ХАТА ХЛОПЧИКА-МІЗИНЧИКА – ОЛЕКСАНДР КОПИЛЕНКО – Українська література – Література для дітей
Оповідання
І
Важко жити на світі Денисові… І знаєте чому? Дуже він малий! Такий малий, що мати називає його хлопчиком-мізинчиком.
Іноді Денис навіть і заплаче на самоті, так хочеться йому бути великим. Та й мати частенько говорить – ріс би ти, Денис, швидше, помічником був би.
Тут ще діти в школі взнали, що мати називає Дениса мізинчиком, почали його дражнити. Особливо дівчата. Денис насупиться й відповідає:
– Який я тобі мізинчик? У мене ось він, мізинчик! А я незабаром виросту аж до стелі і стану вищий за дядька Кирила.
Найбільше заздрить Денис дядькові Кирилові, бо той найвищий.
Кирило бригадир і на всі руки майстер. Мати часто каже:
– У Кирила золоті руки! Він і швець, і жнець, і в дуду грець.
Одне слово, золоті руки…
Денис уважно придивлявся до рук дядька Кирила. І нічого особливого не помічав. Тільки великі вони в нього, от і все…
Заздрісно думав Денис:
“От коли б мені такі руки! Тоді і в мене вони були б золоті. А моїми що зробиш? Он хату ставити треба, та куди там!”
І щоразу Денис дивився на свої руки, міряв їх, стискував кулаки, але руки не збільшувались.
Дядько Кирило дуже високий. З усіх сил Денис задирає голову вгору, щоб розглянути веселе обличчя дядька Кирила. А особливо вуса! Вони стирчать гостро вперед – ось-ось заколють!.. Дуже смішні вуса!
Якось прийшов до них дядько Кирило, почав смішити Дениса і малу Денисову сестричку Настусю. А Денис і каже:
– Вам добре, дядьку, з такими вусами. Коли б вони мені, то я б нічого в світі не боявся.
– А кого ж ти боїшся? – спитав Кирило, поворушивши вусами так, ніби вони в нього живі.
– Раніше я гітлерівців трохи боявся. А тепер павуків та гадюк, – відповів Денис.
Кирило вхопив Дениса на руки, підкинув угору і знову упіймав. Денис заплющив очі й онімів. Здалось йому, що він довго літав, побував мало не на небі і назад повернувся в легкі, золоті руки дядька Кирила.
Мати, хоч і хвора, але засміялась і, закашлявшись, сказала Кирилові:
– Оця проклята землянка згноїть нас…
– Нічого, Одарко, хату добру собі поставиш, – відповів Кирило.
– Як я її поставлю? У кого мужик у дворі, той таки ставить, – і мати тяжко зітхнула.
– Не журись! А народ навіщо? – скрикнув Кирило.
– На всіх не набудуєшся. Проклятий фашист все село під небо з вогнем пустив.
– Поглянь, який у тебе геройський мужик у дворі, а ти долю гнівиш! – показав Кирило на Дениса. – Правда, студент?
Чомусь дядько Кирило все називає Дениса студентом і хитро посміхається.
– Правда, – відповів Денис, – я вже, мабуть, швидко почну хату ставити. Хоч малесеньку.
– Ох ти, помічник мій, мізинчик, – пригортала мати до себе Дениса.
II
Сьогодні зранку Денисові весело. Сонце стоїть перед ним таке молоде й завзяте… Гріється Денис, і радісно йому. Щойно прокинувся, а ще весь день попереду. З чого ж його починати роботу?
– Буду свою хату ставить! – вирішив Денис.
Давно вже намірився Денис поставити під вишнею маленьку хатинку і поселити там рогатого жука-оленя. Цей жук править Денисові за корову. Налигав Денис жука тоненькою ниточкою за роги і пасе під старою яблунею. Кілька днів уже пасеться рогатий жук… А Настуся його боїться.
Тільки Денис узявся до роботи, хату будувати, а тут мати гукає. Побрів Денис до землянки.
– Що ти там робиш, синку? – спитала мати.
– Та хату ж збираюсь ставити.
– Яку хату?
– А таку собі, невеличку, щоб там жив мій рогатий жук. Він у мене корова, – заклопотано відповів Денис.
– Вигадаєш таке… Нездужаю я, синочку. Піди краще води хоч трохи принеси. Потім Настусю в ясла одведеш… Та вже пора б і цибулю прополоти на городі, – сказала недужим голосом мати.
– Добре, мамо… Хату я потім збудую. За один день її все одно не поставиш. Он дядько Трохим казали, що все літо доведеться крутитись біля їхньої хати, та не знають, чи її закінчать, – мов дорослий, сказав Денис.
– Як же нам ту хату підняти з нашими силами? – сумно проказала мати.
Денис узяв відро й пішов по воду. Іде Денис і думає собі: “Чого воно так, коли мама назвуть мене мізинчиком, тоді нічого і навіть якось легше стає. А коли хто з хлопців, а то ще й з дівчат цвенькне “Мізинчик”, зразу бити їх хочеться… Чого воно так?”
Цього важливого питання так і не розв’язав Денис, бо побачив, що мчить колгоспний віз, а кіньми править дядько Кирило. Побачивши Дениса, дядько Кирило придержав коней і гукнув:
– Здоров був, Денисе Даниловичу!
– Здорові й ви будьте,- як рівня йому, відповів Денис.
– Перекажи матері, що незабаром у неї гості будуть.
– Добре, тільки вона нездужає.
– Нічого, ми самі впораємося, – додав Кирило і поїхав далі.
Денис приніс води і все переказав матері. Вона махнула рукою.
– Кирило меткий на витівки. Мабуть, якусь новину з району привіз… Веди, синочку, Настусю в ясла, – сказала мати.
– Добре! А ви б вийшли на сонечко погрітись.
Денис вів за руку Настусю. Стежка була м’яка і негаряча, бо сонце ще не встигло забрати нічну прохолоду. Настуся спитала:
– А сьогодні будемо бавитись у корову?
– Будемо. Я пастиму, а ти доїтимеш.
– Ні, я боюсь. Він рогами вщипне! – сказала Настуся.
– Хто, він? То ж таки корова, – сердито відповів Денис.
– Я забула… Рогата корова, жук-біжук, – і Настуся злякано примружила очі.
– А ти комарик. – І Денис придавив пальцем ніс сестриці. – А скільки в тебе ластовиннячок на носі! – протягнув Денис, розглядаючи Настусине личко.
– Ну й нічого, і нехай ростуть, – сказала Настуся. – Он у Галі ще більше, і я хочу ще більше… А щоб було ще більше, треба ніс піском натирати. Ми з Галею натираємо носи піском, тоді ластовиння швидко-швидко розводиться на носах…
– Хто тобі таке сказав?
– Не скажу, не скажу, – приспівуючи говорила Настуся.
– Ну й не треба! – засміявся Денис і ввів Настусю у двір, де коло призьби вже бавилися діти.
ІІІ
Вертається Денис додому і думає свою думу. Все-таки важко йому жити на світі… Треба ж хату ставити, а тут біжи цибулю полоти.
А ще гірше, що мати захворіла. Як прийшла звістка, що батько загинув на фронті, зажурилась мати і дуже клопочеться, як далі жити. Все ж село згоріло!..
Втішає її дядько Кирило, і Денис, і Настуся. Голова колгоспу заходив…
Так іде собі потиху Денис і раптом спинився. Стоїть і нічого не може зрозуміти. Сила людей біля їхнього двору. Мабуть, чоловік з двадцятеро, не менше. А попереду дядько Кирило та той чоловік, що з ним приїхав з району.
Що ж там трапилось? Перелякався Денис і чкурнув додому.
“Може, що страшне? – думав Денис. – Та де ж там! Дівчата пісень співають, дядько Кирило жартують, а люди з лопатами, з ношами”.
Не встиг вчасно добігти Денис і не чув, про що говорив з матір’ю Кирило, а вже бачив, як Кирило розставляв людей на колишньому згарищі, де стояла їхня хата.
Чоловік, що з району, пішов по згарищу з довгою стрічкою в руці і щось міряв, кілочки в землю забивав.
– Ну, беріться до роботи! В час добрий! – гукнув Кирило, поворушивши вусами.
Денис кинувся до Кирила.
– Що це ви робите? – злякано спитав він.
– А, хазяїн прийшов! Рапортую тобі, товаришу студент, прийшли ми сюди клад копати. На нове щастя вашої сім’ї. Зрозумів? – спитав Кирило.
– Ні, не зрозумів,- признався Денис.
Мати жваво й собі підійшла. Від неї наче й хвороба кудись поділась.
– Послухай, Кириле, треба ж спочатку сохи ставити, глину місити. Як же так? І соломи не привезли…
– Е, Одарко, ми зробимо зовсім інакше… Ми хочемо, щоб ти сьогодні вже в нову хату перебралась, – засміявся Кирило.
– І вигадаєш! Хіба ж де-небудь таке буває, що за один день…
– У нас буває, Одарко! Отак лопатками помахаємо, і хата стане! – знов весело зареготав Кирило, а за ним і колгоспники, що швидко копали рівчачок там, де виміряв їм приїжджий чоловік.
Ледве вони закінчили копати, аж ось затуркотіли моторами дві великі вантажні машини і підкотили просто до двору.
І коли машини під’їхали ще ближче, люди кинулись знімати з машин якісь білі, білі, як найбіліша крейда, стовпи, стовпчики, залізні дужки, дерев’яні рами і ще хтозна-скільки і хтозна-якого цікавого добра, схожого на іграшки невідомого хлопчика-велетня.
Денис зовсім розгубився. Так усе це цікаво і несподівано! Він стояв і не рухався з місця, бо нічого не розумів.
А чоловік з району звелів усе розкласти по номерах. І тоді помітив Денис, що всі стовпчики і дерев’яні рами були з числами.
З’явилися дві нові машини. З цих машин зіскочили кілька людей і, привітавшись, почали моторно все розбирати й розкладати біля рівчаків.
– Ну, Денисе Даниловичу! – сказав Кирило і ляснув Дениса по плечу: – Оце тобі хата. Вона з готових частин. Бачиш? Такі хати виробляють у нас на заводі. Тут усе злагоджено загодя так, що треба тільки скласти, дещо позамазувати і все… Тут і піч, і вікна, й двері…
І ось на очах у Дениса почав рости будинок.
– Подай сто сорок шостий! – гукає один робітник.
– Підкинь шістдесят дев’ятий! – командує Кирило.
Всі були захоплені працею. І мати Денисова метушилась, забувши про свою хворобу.
Росла біла хата, а Денис ще не вірив. Все ще думав, що це казка… Воно, правда, було схоже на казку, яка твориться тут, на його очах. Ось стіни здіймаються з отворами для вікон і дверей. Тут піч складають…
І раптом Денис кинувся допомагати дядькові Кирилу. Він носив маленькі стовпчики, відтягав дошки. Він стомився, але порався, бігав, не почуваючи втоми…
Ледве сонце почало спускатись на захід, нова хата стояла вже майже готова – біла, чиста, весела, як свято. Почали вкривати її легким черепичним дахом небесно-синього кольору. Нагорі повзав Кирило і двоє приїжджих.
– Подавай веселіше! – гукав Кирило. – Гей, Денисе Даниловичу! Ну, як вона тобі, подобається?
– Ой, ловко! – тільки й спромігся вимовити Денис.
– Придивляйся, хазяїне! Будеш роботу приймати! Тепер усе наше село таким буде…
А Денис сховався за матір, що гладила його по голові і тихо приказувала:
– Хазяїне мій… Мізинчик…
Сусідка принесла на руках маленьку Настусю. Дівчинка, побачивши нову білу хату, закричала:
– Пустіть мене! Куди ви мене принесли? Це не наш двір!
Я вранці йшла, а в нашому дворі цієї хати не було!.. Мамо!..
Всі засміялись, а мати вхопила на руки Настусю і міцно пригорнула до себе…
(1 votes, average: 5.00 out of 5)