Взаємозв’язок структури і функцій в науковому пізнанні
Будь наука – це складна структурно-функціональна система. Філософія науки вказує на наступні структурні елементи цієї системи.
– Перший. Вихідні підстави науки – категорії і поняття, ключові принципи і закони, аксіоми і гіпотези. – Другий. Ідеалізований об’єкт, тобто абстрактна модель, що відображає істотні властивості і взаємозв’язки досліджуваних об’єктів. – Третій. Характер наукової розумової діяльності як сукупність принципів, правил і способів докази. – Четвертий. Філософсько-світоглядні установки, політико-економічні, соціально-культурні фактори. – П’ятий. Співвідношення законів і закономірностей, виведених в якості наслідків з основоположний конкретної науки типу: фізичної, хімічної, біологічної, медичної і т. д. відповідно до її структурно-функціональної роллю.
Встановлено нерозривну єдність структури і функції (лат. Function – виконання). Функціональні зміни не можуть відбуватися без відповідних їм структурних змін. У цьому зв’язку активно обговорюються проблеми взаємозв’язку структури і функції в конкретних науках. Так, в 1997 році в Російській академії медичних наук пройшло спеціальну нараду вчених-медиків і філософів, обговорити актуальні проблеми взаємозв’язку структури і функції в медичних науках. “Філософське положення про нерозривну єдність структури і функції, – зауважив академік медицини Д. С. Саркісов, – про їх постійної спряженості сьогодні стало незаперечним фактом. Таким чином, первинне зміна функції виключається: якою б незначною вона не було, воно завжди має в основі зміни відповідної структури “(Нарада з філософських проблем сучасної медицини. М., 1997. С. 13).
Одна з функціональних завдань науки пов’язана з розумінням чуттєвих фактів, а друга – з раціональним усвідомленням знань про ці факти. На емпіричному рівні наукового пізнання переважає як би живе чуттєве споглядання речей, явищ і процесів, що відбуваються в природі і суспільстві, на теоретичному рівні – тільки їх уявне усвідомлення на основі вже вироблених розумом уявлень і понять. Початковий рівень пізнання грунтується на спостереженні і досвіді, тому його називають практичним, а другий, вищий рівень пізнання – на логічному тлумаченні (доказі) і поясненні фактів. Саме він і дає цілісне уявлення про функціональні взаємозв’язки в сферах буття світу. Теоретичне пізнання в принципі завжди науково, бо воно виходить з уявного докази допомогою оперування поняттями, категоріями, законами, принципами і, нарешті, висновками.
І науково-медичне дослідження в цьому відношенні не виключення. Так, наприклад, коли патолог або бактеріолог розмірковують про туберкульоз, то вони осмислюють факти у всьому їх різноманітті різновидів. Вони створюють структурні моделі, виходячи з відомих їм фактів, групуючи їх навколо відомих теоретичних основ і розглядаючи ці підстави як фокуси своєї думки. Ця модель, без сумніву, час від часу змінюється під впливом нових фактів. Всі знову отримані факти свідомо зводяться в систему, сконструйовану вченими гіпотетично. Без такої системи немає медичної науки. Туберкульоз – це поняття, що відображає клінічні явища, породжувані туберкульозним мікробом. Ця назва особливої хвороби, певного виду типових симптомів і стандартна історія хвороби. Сутність туберкульозу є науково-теоретичне обгрунтування хвороби в системі медицини, під яке підганяються потім індивідуальні випадки, що зустрічаються в лікувальній практиці.
Таким чином, на кожному історичному етапі становлення та подальшого розвитку наукового пізнання ускладнюється його структурна організація. У всіх розвинених науках (природних, медичних, технічних, соціально-гуманітарних і т. д.) на цій базі складаються якісно інші рівні дослідження функцій науки зі специфічними для них методами і формами. Однак для всіх конкретних форм наукового дослідження світу, суспільства і людини характерні свої, суто функціональні рівні пізнання. Так, для теоретичного рівня будь прикладної науки такими рівнями обов’язково виступають наукова теорія і наукова картина світу. Для емпіричного рівня – дані спостережень і науковий факт як результат наукового експерименту. Філософський аналіз структурності наукового знання передбачає осмислення його рівнів з методів і засобів пізнання. Головним продуктом науки як пізнавальної системи вважаються теоретичні знання.
Проблеми походження та вдосконалення теоретичного рівня пізнання привертає увагу вчених, філософів науки та медицини. Цей рівень пізнання і пояснення характеризується переважанням раціональних функцій: розумових операцій з поняттями, категоріями та іншими розумовими актами. Але при цьому споглядання і чуттєве сприйняття світу не зникає, стаючи підлеглим ланкою в пізнавальному процесі. Теоретичне пізнання синтезує результати чуттєвого в цілях встановлення внутрішніх взаємозв’язків і закономірностей, осягаються розумом в результаті усвідомлення ролі емпіричних фактів. Цей аналіз здійснюється за допомогою абстракцій вищого порядку, таких, як поняття, категорія, принцип, закон і т. д. Так, наприклад, ефективним раціональним методом наукового пояснення стала атомістична модель. Вона служить сукупної теорією, що пояснює спостережувані властивості і якісні зміни тіл розташуванням і рухом їх частин.
І все це функціонує як теоретичний мова науки, який вже взаємодіє з поняттями емпіричного мови. На емпіричному рівні наукове знання констатується як конкретне зведення (знання) про речі, предмети і явища природи. На теоретичному рівні емпірично отримані відомості розумово (раціонально) узагальнюються вченими і підносяться як об’єктивно існуючі внутрішні та зовнішні зв’язки і відносини між предметами і явищами. Ці узагальнені знання постають як сконструйовані розумом ідеальні моделі: принципи, закони, гіпотези, теорії, концепти. Всі вони в ідеальній (теоретичній) формі відображають сутність речей, предметів і явищ. В емпіричному пізнанні структурно розрізняють: а) самі речі, предмети і явища природи; б) їх подання у вигляді чуттєвих образів і в) узагальнені уявлення про них вже на якомусь абстрактному рівні знання.
Що ж стосується теоретичної функції, то вона будується зовсім інакше, бо вирішує інші дослідницькі завдання. У ній застосовуються особливі методи: ідеалізація, уявний експеримент, метод сходження від абстрактного до конкретного, історичний і логічний підходи і т. д. Але перш ніж філософськи проаналізувати теоретичний рівень пізнання і оцінити його, необхідно зрозуміти, як людина пов’язана із зовнішнім світом. А це – взаємозв’язок, який здійснюється виключно за допомогою органів чуття. Саме вони-то і дають людині первинні відомості про предмети, речі, явища, процеси природного світу та їх основні властивості. Тому філософи науки досліджують функціональні особливості чуттєвих форм пізнання – відчуття, сприйняття, уявлення.
Будь-яке споглядальний пізнання світу починається з відчуттів, які дають органи чуття – зір, слух, смак, нюх, дотик. Вони розвивалися при впливі людини на речі і предмети природи. Поступово ускладнюючи, органи чуття людини в процесі природного відбору і усвідомленого пристосування до умов зовнішнього середовища як би олюднювати. Тобто, наприклад, розвиток руки як засобу творить праці стало самодостатнім. Це сприяло ускладненню функцій інших органів чуття людини. Саме ця обставина якісно змінило творчо-діяльний спосіб життя людей. Всі органи чуття людини стимулювали появу осмислених жестів, а потім і членороздільної мови. З часом розвинулося понятійне мислення. Звичайно, розвиток органів чуття у людини залежить від його біологічної природи, але ще більшою мірою від соціально-культурних інтересів для задоволення постійно зростаючих людських потреб та інтересів.
Чуттєве пізнання стало початковій функціональної щаблем осягнення світу. Почуття органічно пов’язали людини з навколишньою природою. Вони ніби стали “каналом” зв’язку людини з природним та соціокультурним світом. Сьогодні розвинені людські почуття відіграють виняткову роль у забезпеченні дослідника вихідними даними про властивості і процеси предметів і явищ світу. Чуттєве пізнання світу починається спонтанно з найбільш елементарних даних – відчуттів. Саме вони в ідеальній формі відображають в людській свідомості окремі властивості предметів, речей і явищ світу в момент їхнього впливу на органи людських почуттів. Дж. Локк (1632-1704), англійський філософ-сенсуаліст, у відчутті бачив функціональний стрижень життєвого шляху. А французький вчений і оригінальний мислитель К. Гельвецій (1715-1771) категорично заявив, що “все в людині є відчуття”.
Слідом за усвідомленням ролі і значення відчуття в пізнанні виникла потреба у вивченні місця і ролі сприйняття, яке більш цілісно відображає комплекс відчуттів. Сприйняття виконує, насамперед, психічну функцію, завдяки якій у свідомість надходять пов’язані один з одним відчуття. Вони дають структурний образ пізнаваних речей і явищ. Це більш інтегрована функція пізнання, що виникає з комплексу зорових, кожноосязательних та інших відчуттів. Сприйняття – це усвідомлення якостей, властивостей речей, предметів, явищ і характеру їх взаємин. Саме з сприйняттям зв’язується форма свідомості, коли людина сприймає тривають у часі зорові образи, що складаються з безлічі квітів, ступенів світла-тіні, музичних образів і т. д. Сприйняття існують і розвиваються в результаті практичної взаємодії людини із зовнішнім світом. Вони є початком свідомого відображення світу.
Сприйняття з часом стає умовно мислячої функцією споглядання речей і явищ світу. У ньому все зовнішнє оцінюється як би внутрішнім поглядом людини. Таким чином, воно поступово стало служити витоком пізнання, бо давало достовірні знання. До відчуттям і сприйняттю з особливою довірою ставилися античні скептики, наприклад засновник скептицизму Піррон (бл. 360-270 до н. е.), який вважав, що всі помилки починаються тоді, коли людина намагається на даних сприйняття речей і явищ зрозуміти і пояснити їх сутнісний характер. Такий підхід призвів скептиків до утримання від категоричних суджень про речі та явища світу. Класик німецької філософії І. Кант стверджував, що “які вони (речі, предмети і т. д.) можуть бути самі по собі, ми не знаємо, а знаємо тільки їх явища, тобто уявлення, які вони в нас виробляють, діючи на наші почуття “(Кант І. Пролегомени. М., 1937. С. 51).
Сприйняття, будучи знанням, не може разом з тим розглядатися в якості нижчому щаблі пізнання світу. Звичайно, мислення вченого, що виходить за межі сприйняття, може мати справу з таким змістом, який безпосередньо і не сприймається, але разом з тим свідомості пропонується в сприйнятті такий зміст, який відсутній ще в мисленні, що не включеному до складу сприйняття. Сприйняття забезпечує найбільш прямий контакт з навколишнім реальним світом і можливість його безпосереднього обстеження, і в цьому безперечна його перевага. Однак “деякі абстрактні сутності теж можуть сприйматися в певних умовах” (В. А. Лекторский). Всі предмети і явища світу, впливаючи на органи чуття людини, формують у його мозку якісь психічні образи, які зберігаються його пам’яттю і в міру необхідності активізують розумову діяльність.
Людська пам’ять стала засобом розумової функції, так як тільки вона дає якийсь інтелектуальний поштовх для філософського осмислення наявних знань. На цей особливий пізнавальний момент звернув увагу філософ науки М. Хайдеггер (1889-1976). Він вважав, що помислити або подумати про що-небудь можна тільки тоді, коли у людини виникає здатність “по-мнить”. “Пам’ятати” – термін, який часто використовується як збереження, утримання в пам’яті. А М. Хайдеггер запропонував це поняття розглянути під іншим кутом зору, а саме “по-мнить”, тобто по-думати, по-мислити про те, що вже в принципі відомо, але до кінця не прояснена у свідомості. “Мисліть” в російській мові означає думати, думати про щось з позиції суто особистого розуміння і відносини. Тому по-мнить – значить осмислити те, що є в пам’яті, але йому слід надати певний сенс. По-мнить – творчий акт, що дозволяє розуміти.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)