязкальце чи за дерев’яного коника?
– Я хочу, щоб йому було добре…
… Джордж з Елізою сиділи, обнявшись, у своїй кімнатці й розмовляли так, як і належить подружжю, що його за кілька годин могли розлучити навіки.
– Елізо,- сказав Джордж. – Нехай я проллю свою кров, але вони не заберуть тебе од мене. Тому, хто зазіхне на тебе, доведеться спершу переступити моє мертве тіло.
Невдовзі по вечері до будинку під’їхав критий віз. З дверей вийшов Джордж, несучи на одній руці хлопчика, а другою підтримуючи Елізу.
Дорога була така труська, і колеса так торохтіли, що розмовляти ніяк не випадало. Хлопчик скоро заснув, Еліза теж, попри всі свої тривоги, десь біля півночі несамохіть склепила повіки.
Десь на третю годину Джордж дочув позаду швидке й певне тупотіння кінських копит.
– Здається, Майкл,- мовив він.
– Гей, Майкле! Ну що там? Вони вже близько?
– На п’яти наступають. їх чоловік вісім чи десять. Люті, наче вовки.
Погоня швидко наближалася. Швидше, аніж про це мовиться, втікачі перемахнули через огорожу і щодуху кинулися до скель. Втікачі один по одному стрибали через провалля. У світлі вранішньої зорі вже вирізнялися обличчя переслідувачів.
– Хто ви такі, панове, і чого вам треба?
– Нам треба збіглих муринів,- одказав Том Локкер. – Джорджа Гарріса, Елізу Гарріс і їхнього сина. З нами тут поліційні чини.
Джордж вистрілив, і куля влучила Томові в бік…
– Тепер нам треба спуститися звідси й піти пішки,- мовив Файнес.
Тим часом над’їхала допомога. З воза повиймали сідалки, і четверо чоловіків на превелику силу втягли туди важенного Тома. Еліза, Джордж і Джім примостилися, хто де міг, і віз рушив уперед.
… Коли хвороба Єви стала очевидна, довелося покликати лікаря. Десь тижнів через два Єва почулася куди краще. То був один з тих оманливих відбігів невблаганної хвороби, що часто вселяють надії, навіть коли смерть уже на порозі.
– Знаєш, дядечку Томе,- сказала вона,- а я розумію, як ото хочеться вмерти задля когось іншого.
– Чому, панночко Єво?
– Бо я й сама таке відчуваю.
Сен-Клер покликав дочку, щоб показати їй статуетку, яку він купив для неї в місті.
– Єво, ясочко, тобі останніми днями полегшало, правда ж?
– Тату,- несподівано твердо промовила Єва,- я давно вже хотіла дещо тобі сказати. Настає мені година піти од вас… Мені жаль наших бідних слуг. Як мені хочеться, тату, щоб усі вони були вільні! Ти ж такий добрий та шляхетний, тату. То чи не міг би ти ходити скрізь і переконувати людей на добре діло?
– Ну годі, ясочко, ти тільки не впадай у розпач, не говори про смерть, і я зроблю все, що ти хочеш.
– І дай мені слово, любий тату, що ти відпустиш Тома на волю, як тільки… мене не стане.
– Гаразд, серденько, я зроблю все… що тільки ти скажеш…
Після повернення до Нового Орлеана Сен-Клер почав уживати заходів, щоб законним чином надати Томові волю.
– Ну, Томе,- сказав Сен-Клер,- я хочу зробити тебе вільною людиною. Отож збирай свій пожиток і лаштуйся в дорогу до рідного Кентуккі.
– Я не поїду, доки в пана горе,- сказав Том. – Я зостануся при панові, доки можу стати в пригоді.
Він ще якийсь час походжав по кімнаті, відтак сказав:
– Піду я, мабуть, пройдуся трохи. За годину повернуся.
Том знечувся, як заснув. Через деякий час від воріт долинув гучний стукіт, гомін голосів, і Том прокинувся.
Він притьмом побіг відчинити, і в двір зайшло кілька засапаних незнайомців, несучи якусь людину, загорнуту в плащ. Том нагло закричав од розпачу.
Виявилося, що Сен-Клер зайшов у кафе переглянути вечірню газету. Поки він читав, поруч спалахнула бійка між двома п’яними. Сен-Клер кинувся їх розбороняти, і один із розбіяк шибнув його ножем у бік.
Приїхав лікар і взявся до огляду. З виразу його обличчя було зрозуміло, що жодної надії немає. Сен-Клер майже не міг говорити. Трохи перегодя він поклав свою руку на руку Томові і проказав:
– Томе! Бідний мій друже! Я вмираю!
… Коли Сен-Клер віддав Богові душу, всю господу пойняли жах і розпука.
Якось до Тома підійшов Адольф.
– Ти знаєш, Томе, що нас усіх продадуть? – мовив він.
– На все Божа воля! – промовив Том і тяжко зітхнув…
Другого дня Тома, Адольфа і ще півдесятка слуг повели до невільницького ринку…
Адольфа за добрі гроші продали молодому панові.
– А тепер ти, мурине! Чуєш? – гукнув урядник до Тома.
Том зійшов на підвищення й неспокійно озирнувся довкола.
Усе змішалося у невиразному гаморі – і ось уже востаннє грюкнув молоток – і було по всьому. Том мав нового господаря!
Містер Саймон Легрi, новий Томів господар, придбавши вісім рабів, скував їх по двоє і припровадив на пароплав “Пірат”.
Зупинившись проти Тома, якого вивели на торги в його найкращому костюмі, він коротко звелів:
– Роздягайся! Іди туди і надягни оце. Ну от,- провадив він далі. – Ану зваж його! – мовив до Тома, вронивши кулак йому на руку. – То от, щоб ви знали, цей кулак добре наломився на муринах. У мене нема наглядачів, я сам собі за наглядача, будьте певні. І кожен з вас мусить улягати моїм звичаям. Ледве щось загадаю – ту ж мить роби притьмом. Попуску од мене не ждіть. Жалю я не знаю!..
Том і його товариші важкою ступою тягнуться по нерівній дорозі. Осада являла собою ряд грубих халуп. Всі вони мали жалюгідний, занедбаний вигляд. Томові аж серце стиснулось, коли він побачив їх.
Був уже пізній вечір, коли мешканці халуп стомленою чередою вернулися до осади. Від самого світанку ці люди були в полі, тяжко працюючи під батогами пригоничів. Від цих людей не сподівалися й не воліли нічого доброго. На них дивились як на бидло.
“Чи є Бог тут?” – думав Том. Далебі, як може темна, непросвічена душа зберегти незайманою свою віру перед лицем страшної сваволі та неприхованої, кричущої несправедливості? Не віднайшовши розради, Том підвівся й почвалав до халупи. Там він загорнувся в подерту ряднину, ліг на солому і невдовзі заснув.
Минуло небагато часу, і Том дізнався, чого можна сподіватися й чого треба стерегтися в його новому житті. Спокійний і незлобливий од природи, він сподівався своєю щирою працею відвернути од себе хоч би частину тих незгод…
Стомлені та понурі, невільники мляво заходили до комори і з острахом ставили свої коші з бавовною на ваги.
– А тепер,- мовив Легрі,- ходи-но сюди, Томе. Я хочу тебе підвищити й поставити за доглядача.
– Нехай пан мені дарує, тільки я дуже прошу не ставити мене до такого діла.
– Не робив – то навчишся! А ні – то я швидко вкорочу тобі віку!- гримнув Легрі і, схопивши канчука з волової шкіри, щосили оперіщив Тома по обличчю.
За першим ударом без упину посипалися ще і ще.
– Може, ти й тепер скажеш, що не годен цього робити?
– Так, пане. Я ніколи цього не робитиму, ніколи.
Перемагаючи нестерпний біль, Том нараз випростався і вигукнув:
– Моя душа належить не вам, пане! Ви не купили її, не можете купити!..
Полишимо на час бідолашного Тома і вернімося знову до Джорджа та його дружини. їх таємно перевезено до Сандаскі і приміщено в одному гостинному домі, де вони мали підготуватися до переїзду через озеро.
І ось минула ніч, і над ними зійшла ясна вранішня зоря – зоря волі. Воля! Чудодійне слово! Яка сила прихована в ньому! Для Джорджа це слово означає право людини бути людиною, а не худобою.
– Чого ти такий невеселий? – спитала Еліза. – Кажуть, завтра вранці ми будемо в Канаді.
– Ах, Елізо! Усе моє життя тепер залежить від цього переїзду. Дістатися так близько – і раптом усе втратити. Я цього не пережив би.
Як і радив Том Локкер, утікачі прибрали геть невпізнанного вигляду. На їхнє щастя, місіс Сміт, поважна обивателька того самого канадського містечка, до якого вони керували, теж чекала пароплава й погодилася зіграти роль тітоньки малого Гаррі.
Повіз спинився біля пристані. Купуючи квитки, Джордж почув голоси двох чоловіків, що розмовляли осторонь.
– Я обдивився кожного, хто сходив на борт. На нашому пароплаві їх немає, я певен.
– Молодичку важко одрізнити від білої. Та й чоловік її дуже світлий мулат. На руці в нього тавро.
Джорджева рука ледь помітно здригнулась, але він спокійно повернувся і неквапливо пішов на другий кінець палуби.
Востаннє загув дзвін, і Джордж мав приємність бачити, як Меркс посміхається з пароплава на берег.
Чи здатен хто висловити все блаженство першого дня волі? Рухатись, розмовляти, дихати, іти куди хочеш, знаючи, що ніхто за тобою не стежить!.. Щоправда, наші втікачі не мали ані клаптя землі, ані власної покрівлі. Та хоча й були бідні, мов дикі птахи чи польові квіти, все ж не могли заснути зі щастя.
… Минав час, і віра та впевненість, що завжди піддавали Томові духу, зрештою похитнулися й змінилися болісними сумнівами та чорною безнадією. Він ніяк не міг збагнути одної страхітливої речі: день у день перед його очима занепадали й гинули людські душі, перемагала кривда – а Бог мовчав.
Коли людині вже незмога терпіти страшний тягар, що наважує їй на душу, вона останнім несамовитим зусиллям усього свого єства скидає з себе той тягар, і тоді безмірний розпач поступається місцем припливу радості й відваги. Так сталось і з Томом… Переміна була така очевидна, що її завважили всі.
Одної ночі, коли всі в Томовій халупі уже поснули, він раптом прокинувся і побачив у вікні обличчя Кассі.
– Томе, ти хочеш бути вільний? Ходи зі мною! Він спить… Я насипала йому в горілку снодійного зілля. Задні двері незамкнені, там є сокира, я поклала… Його кімната теж відчинена, я покажу тобі дорогу. Я б і сама все зробила, та в мене руки надто слабкі…
– Нізащо в світі! – рішуче відказав Том.
– Але ж подумай про всіх цих нещасних! Ми могли б визволити їх.
– Ні! – твердо мовив Том. – Зло ніколи не породить добра.
– Тоді я сама! – шарпнулася Кассі.
– Міс Кассі… Якби вам утекти звідси! Тільки, звісно, щоб не пролити крові.
– А ти не підеш з нами, Томе?
– Ні. Був час, коли і я пішов би, але тепер залишуся серед цих нещасних і нестиму свій хрест до кінця.
– Томе, я спробую!
– Помагай вам Боже! – сказав Том.
Втеча Кассі й Емелін до краю збурила й без того лиху вдачу Легрі, і вся його нестримна лють спала на безборонну Томову голову.
– Ненавиджу його! – вигукнув Легрі, підхопившись серед ночі на ліжку. – Ненавиджу! Хіба він не моя власність? Хіба я не можу зробити з ним усе, що захочу?
…- Ну, Томе,- процідив Легрі крізь зуби,- чи знаєш ти, що я вирішив убити тебе? Якщо ти не розкажеш мені геть усе про тих двох жінок.
– Мені нема чого казати, пане,- твердо й неквапливо одмовив Том.
– Ти завше чинив мені перекір, тож тепер я або вкоськаю тебе, або ж уб’ю – одне з двох! Я точитиму з тебе кров, аж доки ти скоришся!
– Пане, якби моя кров могла порятувати вашу душу, я радо віддав би всю її до останньої краплі. Хоч би що ви вчинили, моїм мукам одначе скоро кінець, а ваші ніколи не скінчаться!
Аж запінений з шалу, Легрі схопив свою жертву і вергнув її долі.
– Здається, він таки скапустився нарешті,- сказав Легрі. – Тепер хоч замкнув свою пельку – і то добре!..
Джордж зайшов під повітку.
– Не може бути!..- мовив він. – Дядечку Томе! Бідний мій…
– Хвалити Бога! Це все… чого я жадав. Вони не забули мене. Як радіє моє старе серце! Тепер я помру спокійно.
– Ти не помреш! Я приїхав викупити тебе й забрати додому.
– Надто пізно, паничу. Я був бідний, але тепер усе воно минулося. Я здобув перемогу!
Джордж закрив Томові мертві очі й підвівся. Обернувшись, він побачив Легрі.
– Ви взяли з нього все, що могли. Скільки заплатити вам за тіло? Я хочу забрати його й поховати як годиться.
– Я не торгую дохлими муринами,- хмуро буркнув Легрі. – Можете ховати його, де вам заманеться.
– Знайте, добродію, за безневинно пролиту кров ви дасте відповідь перед законом. Я цього вбивства так не залишу.
– Заявляйте! Хотів би я побачити, як це буде. Де ви візьмете свідків? Як доведете своє звинувачення? Та й чого б то робити стільки шелесту через якогось дохлого мурина! – мовив Легрі.
З англійської переклав Володимир Митрофанов
(2 votes, average: 4.00 out of 5)