Характеристика форми правління в Італії
Перша конституція на італійській території була прийнята в 1848 році під час правління короля П’ємонту Карла Альберта. “Альбертинський статут”, названий так на честь монарха, згодом став основним законом об’єднаної Італії майже на 100 років. Ця конституція була, по суті, “дарована зверху”, але в той же час вводила двопалатний парламент як елемент народного представництва. В рамках конституційної монархії діяв кабінет міністрів, який призначається королем. Згодом королівська влада в країні відійшла на другий план, і міністри стали підзвітні парламенту.
З приходом до влади фашистів в 1922 році конституція формально зберегла свою силу, проте фактично мала лише символічне значення. З прийняттям 24 грудня 1925 року Закону № 2263 в країні було встановлено однопартійний режим, а глава партії – вождь (дуче) – одночасно був главою всієї виконавчої влади в країні. Інститут монархії при фашизмі зберігся, що полегшило ліквідацію фашистського режиму в 1943 році.
У червні 1946 року на загальнонаціональному референдумі італійці більшістю в 54,3% голосів висловилися за установа республіки замість монархії. 18 червня Італія була офіційно проголошена республікою. Громадяни обрали до Установчих зборів, яке розробило нову конституцію і прийняв її в грудні 1947 року 453 голосами проти 83. Конституція вступила сили 1 січня 1948 роки після промульгації Тимчасовим главою держави І. Бономі.
Даний Основний закон Італії діє аж до наших днів і проголошує Італію “демократичною республікою, заснованою на працю”, оголошує носієм суверенітету народ і передбачає наявність в політичному полі країни президента, двопалатного парламенту, підзвітної парламенту кабінету міністрів, а також незалежної судової влади.
Конституція 1948 роки не зазнала значних змін до наших днів і вважається однією з найдемократичніших у світі. Поряд з основними демократичними принципами в ній проголошені антивоєнні, антифашистські положення, характерні для післявоєнної Європи.
Італія – парламентська республіка. Главою держави відповідно до ст. 87 конституції є президент, хоча реальні повноваження зосереджені в руках голови ради міністрів. Основний закон Італії не містить окремої згадки про принцип поділу влади, однак проводить чітку відмінність між трьома основними державними функціями: законодавча функція належить парламенту і обласним радам у межах їх компетенції; виконавча влада є прерогативою президента республіки, міністрів і органів виконавчої влади областей, провінцій і комун; судова влада входить до компетенції різних судових органів, включаючи Конституційний суд.
Процедура внесення поправок до конституції 1948 року штучно ускладнена для того, щоб застрахувати країну від переходу до диктатури. Перегляд можливий виключно в рамках особливої процедури і при наявності в обох палатах парламенту конституційної більшості. Поряд з президентом республіки гарантом верховенства конституційних норм є Конституційний суд. Згідно ст. 139, республіканська форма правління перегляду не підлягає.
Конституція Італії починається з розділу, в якому викладається ряд основних принципів, включаючи визначення Італії як демократичної республіки, а також згадка про невід’ємні права людини і рівність всіх громадян перед законом. В області особистих прав і свобод в конституції закладений цілий ряд можливостей: таємниця листування, право вільного пересування по країні і за її межами, свобода зібрань та слова, відсутність цензури ЗМІ. Також в конституції особливо обмовляється рівність подружжя між собою, так само як і їх дітей: таким чином знівельований раніше проголошував статус чоловіка як глави сім’ї. Широта положень розділу “Основні принципи” дозволила не проводити зміну конституції після підписання Маастрихтських угод 1992 роки (деякі країни – члени ЄС були змушені вносити необхідні зміни в свої конституції).
За розділом “Основні принципи” слідують дві головні частини документа – “Права і обов’язки громадян” та “Устрій Республіки”.
З огляду на наявність в прикордонних районах країни лінгвістичних меншин, в ст. 6 зазначається, що республіка є гарантом дотримання їх прав. Відносини держави і римсько-католицької церкви розмежовані: в ст. 7 проголошується незалежність цих інститутів один від одного. Італійська конституція слід і принципу рівності віросповідань. Основи взаємовідносин держави з Ватиканом затверджені Латеранські договорами 1929 року. Узгоджене обома сторонами зміна договору не вимагає перегляду конституції. У 1984 році між державою і церквою було укладено нову угоду, в результаті чого церква втратила ряд привілеїв, в тому числі податковий “імунітет” свого майна і виняткові повноваження щодо розірвання укладених в церкві шлюбів.
До 1990-х років відбулася глибока трансформація економічної та соціальної структури країни, Італія посіла місце серед найбільш промислово розвинених країн світу. Одночасно відбулося падіння впливу радикальних сил як правого, так і лівого спрямування. У країні назріла необхідність конституційної реформи, спрямованої на підвищення ефективності виконавчої влади і заміну старої системи партократії. Конституційні реформи були розроблені спеціальною парламентською комісією. Передбачалася повна заміна частини “Пристрій Республіки” для докорінної зміни державного устрою країни і системи її управління. Італія повинна була отримати президентську (або напівпрезидентську) форму правління з обранням глави держави загальним, прямим і таємним голосуванням, а також стати федеративною державою з четирехуровневой структурою: держава, область, провінція, комуна. Історичні області Італії планувалося перетворити в повноправні суб’єкти федерації, а провінціях, що входять до складу областей, надати широкі права автономії. Федеральна структура була покликана подолати історичне протистояння між промислово розвиненим Північчю і порівняно відсталим Півднем і пом’якшити сепаратистські настрої в північних областях. У проекті нового конституційного устрою була збережена мажоритарно-пропорційна виборча система. Крім того, конституційна реформа розроблялася для прискорення інтеграції Італії в структури Європейського союзу.
Конституційні перетворення в Італії не були здійснені через низьку явку на загальнонаціональні референдуми в 1999 і 2000 роках. У 2001 році зміни в адміністративно-територіальний устрій все ж були проведені – за допомогою конституційного закону була здійснена децентралізація держави. У 2006 році поправки в конституцію, запропоновані блоком Берлусконі і передбачали посилення позицій прем’єр-міністра і федералізацію країни, не знайшли підтримки у населення: за прийняття поправок проголосували лише 38,7% виборців.
В цілому зміни до Основного закону країни вносилися:
Ст. 56 – Конституційним законом № 2 від 9 лютого 1963 роки;
Ст. 57 – Конституційним законом № 2 від 9 лютого 1963 року, Конституційним законом № 3 від 27 грудня 1963 роки;
Ст. 68 – Конституційним законом № 3 від 29 жовтня 1993 року;
Ст. 79 – Конституційним законом № 1 від 6 березня 1992 року;
Ст. 88, другий абзац – Конституційним законом № 1 від 4 листопада 1991 року;
Ст. 96 – Конституційним законом № 1 від 16 січня 1989 роки;
Ст. 131 – Конституційним законом № 3 від 27 грудня 1963 роки;
Ст. 134 – Конституційним законом № 1 від 18 січня 1989 року.
Конституційним законом № 3 від 18 жовтня 2001 року внесено зміни до низки статей (114-130) розділу, що стосується адміністративно-територіального устрою країни. Дані зміни були спрямовані на децентралізацію держави, або надання більш широкої автономії областям і провінціях.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)